Рішення № 103182972, 03.12.2021, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 грудня 2021 року Справа № 160/15347/21

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Боженко Н.В. розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін у письмовому провадженні у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)» (49102, м. Дніпро, вул. Данили Галицького, буд. 1, код ЄДРПОУ 08562909) про визнання протиправною бездіяльність щодо не нарахування та не виплати середньомісячного грошового забезпечення за період проходження військової служби, стягнення грошового забезпечення за період проходження військової служби, стягнення моральної шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

02 вересня 2021 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду, засобами поштового зв`язку, надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ДУ «Дніпровська виправна колонія (№89), в якій позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність ДУ «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» (код ЄДРПОУ 08562909) щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середньомісячного грошового забезпечення за період проходження військової служби, а саме: з 01.05.2019 року по 31.08.2021 року;

- стягнути з ДУ «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» (код ЄДРПОУ 08562909) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) грошове забезпечення за період проходження військової служби, а саме: з 01.05.2019 року по 31.08.2021 року у розмірі 196 709 (сто дев`яносто шість тисяч сімсот дев`ять) гривень 24 копійки;

- зобов`язати ДУ «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» (код ЄДРПОУ 08562909) провести нарахування і виплату ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) компенсації втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків виплати середньомісячного грошового забезпечення відповідно до вимог законодавства України;

- стягнути з ДУ «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» (код ЄДРПОУ 08562909) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) відшкодування за завдану моральну шкоду у розмірі 100 000 (сто тисяч) гривень;

- зобов`язати ДУ «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» (код ЄДРПОУ 08562909) подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, у разі ухвалення судового рішення за результатами розгляду даної позовної заяви не на користь суб`єкта владних повноважень;

- стягнути на користь на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань ДУ «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» (код ЄДРПОУ 08562909) понесені судові витрати.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 30.09.2015 року на підставі наказу від 30.09.2015 року № 39/ОС ОСОБА_1 був прийнятий на службу в Дніпропетровську виправну колонію управління Державної пенітенціарної служби України у Дніпропетровській області (№89) на посаду молодшого інспектора відділу нагляду і безпеки. 24.04.2019 року був призваний на проходження військової служби у Збройних Силах України та з 24.04.2019 року перебував на строковій військовій службі у військовій частині 3036 Центрального оперативного – територіального об`єднання Національної гвардії України. 24.04.2019 року на підставі наказу від 24.04.2019 року № 74/ОС-19 ДУ «Дніпровська виправна колонія (№89) відповідно до ст. 39 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу» ОСОБА_1 було увільнено від виконання службових обов`язків на час проходження строкової військової служби під час особливого періоду. 24.07.2019 року між Міністерством внутрішніх справ України в особі командира військової частини 3036 Центрального оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України полковника ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , солдатом, помічником гранатометника 2-го відділення 2 -го взводу оперативного призначення роти оперативного призначення (на бронеавтомобілях) батальйону оперативного призначення військової частини 3036 був укладений контракт про проходження громадянами України військової служби у Національній гвардії України на посадах осіб рядового, сержантського та старшинського складу. Вказує, що Державна установа «Дніпровська виправна колонія (№89)» з 24.04.2019 року по теперішній час не здійснює йому нарахування та виплату середньомісячного грошового забезпечення, як того вимагає ч.2 ст. 39 ЗУ « Про військовий обов`язок і військову службу» та ч. 4 ст. 119 КЗпП України. Вважає протиправною бездіяльність Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)» щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середньомісячного грошового забезпечення. Посилався на висновки Верховного суду, викладених: у постанові від 12.12.2018 року по справі № 818/437/17; у постанові від 19.11.2019 року по справі № 812/452/17; у постанові від 16.01.2020 року по справі № 814/1905/17. Крім того, оскільки грошове забезпечення не було виплачене позивачу у встановлені терміни з вини відповідача, вважає, що наявні підстави для зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити йому компенсацію у зв`язку із втратою частини доходів. Порушення відповідачем прав позивача, завдає йому психологічних страждань, розчарувань та незручностей, зокрема через порушення принципу належного врядування, тобто завдає позивачу моральну шкоду. З травня 2019 року життя позивача стало перенасичене негативними емоціями через беззаконня та несправедливість, перенасичене психічними переживаннями. Позивач був вимушений шукати шляхи для поновлення своїх прав, що супроводжувалось втратою часу, моральним виснаженням, втратами. Держава в особі ДУ «Дніпровська виправна колонія (№89)» не виконує свій обов`язок щодо забезпечення гарантій позивача передбачених ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу» та ст. 119 КЗпП України. Держава в особі ГУ Держпраці у Дніпропетровській області не виконує свій обов`язок щодо захисту його прав, які були порушені з боку відповідача. У зв`язку з чим, позивач вимушений звернутися до суду за захистом своїх прав.

