Рішення № 103214304, 27.10.2021, Кіровський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 203/3072/20

Провадження № 2/0203/563/2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.10.2021 року Кіровський районний суд м. Дніпропетровська в залі суду в м. Дніпрі у складі:

головуючого судді – Ханієвої Ф.М.,

за участю секретаря судового засідання – Сядро Г.Г.,

за участі:

представника позивача – Романенка П.В.,

представника відповідача-1 – Сколоздри В.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвент», Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про захист прав споживачів шляхом заборони вчинення дій та визнання договору недійсним,

встановив:

02.02.2021 року до Кіровського районного суду міста Дніпропетровська на підставі постанови Дніпровського апеляційного суду від 26.01.2021 року для продовження розгляду повернулись матеріали цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвент» (далі – ТОВ «ФК «Інвент», відповідач-1), Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк», відповідач-2), в якому позивач просить суд:

- визнати такими, що припинили свою дію умови Розділу 4 (пункти 4.1, 4.2 (в т.ч. підпункти 4.2.1, 4.2.2), 4.3 (в т.ч. підпункти 4.3.1, 4.3.2, 4.3.3), 4.4, 4.5, 4.7, 4.8) іпотечного договору № 7-14/ІП, укладеного між ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством «Сведбанк Інвест», посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Румянцевою І.О. за № 1513;

- визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 06.08.2020 року № 2300/К, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвент» і Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Деделюк С.Ю. за № 770 – в частині відступлення права вимоги до ОСОБА_1 по кредитному договору від 25.03.2008 року № 7/14-Ф, укладеному між ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством «Сведбанк Інвест», та прав іпотекодержателя по договору іпотеки № 7-14/ІП від 25.03.2008 року, укладеному між ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством «Сведбанк Інвест», посвідченому приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Румянцевою І.О. за № 1513.

І. Стислий виклад позиції учасників справи.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначила, що 28.08.2020 року вона отримала поштою від ТОВ «ФК «Інвент» повідомлення про відступлення прав вимоги за кредитним договором та договором забезпечення від 07.08.2020 року № КПД-513-201/210-П, в якому її було повідомлено про відступлення прав вимоги від ПАТ «Дельта Банк» до ТОВ «ФК «Інвент» (нині є кредитором позивача). Також від нового кредитора позивачу надійшла вимога про усунення порушення від 07.08.2020 року № КПД-513-201/20-В, в якій ТОВ «ФК «Інвент» як новий кредитор вимагає погасити заборгованість за кредитним договором від 25.03.2008 року № 7/14-Ф в сумі 7332810,65 грн, а також погрожує, що в разі несплати ОСОБА_1 зазначених коштів ТОВ «ФК «Інвент» розпочне процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, в тому числі шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі.

Проте, як зазначила позивач, до вказаних документів відповідачем-1 не було додано копії договору про відступлення прав вимоги від 06.08.2020 року № 2300/К. Позивач припускає, що такий договір був дійсно укладений. Водночас позивач вважає, що ТОВ «ФК «Інвент» ігнорує положення пп. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», яка забороняє кредитодавцю у позасудовому порядку вимагати повернення кредиту, та має намір в позасудовому порядку, поза обов`язковим судовим контролем, тобто свавільно, вимагати повернення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Крім того, позивач пояснила, що кредитний договір від 25.03.2008 року № 7/14-Ф та іпотечний договір № 7-14/ІП від 25.03.2008 року були укладені ОСОБА_1 з ЗАТ «Сведбанк Інвест», а ПАТ «Дельта Банк» не було стороною вказаних договорів, від ЗАТ «Сведбанк» до неї ніколи не надходило повідомлень про відступлення прав вимоги за вказаними договорами до ПАТ «Дельта Банк». При цьому ПАТ «Дельта Банк» звертався до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості по кредитному договору. Але рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 12.10.2015 року, справа № 203/1530/14-ц, у задоволенні позовних вимог ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1 було відмовлено повністю. Однією з підстав відмови у позові стала недоведеність ПАТ «Дельта Банк» набуття прав вимоги до ОСОБА_1 . Вказане рішення суду набрало законної сили станом на 23.10.2015 року.

Позивач також вважає, що ПАТ «Дельта Банк» не було кредитором ОСОБА_1 та стороною договорів від 25.03.2008 року, тому воно не мало права відчужувати ТОВ «ФК «Інвент» права вимоги до ОСОБА_1 по вказаним договорам. Отже, на думку позивача, вказаний договір про відступлення прав вимоги від 06.08.2020 року № 2300/К в частині, що стосується відчуження прав вимоги до ОСОБА_1 , суперечить законодавству, зокрема п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України, та може бути визнаний недійсним, бо лише кредитор може передавати права вимоги.

Тому позивач звернулась до суду з позовом з метою захисту своїх прав як споживача за договором споживчого кредитування.

