Рішення № 103013243, 25.01.2022, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

25 січня 2022 року Справа № 280/5437/21 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі судді Бойченко Ю.П., розглянувши за правилами загального, в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )

до Державної архітектурно-будівельної інспекції України (01133, м. Київ, бульвар Лесі Українки, буд. 26)

про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку,

ВСТАНОВИВ:

30.06.2021 до Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі – позивач) до (з урахуванням уточнень від 14.07.2021) Державної архітектурно-будівельної інспекції України (далі – відповідач або Держархбудінспекція), в якій позивач просить суд:

визнати протиправним та скасувати наказ Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 15.06.2021 № 237 «ОС» про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади завідувача сектору по роботі з дозвільними документами Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Запорізькій області;

поновити ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору по роботі з дозвільними документами Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Запорізькій області з 15.06.2021;

стягнути з Державної архітектурно-будівельної інспекції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 15.06.2021, з вирахуванням з вказаної суми належних до сплати податків і зборів;

допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді завідувача сектору по роботі з дозвільними документами Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Запорізькій області;

допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Державної архітектурно-будівельної інспекції України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилається на те, що наказом Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 15.06.2021 № 237 «ОС» її звільнено з посади завідувача сектору по роботі з дозвільними документами Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Запорізькій області. Вказує, що при звільненні позивача відповідачем допущено низку порушень, зокрема, оскаржуваний наказ прийнято у період тимчасової непрацездатності ОСОБА_1 ; із вказаним наказом її не ознайомлено та не видано їй трудову книжку. Крім того, оскаржуваний наказ видано передчасно, оскільки Державна архітектурно-будівельна інспекція не ліквідована і підстав для припинення виконання нею повноважень немає. Так, у спірних правовідносинах має місце не ліквідація державного органу, а реорганізація одного державного органу в інший, з відповідними правовими наслідками, які, зокрема, включають зобов`язання держави по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. Звідси вказує, що має право на поновлення на посаді та стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню. З урахуванням вищевикладеного просить задовольнити позовні вимоги.

Ухвалою суду від 05.07.2021 позовну заяву залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків позовної заяви протягом 10 днів від дня одержання копії ухвали суду про залишення позовної заяви без руху. Позивачем усунуто недоліки позовної заяви.

Ухвалою суду від 19.07.2021 відкрито провадження у справі №280/5437/21; призначено підготовче засідання на 04.08.2021.

Протокольною ухвалою суду від 04.08.2021 відкладено підготовче засідання у справі до 14.09.2021.

Відповідач позов не визнав, у поданому відзиві (вх. від 25.08.2021 №48286) посилається на те, що у зв`язку із реформуванням сфери містобудівної діяльності постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2020 №218 (далі – Постанова №218) «Про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції та внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» прийнято рішення про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції України. При цьому, Постановою №218 правонаступник Державної архітектурно-будівельної інспекції України не визначений. Прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про створення нових юридичних осіб публічного права – Державної сервісної служби містобудування України та Державної інспекції містобудування України не свідчить про обставини автоматичного переходу до них суб`єктивних прав та юридичних обов`язків Держархбудінспекції, а також, можливості їх реалізації, у тому числі шляхом переведення усіх працівників Держархбудінспкції до Державної сервісної служби містобудування України або Державної інспекції містобудування України. Крім того, слід звернути увагу, що постановою Кабінету Міністрів від 23.12.2020 № 1340 «Деякі питання функціонування органів архітектурно-будівельного контролю та нагляду» прийнято рішення Уряду ліквідувати Державну інспекцію містобудування та Державну сервісну службу містобудування. Також зауважує, що 02.02.2020 набрав чинності Закон України «Про знесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 № 378-ІХ, яким внесено зміни до Кодексу законів про працю України та викладено його у новій редакції. Так, нормами зазначеного Закону змінено порядок скорочення державних службовців. Зокрема, жодна норма чинного трудового законодавства не встановлює для суб`єкта владних повноважень, який ліквідується, обов`язку працевлаштування звільнених працівників. Зауважує, що позивач вчасно не повідомила Держархбудінспекцію про перебування на лікарняному, у зв`язку з чим у відповідача була відсутня інформація про її тимчасову непрацездатність. Вказує, що Держархбудінспекція листами від 15.06.2021 № 40-501-10/2253-21 та № 40-501-10/2254-21 повідомила позивача про звільнення та необхідність з`явитись до Управління роботи з персоналом та документообігу для отримання трудової книжки. Також звертає увагу, що службовою запискою від 17.06.2021 № 1008-1.2/944 Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області поінформував про те, що ОСОБА_1 надала листок непрацездатності від 16.06.2021 АЛВ № 875321, згідно з якого вона перебуває на стаціонарному лікуванні з 03.06.2021 по 16.06.2021, хоча фактично у цей час перебувала на робочому місці та виконувала свої обов`язки, внаслідок чого Департаментом складено акт від 15.06.2021. Так, актом Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області від 15.06.2021 зафіксовано факт перебування ОСОБА_1 - завідувача сектору дозвільних документів Департаменту на робочому місці 15.06.2021, відмову останньої ознайомлюватися з наказом Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 15.06.2021 № 237 «ОС» та повідомлення ОСОБА_1 про перебування на лікарняному з 03.06.2021. У зв`язку з викладеним, оскаржуваний наказ про звільнення позивача вважає правомірним та таким, що не підлягає скасуванню, а тому просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