Справі за даним адміністративним позовом присвоєно єдиний унікальний номер судової справи - 160/15347/21 та у зв`язку з автоматизованим розподілом дана адміністративна справа була передана для розгляду судді Боженко Н.В.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 вересня 2021 року вказана позовна заява була залишена без руху та цією ухвалою було запропоновано позивачу усунути недоліки позовної заяви.

01 жовтня 2021 року, засобами поштового зв`язку, від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви на виконання ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 вересня 2021 року (з поясненнями щодо понесених судових витрат, які складаються із витрат на професійну правничу допомогу та додатками).

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2021 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження по справі №160/15347/21 за вищезазначеним позовом. Розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами (письмове провадження).

Цією ж ухвалою суду, витребувано від ДУ «Дніпровська виправна колонія (№89)» детальну довідку про нараховані та виплачені суми грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01 травня 2019 року по 31 серпня 2021 року, із зазначенням сум та підстав нарахування.

Також, відповідачу було надано строк для подання письмового відзиву на позовну заяву - протягом 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2021 року клопотання ОСОБА_1 про розгляд адміністративної справи №160/15347/21 за позовною заявою ОСОБА_1 до ДУ «Дніпровська виправна колонія (№89)» про визнання протиправною бездіяльність щодо не нарахування та не виплати середньомісячного грошового забезпечення за період проходження військової служби, стягнення грошового забезпечення за період проходження військової служби, стягнення моральної шкоди, в судовому засіданні з повідомленням сторін – залишено без задоволення.

01 листопада 2021 року, засобами поштового зв`язку, до суду надійшов від представника ДУ «Дніпровська виправна колонія (№89)» відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив проти задоволення заявлених ОСОБА_1 до суду позовних вимог. Представник відповідача зазначив, що ОСОБА_1 проходить службу в Державній кримінально виконавчій службі з 1 жовтня 2015 року на посаді молодшого інспектора відділу нагляду і безпеки Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)». 23 квітня 2019 року з рапортом на ім`я начальника установи звернувся молодший інспектор відділу нагляду і безпеки ДУ «Дніпровська виправна колонія (№89)» в якому просив увільнити його від виконання посадових обов`язків у зв`язку із призовом на строкову військову службу з 24 квітня 2019 року, та долучив до рапорту повістку Магдалинівського районного військового комісаріату Дніпропетровської області в якій зазначено про призов на військову службу та зарахування в команду. На підставі зазначеного установою виданий наказ від 24.04.2019 року за № 74/ОС-19 про увільнення від службових обов`язків ОСОБА_1 відповідно до статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 № 2232-ХІІ (зі змінами). Позиція представника відповідача аргументована тим, що питання проходження служби особами рядового і начальницького складу та виплата грошового забезпечення регулюються окремим законодавством і на них не поширюються норми трудового законодавства, дана позиція також підтримується Міністерством соціальної політики у роз`ясненнях №16055/45001-61-19 від 25.04.2019р. Порядок виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу ДКВС України №925/5 визначає механізм виплати грошового забезпечення та не передбачає збереження та виплату грошового забезпечення на період проходження строкової військової служби. Враховуючи зазначене, вважають, що вимоги зазначені в заяві про отримання інформації та вчинення дій з метою захисту прав ОСОБА_1 від 15 квітня 2021 року є не обгрунтованими та безпідставними, та в свою чергу не підлягають задоволенню. Щодо відшкодування за завдану моральну шкоду, вказує, що в додатках до позовної заяви, та у самій позовній заяві відсутні будь-які докази на підтвердження чи факту спричинення моральної шкоди, чи причинно-наслідкового зв`язку між діями державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)» та спричиненням моральної шкоди, а також не надано жодних доказів завдання позивачу фізичного болю, душевних страждань або приниження репутації фізичної особи (виписки з історії хвороби, дані медичного обстеження, докази втрати репутації), а тому необхідно відмовити суду в задоволенні позовних вимог.

