Рішення № 103172049, 09.02.2022, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 лютого 2022 року м. ПолтаваСправа № 440/6613/21Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Головка А.Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини 3059 Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

18 червня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини 3059 Національної гвардії України про визнання бездіяльності щодо нездійснення нарахування і виплати середнього розміру грошового забезпечення, встановленого станом на дату звільнення з військової служби, з наступного дня після звільнення з військової служби 26.08.2019, по дату виплати, як учаснику бойових дій, грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки за період з 2016 по 2019 роки, тобто по 09.06.2021 включно протиправною та зобов`язання здійснити нарахування та виплату середнього розміру грошового забезпечення, встановленого станом на дату звільнення з військової служби, з наступного дня після звільнення з військової служби 26.08.2019, по дату виплати, як учаснику бойових дій, грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки за період з 2016 по 2019 роки, тобто по 09.06.2021 включно.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідачем при звільненні позивача з військової служби у серпні 2019 року не нараховано та не виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки за 2016-2019 роки, а її виплату проведено на виконання рішення суду від 11.05.2021 у справі № 440/2014/21. З цих підстав позивач вважає, що відповідно до статей 116, 117 Кодексу законів про працю України він має право на одержання середнього заробітку за увесь час затримки сплати належних при звільненні сум за період з 2016 по 2019 роки. Відповідач не виплатив позивачу таку компенсацію, що стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 16.08.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №440/6613/21, вирішено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), витребувано докази.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача просить відмовити у задоволенні адміністративного позову у повному обсязі, посилаючись на неспівмірність заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача.

Дослідивши письмові докази, встановив наступні обставини та спірні правовідносини.

ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині А3059.

Відповідно до пункту 6 витягу з наказу командира Військової частини 3059 від 23.08.2019 №185 (по стройовій частині) припинено (розірвано) контракт про проходження громадянами України військової служби у Національній гвардії України та виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення старшого солдата військової служби за контрактом ОСОБА_1 , звільненого з військової служби відповідно до підпункту “а” пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу” з військової служби наказом командира військової частини 3059 Національної гвардії України від 12.08.2019 №20 о/с у запас, у зв`язку із закінченням терміну дії контракту без права носіння військової форми одягу 25 серпня 2019 року та направлено на військовий облік до Кременчуцького об`єднаного міського військового комісаріату.

10 березня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до військової частини 3059 Національної гвардії України, у якому позивач просив зобов`язати відповідача здійснити нарахування та виплату позивачу, як учаснику бойових дій, грошової компенсації за невикористану у 2016-2019 роках додаткову відпустку, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України від 22.10.1993 № 3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 11.05.2021 у справі №440/2014/21, яке набрало законної, позов ОСОБА_1 до військової частини 3059 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії задоволено повністю. Визнано протиправною бездіяльність військової частини 3059 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації ОСОБА_1 за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 25 серпня 2019 року. Зобов`язано військову частину 3059 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 25 серпня 2019 року.

На виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 11.05.2021 у справі №440/2014/21 військовою частиною А3059 виплачено позивачу грошову компенсацію за фактично невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій у розмірі 14479,50 грн., що підтверджується платіжним дорученням №796 від 08.06.2021.

Посилаючись на наявність підстав для виплати середнього заробітку за увесь час затримки сплати належних позивачу при звільненні сум, а саме грошової компенсації за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за 2016-2019 роки, по день фактичного розрахунку 09.06.2021, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам та відповідним доводам сторін, суд виходить з наступного.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до частини першої статті 47 Кодексу законів про працю України (надалі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.

Так, відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 КЗпП України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

За загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми Кодексу законів про працю України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби. Обов`язок роботодавця провести виплату працівнику всіх належних йому сум при звільненні, передбачений у статті 117 Кодексу законів про працю України.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладено Верховним Судом у постанові від 26 червня 2019 року у справі №826/15235/16.

Умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною 2 статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17.

Як встановлено судом, відповідно до пункту 6 витягу з наказу командира Військової частини 3059 від 23.08.2019 №185 (по стройовій частині) припинено (розірвано) контракт про проходження громадянами України військової служби у Національній гвардії України та виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення старшого солдата військової служби за контрактом ОСОБА_1 , звільненого з військової служби відповідно до підпункту “а” пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу” з військової служби наказом командира військової частини 3059 Національної гвардії України від 12.08.2019 №20 о/с у запас, у зв`язку із закінченням терміну дії контракту без права носіння військової форми одягу 25 серпня 2019 року та направлено на військовий облік до Кременчуцького об`єднаного міського військового комісаріату.

