Рішення № 103176104, 19.01.2022, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

19.01.2022 р. справа №520/25004/21

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденко А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) осіб справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)до Військової частини А0501 (далі за текстом - відповідач, владний суб"єкт, ВЧ, Військова частина, орган публічної адміністрації) провизнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, -

встановив:

Матеріали позову одержані судом 29.11.2021р. Рішення про прийняття справи до розгляду було прийнято 30.11.2021р. Відповідно до ч. 2 ст. 262 КАС України розгляд справи по суті може бути розпочатий з 31.12.2021р.

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправною бездіяльність військової частини А 0501, яка полягає в не нарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням терміну їх виплати за період 07.09.2020р.-25.10.2021р. та зобов`язати здійснити нарахування та виплату компенсації за даний період; 2) зобов`язання військової частини А 0501 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені з 07.09.2020 року по 25.10.2021 року.

Аргументуючи ці вимоги зазначив, що затримка розрахунку при звільненні зумовлює виникнення обов`язку виплатити компенсацію середнього заробітку у порядку ст.117 Кодексу законів про працю України.

Відповідач, Військова частина А0501 (далі за текстом - владний суб`єкт, ВЧ), з поданим позовом не погодився і аргументуючи незгоду зазначив, що затримка виплат за рішеннями суду не стосується розрахунків по заробітній платі.

Суд, вивчивши доводи позову та відзиву на позов, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

До 07.09.2020р. заявник проходив публічну військову службу у Військовій частині А0501, що відповідачем у ході розгляду справи не заперечено та не спростовано.

07.09.2020р. командиром Військової частини А0501 було видано наказ №186 про виключення заявника із списків військової частини з 07.09.2020р.

Згідно з наявною в матеріалах справи довідкою, при звільненні заявнику було нараховано 38.844,22 грн. грошового забезпечення.

Також згідно з наявною в матеріалах справи довідкою Військової частини, середньоденне грошове забезпечення заявника становило - 362,39 грн.

За твердженням заявника, після звільнення з військової служби виплата індексації грошового забезпечення військовослужбовця за період з 01.12.2015 р. по 28.02.2018 р. відбулася лише 25.10.2021р. у сумі 40.942,77грн. на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.04.2021р. по справі №520/1264/21, що являє собою затримку остаточного розрахунку при звільненні.

Не погодившись із відповідністю закону управлінського волевиявлення органу публічної адміністрації з приводу вирішення питання з приводу виплати компенсації середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільнення у порядку ст.117 КЗпП України, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Статтями 1 і 8 Конституції України проголошено, що Україна є правовою державою, де діє верховенство права.

У ч.2 ст.19 Конституції України згадано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому, у ч.1 ст.68 Конституції України також згадано, що кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Отже, усі без виключення суб`єкти права на території України зобов`язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, а право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.

Суспільні відносини з приводу проходження громадянином публічної військової служби унормовані, насамперед, приписами Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу", Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей".

Прогалини у нормативному регулюванні цих відносин можуть усуватись нормами Закону України "Про державну службу", Кодексу законів про працю, Закону України "Про оплату праці", Закону України "Про відпустки" тощо, але виключно в частині, котра не суперечить самій природі та суті публічної служби в органах місцевого самоврядування.

Оскільки спеціальними актами права з приводу проходження військової служби не передбачено ані порядку та умов проведення розрахунку із військовослужбовцем при звільненні, ані будь-яких застережень з цього приводу, то суд вважає за необхідне поширити на дані відносини дію положень ст.47 КЗпП України, де указано, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Згідно зі ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012р. № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У силу висновків постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17, постанови Верховного Суду від 20.05.2020р. у справі №816/1640/17, постанови Верховного Суду від 16.07.2020р. у справі №812/1259/17, постанови Верховного Суду від 30.11.2020р. у справі №480/3105/19 компенсаційний характер запровадженого ст.117 КЗпП України заходу юридичної відповідальності вимагає застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності, що зумовлює необхідність урахування таких юридично факторів як: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, і у залежності від цих критеріїв допускає зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника.