14.09.2021 від позивача надійшли пояснення (вх. №52720), відповідно до яких, зокрема, її звільнено в період перебування на стаціонарному лікуванні, що є порушенням приписів ст. 87 Закону України «Про державну службу». Також вказує, що жодної посади їй не пропонувалося, а звільнення здійснено на підставі попередження, яке на час видання оскаржуваного наказу не діяло, оскільки постанова Кабінету Міністрів України від 13.03.2020 №219 «Про оптимізацію органів державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду» була не чинна на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 16.12.2020 №1339. З урахуванням викладеного просить задовольнити позовні вимоги.

Протокольною ухвалою суду від 14.09.2021 у відповідача витребувано докази; продовжено строк підготовчого провадження у справі на 30 днів та відкладено підготовче засідання до 30.09.2021.

29.09.2021 від відповідача надійшли витребувані докази (вх. №56331).

Протокольною ухвалою суду від 30.09.2021 закрито підготовче провадження у справі та призначено розгляд справи по суті на 26.10.2021.

На підставі ч. 3 ст. 194, ч. 9 ст. 205 КАС України розгляд спраив здійснюється у письмовому провадженні.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази, їх достатність і взаємний зв`язок у сукупності з`ясував наступне.

ОСОБА_1 займала посаду завідувача сектору по роботі з дозвільними документами Департаменту архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області.

В той же час, суд зауважує, що 13.03.2020 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову «Про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції та внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України», відповідно до пунктів 1, 2 якої ліквідовано Державну архітектурно-будівельну інспекцію та утворено Державну сервісну службу містобудування як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій.

При цьому, у пункті 4 зазначеної постанови (в редакції на час її прийняття) вказано, що Державна архітектурно-будівельна інспекція продовжує здійснювати повноваження та функції до завершення здійснення заходів з утворення Державної сервісної служби містобудування.

Згідно пункту 5 цієї постанови утворено комісію з ліквідації Державної архітектурно-будівельної інспекції та затверджено головою зазначеної комісії заступника начальника відділу методології та нагляду за здійсненням декларативних процедур департаменту дозвільних процедур Державної архітектурно-будівельної інспекції Федоренка Богдана Олександровича.

Більш того, вказаним пунктом постанови на Голову комісії покладено наступні обов`язки: затвердити персональний склад комісії; забезпечити здійснення заходів, пов`язаних з ліквідацією Державної архітектурно-будівельної інспекції; поінформувати у шестимісячний строк Кабінет Міністрів України про результати проведеної роботи.

З урахуванням вищезазначеного, як вбачається з матеріалів справи, 26.03.2020 позивача ознайомлено з попередженням про наступне звільнення та вручено їй один примірник цього попередження, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією попередження.