Відповідач-1 – ТОВ «ФК «Інвент», заперечуючи проти позовних вимог, у встановлений судом строк подав до суду відзив на позовну заяву від 01.04.2021 року, в якому зазначив, що з 06.08.2020 року ТОВ «ФК «Інвент» є кредитором позивача за кредитним договором та іпотечним договором. При цьому відповідач-1 вважає, що твердження позивача про необхідність застосування до спірних правовідносин п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин, як підстави для припинення іпотечного застереження в іпотечному договорі, є безпідставними. Оскільки в ст. 17 Закону України «Про іпотеку» відсутня така правова підстава для припинення іпотеки як сплив позовної давності за основним зобов`язанням.

Також Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а ст. 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав для припинення іпотеки, аналогічний перелік закріплений у ст. 593 ЦК України. Тому на думку відповідача-1 відсутній будь-який причинно-наслідковий зв`язок між нормами п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та предметом позову про визнання припиненим іпотечного застереження в іпотечному договорі. Відповідач-1 зазначив, що аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом України у постанові від 21.09.2016 року, справа № 6-1685цс16, постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 року, справа № 520/17304/15-ц, Верховного Суду від 10.01.2020 року, справа № 761/44698/16-ц, від 30.06.2020 року, справа № 725/1621/18, від 01.07.2020 року, справа № 727/11061/18.

Таким чином, відповідач-1 вважає, що позивач дійшла необґрунтованого висновку про те, що умови Розділу 4 (пункти 4.1, 4.2 (в т.ч. підпункти 4.2.1, 4.2.2), 4.3 (в т.ч. підпункти 4.3.1, 4.3.2, 4.3.3), 4.4, 4.5, 4.7, 4.8) іпотечного договору № 7-14/ІП, припинили свою дію, бо такий висновок суперечить фактичним обставинам справи, зокрема, положенням кредитного договору та іпотечного договору, положенням чинного законодавства України та судовій практиці у подібних правовідносинах.

Крім того, відповідач-1 вважає безпідставними висновки позивача про те, що ПАТ «Дельта Банк» не мав права укладати договір про відступлення ТОВ «ФК «Інвент» прав вимоги до ОСОБА_1 за кредитним та іпотечним договорами, що має наслідком його недійсність. Оскільки, на його думку, в рішенні Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 12.10.2015 року, справа № 203/1530/14-ц, не було встановлено того факту, що ПАТ «Дельта Банк» не набуло права вимоги до позивача за кредитним договором, оскільки при розгляді вищевказаної справи суд дійшов висновку виключно про недоведеність ПАТ «Дельта Банк» тієї обставини, що ПАТ «Сведбанк» є правонаступником ЗАТ «Сведбанк Інвест» внаслідок неподання ПАТ «Дельта Банк» відповідних доказів. Тобто суд був позбавлений можливості встановити те, що ПАТ «Сведбанк» є правонаступником ЗАТ «Сведбанк Інвест». При цьому, як пояснив відповідач-1, преюдиційне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом, що відображено в постанові КГС ВС від 10.10.2019 року по справі № 910/2164/18, постанові КГС ВС від 08.07.2019 року по справі № 908/156/18. Крім того, ТОВ «ФК «Інвент» може підтвердити те, що ПАТ «Сведбанк» є правонаступником ЗАТ «Сведбанк Інвест». Тому відповідач-1 вважає, що позивачем не було надано будь-яких належних та допустимих доказів для визнання договору купівлі-продажу прав вимоги від 25.05.2012 року між ПАТ «Сведбанк» (продавець) та ПАТ «Дельта Банк» (покупець) недійсним у визначеному законом порядку, а також не було надано доказів припинення (розірвання) договору позивачем.

З огляду на викладене, представник відповідача-1 зазначив, що позовні вимоги ОСОБА_1 є такими, що задоволенню не підлягають.

27.04.2021 року представник позивача надав суду відповідь на відзив, в якій зазначив, що усі наведені відповідачем-1 доводи стосовно відсутності такої підстави припинення іпотеки як сплив позовної давності, усі рішення Верховного Суду, які підтримують це твердження відповідача-1 – не мають ніякого відношення до предмета спору. Позивач не заперечує той факт, що сплив позовної давності не припиняє основне зобов`язання та те, що це не є підставою для припинення іпотеки. Проте позивач не просить суд визнати припиненою іпотеку чи основне зобов`язання, забезпечене іпотекою, у позовній заяві позивач не посилається на припинення іпотеки у зв`язку зі спливом позовної давності.

Представник позивача вважає, що викладені відповідачем-1 доводи не спростовують позовних вимог, оскільки їх не стосуються. Позивач просить суд визнати такими, що припинили свою дію окремі умови договору іпотеки, що був укладений між позивачем та ЗАТ «Сведбанк Інвест», а саме: умови щодо позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотеки не тотожне способам звернення стягнення на її предмет, тому визнання припиненими умов договору іпотеки, що стосуються позасудового звернення стягнення не пов`язане з припиненням іпотеки в цілому, а також не тягне її припинення. Натомість п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якою кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, прямо обмежує способи задоволення вимог кредитодавця до позичальника лише судовим порядком стягнення заборгованості по кредиту. Позивач вважає, що вказана норма поширює свою дію на спірні правовідносини, бо вона була чинною станом на момент укладення кредитного та іпотечного договорів від 25.03.2008 року, а в подальшому припинила свою дію лише стосовно договорів , укладених після 10.06.2017 року, відповідно до п. 2 розділу IV Закону України «Про споживче кредитування». Як зазначила позивач, вона просить суд зробити лише очевидним встановлене законом обмеження способів звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме те, що право іпотекодержателя звертати стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку припинилося в силу закону та факту спливу позовної давності.

