Рішення № 103014795, 25.01.2022, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 січня 2022 року м. Київ № 320/5218/21

Суддя Київського окружного адміністративного суду Панченко Н.Д., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

до суду звернувся ОСОБА_1 (код: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) з позовом до Офісу Генерального прокурора (код: 00034051, адреса: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15), в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачеві вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку;

- стягнути з відповідача на користь позивача вихідну допомогу в розмірі середнього місячного заробітку – 33098,82 грн.;

- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільнені за період часу з 25.12.2019 по день ухвалення судового рішення з розрахунку середньомісячної заробітної плати у розмірі 1539,48 грн.;

- допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з відповідача на користь позивача вихідної допомоги та середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільнені у межах стягнення за один місяць.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що при звільненні з посади на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» йому не було нараховано та виплачено вихідну допомогу, що передбачена статтею 44 Кодексу законів про працю України.

Оскільки звільнення позивача з органів прокуратури відбулося з підстави, визначеної пунктом 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру», що за своїм змістом є розірванням трудового договору з ініціативи власника, а не працівника, за твердженням позивача відповідач мав виплатити йому вихідну допомогу при звільненні у розмірі не менше середнього місячного заробітку.

Ухвалою суду від 19.05.2021 відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. Запропоновано відповідачу протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі подати до суду відзив на позовну заяву.

16.08.2021 судом отримано відзив на позовну заяву у якому відповідач, заперечуючи проти позову, серед іншого зазначив, що стаття 44 Кодексу законів про працю України не передбачає можливості виплати вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення трудового договору на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру». При цьому, юридичним фактом, що зумовило звільнення позивача на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» було не проходження етапів атестації, на що кадровою комісією №4 відповідача прийнято рішення від 19.12.2019 №37.

При цьому, відповідач просив врахувати, що на виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.09.2020 у справі №640/1219/20 наказом Генерального прокурора від 27.01.2021 №89-ц позивача поновлено на попередній роботі на відповідній посаді та виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Відповідно, у відзиві відповідачем вказувалось і на те, що позивачеві при звільненні були виплачені всі належні суми згідно вимог чинного законодавства, а відтак заявлені ним вимоги в межах даного позову є такими, що не підлягають задоволенню. В свою чергу, відповідач також вказав на пропуск позивачем встановленого Кодексом адміністративного судочинства України строку на звернення до суду, оскільки з наказом про звільнення позивач ознайомився 24.12.2019, а до суду з цим позовом звернувся лише 27.04.2021.

Так, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_2 , виданим 13.06.2000 Фастівським МРВ ГУ МВС України в Київській області.

Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 обіймав посаду прокурора відділу організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчим територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України, та був звільнений з даної посади наказом Генерального прокурора від 21.12.2019 №2137ц на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 24.12.2019.

24.12.2019 позивача було ознайомлено з вищевказаним наказом про звільнення, надано його копію та вручено трудову книжку.

Однак, виникнення спірних правовідносин пов`язано з тим, що при звільненні позивача відповідач не повідомив його про нараховані суми, що належали йому до виплати Генеральною прокуратурою України. При цьому, як зазначено позивачем, остаточного розрахунку при звільненні, у т.ч. станом на час звернення до суду з даним адміністративним позовом, з ним також проведено не було. Зокрема, за твердженням позивача, йому не була виплачена вихідна допомога при звільненні у розмірі не менше середнього місячного заробітку.

У зв`язку з цим, позивач 25.03.2021 звернувся до Генерального прокурора із вимогою проведення повного розрахунку за фактом звільнення із займаної посади, на що отримав лист від 01.04.2021 №21-943ВИХ-21 в якому повідомлялося, що у разі звільнення на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» виплата вихідної допомоги не передбачена.

Таким чином, вказані вище обставини і слугували підставами для звернення позивача до суду з даним адміністративним позовом.

Правова позиція відповідача ґрунтується на тому, що норми Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII та Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами.