Наказом від 15.06.2021 №237 «ОС» ОСОБА_1 звільнено 15.06.2021 з посади завідувача сектору по роботі з дозвільними документами Департаменту архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області у зв`язку з повною ліквідацією Державної архітектурно-будівельної інспекції України відповідно до пункту 4 частини 1 статті 83, пункту 1-1 частини 1, частини 4 статті 87 Закону України «Про державну службу» на підставі попередження про наступне звільнення від 26.03.2020.

Слід звернути увагу, що з копії табелю обліку робочого часу вбачається, що позивач з 01.06.2021 по 15.06.2021 включно (за винятків вихідних днів) перебувала на робочому місці. На підтвердження її перебування на робочому місці у вказані дні Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області також складено акт від 15.06.2021, відповідно до якого позивач з 03.06.2021 фактично знаходилась на роботі і про листок непрацездатності не повідомляла.

В той же час, в матеріалах справи також наявна копія листка непрацездатності серії АЛВ №875321, відповідно до якого ОСОБА_1 з 03.06.2021 по 16.06.2021 включно перебувала на стаціонарному лікуванні та їй встановлено стати до роботи з 17.06.2021. Перебування позивача у вказаний час на лікуванні підтверджується також довідкою КНП «МЛ №4» ЗМР від 15.06.2021 №1863 та листом-відповіддю на запит відповідача Комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня №4» Запорізької міської ради від 30.06.2021 №01-16/198.

В свою чергу, листок непрацездатності позивач направила супровідним листом від 17.06.2021 на ім`я заступника директора-начальника відділу нагляду за діяльністю уповноважених органів з питань архітектури та містобудування ОСОБА_2 . Того ж дня вказаний листок непрацездатності направлено Держархбудінспекції.

Враховуючи неотримання позивачем трудової книжки ІНФОРМАЦІЯ_1 , позивачу за різними адресами ( АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 ) направлено повідомлення №40-501-10/2253-21 та №40-501-10/2254-21 відповідно про необхідність або надати згоду на пересилання трудової книжки поштою або з`явитись до Управління роботи з персоналом та документообігу для отримання трудової книжки. Повідомлення, направлене за адресою АДРЕСА_2 , отримане позивачем 22.06.2021.

Докази того, що позивач отримала трудову книжку або надала згоду на її пересилання засобами поштового зв`язку, матеріали справи не містять.

Вважаючи наказ про своє звільнення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Частиною 2 статті 38 Конституції України громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Згідно з частиною 1 статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Частиною шостою зазначеної статті Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця регулюються Законом України "Про державну службу" від 10.12.2015 №889-VIII (далі по тексту - Закон України №889-VIII).

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України №889-VIII (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, тобто на момент формування та вручення позивачу повідомлення про наступне звільнення) державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Згідно з частиною 1 статті 3 Закону України №889-VIII, цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Відповідно до частини першої - третьої статті 5 Закону України №889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 83 Закону України №889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).

Згідно з пунктами 1 та 1-1 частини 1 статті 87 Закону України №889-VIII, чинній на момент формування та врчуення позивачу повідомлення про наступне вивільнення, визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; ліквідація державного органу.

Відповідно до частини 3 статті 87 Закону України №889-VIII суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Суд звертає увагу, що 02.02.2020 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 № 378-IX, яким внесено зміни до Кодексу законів про працю України та викладено його у новій редакції. Так, нормами зазначеного Закону змінено порядок скорочення державних службовців.

Зокрема, відповідно до частини 6 статті 49-2 Кодексу законів про працю України вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів; у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті; не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

Отже, після внесення Законом України від 14 січня 2020 року №440-IX змін у Закон України «Про державну службу» положення статті 49-2 КЗпП України в частині обов`язку власника або уповноваженого ним органу запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації на державних службовців не поширюються.

Національне агентство України з питань державної служби відповідно до пункту 3 частини третьої статті 13 Закону України «Про державну службу» надало «Роз`яснення щодо процедури вивільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 Закону України «Про державну службу») від 20 лютого 2020 року №86 р/з», згідно з якими при звільненні державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, зокрема, відповідно до пункту 1 чи пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону, положення статті 49-2 Кодексу законів про працю України не застосовуються.