Також у відповіді на відзив позивач зазначила, що у рішенні суду, справа № 203/1530/14-ц, було встановлено преюдиційний факт того, що ПАТ «Дельта Банк» не довело факт набуття ним прав вимоги, які воно в подальшому відчужило ТОВ «ФК «Інвент». Запис у ЄДР дозволяє лише припускати, що можливо ПАТ «Сведбанк» набуло в порядку правонаступництва певні права вимоги від ПАТ «Сведбанк Інвест», але не вказано, які саме права вимоги воно набуло.

Тому позивач, з огляду на викладене, просить суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

11.05.2021 року відповідач-1 подав до суду заперечення на відповідь на відзив, в яких з посиланням на судову практику ВС зазначив, що твердження позивача про порушення п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», яким було встановлено заборону кредитору вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, є необґрунтованими, оскільки вказана норма не передбачала заборони та не обмежувала іпотекодержателя реалізувати у визначений договором іпотеки спосіб своє право на задоволення вимог щодо невиконаного зобов`язання за рахунок іпотечного майна. Крім того, як зазначив представник відповідача-1, між ЗАТ «Сведбанк Інвест» та ПАТ «Сведбанк» відбулось універсальне правонаступництво шляхом приєднання, тобто перехід до правонаступника всього обсягу майна, прав та обов`язків, в тому числі прав вимоги до позивача за кредитним та іпотечним договорами. Тобто такий перехід прав та обов`язків до правонаступника відбувся автоматично в силу закону.

Відповідач-2 у встановлений судом строк не подав відзиву на позовну заяву.

У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги у повному обсязі та просив суд задовольнити їх повністю. При цьому підстави звернення до суду з позовом представник позивача пояснив таким чином, як про це зазначено вище.

Представник відповідача-1 брав участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції та у судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог, а свої заперечення обґрунтував таким чином, як про це зазначено вище.

ІІ. Заяви, клопотання. Інші процесуальні дії у справі.

Ухвалою суду від 24.02.2021 року було відкрито провадження в цивільній справі та призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження, призначене підготовче засідання.

Ухвалами суду від 26.04.2021 року, 27.04.2021 року, 16.08.2021 року, 19.08.2021 року, 24.09.2021 року були задоволенні клопотання представника відповідача-2 та призначено проведення судового засідання в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Ухвалою суду від 09.06.2021 року було відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача-2 про закриття провадження в цивільній справі.

Ухвалою суду від 09.06.2021 року було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.

Ухвалою суду від 27.10.2021 року було відмовлено у задоволенні заяви відповідача-2 про залучення до участі у справі третьої особи.

У судове засідання 27.10.2021 року з`явились представник позивача та представник відповідача-1, який брав участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Представник відповідача-2 у судові засідання не з`являвся, хоча належним чином був повідомлений про час, дату та місце проведення судових засідань, причини неявки суду не повідомляв.

Суд, заслухавши думки представника позивача та представника відповідача-1, на підставі ст.ст. 128, 223 ЦПК України розглянув справу за відсутності представника відповідача-2.

У судових засіданнях під час розгляду справи по суті судом були заслухані пояснення представника позивача та представника відповідача-1 по суті спору, дослідженні письмові докази, наявні в матеріалах справи, проведені судові дебати (заслухані заключні слова представників сторін).

27.10.2021 року у судовому засіданні було проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом та зміст спірних правовідносин з посиланням на докази.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 25.03.2008 року між ЗАТ «Сведбанк Інвест» (код ЄДРПОУ 21658672) та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , були укладені кредитний договір № 7/14-Ф та іпотечний договір № 7-14/ІП (а.с.11-16 Том І).

За умовами Розділу 1 пунктів 1.1, 1.2, 1.3, 1.4, 1.5 кредитного договору від 25.03.2008 року № 7/14-Ф, банк надає позичальнику кредит у доларах США на умовах, передбачених договором, позичальник зобов`язується одержувати кошти кредиту, а також повернути кошти кредиту у строки, визначені у графіку погашення кредиту, сплатити проценти за користування ними та виконати інші зобов`язання, передбачені договором; розмір кредиту 157000,00 доларів США; строк кредитування: строк одержання кредиту 25.03.2008 року, строк повернення кредиту: з квітня 2008 року відповідно до графіку погашення кредиту з датою повного повернення 24.03.2028 року; процентна ставка за користування коштами кредиту: 13 відсотків річних; цільове призначення кредиту: придбання квартири будівельний номер 10.5, загальною площею 124,9 кв.м, розташованої на 10 поверсі житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , будівельна адреса: АДРЕСА_2 .