Вказаний наказ є чинним, доказів скасування цього наказу до суду не надано.

Відповідно до п. 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України 29.07.93 N 58 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 р. за N 110, днем звільнення вважається останній день роботи.

Таким чином, останнім днем роботи позивача, у який закон зобов`язує відповідача здійснити повний розрахунок з позивачем при звільненні зі служби є 25.08.2019.

10 березня 2021 року, тобто більш як через рік після видачі наказу про звільнення, ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до військової частини 3059 Національної гвардії України, у якому позивач просив зобов`язати відповідача здійснити нарахування та виплату позивачу, як учаснику бойових дій, грошової компенсації за невикористану у 2016-2019 роках додаткову відпустку, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України від 22.10.1993 № 3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 11.05.2021 у справі №440/2014/21, яке набрало законної, позов ОСОБА_1 до військової частини 3059 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії задоволено повністю. Визнано протиправною бездіяльність військової частини 3059 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації ОСОБА_1 за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 25 серпня 2019 року. Зобов`язано військову частину 3059 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 25 серпня 2019 року.

На виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 11.05.2021 у справі №440/2014/21 військовою частиною А3059 виплачено 08.06.2021 позивачу грошову компенсацію за фактично невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій у розмірі 14479,50 грн., що підтверджується платіжним дорученням №796 від 08.06.2021.

Отже, фактичний розрахунок із позивачем щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій в сумі 14479,50 грн. проведено відповідачем 08.06.2021 із затримкою строку, встановленого статтею 116 КЗпП України, на 653 календарних дні, тому позивач на підставі статті 117 КЗпП України має право на отримання відшкодування за затримку виплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 - 2019 років.

Спеціальний нормативно-правовий акт, який би регулював питання розрахунку середньої заробітної плати військовослужбовців, відсутній.

Водночас, постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100), відповідно до підпункту “л” пункту 1 якого визначено, що цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадках, зокрема, інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.

Згідно з абзацом 3 пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Пунктом 8 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів.

Зважаючи на приписи Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого Наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 26 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 р. за № 745/32197, при обчисленні середньої заробітної плати військовослужбовцям слід враховувати число календарних днів.

Відповідно до довідки військової частини А3059 від 28.08.2021 середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 становить 350 грн.

Обрахована відповідно до Порядку № 100 сума середнього заробітку за несвоєчасну виплату компенсації за фактично невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій становить 228550 грн. (350 грн. *653 днів).

При цьому, загальна сума грошового забезпечення, яка підлягала виплаті та була виплачена позивачу складає 14479,50 грн.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічні висновки щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020 у справі №480/3105/19.

Суд враховує розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, період затримки виплати заборгованості, наявність між сторонами спору про суми, належні позивачу при звільненні з військової служби, факт того, що позивач тривалий час (більше року) не звертався до суду для вирішення існуючого спору між сторонами щодо виплати компенсації, та зважає на те, що сума середнього заробітку повинна бути співрозмірною та адекватною відносно суми невиплаченої грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (14479,50 грн.).

Відтак, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивачу виплат у сумі 14479,50 грн., що становить 100% від суми розміру заборгованості, яка належала позивачу на час звільнення зі служби та не була виплачена позивачу на день його звільнення зі служби.

Відтак, обираючи належний спосіб захисту порушеного права позивача, суд вважає за необхідне стягнути з військової частини 3059 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 14479,50 грн.

Водночас, в решті позовних вимог ОСОБА_1 слід відмовити за їх необґрунтованістю, виходячи з наведених вище мотивів.

При вирішенні даної справи судом враховано позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах “Салов проти України” (№65518/01; пункт 89), “Проніна проти України” (№ 63566/00; пункт 23) та “Серявін та інші проти України” (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Таким чином, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.

На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 6-10, 205, 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України, -

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до військової частини 3059 Національної гвардії України (вул. Княгині Ольги, буд. 3, м. Кременчук, Полтавська область, ідентифікаційний код 25575730) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Стягнути з військової частини 3059 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 14479,50 грн. (чотирнадцять тисяч чотириста сімдесят дев`ять гривень 50 копійок).

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, а також з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених підпунктом 15.5 підпункту 15 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.

Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя А.Б. Головко