Суд зазначає, що трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07.05.2002 №8-рп/202 зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників.

Водночас, суд ще раз наголошує на тому, що положеннями частини 3 статті 5 Закону України №889-VIII визначено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців в частині відносин, не врегульованих цим законом.

Оскільки положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону України «Про державну службу» на час прийняття оскаржуваного наказу було врегульовано процедуру звільнення державного службовця у зв`язку із ліквідацією державного органу, то суд приходить висновку про те, що в даному випадку підлягають застосуванню саме норми спеціального законодавства, а не загального.

Так, судом встановлено, що позивач перед звільненням займала посаду завідувача сектору по роботі з дозвільними документами Департаменту архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області.

Про наступне вивільнення позивача персонально попереджено 26.03.2020, що узгоджується з приписами статті 87 Закону України «Про державну службу».

Позивача звільнено з роботи з 15.06.2021 у зв`язку з ліквідацією вказаного вище державного органу, яка проводилась на підставі постанови Кабінету Міністрів України «Про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції та внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» від13.03.2020 №218.

При цьому, суд зазначає, що вирішуючи питання щодо обставин припинення юридичної особи відповідача, слід виходити з того, що відповідно до частин 1, 2 статті 16 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції, комісії. Діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів згідно із законодавством.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09.07.2014 № 294 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 13.03.2020 № 219), Державна архітектурно-будівельна інспекція України (Держархбудінспекція) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій (далі - Міністр) і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду в частині надання (отримання, реєстрації), відмови у видачі чи анулювання (скасування) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів.

Як вже зазначалось судом, пунктом 1 Постанови №218 (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) постановлено ліквідувати Державну архітектурно-будівельну інспекцію України та відповідно до пункту 2 постанови утворити Державну сервісну службу містобудування України.

Пунктом 2 Постанови №218 (в первинній редакції) затверджено Положення про Державну сервісну службу містобудування України.

Таким чином, Державна архітектурно-будівельна інспекція України станом на день звільнення позивача була саме ліквідована, а не реорганізована, та утворено новий орган державної влади, що, в свою чергу, свідчить про відсутність правових підстав вважати новостворений орган державної влади правонаступником органу, що ліквідується, а звільнення позивача - скороченням штату.

В свою чергу, суд зауважує, що постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 №1074 затверджено Порядок здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, який визначає механізм здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - органи виконавчої влади) та їх територіальних органів.

Пунктами 5, 6, 7, 8 цього Порядку передбачено, що орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

Права та обов`язки органів виконавчої влади переходять: в разі злиття органів виконавчої влади - до органу виконавчої влади, утвореного внаслідок такого злиття; у разі приєднання одного або кількох органів виконавчої влади до іншого органу виконавчої влади - до органу виконавчої влади, до якого приєднано один або кілька органів виконавчої влади; у разі поділу органу виконавчої влади - до органів виконавчої влади, утворених внаслідок такого поділу; у разі перетворення органу виконавчої влади - до утвореного органу виконавчої влади; у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань та функцій іншим органам виконавчої влади - до органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів України.

Майнові права та обов`язки органів виконавчої влади у разі їх злиття, приєднання або перетворення переходять правонаступникові на підставі передавального акта, а у разі їх поділу - згідно з розподільчим балансом. У разі ліквідації органу виконавчої влади складається ліквідаційний баланс. Кабінет Міністрів України приймає рішення щодо подальшого використання нерухомого майна органу виконавчої влади, що ліквідується, та визначає суб`єкта управління підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління такого органу.

Внаслідок реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) органів виконавчої влади припиняється той орган виконавчої влади, майнові права та обов`язки якого переходять його правонаступникам.

Верховний Суд України в постановах від 04.03.2014 (справа №21-8а14) та від 27.05.2014 (справа №21-108а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім. У зв`язку з цим при вирішенні спорів щодо поновлення на роботі працівників юридичної особи публічного права, про ліквідацію яких було прийнято рішення, судам належить, крім перевірки дотримання трудового законодавства щодо таких працівників, з`ясовувати фактичність такої ліквідації (чи мала місце у цьому випадку реорганізація). При вирішенні зазначеної категорії спорів підлягає оцінці і правовий акт, що став підставою ліквідації, зокрема: припинено виконання функцій ліквідованого органу чи покладено виконання цих функцій на інший орган.