Умовами Розділу 5 пункту 5.1 підпункту 5.1.1. кредитного договору визначено, що за домовленістю сторін забезпеченість виконання зобов`язань за договором є обов`язковою умовою договору; виконання зобов`язань позичальника за договором забезпечується: іпотекою майнових прав ОСОБА_1 по договору № 03/1077 від 25.03.2008 року на квартиру будівельний номер 10.5, загальною площею 124,9 кв.м, розташованої на 10 поверсі житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , будівельна адреса: АДРЕСА_2 , право власності на яку виникне у ОСОБА_1 в майбутньому, за договором іпотеки, що укладається між банком і ОСОБА_1 , та посвідчується нотаріально не пізніше 25.03.2008 року (а.с.11 Том І).

За умовами Розділу 1 пункту 1.1, Розділу 4 пунктів 4.1, 4.2 (в т.ч. підпункти 4.2.1, 4.2.2), 4.3 (в т.ч. підпункти 4.3.1, 4.3.2, 4.3.3), 4.4, 4.5, 4.7, 4.8 іпотечного договору від 25.03.2008 року № 7-14/ІП, 1.1. іпотекодавець як боржник передає, а іпотекодержатель приймає в іпотеку (забезпечення виконання зобов`язань нерухомим майном) предмет іпотеки, визначений розділом 2 іпотечного договору на забезпечення наступних зобов`язань позичальника, що випливають із кредитного договору від 25.03.2008 року № 7/14-Ф, який укладено між Закритим акціонерним товариством «Сведбанк Інвест» (кредитодавець) та ОСОБА_1 (позичальник), та згідно з яким, кредитодавець надає позичальнику право користуватися кредитом у доларах США у розмірі 157000,00 доларів США, що надається кредитодавцем для придбання нерухомості під проценти.

4.1. Іпотекодержатель набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки у випадках, передбачених Законом України «Про іпотеку» та (або) іпотечним договором, а також, якщо у момент настання строку виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором ці зобов`язання не будуть виконані, а саме: при несплаті або частковій несплаті в строк сум процентів за користування кредитом, та (або) при повному або частковому неповерненні суми кредиту у встановлені строки відповідно до кредитного договору; та (або) при несплаті або частковій несплаті в строк сум комісій, пені та (або) штрафів, а також в інших випадках невиконання умов кредитного договору. У зазначених випадках іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від наявності інших застав (іпотек) та інших видів забезпечення виконання зобов`язань за іншими договорами, укладеними з кредитодавцем за кредитним договором, без додержання будь-якої черговості.

Сторони домовились, що документами, які підтверджують наявність випадків, передбачених цим пунктом є виписки по відповідних рахунках з обслуговування кредиту, відкритих за кредитним договором в ЗАТ «Седбанк Інвест», або інші документи, які підтверджують настання випадків, з якими пов`язується момент виникнення права звернути стягнення на предмет іпотеки.

4.2. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється за умови додержання ст. 35 Закону України «Про іпотеку».

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється за вибором іпотекодержателя одним із наступних способів:

4.2.1. шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку»;

4.2.2. шляхом продажу іпотекодержателем від свого імені предмету іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому ст. 38 Закону України «Про іпотеку».

4.3. У разі застосування іпотекодержателем пункту 4.2 іпотечного договору:

4.3.1. іпотекодавець протягом трьох робочих днів з дати, у яку іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки (визначається відповідно до ст. 35 Закону України «Про іпотеку»), зобов`язаний передати іпотекодержателю на його вимогу технічну та іншу документацію на предмет іпотеки, необхідну для реєстрації за іпотекодержателем права власності на нього або укладення іпотекодержателем договору купівлі-продажу предмета іпотеки;

4.3.2. на вимогу іпотекодержателя у строк, доведений у письмовій формі іпотекодержатель, але не раніше дати, у яку іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки, іпотекодавець зобов`язаний вивільнити предмет іпотеки та забезпечити його вивільнення орендарями (наймачами);

4.3.3. іпотекодержатель протягом трьох робочих днів після реєстрації за ним права власності на предмет іпотеки або після укладення з покупцем предмету іпотеки та нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу зобов`язаний надати іпотекодавцю завірену копію документу, що свідчить про перехід права власності.

4.4. У разі припинення основного зобов`язання іпотекодержатель на вимогу іпотекодавця зобов`язаний зробити напис про це на примірниках іпотечного договору, що належать іпотекодержателю та іпотекодавцю, та посвідчити його печаткою.

4.5. Зазначене у пункті 4.2. іпотечного договору є застереженням про позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки, необхідним і достатнім для звернення іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки. Визначені сторонами способи позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки не перешкоджають іпотекодержателю: або запропонувати іпотекодавцю укласти та посвідчити нотаріально окремий договір про позасудове врегулювання, або застосувати інші способи звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, звернутися до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису чи до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет іпотеки. Після одержання виконавчого документу предмет іпотеки може бути реалізовано за згодою сторін обраним ними способом, а при недосягненні такої згоди предмет іпотеки реалізується у процесі виконавчого провадження.