Згідно положень ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у ній матеріалами.

Дослідивши матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються вимоги позову, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що наказом начальника установи Дніпропетровської виправної колонії управління Державної пенітенціарної служби України у Дніпропетровській області (№89) № 39/ОС від 30 вересня 2015 року «Про особовий склад» ОСОБА_1 призначено із випробувальним терміном 6 місяців, на посаду молодшого інспектора відділу нагляду і безпеки, закріпивши за ним наставника лейтенанта внутрішньої служби ОСОБА_3 (Д-009580), чергового помічника начальника установи, терміном 1 рік, з 01 жовтня 2015 року.

Наказом начальника Державної установи "Дніпровська виправна колонія (№ 89)" від 24 квітня 2019 року № 74/ОС-19 керуючись, ст. 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-ХІІ (зі змінами), старшого сержанта внутрішньої служби ОСОБА_1 , молодшого інспектора відділу нагляду і безпеки, увільнено від виконання службових обов`язків на час проходження строкової військової служби під час особливого періоду, з 24 квітня 2019 року, що підтверджується копією відповідного наказу, наявною у даній адміністративній справі.

Згідно довідки військового комісара Магдалинівського районного ТЦК та СП від 03.05.2019 року вих. № 368, громадянин ОСОБА_1 , 1996 р.н., 24.04.2019 року був призваний до лав Збройних Сил України для проходження строкової військової служби, де і проходить службу по теперішній час (наказ військового комісара Дніпропетровського ОТЦК та СП № 3 від 24.04.2019 року).

Згідно довідки начальника відділення кадрів військової частини 3036 ЦОТО НГУ від 28.05.2019 року вих. № 416 солдат ОСОБА_1 , перебуває на строковій службі у військовій частині 3036 Центрального оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України з 24.04. по теперішній час.

Факт призову позивача на строкову військову службу та проходження військової служби підтверджується також копією військового квитка серії НОМЕР_2 виданого 24 квітня 2019 року Магдалинівським військовим комісаріатом Дніпропетровської області, та відповідачем не заперечується.

На запит позивача від 29.08.2019, листом № 89/10-4649 від 09.09.2019 року відповідач повідомив ОСОБА_1 про те, що особи рядового і начальницького складу не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу. Порядок проходження служби визначається спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на осіб рядового і начальницького складу додаткові обов`язки і відповідальність. Разом з тим, згідно роз`яснення Верховного суду України від 23.03.1998 року 1-4/83 військовослужбовці військових формувань, особовий склад правоохоронних органів, яким присвоєно військові (спеціальні) звання, не перебувають у трудових відносинах на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями, а проходять службу і отримують грошове забезпечення, а не заробітну плату, у зв`язку з чим їх правовий і соціальний статус регулюється окремим законодавством про ці органи, а не нормами цивільного законодавства. Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.11.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» визначено, що передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про оплату праці не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ). Керуючись зазначеним, виплата грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу які проходять службу в Державній кримінально виконавчій службі України та увільняються на час проходження служби строкової військової служби регулюються окремими нормами чинного законодавства України і на них не поширюється положення ст. 119 Кодексу законів про працю України.