Висновки перелічених судових актів за правилами ч.5 ст.242 КАС України мають пріоритет над висновками постанов Верховного Суду України та висновками раніше у часі прийнятих судових актів Верховного Суду, а відтак, усі доводи заявника з даного приводу слід визнати юридично неспроможними.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що подія несвоєчасного розрахунку при звільненні має місце у спірних правовідносинах, позаяк публічна військова служба заявника була припинена 07.09.2020р., а індексація була виплачена Військовою частиною, за твердженням заявника, 25.10.2021р.

Відповідачем ці обставини не спростовані і навіть не заперечені.

Отже, тривалість затримки у розрахунку при звільненні складає 413 днів, оскільки календарний день отримання виплати (25.10.2021р.) не підлягає включенню до періоду існування невиконаного зобов`язання з виплати винагороди за службу.

Сума боргу (тобто недоплати) склала 40.942,77 грн.

Визнаний відповідачем показник середньоденного грошового забезпечення заявника склав - 362,39 грн.

Оскільки спеціальним законодавством не передбачено іншого саме для випадку обчислення середнього заробітку у цілях застосування ст.117 КЗпП України (на відміну від випадку виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу унаслідок незаконного звільнення), то саме норми згаданого акту законодавства підлягають поширенню на спірні правовідносини.

Пунктом 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати (затверджений постановою КМУ від 08.02.1995р. №100; далі за текстом – Порядок обчислення №100) передбачена можливість обчислення середньоденної (годинної) заробітної плати як у спосіб ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), так і у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно з п.2 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (затверджено наказом Міністерства оборони України 07.06.2018р. №260 "Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам"; далі за текстом – Порядок №260) грошове забезпечення включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення. До щомісячних основних видів грошового забезпечення належать: посадовий оклад; оклад за військовим званням; надбавка за вислугу років. До щомісячних додаткових видів грошового забезпечення належать: підвищення посадового окладу; надбавки; доплати; винагорода військовослужбовцям, які обіймають посади, пов`язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту; премія. До одноразових додаткових видів грошового забезпечення належать: винагороди (крім винагороди військовослужбовцям, які обіймають посади, пов`язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту); допомоги.

Отже, за правовою природою усі платежі, поіменовані як винагороди і допомоги, є одноразовими додатковими видами грошового забезпечення військовослужбовця.

Проте, таке визначення міститься у підзаконному акті права, у той час, коли ч.2 ст.9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" чітко установлено, що до складу грошового забезпечення у якості щомісячних додаткових видів грошового забезпечення входять винагороди, які мають постійний характер.

Тому пріоритет при розв`язанні даної колізії належить віддати нормі закону як акту права з вищою юридичною силою.

За правилами п.4 Порядку №260 грошове забезпечення військовослужбовців із числа осіб офіцерського складу, в тому числі слухачів (ад`юнктів, докторантів), рядового, сержантського та старшинського складу (крім військовослужбовців строкової служби), включає: посадовий оклад; оклад за військовим званням; надбавку за вислугу років; підвищення посадового окладу під час проходження військової служби на території населених пунктів, яким надано статус гірських, та на острові Зміїний; надбавки за особливості проходження служби, за службу в Силах спеціальних операцій Збройних Сил, кваліфікацію, кваліфікаційну категорію, виконання функцій державного експерта з питань таємниць, роботу в умовах режимних обмежень, безперервний стаж на шифрувальній роботі, почесні та спортивні звання; доплати за науковий ступінь та за вчене звання; премію; морську винагороду, винагороди за стрибки з парашутом, за розшук, піднімання, розмінування та знешкодження вибухових предметів, тралення і знешкодження мін, за водолазні роботи та за бойове чергування; одноразові грошові допомоги після укладення першого контракту, для оздоровлення, для вирішення соціально-побутових питань, у разі звільнення з військової служби; інші виплати, які здійснюються відповідно до чинного законодавства України.

У силу п.7 Порядку №260 за службу понад установлений службовий час, у дні відпочинку, святкові, вихідні та неробочі дні грошове забезпечення військовослужбовцям додатково не виплачується, а розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.

Звідси слідує, що в алгоритмі обчислення розміру середньоденного грошового забезпечення військовослужбовця системи Міністерства оборони України бере участь така величина як календарний день місяця.