4.7. Якщо у разі реалізації предмету іпотеки через прилюдні торги вони будуть оголошені такими, що не відбулися, іпотекодержатель має право залишити предмет іпотеки за собою за початковою ціною.

4.8. Всі витрати, пов`язані зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, в повному обсязі покладаються на іпотекодавця.

Відповідно до Розділу 6 пункту 6.1. іпотечного договору, іпотека за іпотечним договором діє до припинення основного зобов`язання; іпотека припиняється також на підставах, передбачених Законом України «Про іпотеку» (а.с.15-16 Том І).

За відомостями з Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо Приватного акціонерного товариства «Сведбанк Інвест» (АТ «Сведбанк Інвест), код ЄДРПОУ 21658672, станом на 11.06.2009 року було проведено державну реєстрацію змін до установчих документів юридичної особи, зокрема зміна найменування юридичної особи (повного та/або скороченого), зміна повного найменування, зміна скороченого найменування. Станом на 22.06.2010 року державним реєстратором було здійснено державну реєстрацію припинення юридичної особи в результаті її реорганізації на підставі рішення про реорганізацію – Приватного акціонерного товариства «Сведбанк Інвест» (АТ «Сведбанк Інвест), код ЄДРПОУ 21658672, та утворено юридичну особу – Публічне акціонерне товариство «Сведбанк», код ЄДРПОУ 19356840 (а.с.155-158 Том І).

25.05.2012 року між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» (продавець) та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (покупець) був укладений договір купівлі-продажу прав вимоги, за умовами п. 2.1, п. 2.3 якого, продавець погоджується продати (відступити) права вимоги та передати їх покупцю, а покупець цим погоджується купити права вимоги, прийняти їх і сплатити загальну купівельну ціну. Для уникнення сумнівів, права вимоги відступаються без надання будь-яких запевнень та гарантій щодо їх якості, окрім тих запевнень та гарантій, що викладені в пункті 7.5, а також без права регресу, крім випадків, передбачених в пунктах 4.5, 4.6, 4.12 та 8.1 договору.

Права вимоги переходять від продавця до покупця (далі – відступлення), та обов`язки продавця передати права вимоги вважаються виконаними з моменту підписання продавцем та покупцем акту приймання-передачі прав вимоги. Обов`язок продавця передати права вимоги покупцю та підписати акт приймання-передачі прав вимоги залежить від отримання продавцем повної суми загальної купівельної ціни у дату підписання.

За відомостями з Витягу з Додатку № 1 до договору купівлі-продажу прав вимоги від 25.05.2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко Д.Г., за реєстровим номером 1306, 1307, до переліку договорів, за якими було відступлено права вимоги включено, в тому числі кредитний договір № 7/14-Ф та договір іпотеки № 7/14-ІП від 25.03.2008 року, укладений з ОСОБА_1 (а.с.140-154 Том І).

12.10.2015 року Кіровським районним судом м. Дніпропетровська було ухвалено рішення в цивільній справі № 203/1530/14-ц за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 7/14-Ф від 25.03.2008 року, яким було відмовлено у задоволенні позовних вимог, за мотивами необґрунтованості та недоведеності позовних вимог належними доказами. Зокрема, рішення суду ґрунтується на тому, що позивачем не було надано будь-яких доказів того, що Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» є правонаступником Закритого акціонерного товариства «Сведбанк Інвест» або свого часу у передбаченому законом порядку набуло право вимоги за кредитним договором № 7/14-Ф від 25.03.2008 року. Вказане рішення суду набрало законної сили станом на 23.10.2015 року (а.с.19 Том І).

06.08.2020 року між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (далі – АТ «Дельта Банк») (банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвент» (далі – ТОВ «ФК «Інвент») (новий кредитор) було укладено договір про відступлення прав вимоги № 2300/К, за умовами якого банк відступає новому кредитору належні банку, а новий кредитор набуває права вимоги банку до позичальників та/або заставодавців (іпотекодавців) та/або поручителів, зазначених у додатку № 1 до договору (боржники).

За відомостями з додатків №№ 1, 2 до договору, серед реєстрів договорів, права вимоги за якими відступаються, та боржників за такими договорами, у пунктах 201, 202, 218, відповідно, вказано кредитний договір та іпотечний договір від 25.03.2008 року №№ 7/14-Ф та 7/14-ІП, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Румянцевою І.О. 25.03.2008 року, за реєстровим № 1513.

На підтвердження факту виконання сторонами умов договору про відступлення прав вимоги від 06.08.2020 року № 2300/К відповідач-1 надав суду копії протоколу електронного аукціону № UA-EA-2020-06-18-000028-b, сформованого 10.07.2020 року, платіжного доручення від 29.07.2020 року № 220 (а.с.17-18, 131-136, 137, 138 Том І).