У листі Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області від 18.05.2021 року № Ш-577-11109, на запит позивача від 19.04.2021, вказується, що з метою вирішення питань, викладених у зверненні було направлено запит на адресу ДУ «Дніпровська виправна колонія № 89». Адміністрацією ДУ «Дніпровська виправна колонія (№89) надано відповідь 17.05.2021 в якій повідомляється, зокрема, що військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу. Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формувань урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, котрі перебувають на такій службі, додаткові обов`язки і відповідальність. Разом з тим, питання проходження служби особами рядового і начальницького складу та виплата грошового забезпечення регулюється окремим законодавством і на них не поширюється норми трудового законодавства.

Грошове забезпечення (середній заробіток) ОСОБА_1 , під час проходження позивачем строкової військової служби, з 01 травня 2019 року по 31 серпня 2021 року не нараховувалось, що підтверджується довідкою № 192 від 27.10.2021 року, виданої Державною установою «Дніпровська виправна колонія (№89)» МЮУ, долученої представником відповідача до відзиву на позовну заяву.

Вказаний спір виник у зв`язку з незгодою позивача з бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві відповідно до ч.2 ст. 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" та ч.3 ст.119 КЗпП України середнього заробітку (грошового забезпечення) за період проходження військової служби з 01.05.2019 року по 31.08.2021 року, у зв`язку з чим позивач просить відновити його права шляхом визнання такої бездіяльності протиправною та стягнути з відповідача на користь позивача грошове забезпечення за період проходження військової служби з 01.05.2019 року по 31.08.2021 року у розмірі 196 709, 24 грн.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст.3 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" від 23 червня 2005 року №2713-IV (далі - Закон №2713) визначено, що правовою основою діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є Конституція України, цей та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти Міністерства юстиції України.

Статтею 14 Закону №2713 визначено, що до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі - працівники кримінально-виконавчої служби).

Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.

Частиною 8 статті 14 Закону №2713 встановлено, що трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).

Відповідно до ч.2 ст.21 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" визначено, що громадяни України для виконання обов`язків, пов`язаних із взяттям на військовий облік, призовом або прийняттям на військову службу, а також особи, які направляються районними (міськими) військовими комісаріатами на медичний огляд (медичне обстеження в амбулаторних чи стаціонарних умовах), лікування, звільняються від роботи на час, необхідний для виконання зазначених обов`язків та перебування в лікувальному закладі охорони здоров`я, із збереженням за ними місця роботи, займаної посади і середньої заробітної плати.

В свою чергу, частиною 2 статті 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" встановлено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України "Про освіту", частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України "Про фахову передвищу освіту", частиною другою статті 46 Закону України "Про вищу освіту".

Статтею 119 Кодексу законів про працю України закріплені гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків.

Відповідно до частин 1-3 та 5 зазначеної статті, на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України "Про військовий обов`язок і військову службу", «Про альтернативну (невійськову) службу", «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Гарантії, визначені у частині третій цієї статті, в частині збереження місця роботи, посади не поширюються на осіб, які займали виборні посади в органах місцевого самоврядування та строк повноважень яких закінчився.

У рішенні від 12 вересня 2019 року у справі №537/430/18 Верховний Суд вказав, що зі змісту цієї правової норми вбачається, що для вирішення питання про наявність права на гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни початку та завершення мобілізації, демобілізації та час дії особливого періоду.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Згідно частини 6 цієї статті визначено види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу та інші.

Слід зазначити, що статтею 1 Закону України «Про оборону України» визначено, що особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Згідно зі ст. ст. 1, 10 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Статтею 11 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що Президент України, відповідно до повноважень, визначених Конституцією України, зокрема, приймає рішення про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію та про демобілізацію із внесенням їх на затвердження Верховною Радою України.

Так, відповідно до Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» № 303/2014 від 17.03.2014 року, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17.03.2014 року № 1126-VІІ, оголошено та проведено часткову мобілізацію.