При цьому, вказаними Законами не передбачено виплати вихідної допомоги у разі звільнення прокурора на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

У свою чергу, Кодекс законів про працю України, а саме його стаття 44 також не передбачає можливості виплати вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення трудового договору на підстав пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

Відповідно, за доводами відповідача, невиплата позивачеві вихідної допомоги при звільненні є наслідком застосування вимог спеціального законодавства, а отже такі дії відповідача щодо її невиплати позивачеві при звільненні є правомірними.

Також відповідач стверджує, що оскільки позивача на підставі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.09.2020 по справі №640/1219/20 поновлено на роботі на відповідній посаді, підстава для виплати вихідної допомоги відпала.

Щодо заявлених позивачем вимог в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільнені, останній наголошує на правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 05.08.2020 по справі №686/20491/18, а саме на правовому висновку щодо неможливості одночасного застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 Кодексу законів про працю України, так і за його статтею 235, тобто подвійного стягнення середнього заробітку, адже після поновлення на роботі позивачеві було виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв`язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 44 Кодексу законів про працю України при припиненні трудового договору з підстав, визначених, зокрема у пункті 1 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку.

Пунктом 1 частини 1 статті 40 цього Кодексу визначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться в спеціальному законі.

Аналогічна правова позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом, зокрема у постановах від 11 жовтня 2018 року у справі №806/829/17, від 24 жовтня 2018 року у справі №806/277/16.

Відповідно до статті 131-1 Конституції України організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 №1697-VII.

Законом України «Про прокуратуру» забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо.

Частиною 3 статті 16 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.

Загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді визначені статтею 51 вказаного Закону.

Відповідно до пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру" прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Статтею 60 Закону України "Про прокуратуру" врегульовано питання звільнення прокурора з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

25.09.2019 набрав чинності Закон України від 19.09.2019 №113-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", яким (абз. 4 п. 2 розд. II Закону) дію статті 60 Закону України "Про прокуратуру" зупинено до 01 вересня 2021 року.

Вказаним Законом (від 19.09.2019 року № 113-IX) внесені зміни та доповнення до законодавства, зокрема у Кодексі законів про працю України статтю 40 доповнено частиною п`ятою такого змісту: "Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус".

Згідно з підпунктом 2 пункту 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" вказаного Закону (від 19.09.2019 №113-IX) прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади в Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови настання такої підстави, як рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури.

Статус позивача як прокурора та особливості його звільнення визначаються спеціальним законом - Законом України "Про прокуратуру", який станом на день його звільнення підлягав застосуванню разом із спеціальним законом - Законом України від 19.09.2019 року №113-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури".

Саме рішення кадрової комісії відповідача про неуспішне проходження атестації стало підставою для звільнення позивача з посади та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру".

Правовідносини щодо правомірності звільнення позивача із займаної ним посади в органах прокуратури було предметом розгляду адміністративного спору у справі за №640/1219/20.

Разом з тим, спірні правовідносини даної адміністративної справи полягають у невиплаті відповідачем всіх належних позивачеві сум при звільненні, а саме вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку.

Так, Законом України «Про прокуратуру» не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Конституційний Суд України у рішенні від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначив, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв`язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.

КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 Кодексу).

Статтею 40 КЗпП України встановлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої даної статті).

Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

За змістом статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» було внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»; статтю 40 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»; частину дев`яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу».

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.

Крім того суд звертає увагу, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги

Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.

Верховний Суд у постановах від 8 жовтня 2019 року (справа № 823/263/16) та від 17 жовтня 2019 року (справа № 823/276/16) зробив висновок, що у день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку. Незалежно від наявності наказу прокуратури (щодо зміни формулювання причини і підстави звільнення з «пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII» на «пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України»), відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом з виплатою всіх гарантованих законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги.

Отже, з огляду на наведене, суд робить висновок, що частиною 5 статті 51 Закону № 1697-VII та частиною 4 статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. При цьому, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.

Таким чином суд вважає обґрунтованими доводи позивача, що станом на час звільнення з займаної ним посади він набув право на виплату вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку, відповідно до статті 44 КЗпП України, оскільки його було звільнено на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

Такий висновок суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеній зокрема у постанові від 11.02.2021 у справі №240/4840/20.