07.08.2020 року на адресу позивача було направлено повідомлення ТОВ «ФК «Інвент» про відступлення прав вимоги за кредитним договором та договорами забезпечення № КПД-513-201/20-П від ПАТ «Дельта Банк» до ТОВ «ФК «Інвент», вимогу про усунення порушення № КПД-513-201/20-В (а.с.9-10 Том І).

Спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу визнання такими, що припинили свою дію умови Розділу 4 (пункти 4.1, 4.2 (в т.ч. підпункти 4.2.1, 4.2.2), 4.3 (в т.ч. підпункти 4.3.1, 4.3.2, 4.3.3), 4.4, 4.5, 4.7, 4.8) іпотечного договору № 7-14/ІП, та визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 06.08.2020 року № 2300/К, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвент» і Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк», в частині відступлення права вимоги до ОСОБА_1 по кредитному договору від 25.03.2008 року № 7/14-Ф та прав іпотекодержателя по договору іпотеки № 7-14/ІП від 25.03.2008 року.

ІV. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

З приводу позовної вимоги про визнання такими, що припинили свою дію умови Розділу 4 (пункти 4.1, 4.2 (в т.ч. підпункти 4.2.1, 4.2.2), 4.3 (в т.ч. підпункти 4.3.1, 4.3.2, 4.3.3), 4.4, 4.5, 4.7, 4.8) іпотечного договору № 7-14/ІП, суд зазначає таке.

Відповідно до ст. 631 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

Договір набирає чинності з моменту його укладення.

Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.

Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Відповідно до положень ст. 6 ЦК України, сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонам.

Відповідно до ч. 1 ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до абз. 1 ч. 11, абз. 2 п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про споживче кредитування» від 12.05.1991 року № 1023-ХІІ (в редакції, чинній станом на момент укладення кредитного та іпотечного договорів 25.03.2008 року), якщо кредитодавець у позасудовому порядку або до судового провадження звертається з вимогою про повернення споживчого кредиту або погашення іншого боргового зобов`язання споживача, кредитодавець не може у будь-який спосіб вимагати будь-якої плати або винагороди від споживача за таке звернення.

При цьому кредитодавцю забороняється, зокрема, вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній станом на 01.01.2017 року), цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».

Відповідно до п. 2 Розділу ІV Закону України «Про споживче кредитування» від 15.11.2016 року № 1734-VIII (в редакції, чинній станом на 15.11.2016 року, яка набрала чинності станом на 10.06.2017 року), дія цього Закону поширюється на договори про споживчий кредит, укладені після дня набрання чинності цим Законом.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003 року № 898-IV (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що іпотека – вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про іпотеку», за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про іпотеку», у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання – звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку», у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України «Про іпотеку», сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку», іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 38 Закону України «Про іпотеку», якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов`язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків.

Аналіз викладеного вище дає суду підстави для висновку про те, що законом визначені три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудових (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). Своєю чергою, позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. Обрання певного способу правового захисту, в тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. При цьому звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у спосіб, передбачений статтею 37 Закону «Про іпотеку», позбавляє кредитора у подальшому пред`являти вимоги щодо виконання основного зобов`язання, яке було забезпечено іпотекою, оскільки такі вимоги у силу положення статті 36 Закону «Про іпотеку» є недійсними.

Установлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Статтею 526 ЦК України визначені загальні умови виконання зобов`язання, а саме: зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі ст. 598 ЦК України, зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Відповідно до ст. 599 ЦК України, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Таким чином, припинення зобов`язання можливе за умови його виконання, що проведене належним чином. Під припиненням зобов`язання розуміють припинення правового зв`язку між його сторонами, звільнення їх від прав та обов`язків, що становлять зміст зобов`язання.

Частиною 5 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії договору іпотеки.

Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов`язань (ч. 4 ст. 631 ЦК України).

Статтею 17 Закону України «Про іпотеку» передбачені підстави припинення іпотеки, серед яких, зокрема, зазначено, що іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору та визнання договору іпотеки недійсним.

Відповідні правові висновки визначені Великою Палатою Верховного Суду, що викладені у постанові від 27 березня 2019 року, справа № 520/17304/15-ц, а також у постановах Верховного Суду, зокрема, від 16 жовтня 2019 року у справі № 337/7391/13-ц, від 20 листопада 2020 року у справі № 295/795/19, які враховуються судом на підставі ч. 4 ст. 263 ЦПК України.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Аналіз викладеного вище вказує, що ані ЦК України, ані Закон України «Про іпотеку», ані Закон України «Про споживче кредитування», не визначають підстави припинення дії умов іпотечного договору, якими сторонами договору врегульовано порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, в тому числі в позасудовому порядку.