При цьому, особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу. Рішень про закінчення такого періоду на час розгляду справи Президентом України не приймалось.

Крім того, рішенням Ради національної безпеки та оборони України від 01.03.2014 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України», яке введене в дію Указом Президента України від 02.03.2014 року № 189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Перший Указ Президента України від 17.03.2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію» затверджено Законом від 17.03.2014 року й з того часу в Україні діє особливий період.

Також, Велика палата Верховного Суду у постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17 зазначила, що "відповідно до статті 1 Закону України від 6 грудня 1991 року №1932-XII "Про оборону України" особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Вирішуючи питання щодо часових меж дії особливого періоду в розумінні Закону №3543-XII, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за змістом наведених визначень, навіть за не введення у країні воєнного стану, особливий період, початок якого пов`язаний з моментом оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової чи прихованої), хоч і охоплює час мобілізації, однак не може вважатися закінченим лише зі спливом строку, протягом якого підлягали виконанню визначені у відповідному рішенні про мобілізацію заходи. Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу. Такої ж позиції дотримувалось й Міністерство оборони України у листі від 01 жовтня 2015 року №322/2/8417, у якому зазначено, що особливий період в Україні настав з 17 березня 2014 року на підставі Указу Президента України від 17 березня 2014 року №303/2014 "Про часткову мобілізацію" та триває дотепер, а його скасування буде здійснено окремим Указом Президента України "Про демобілізацію" після стабілізації обстановки на Сході України."

Так, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 був призваний на строкову військову службу з 24.04.2019 року, тобто у період дії особливого періоду, що підтверджується копіями: Контракту про проходження громадянами України військової служби у Національній гвардії України на посадах осіб рядового, сержантського та старшинського складу, наказу начальника ДУ «Дніпровська виправна колонія (№89)» № 74/ОС-19 від 24 квітня 2019 року, військового квитка серії НОМЕР_2 , довідки начальника відділення кадрів військової частини 3036 ЦОТО НГУ № 416 від 28 травня 2019 року та довідки військового комісара Магдалинівського районного ТЦК та СП № 762 від 21 серпня 2019 року.

Таким чином, проаналізувавши вищенаведені норми законодавства та встановлені обставини у їх сукупності, суд приходить до висновку, що на позивача розповсюджуються гарантії, передбачені ч. 3 ст. 119 Кодексу законів про працю України, тобто, збереження місця роботи, посади, і середнього заробітку в установі, в якій він працював на час призову, а тому бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього заробітку (грошового забезпечення) за період проходження строкової служби, з 01.05.2019 року по 31.08.2021 року, в особливий період, є протиправною.

Зазначена правова позиція щодо аналогічного спору викладена в постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2020 року в справі №120/1630/19-а (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/92252845).

Натомість, відповідачем не було надано суду жодних належних і допустимих доказів, які б свідчили про правомірність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середнього заробітку (грошового забезпечення) з 01.05.2019 року, з урахуванням вищенаведених норм законодавства та обставин справи, встановлених судом.

Є безпідставними та відхиляються судом посилання відповідача на те, що питання проходження служби особами рядового і начальницького складу та виплата грошового забезпечення регулюються окремим законодавством і на них не поширюються норми трудового законодавства, дана позиція також підтримується Міністерством соціальної політики у роз`ясненнях №16055/45001-61-19 від 25.04.2019 року, оскільки, вказані твердження відповідача спростовуються вищенаведеними нормами чинного законодавства та висновками суду.

Окрім того, також судом враховується і те, що ч.2 ст.39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" прямо розповсюджені гарантії щодо, зокрема, збереження середнього заробітку на осіб, призваних на строкову військову службу на особливий період, які передбачені ч.3 та ч.4 ст.119 КЗпП України, та вказані норми спростовують аргументи відповідача про те, що на позивача не розповсюджуються норми трудового законодавства.