У постановах від 17.10.2011 (справа №21-237а11), від 16.10.2012 (справа №21-267а12), від 28.10.2014 (справа №21-484а14), від 19.01.2016 (справа №810/1783/13-а) Верховний Суд України виклав правовий висновок, що встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Такі правові висновки були підтримані й у чисельних постановах Верховного Суду (від 17.07.2019 у справі №820/2932/16, від 24.12.2019 у справі № 591/3068/16-а тощо).

Проте, слід зауважити, що станом на момент виникнення спірних правовідносин відбулись зміни у законодавстві України, у тому числі, в частині вивільнення державних службовців у зв`язку з ліквідацією державного органу, зокрема, щодо того, що у роботодавця був відсутній обов`язок щодо працевлаштування державного службовця ліквідованого органу, у зв`язку з чим, в даному випадку, судом не застосовується вказана вище правова позиція Верховного Суду.

При цьому дійсно, станом на момент прийняття оскаржуваного наказу частина третя статті 87 Закону України «Про державну службу» (в редакції Закону № 1285-IX від 23.02.2021) викладена у наступній редакції: «Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.».

Вказані зміни набрали чинності 06.03.2021.

З цього приводу Національне агентство України з питань державної служби відповідно до пункту 3 частини третьої статті 13 Закону України «Про державну службу» надало «Роз`яснення щодо окремих питань процедури звільнення державного службовця за ініціативою суб`єкта призначення» від 15 березня 2021 року №132-р/з, згідно з якими процедура вивільнення, розпочата і не завершена до набрання чинності Законом України від 23 лютого 2021 року № 1285-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби», завершується згідно із законодавством, яке діяло на момент початку такої процедури. Тобто, якщо державного службовця в установленому порядку повідомлено про звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону і таке звільнення не відбулось до 06 березня 2021 року, суб`єкт призначення або керівник державної служби не має обов`язку пропонувати цьому державному службовцю іншу посаду відповідно до чинної частини третьої статті 87 Закону.

Звідси, суд відхиляє доводи позивача щодо порушення відповідачем прав позивача у зв`язку із тим, що ОСОБА_1 не запропоновано іншої посади, так як в силу вищенаведених нормативно-правових актів, чинних на час виникнення спірних правовідносин, у суб`єкта призначення був відсутній такий обов`язок.

Суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16.12.2020 № 1339 Урядом відновлено дію постанови від 23.05.2011 № 553 «Про затвердження Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю», у зв`язку з цим, визнано таким, що втратив чинність пункт 3 постанови Кабінету Міністрів України від 13.03.2020 № 219 «Про оптимізацію органів державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду», проте, оскаржуваним у даній справі наказом позивача звільнено у зв`язку з ліквідацією Державної архітектурно-будівельної інспекції України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 13.03.2020 № 218, ця постанова є чинною та ніким не скасована.

Також, станом на день вирішення даної справи по суті, Державна сервісна служба містобудування, утворена на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 13.03.2020 №218, постановою Кабінету Міністрів України від 23.12.2020 №1340 ліквідована та утворено Державну інспекцію архітектури та містобудування України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду.

За таких підстав, суд дійшов висновку про безпідставність тверджень позивача щодо того, що відбулась реорганізація державного органу, а не його ліквідація.

В частині доводів позивача про те, що відповідач не ознайомив її з наказом про звільнення та не видав у день звільнення трудову книжку суд вказує на наступне.

Питання, пов`язані з порядком ведення трудових книжок, їх зберігання, виготовлення, постачання і обліку, регулюються Інструкцією про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженою наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 № 58, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 17.08.1993 за № 110 (далі - Інструкція № 58).

Пунктами 4.1, 4.2 Інструкції № 58 передбачено, зокрема, що у разі звільнення працівника всі записи про роботу і нагороди, що внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів.

Власник або уповноважений ним орган зобов`язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення.

Якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки.

Пересилання трудової книжки поштою з доставкою на зазначену адресу допускається тільки за письмовою згодою працівника.