Суд критично оцінює посилання позивача на те, що позовні вимоги щодо визнання такими, що припинили свою дію умови, визначені Розділом 4 іпотечного договору, зводяться до визнання судом очевидним того, що встановлено законом, а саме: обмеження способів звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто права іпотекодержателя звертати стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, яке припинилося в силу закону та факту спливу позовної давності. Так, суд, вирішуючи вказану позовну вимоги, виходить з того, що по-перше, норма закону не може бути визнана очевидною чи підтверджена або не підтверджена в судовому рішенні при вирішенні того чи іншого спору між сторонами, по-друге, положення п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про споживче кредитування», на які посилається позивач, не врегульовують підстави припинення дії умов іпотечного договору в частині узгодженого сторонами порядку звернення стягнення на предмет іпотеки.

Також суд враховує те, що у спірних умовах договору сторони визначили способи як позасудового, так і судового звернення стягнення на предмет іпотеки. Натомість у судовому засіданні представник позивача посилався на недопущення виключно позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки в силу Закону України «Про споживче кредитування», хоча визнавав можливість судового звернення стягнення на предмет іпотеки, оскаржуючи відповідні умови іпотечного договору. Суду також не було надано доказів недійсності відповідних умов договору, відповідно до закону.

Крім того, судом було встановлено, що на момент судового розгляду справи відповідач-1 не звертав стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, що не заперечувалось і представником позивача. Тобто між сторонами відсутній спір з приводу позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки.

Суд зазначає, що сторони договору, укладаючи договір на власний розсуд, передбачили умови договору, якими визначаються їхні взаємні права та обов`язки щодо предмета договору, та які становлять зміст зобов`язання. Отже, дія договору іпотеки від 25.03.2008 року не припинена з визначених законом підстав, усі права та обов`язки, набуті сторонами за цим правочином та відображені в його умовах є діючими, тому повинні здійснюватись сторонами до їх повного виконання. У ході судового розгляду справи судом не було встановлено наявності підстав для визнання припиненою дії умов Розділу 4 іпотечного договору, в тому числі щодо позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки.

З огляду на викладене, позовна вимога про визнання такими, що припинили свою дію умови Розділу 4 (пункти 4.1, 4.2 (в т.ч. підпункти 4.2.1, 4.2.2), 4.3 (в т.ч. підпункти 4.3.1, 4.3.2, 4.3.3), 4.4, 4.5, 4.7, 4.8) іпотечного договору № 7-14/ІП, є безпідставною та задоволенню не підлягає.

З приводу позовної вимоги про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 06.08.2020 року № 2300/К, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвент» і Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк», в частині відступлення права вимоги до ОСОБА_1 по кредитному договору від 25.03.2008 року № 7/14-Ф та прав іпотекодержателя по договору іпотеки № 7-14/ІП від 25.03.2008 року, суд зазначає таке.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до положень ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 512 ЦК України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок:

1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги);

2) правонаступництва;

3) виконання обов`язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем);

4) виконання обов`язку боржника третьою особою.

Кредитор у зобов`язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом.

Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.

Передання права вимоги, згідно з ч. 1 ст. 512 ЦКУ, є одним із способів заміни кредитора в зобов`язанні. Зобов`язання – це правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ст. 509 ЦК України).

Таким чином, передання права вимоги полягає в тому, що кредитор поступається своїм правом вимагати виконання зобов`язання іншій особі – новому кредитору, а новий кредитор має право вимагати від боржника виконання зобов`язання. Сторонами договору передання права вимоги є первинний кредитор і новий кредитор. До нового кредитора переходять права первинного кредитора в обсязі і на умовах, які існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 514 ЦК України).

Аналіз викладеного вище вказує, що до нового кредитора переходять права кредитора в тому обсязі і на тих умовах, на яких вони існували у первинного кредитора в момент відступлення, та права, які забезпечують або гарантують виконання зобов`язання, в тому числі іпотека.

Для заміни кредитора в зобов`язанні згоди боржника не потрібно, якщо інше не встановлено договором, в якому замінюється кредитор, або законом. Але при цьому боржника слід письмово повідомити про те, що відбулася заміна кредитора, інакше виконання боржником свого зобов`язання первинному кредитору вважатиметься необхідним (ст. 516 ЦК України).

Відповідно до ст. 104 ЦК України, юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов`язків іншим юридичним особам – правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення).

Статтею 59 Господарського кодексу України (далі – ГК України) визначено, що реорганізація може проводитися шляхом: злиття, приєднання, поділу, перетворення.

У випадку припинення юридичної особи має місце універсальне правонаступництво. При універсальному правонаступництві відбувається перехід усієї сукупності прав та обов`язків юридичної особи. При цьому майно юридичної особи як сукупність прав і обов`язків, які їй належать, переходить до правонаступника (правонаступників) як єдине ціле, причому в цій сукупності єдиним актом переходять усі окремі права та обов`язки, які належали на момент правонаступництва правопопереднику, незалежно від того, виявлені вони на момент правонаступництва чи ні.

Відповідно до ст. 107 ЦК України, після закінчення строку для пред`явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), які мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов`язань юридичної особи, що припиняється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов`язання, які оспорюються сторонами. Передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення. Копії передавального акта та розподільчого балансу передаються в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи, що припиняється, а також в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи правонаступника.