Разом з цим, зі змісту копії наказу начальника Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» від 24 квітня 2019 року № 74/ОС-19 вбачається, що під час увільнення позивача від виконання своїх службових обов`язків з 24.04.2019 року на час проходження строкової військової служби під час особливого періоду, відповідач керувався, статтею 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», яка передбачає гарантії, щодо, зокрема, збереження середнього заробітку на осіб, призваних на строкову військову службу на особливий період.

Також, судом відхиляються і посилання відповідача на лист Мінсоцполітики від 25.04.2019 року № 16056/45001-61-19, згідно якого на позивача не розповсюджуються гарантії щодо збереження заробітної плати, з огляду на те, що вказаний лист не є нормативно-правовим актом та не встановлює правових норм, не припиняє дії існуючих правових норм, а носить лише інформаційний характер та не є обов`язковим для виконання.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вимог ч. 2 ст. 2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середнього заробітку (грошового забезпечення) з дати увільнення від роботи, суд приходить до висновку, що відповідач, вчинивши наведену бездіяльність, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Отже, судом встановлено, що своєю бездіяльністю щодо не нарахування та не виплати позивачеві відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середнього заробітку (грошового забезпечення) з 01.05.2019 року по 31.08.2021 року за період проходження військової служби, відповідач порушив права та інтереси позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання такої бездіяльності протиправною, у зв`язку з чим позовні вимоги у вказаній частині підлягають задоволенню.

Разом з тим, не підлягає задоволенню вимога про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку (грошове забезпечення) за період проходження військової служби з 01.05.2019 року по 31.08.2021 року, у розмірі визначеному позивачем. Так як розрахунок, що належить до виплати повинен бути виконаний фахівцем, а саме працівником Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№ 89)», що здійснює нарахування сум, що належать до виплати працівнику.

Також, станом на день розгляду справи до суду не надано доказів того, що позивач закінчив проходження строкової служби. Отже порушення є триваючим.

Згідно з ч.1 ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

Відповідно до п.п.4, 10 ч.2 ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про: визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

За приписами ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.

Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі "Чуйкіна проти України" констатував: " 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.

Таким чином, з урахуванням наведеної правової позиції, суд приходить до висновку, що слід зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачеві відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середній заробіток (грошове забезпечення) з 01.05.2019 року (дата увільнення від роботи), оскільки судом встановлено протиправність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві такого середнього заробітку (грошового забезпечення), та належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, направлені на усунення порушеного права позивача виходячи із наданих повноважень адміністративного суду, встановлених ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України та є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Щодо компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати середньомісячного грошового забезпечення.

Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України від19.10.2000 №2050-III "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №159 від21.02.2001 (далі - Порядок №159).

Згідно зі ст. ст.1, 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), така компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

При цьому, як вже було зазначено, основною умовою для виплати громадянину передбаченої ст.2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (і компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

Компенсація громадянам втрати частини доходів, у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, які вже були нараховані.

Суд зазначає, що компенсація втрати частини доходів може бути нарахована лише на ту частину заборгованості, яка була фактично виплачена позивачу та в місяць виплати такої заборгованості.

Даний висновок суду узгоджується із позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеною в постанові від 10.07.2018 у справі № 404/6317/16-а.

Використане у статті 3 Закону №2050-ІІІ та пункті 4 Порядку формулювання, що компенсація обчислюється як добуток "нарахованого, але не виплаченого грошового доходу" за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

У постанові Верховного Суду від 26.02.2020 у справі №826/8319/16, зазначено, що аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку, що положення Закону №2050-III та Порядку №159 право на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати не ставлять у залежність від порядку виплати доходу - у добровільному чи судовому порядку. Компенсація за порушення строків виплати виникає тоді, коли грошовий дохід (заробітна плата) особи (працівника) з вини відповідача не нараховувався, своєчасно не виплачувався і через це особа зазнала втрат. Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

У рішенні від 29.04.2020 №420/2093/16-а Верховний Суд наголосив, що компенсація, передбачена Законом №2050-ІІІ, виплачується у разі порушення строків виплати доходу (перерахованої допомоги), а не виконання рішення суду. Оскільки суми нараховані в результаті протиправної виплати належних коштів у меншому розмірі, ніж було встановлено, та відновлення прав позивача, вказана сума є доходом в розумінні ст.2 Закону №2050-ІІІ.