Суд повторює, що заявник був виключений зі списків військової частини з 07.09.2020р.; визнаний відповідачем розмір середньоденного грошового забезпечення заявника складає - 362,39грн.; а відтак, підсумкова загальна сума компенсації середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні в 413 днів дорівнює 149.667,07грн. (за період з 07.09.2020р. по 24.10.2021р. включно).

Суд повторно зауважує, що ст. 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Зі змісту цієї норми випливає, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо).

Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо але все ж таки випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020р. у справі №480/3105/19.

Указані висновки корелюються з позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Суд першої інстанції також звертає увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово підкреслювала, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).

За таких обставин суд вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке.

У цій справі загальний розмір нарахованих позивачеві при звільненні виплат складав - 38844,22 грн., а розмір виплачених на виконання рішення суду коштів склав - 41.566,26 грн. (тобто 107% від отриманих при звільненні сум).

Однак, виходячи з принципу пропорційності, суд вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь не 149.667,07 грн. (величина обчисленого показника середнього заробітку), а 41.566,26 грн. як суми коштів, рівної розміру недоплати (боргу із грошового забезпечення військовослужбовця).

Протилежне тлумачення змісту норм ст.117 КЗпП України у даному конкретному суд вважає явно та очевидно неспівмірним і несправедливим набуттям приватною особою у власність активів від Держави, котре виходить поза межі змісту, характеру і наслідків реального діяння органу публічної адміністрації та поза межі розумного балансу між публічним інтересом суспільства і приватним інтересом колишнього публічного службовця.

Такий підхід до визначення розміру суми компенсації середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеній, зокрема, у постанові від 23.12.2020р. по справі №825/1732/17 та у постанові від 14.04.2021р. №620/1487/2020.

У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 29.01.2020р. у справі №814/1460/16 адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття оспорюваного рішення (вчинення дії, допущення бездіяльності).

Згідно з ч.1 ст.2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

При цьому, суд зважає, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 07.11.2019р. по справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18) обов`язковою умовою визнання протиправними дій суб`єкта владних повноважень є доведеність факту порушення власних прав та інтересів приватної особи.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд зазначає, що у спірних правовідносинах владний суб`єкт не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України станом на дату звільнення заявника з публічної/військової служби.

Тому суду слід застосувати приписи ч.2 ст.9 КАС України, вийти за межі позову і визнати протиправним діяння (у розумінні вчиненого управлінського волевиявлення) органу публічної адміністрації з приводу непроведення із заявником повного остаточного розрахунку при звільненні з публічної/військової служби - у день звільнення з публічної/військової служби.

Проте, з огляду на запроваджений ст.8 Конституції України принцип верховенства права суд доходить до переконання про те, що згадана законодавцем у приписах ст.117 Кодексу законів про працю України міра юридичної відповідальності у вигляді компенсації середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні спрямована на/призначена для відновлення суб`єктивного права приватної особи - найманого робітника на своєчасне отримання винагороди за вже виконану роботу, а не на безпідставне збагачення людини безвідносно до реального виконання функції за наймом, а відтак не повинна перевищувати розміру боргу/недоплати, позаяк протилежне суперечить такій засаді правопорядку як справедливість.

До того ж суд вважає, що приписи ст.8 Конституції України виключають ймовірність легального отримання особою будь-яких безпідставних вигод у результаті вчинків, котрі охоплюються судовою доктриною «неприпустимості використання права на зло».

Тому керуючись засадами розумності, справедливості та пропорційності, суд доходить висновку про наявність правових підстав для задоволення позову в частині 41566,26 грн. як несвоєчасно виплаченої суми боргу із грошового забезпечення військовослужбовця.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом – Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі “Гарсія Руїз проти Іспанії”, від 22.02.2007р. у справі “Красуля проти Росії”, від 05.05.2011р. у справі “Ільяді проти Росії”, від 28.10.2010р. у справі “Трофимчук проти України”, від 09.12.1994р. у справі “Хіро Балані проти Іспанії”, від 01.07.2003р. у справі “Суомінен проти Фінляндії”, від 07.06.2008р. у справі “Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії”), надав оцінку усім юридично значимим факторам, доводам та обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; вичерпно реалізував усі юридичні механізми з`ясування об`єктивної істини.

Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України предметом судової перевірки у порядку адміністративного судочинства є рішення та діяння (дія чи бездіяльність) владних суб`єктів.

Зміст рішення владного суб`єкта розтлумачено законодавцем у положеннях п.п.18 і 19 ч.1 ст.4 КАС України.

Визначення ж змісту діяння (дії чи бездіяльності) владного суб`єкта норми КАС України не містять.

Разом із тим, у силу ч.6 ст.7 КАС України суд вважає за можливе застосувати загальні визначення рішення, дії, бездіяльності, наведені у п.п.1, 2 і 3 ч.2 ст.24 Митного кодексу України, згідно з якими рішення владного суб`єкта - це письмовий акт, дія владного суб`єкта - це вчинок компетентного працівника владного суб`єкта, бездіяльність владного суб`єкта - це невиконання обов`язку.

При цьому, суд зважає, що окрім перелічених форм проявів - управлінське волевиявлення органу публічної адміністрації може бути також реалізовано і у формі відмови як шляхом складання письмового листа (тобто вчинення письмової відмови), так і шляхом вчинку із певною документальною фіксацією (тобто вчинення дієвої відмови).

Тому, належним і ефективним способом захисту є як вимога приватної особи про визнання неправомірної дії владного суб`єкта з приводу відмови, так і вимога приватної особи про визнання протиправною відмови, оформленої відповідним письмовим документом, зокрема, листом.

Між тим, у даному випадку має місце не відмова органу публічної адміністрації з приводу нарахування і виплати грошової компенсації середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні громадянина з військової служби, а дія з приводу непроведення повного остаточного розрахунку у день звільнення з військової служби.

Тому у даному конкретному випадку слід застосувати ч.2 ст.9 КАС України та надати заявнику захист у спосіб, сформульований у резолютивній частині даного судового акту.

Вирішуючи спір за вимогою про визнання протиправною бездіяльності з приводу ненарахування та невиплаті компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням терміну їх виплати за період 07.09.2020р.-25.10.2021р. та про зобов`язання здійснити нарахування та виплату компенсації за даний період, суд відзначає, що матеріалами справи підтверджені обставина звільнення заявника з військової служби - 07.09.2020р. та обставина виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовця за період 01.12.2015р.-28.02.2018р. лише - 25.10.2021р., тобто поза межами строку виплати поточного грошового забезпечення.

Означена подія у розумінні ст.2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" зумовлює виникнення у органу публічної адміністрації обов`язку з приводу виплати компенсації втрати частини доходів.

При цьому, відсутність звернення приватної особи з даного питання до органу публічної адміністрації спричиняє відсутність події вчинення суб"єктом владних повноважень бездіяльності, проте не звільняє від виконання обов"язку за ст.2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати".

Решта епізодів і вимог позову підлягають відхиленню у зв`язку із недоведеністю належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами та відсутністю порушеного суб`єктивного права (ущемленого публічного інтересу).

Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.149, ст.ст.241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Вийти за межі позову.

Визнати протиправними дії Військової частини А0501 з приводу непроведення з ОСОБА_1 повного остаточного розрахунку при звільненні з військової служби - 07.09.2020р.

Зобов`язати Військову частину А0501 (ідентифікаційний код - 24976272; місцезнаходження - 63505, Харківська область, м. Чугуїв, вул. Горішного, буд. 142) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (місцезнаходження - АДРЕСА_1 ; р.н.о.к.п.п. - НОМЕР_1 (сорок одна тисяча п`ятсот шістдесят шість) грн. 26 коп. середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні у період 07.09.2020р.-24.10.2021р., здійснивши платіж з утриманням належних податків і зборів.

Зобов`язати Військову частину А0501 (ідентифікаційний код - 24976272; місцезнаходження - 63505, Харківська область, м. Чугуїв, вул. Горішного, буд. 142) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (місцезнаходження - АДРЕСА_1 ; р.н.о.к.п.п. - НОМЕР_2 ) компенсацію втрати частини доходу за платежами на виконання рішення суду у справі №520/1264/21.

Позов у решті вимог - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду); підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати виготовлення повного судового рішення).

Суддя А.В. Сліденко