Рішення № 103174629, 13.01.2022, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

13.01.2022 р. справа №520/26474/21

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) осіб справу за позовом

Приватного підприємства "БІСКАЙ" до Головного управління Держпраці у Харківській області (Управління Держпраці) провизнання протиправною та скасування Постанови №114-ДПС від 24.11.2021 року про накладання штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, -

встановив:

Матеріали позову були одержані судом 10.12.2021р. Рішення про прийняття справи до розгляду було прийнято 13.12.2021р. Відповідно до ч. 2 ст. 262 КАС України розгляд справи по суті може бути розпочатий з 13.01.2022р.

Позивач, Приватне підприємство «Біскай» (далі за текстом - заявник, суб`єкт господарювання, ПП, Підприємство), у порядку адміністративного судочинства заявив вимогу про визнання протиправною та скасування постанови ГУ Держпраці у Харківській області №114-ДПС від 24.11.2021 року.

Аргументуючи цю вимогу зазначив, що спірна постанова про накладення штрафу суперечить вимогам закону, оскільки винесена на підставі неповного з`ясування фактичних обставин діяльності та за відсутності події вчинення суб`єктом господарювання взагалі будь-якого протиправного діяння.

Відповідач, Головне управління Держпраці у Харківській області (далі за текстом - владний суб`єкт, адміністративний орган, ГУ, орган публічної адміністрації, Управління, орган контролю), з поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що громадянин виконував функції керівника суб`єкта господарювання без укладення трудового договору та отримання заробітної плати за виконану роботу. Стверджував, що вчинене управлінське волевиявлення з приводу застосування штрафу повністю узгоджується як із положеннями закону, так і дійсними обставинами спірних правовідносин.

Відзив на позов надійшов до суду 21.12.2021 р., відповідь на відзив - 04.02.2022 р., заперечення на відповідь - 05.01.2022 р., і за таких обставин, суд не вбачає перешкод у вирішенні спору по суті, адже учасниками справи у прийнятні поза розумним сумнівом строки були реалізовані права на подачу відповідних процесуальних документів.

Суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник пройшов передбачену чинним законодавством процедуру державної реєстрації, набув юридичного статусу суб`єкта господарювання - юридичної особи приватного права, значиться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань під ідентифікаційним кодом - 32272677.

Єдиним засновником заявника є громадянин України - ОСОБА_1 , який за відомостями Єдиного державного реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань одночасно є і керівником ПП «Біскай», і кінцевим беніфіціаром ПП «Біскай».

Громадянин ОСОБА_1 брав участь у функціонуванні заявника одночасно і у якості засновника Приватного підприємства «Біскай», і у якості керівника Приватного підприємства «Біскай».

Ці обставини підтверджені актом перевірки ГУ ДПС у Харківській області від 19.08.2021р. №14515/20-40-07-28-09/32272677, а також витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Заявником ці обставини визнаються.

У спірних правовідносинах органом публічної адміністрації власного заходу державного нагляду (контролю) відносно заявника, ПП «Біскай» не здійснювалось.

Із посиланням на акт перевірки ГУ ДПС у Харківській області від 19.08.2021р. №14515/20-40-07-28-09/32272677 24.11.2021р. ГУ Держпраці у Харківській області відносно заявника, ПП «Біскай» було прийнято постанову №114-ДПС про накладення 12.000,00грн. штрафу на підставі абз.5 ч.2 ст.265 Кодексу законів про працю України.

Назване рішення суб`єкта владних повноважень умотивовано судженнями про те, що гр. ОСОБА_1 за виконання функцій директора Приватного підприємця повинен був отримувати заробітну плату, але усупереч ст.3 Закону України "Про оплату праці" та ст.ст.94 і 95 Кодексу законів про працю України не одержував грошової винагороди за роботу директора ПП «Біскай».

Не погодившись із відповідністю закону волевиявлення адміністративного органу з приводу застосування штрафу, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Статтями 1 і 8 Конституції України проголошено, що Україна є правовою державою, де діє верховенство права.

У ч.2 ст.19 Конституції України згадано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому, у ч.1 ст.68 Конституції України також згадано, що кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Отже, усі без виключення суб`єкти права на території України зобов`язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Суд зважає, що право громадянина на отримання винагороди за власну працю задекларовано приписами ст.ст. 42 і 43 Конституції України і може мати прояви практичної реалізації у формі: 1) виконання функцій найманого працівника за трудовим договором у порядку ст.21 Кодексу законів про працю України; 2) виконання функцій сторони цивільного договору у порядку ст.ст.202, 626 Цивільного кодексу України; 3) особистого виконання людиною функцій підприємця у порядку ст.50 Цивільного кодексу України та ст.ст.42, 128 Господарського кодексу України; 4) особистого виконання людиною функцій самозайнятої особи у розумінні п.14.1.226 ст.14 Податкового кодексу України; 5) виконання функцій засновника суб"єкта господарювання у порядку ст.65 Господарського кодексу України.