Враховуючи відсутність підстав вважати, що право на отримання компенсації при виплаті грошового забезпечення за період проходження військової служби буде порушено відповідачем, задоволення позову в цій частині буде свідчити про вирішення спору, який ще відсутній, тобто на майбутнє, що суперечить засадам адміністративного судочинства та його принципам, дане порушення є триваючим. З огляду на викладене, позовні вимоги в частині нарахування і виплати позивачу компенсації втрати частини доходів є передчасними, тому не можуть бути задоволеними.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача відшкодування за завдану моральну шкоду у розмірі 100 000 грн., суд вважає за потрібне зазначити наступне.

Частиною 3 статті 23 Цивільного кодексу України визначено, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

З аналізу зазначених норм вбачається, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Частиною 1 та 2 статті 1167 Цивільного кодексу України визначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до вимог ст. 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини (ст. 1190 Цивільного кодексу України).

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

Обґрунтовуючи вимоги про стягнення моральної шкоди позивач зазначає, що порушення відповідачем прав позивача, завдало йому психологічних страждань, розчарувань та незручностей, зокрема через порушення принципу належного врядування. З травня 2019 року життя позивача стало перенасичене негативними емоціями через беззаконня та несправедливість, перенасичене психічними переживаннями. Позивач був вимушений шукати шляхи для поновлення своїх прав, що супроводжувалось втратою часу, моральним виснаженням, втратами.

Однак, певних доказів на підтвердження вказаних обставин, зазначених позивачем в обгрунтування таких позовних вимог (медичних виписок про стан здоров`я, звернення до фахівців у сфері психічного здоров`я, відвідування курсу психологічної реабілітації, тощо), суду не надано, тому вимоги в частині відшкодування завданої моральної шкоди суд вважає такими, що не підлягають задоволенню за необґрунтованістю.

Щодо позовної вимоги зобов`язати відповідача подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, суд повідомляє наступне.

Відповідно до частини 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Отже, встановлення судового контролю за виконанням рішення суб`єктом владних повноважень - відповідачем у справі - шляхом зобов`язання його подати у встановлений судом строк звіт про його виконання є правом суду, який ухвалив судове рішення, а не його обов`язком та не може бути обрано позивачем одним із способів захисту порушеного права.

В даному ж випадку, суд не вбачає підстав для окремого встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, наголошуючи при цьому, що, відповідно до частин 2-3 статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

При цьому, у суду не має достатніх підстав вважати, що відповідач буде перешкоджати його виконанню після набрання ним законної сили.

Частиною першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Виходячи з меж, підстав та предмету позову, аналізу викладених положень законодавства, та оцінки наявних у матеріалах справи доказів у сукупності, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню у частково вищевикладених підстав.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки позивач є звільненим від сплати судового збору відповідно до п.13 ч.1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір", згідно посвідчення УБД серія НОМЕР_3 від 22.04.2020 року, розподіл судових витрат в частині судового збору не здійснювався.

Відповідно до ч.1 ст.132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з п.1 ч.3 ст.132 Кодексу адміністративного судочинства України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За правилами ч.2 ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно абз.1 ч.3 ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Відповідно до ч.4 ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Аналіз наведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При цьому, згідно ч.5 ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно з ч.9 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Згідно з п.1-2 ч.1ст.19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" видами адвокатської діяльності є, зокрема:

- надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;

- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивач надав суду Договір про надання правової допомоги № 1 від 30 червня 2021 року та Додаткову угоду № 2 від 19 серпня 2021 року до Договору про надання правової допомоги № 1 від 30.06.2021 року, Акт виконаних робіт (наданих послуг) № 1 від 26 серпня 2021 року, квитанцію до прибуткового касового ордера № 1 від 19 серпня 2021 року.