Щодо строків звернення позивача до суду, слід зазначити, строк звернення до суду за вирішенням цього публічно-правового спору, у т.ч. щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні охоплюється спеціальною нормою частини 5 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, який становить один місяць у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Такий висновок суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, висловленій зокрема у постанові від 11.02.2021 по справі №240/532/20.

Однак, відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Як стверджував позивач у позовній заяві, у порушення зазначених вимог законодавства Генеральною прокуратурою України його не було ані письмово, ані в усній чи будь-якій іншій формі повідомлено про нараховані суми при звільненні ні перед їх виплатою, ні після виплати.

Такі твердження позивача відповідачем не заперечувались та на їх спростування відповідних доказів подано не було.

В матеріалах справи наявний лист відповідача від 01.04.2021 за №21-943ВИХ-21 у відповідь на звернення позивача від 25.03.2021 в якому повідомлялося про відсутність підстав для виплати позивачеві вихідної допомоги при звільненні.

До суду з даним адміністративним позовом позивач звернувся 27.04.2021, про що свідчить дата оформлення поштового відправлення за №01012135684024, яким позовна заява разом з додатками була надіслана на адресу суду.

Відтак, суд робить висновок про дотримання позивачем встановленого частиною 5 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України строку на звернення до суду.

Разом з цим, як встановлено судом, в межах адміністративної справи за №640/1219/20 позивач оскаржував наказ відповідача від 21 грудня 2019 року № 2137ц про звільнення з роботи та просив суд поновити його на займаній посаді прокурора в Офісі Генерального прокурора або на посаді, яка відповідає тій посаді, з якої його протиправно звільнено з 21 грудня 2019 року. В тому числі, також просив суд стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 грудня 2019 року по дату винесення судового рішення.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.09.2020 по справі №640/1219/20 адміністративний позов задоволено повністю. Вирішено:

- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 21 грудня 2019 року № 2137ц;

- поновити з 25 грудня 2019 року позивача в Офісі Генерального прокурора на посаді, рівнозначній посаді прокурора відділу організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Миколаєві (з місцем постійної дислокації у м. Миколаєві) управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України;

- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25 грудня 2019 року по 18 вересня 2020 року в сумі 1 077 328, 24 грн.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва набрало законної сили 14.12.2020.

Таким чином, у зв`язку і скасуванням у судовому порядку наказу про звільнення позивача та його поновлення з дати звільнення, враховуючи, що вихідна допомога є разовим платежем та виплачується працівникові при остаточному звільненні, якого у даному випадку не було з огляду на рішення суду про поновлення на роботі, суд у межах даного провадження дійшов висновку, що підстави для виплати позивачеві вихідної допомоги при звільненні відсутні.

Даний висновок суду узгоджується і правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеній у постанові від 16.01.2019 по справі №753/15556/15.

При цьому, виконання відповідачем судового рішення у справі №640/1219/20, у т.ч. в частині поновлення позивача на посаді та щодо виплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу, останнім не заперечується.

Зважаючи на поновлення позивача на роботі з дати звільнення суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених позивачем вимог в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати позивачеві вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку та її стягнення.

При цьому, як наслідок, не підлягає задоволенню і заявлена позивачем похідна вимога про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільнені.

За приписами вимог пункту 4 частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Відповідно до положень статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з нормами ч.ч. 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Згідно з частиною 1 статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

В межах розгляду даної адміністративної справи відповідач, як суб`єкт владних повноважень, надав суду пояснення та докази на їх підтвердження щодо безпідставності заявлених позивачем вимог, а відтак виконав покладений на нього Законом обов`язок та обґрунтував свої заперечення проти задоволення позову.

Як підсумок, враховуючи викладене у сукупності, суд робить висновок про відмову у задоволенні даного адміністративного позову.

Враховуючи ту обставину, що позивачем не було сплачено судовий збір за звернення з даним позовом до суду у зв`язку з тим, що останній звільнений від сплати судового збору на підставі частини 1 статті 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір», а також що судом зроблено висновок про відмову у позові - підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії – відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Повний текст рішення складено та підписано: 25.01.2022.

Суддя Панченко Н.Д.