Згідно з ч.2 ст.65 Господарського кодексу України власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.

Відповідно до ч.3 ст.65 Господарського кодексу України для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) безпосередньо або через уповноважені органи чи наглядова рада такого підприємства (у разі її утворення) призначає (обирає) керівника підприємства, який є підзвітним власнику, його уповноваженому органу чи наглядовій раді. Керівник підприємства, головний бухгалтер, члени наглядової ради (у разі її утворення), виконавчого органу та інших органів управління підприємства відповідно до статуту є посадовими особами цього підприємства. Статутом підприємства посадовими особами можуть бути визнані й інші особи.

За визначенням п.8 ч.1 ст.2 Закону України від 17.09.2008р. №514-VI "Про акціонерні товариства" корпоративні права - сукупність майнових і немайнових прав акціонера - власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами.

За відсутності суттєвих відмінностей у правовій природі право людини на управління суб"єктом господарювання - акціонерним товариством та на право людини на управління суб`єктом господарювання - приватним підприємством слід кваліфікувати саме у якості невід`ємного складового елементу корпоративного права.

Суд також зважає, що приводи та підстави здійснення контролю за дотриманням учасниками суспільних відносин дисципліни у сфері охорони праці; зміст та обсяг повноважень органів публічної адміністрації; процедура реалізації повноважень контролю регламентована, насамперед, ст.259 Кодексу законів про працю України, Законом України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" (далі за текстом - Закон №877-V), ст.53 Закону України "Про зайнятість населення", ч.3 ст.34 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", а також Порядком здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю (затверджений постановою КМУ від 21.08.2019р. №823; далі за текстом - Порядок про здійснення контролю №823) і п.8 Порядку накладання штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення (затверджений постановою КМУ від 17.07.2013 р. №509; далі за текстом - Порядок про штрафи №509).

При цьому, об"єктом контролю з боку Держави є дотримання роботодавцями запроваджених законом гарантій прав найманих працівників на безпечні умови праці, своєчасність та повноту винагороди, на додержання режиму роботи, на безперешкодну реалізацію права на відпочинок тощо.

Слушність саме такого тлумачення закону підтверджується змістом ст.265 Кодексу законів про працю України, ч.1 якої указано, що підставою відповідальності є винне порушення законодавства про працю, а ч.2 визначено склади протиправних діянь.

Зокрема, абз.5 ч.2 ст.265 Кодексу законів про працю України передбачено, що юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу у двократному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, стосовно якого скоєно порушення, у разі недотримання мінімальних державних гарантій в оплаті праці.

У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 31.07.2020р. у справі №440/1933/19 інспекційне відвідування є формою державного нагляду за додержанням законодавства про працю, яке проводиться на підставі наказу та направлення.

При цьому, у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 21.10.2019р. у справі №200/11885/18-а зміст ст.12 Конвенції Міжнародної організації праці №81 1947 року "Про інспекцію праці у промисловості й торгівлі" (ратифікована Законом України №1985-ІV від 08.09.2004р.; далі за текстом - Конвенція №81) та ст.16 Конвенції №81 означає, що інспекція проводиться так часто і так ретельно, як це потрібно для забезпечення ефективного застосування відповідних законодавчих положень.

Матеріалами справи підтверджено, що у спірних правовідносинах органом публічної адміністрації власного заходу державного нагляду (контролю) відносно заявника, ПП «Біскай» не здійснювалось, а гр. ОСОБА_1 дійсно брав участь у функціонуванні заявника одночасно і у якості засновника Приватного підприємства «Біскай» (тобто власника суб"єкта господарювання), і у якості керівника Приватного підприємства «Біскай».

Суд бере до уваги, що за визначенням ч.1 ст.21 Кодексу законів про працю України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Звідси слідує, що сторонами трудового договору є громадянин - найманий працівник (тобто конкретна людина) та громадянин - власник суб"єкта господарювання (тобто конкретна людина) чи громадянин - уповноважений представник власника суб"єкта господарювання (тобто конкретна людина).

У силу прямого застереження ст.24 Кодексу законів про працю України працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Абзацем 1 ст.2 Кодексу законів про працю України право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.

Як то згадано у абз.2 ст.2 Кодексу законів про працю України, працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Водночас із цим, відповідно до ч.1 ст.2 Господарського кодексу України учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Згідно з ч.6 ст.3 Господарського кодексу України під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

За приписами ч.1 ст.113 Господарського кодексу України приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб`єкта господарювання - юридичної особи.

Звідси чітко і безумовно слідує, що законодавцем визнана як можливість функціонування приватного підприємства з використанням найманої праці (тобто фізичних та розумових зусиль третьої сторонньої фізичної особи), так і можливість функціонування приватного підприємства без використання найманої праці виключно завдяки зусиллям та майну засновника.

Відповідно до ч. ст.94 Кодексу законів про працю України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.