Згідно п. 1.2 договору про надання правової допомоги від 30.06.2021 року, перелік юридичних послуг (правової допомоги), які зобов`язується надати Адвокат та розмір гонорару (винагороди) за надану правову допомогу (юридичну послугу), розмір фактичних витрат на її надання погоджується Сторонами в додаткових угодах до даного Договору.

Пунктом 5.1 договору про надання правової допомоги від 30.06.2021 року визначено, факт наданих послуг підтверджується актом виконаних робіт (наданих послуг).

У пункті 2 Додаткової угоди № 2 від 19.08.2021 року до договору про надання правової допомоги № 1 від 30.06.2021 року вказується, що сторони за цією додатковою угодою домовились, що вартість послуг (гонорар) Адвоката за договором про надання правової допомоги є фіксованою і становить 3 300,00 грн.

Актом виконаних робіт (наданих послуг) № 1 від 26.08.2021 року визначено перелік наданих юридичних послуг: 1) аналіз звернень ОСОБА_1 до ДУ «Дніпровська виправна колонія (№89)» (1 година); 2) аналіз відповідей ДУ «Дніпровська виправна колонія (№89)» та ГУ Держпраці в Дніпропетровській області (1 година); 3) аналіз законодавчої бази та судової практики стосовно суті спору (5 годин); 4) юридична консультація щодо суті спору (1,5 годин); 5) складання позовної заяви (9 годин).

Позивачем здійснено оплату отриманих послуг, що підтверджується відповідною копією квитанції до прибуткового касового ордеру № 1 від 19 серпня 2021 року на суму 3300,00 грн., із зазначенням підстава: Договір про надання правової допомоги № 1 від 30.06.2021 року, додаткової угоди № 2 від 19.08.2021 року.

Згідно частин 2, 3, ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Нормами Кодексу адміністративного судочинства України передбачено співмірність гонорару адвоката, тобто заявлена адвокатом ціна своїх послуг повинна відповідати складності спору та об`єму робіт, часу, витраченому адвокатом на виконання відповідних робіт.

Згідно висновку Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії», відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. «Суд висловлює сумнів щодо існування об`єктивної необхідності здійснення деяких витрат, зазначених у цих рахунках-фактурах». Згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі «Данілов проти України», заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.

При цьому, відповідачем належними та допустимими доказами не спростовано заявлені позивачем вимоги про стягнення витрат на оплату правничої допомоги.

За таких обставин, враховуючи предмет позову, складність справи, часткове задоволення позовних вимог, суд приходить до висновку, про стягнення з відповідача на користь позивача понесені витрати на правничу допомогу у розмірі 2 000,00 грн.

Керуючись ст. 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)» (49102, м. Дніпро, вул. Данили Галицького, буд. 1, код ЄДРПОУ 08562909) про визнання протиправною бездіяльність щодо не нарахування та не виплати середньомісячного грошового забезпечення за період проходження військової служби, стягнення грошового забезпечення за період проходження військової служби, стягнення моральної шкоди – задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» (код ЄДРПОУ 08562909) щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середньомісячного грошового забезпечення за період проходження військової служби, а саме: з 01.05.2019 року по 31.08.2021 року.

Зобов`язати Державну установу «Дніпровська виправна колонія (№89)» (49102, м. Дніпро, вул. Данили Галицького, буд. 1, код ЄДРПОУ 08562909) з 01.05.2019 року по 31.08.2021 року нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток (грошове забезпечення) відповідно до частини 3 статті 119 Кодексу законів про працю України.

В задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Стягнути з Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)» (49102, м. Дніпро, вул. Данили Галицького, буд. 1, код ЄДРПОУ 08562909) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2 000,00 гривень (дві тисячі гривень 00 копійок).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Н.В. Боженко