Отже, моментом переходу прав до правонаступника юридичної особи слід вважати дату внесення запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців в порядку, передбаченому ст. 37 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», якою регулюється порядок проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення.

Такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 640/14873/19 (провадження № 61-6649св20), що враховуються судом на підставі ч. 4 ст. 263 ЦПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 17, ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15.05.2003 року № 755-IV (в редакції, чинній станом на момент внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про припинення юридичної особи), державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців – засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Відомості про юридичну особу або фізичну особу-підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток та відомостей, що надаються юридичними особами державному реєстратору за місцезнаходженням реєстраційної справи згідно із законодавством України.

Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.

Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, не були до нього внесені, вони не можуть бути використані в спорі з третьою особою, крім випадків, коли третя особа знала або могла знати ці відомості.

Відповідно до ст. 33 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов`язків іншим юридичним особам – правонаступникам у результаті злиття, приєднання, поділу, перетворення (реорганізації) або в результаті ліквідації за рішенням, прийнятим засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженим ними органом, за судовим рішенням або за рішенням органу державної влади, прийнятим у випадках, передбачених законом.

Юридична особа є такою, що припинилася, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи.

У ході судового розгляду справи представник позивача посилався на те, що підставою для визнання недійсним договору від 06.08.2020 року про відступлення прав вимоги № 2300/К, в частині відступлення права вимоги до ОСОБА_1 по кредитному договору від 25.03.2008 року № 7/14-Ф та прав іпотекодержателя по договору іпотеки № 7-14/ІП від 25.03.2008 року, є те, що цей договір суперечить законодавству, зокрема п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України. При цьому представник позивача зазначав, що ПАТ «Сведбанк» не довело факту набуття прав кредитора як правонаступника ЗАТ «Сведбанк Інвест», а тому ПАТ «Дельта Банк» не набуло прав кредитора та не могло вважатися таким, відступати ТОВ «ФК «Інвент» права вимоги до позивача. Також представник позивача стверджував, що це підтверджується рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 12.10.2015 року, справа № 203/1530/14-ц, як преюдиційний факт.

Водночас суд зазначає, що такі твердження позивача спростовуються відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо державної реєстрації 22.06.2010 року припинення юридичної особи в результаті її реорганізації, які вважаються достовірними в силу закону. Також суду надані договори відступлення прав вимоги від ПАТ «Сведбанк» до ПАТ «Дельта Банк», від ПАТ «Дельта Банк» до ТОВ «ФК «Інвент» разом з додатками до них.

Крім того, суд вважає безпідставними посилання представника позивача на рішення суду та правовий висновок суду, зроблений за результатами розгляду іншої цивільної справи, а саме на недоведеність належними та допустимими доказами факту набуття ПАТ «Седбанк» прав вимоги від первісного кредитора ЗАТ «Сведбанк Інвест», та відповідно набуття прав кредитора ПАТ «Дельта Банк» за кредитним договором № 7/14-Ф від 25.03.2008 року як преюдиційний факт, з огляду на таке.

Згідно з ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ч. 1, ч. 6, ч. 7 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У постанові від 18.12.2019 року, справа № 761/29966/16-ц, Верховний Суд зробив правовий висновок, за яким вказав, що преюдиція – це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню.

Звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні, варто розуміти так, що учасники судового процесу не зобов`язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені.

Натомість в цивільній справі, що розглядається, відповідач-1 довів належними та допустимими доказами те, що ПАТ «Сведбанк» є правонаступником ЗАТ (ПрАТ) «Сведбанк Інвест», а ПАТ «Дельта Банк» є правонаступником ПАТ «Сведбанк». Тому ТОВ «ФК «Інвент» на законних підставах набуло права вимоги, в тому числі до позивача, від ПАТ «Дельта Банк» за договором від 06.08.2020 року про відступлення прав вимоги № 2300/К.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами 1-4 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

З огляду на викладене вище, у суду відсутні правові підстави, визначені ст.ст. 203, 215 ЦК України, для визнання недійсним договору від 06.08.2020 року про відступлення прав вимоги № 2300/К в частині відступлення прав вимоги до позивача. Тому позовна вимога про визнання недійсним договору про відступлення прав вимоги в цій частині є такою, що задоволенню не підлягає.

Відповідно до ч. 1, ч. 6 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

V. Висновки суду за результатами розгляду позовної заяви та вирішення питання про розподіл судових витрат.

З огляду на викладене вище, суд дійшов висновку, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити, а, враховуючи положення ч. 6 ст. 141 ЦПК України, судові витрати зі сплати судового збору у справі слід компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись статтями 5, 7, 10-13, 19, 23, 76-81, 89, 133, 141, 209, 210, 213, 228, 229, 258, 259, 263-265 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвент», Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про захист прав споживачів шляхом заборони вчинення дій та визнання договору недійсним – відмовити.

Судові витрати зі сплати судового збору у справі компенсувати за рахунок держави.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Дніпровського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення суду складений 09.11.2021 року.

Суддя Ф.М. Ханієва