Згідно з ч.1 ст.1 Закону України від 24.03.1995р. №108/95-ВР "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Застосовуючи приписи наведених норм закону до спірних правовідносин, суд доходить до переконання про те, що у даному конкретному випадку в особі однієї людини (громадянина України - п. ОСОБА_1 ) співпадають одразу дві сторони трудового договору, а саме: і роботодавець - власник ПП «Біскай», і потенційний робітник - громадянин у якості найманого працівника - директора ПП «Біскай».

Досягнення у такому випадку будь-яких реальних домовленостей з приводу умов праці та складання письмового документу - трудового договору є об"єктивно неможливим, а сформульована органом публічної адміністрації вимога про протилежне (зворотнє) підлягає кваліфікації у якості надмірного та безпідставного (свавільного) втручання у право на майно у розумінні ст.1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року та у право на повагу до приватного життя у розумінні ст.8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року.

При цьому, будь-які трудові права громадянина України - п. ОСОБА_1 (на захист чого і було видано оскаржений правовий акт індивідуальної дії суб"єкта владних повноважень) при виконанні функцій директора ПП «Біскай» взагалі не можуть бути порушені, позаяк матеріальний інтерес громадянина України - п. ОСОБА_1 до змісту спірних правовідносин полягає виключно в отриманні доходу (прибутку) від результатів господарської діяльності ПП «Біскай» як єдиного засновника та власника ПП «Біскай».

У даному конкретному випадку відносини з приводу керування громадянином України - п. ОСОБА_1 діяльністю ПП «Біскай» у спосіб виконання функцій керівника суб`єкта господарювання - директора Приватного підприємства належить кваліфікувати за ч.6 ст.3 Господарського кодексу України як організаційно-господарські відносини з управління власником суб"єкта господарювання власним підприємством.

Ці відносини не є трудовими.

Відтак, у цих відносинах громадянин України - п. ОСОБА_1 не має право на отримання винагороди у я кості найманого працівника і у тексті позову усіляко заперечує як факт існування такого права, так і подію порушення цього права.

Продовжуючи вирішення спору, суд відзначає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта ч.2 ст.77 КАС України і повинен виконуватись шляхом подання до суду доказів і наведення у процесуальних документах адекватних аргументів відповідності закону вчиненого волевиявлення і безпідставності доводів іншого учасника справи.

У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.

Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не означає реального існування такої обставини.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

До того ж і у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19 визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті доказами за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що владний суб`єкт у спірних правовідносинах не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України, позаяк під час реалізації управлінської функції контролю взагалі не з`ясував реальних обставин фактичної дійсності, припустився помилки у тлумаченні змісту належної норми права, надав неправильну кваліфікацію діянню приватної особи, унаслідок чого вчинене управлінське волевиявлення не узгоджується ані з дійсним змістом нормативного регламентування, ані з характером, предметом та наслідками вчинків приватної особи.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

При цьому, суд зважає, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18) обов`язковою умовою визнання протиправними волевиявлень суб`єкта владних повноважень протиправними є доведеність порушення власних прав та інтересів приватної особи.

Добутими судом доказами достеменно підтверджено факт відсутності порушення прав та інтересів громадянина України - п. ОСОБА_1 від діяльності ПП «Біскай».

Відносини між громадянином України - п. ОСОБА_1 та ПП «Біскай» підлягають кваліфікації як корпоративні відносини - відносини з управління власником підприємства належним йому суб`єктом господарювання, не є трудовими, у цих відносинах громадянин України - п. ОСОБА_1 жодних трудових функцій не виконує, права на отримання винагороди не має.

Оскільки органом публічної адміністрації у ході розгляду справи не доведено юридичної правильності та фактичної обгрунтованості покладених в основу оскарженого управлінського волевиявлення мотивів, захист потенційних (але реально відсутніх) трудових прав громадянина проведено свавільно та проти волі самого громадянина, то позов підлягає задоволенню.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), вичерпно реалізував існуючі правові механізми з"ясування об`єктивної істини; надав оцінку усім юридично значимим факторам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; виклав власні мотиви конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Так, заявником при зверненні до суду було сплачено судовий збір у сумі 2270,00 грн., що підтверджується наявною в матеріалах справи квитанцією №7625039 від 10.12.2021 р. Отже, співвідносно до обсягу задоволених вимог, вказана сума підлягає присудженню на користь позивача за рахунок владного суб`єкта.

Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Позов - задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати постанову Головного управління Держпраці у Харківській області №114-ДПС від 24.11.2021 року.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держпраці у Харківській області (ідентифікаційний код - 39779919; місцезнаходження - 61002, м. Харків, вул. Алчевських, буд. 40) на користь Приватного підприємства "Біскай" (ідентифікаційний код - 32272677; місцезнаходження - 63021, Харківська область, Валківський район, смт Ков"яги, вул. Леніна, буд. 110Б) 2270 (дві тисячі двісті сімдесят) грн. 00 коп. у якості компенсації витрат на оплату судового збору.

Роз`яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду); підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення).

Суддя Сліденко А.В.