Суд встановив, що відповідач вживав заходів для належного вручення позивачу трудової книжки шляхом направлення листів від 15.06.2021 №40-501-10/2253-21 та №40-501-10/2254-21, якими запропоновано позивачу терміново надати або згоду на пересилання оригіналу трудової книжки поштою, або з`явитись до Управління роботи з персоналом та документообігу для отримання трудової книжки. Таким чином відповідачем не допущено порушення прав позивача в частині вручення трудової книжки.

Щодо звільнення позивача з займаної посади під час її тимчасової непрацездатності, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 5 статті 87 Закону України №889-VIII наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.

Таким чином, аналіз наведених норм чинного законодавства дозволяє дійти висновку, що у період тимчасової непрацездатності може бути лише складений наказ про звільнення особи, а датою звільнення повинна бути дата, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність.

Так, під час розгляду справи судом встановлено, що позивач у день звільнення перебувала на лікарняному, що підтверджується копією листка непрацездатності серії АЛВ №875321.

Слід зазначити, що відповідно до підпункту 1.1. пункту 1 Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України від 13.11.2001 №455, тимчасова непрацездатність працівників засвідчується листком непрацездатності.

Суд, враховуєчи наведені приписи, вважає, що копія листка непрацездатності серії АЛВ №875321 є належним та достовірним доказом того, що у період з 03.06.2021 по 16.06.2021 включно позивач перебувала на лікуванні. При цьому, копія табелю обліку робочого часу та акту від 15.06.2021, відповідно до яких позивач з 03.06.2021 фактично знаходилась на роботі, є внутрішніми документами суб`єкта владних повноважень і не спростовують факт тимчасової непрацезданості працівника, засвідчений відповідним листком непрацездатності, виданим лікарем комунального закладу охорони здоров`я.

Таким чином, суд зазначає, що оскаржуваним наказом позивача звільнено із займаної посади 15.067.2021, тобто, у період тимчасової непрацездатності, що не відповідає наведеним вимогам частини 5 статті 87 Закону України №889-VIII. Та обставина, що позивач не повідомляла до 17.06.2021 про перебування на лікуванні, не спросовує вищезазначених висновків суду.

Наведене свідчить, що відповідач, у період тимчасової непрацездатності позивача, мав право прийняти наказ про звільнення позивача, однак, датою звільнення відповідач мав визначити дату, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності.

Таким чином, враховуючи, що відповідачем не було допущено порушень в частині дати прийняття оскаржуваного наказу про звільнення, оскільки прийняття такого рішення не суперечить положенням Закону України №889-VIII, однак, дата звільнення позивача визначена відповідачем без дотримання частини 5 статті 87 цього Закону, а тому, в даному випадку наявні підстави для зміни дати звільнення позивача з «15 червня 2021 року» на «17 червня 2021 року».

Зважаючи на те, що судом встановлено, що датою звільнення позивача має бути 17 червня 2021 року, а не 15 червня 2021 року, як зазначено в оскаржуваному наказі, суд, керуючись частиною 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства, з урахуванням вимог закону щодо обов`язку роботодавця провести повний розрахунок з працівником, вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та частково задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 шляхом зміни дати звільнення її з посади, зобов`язання відповідача внести зміни до наказу та трудової книжки позивача в частині дати звільнення та зобов`язання відповідача здійснити повний розрахунок з позивачем у зв`язку з зміною дати звільнення.

Щодо позовних вимог про поновлення на посаді та стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає, що оскільки судом не встановлено, а позивачем не доведено протиправності оскаржуваного наказу в частині її звільнення з посади, у суду відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог в частині зобов`язання поновити на посаді, як і відсутні правові підстави для стягнення з відповідача на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.

Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На думку суду, позивачем частково підтверджено достатніми та належними доказами факт порушення її прав в межах спірних правовідносин, в той час як відповідачем частково доведено правомірність своїх дій під час прийняття оскаржуваного наказу, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, у суду наявні правові підстави для часткового задоволення позовної заяви.

З урахуванням того, що позивач звільнена від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», а матеріали справи не містять доказів понесення відповідачем судових витрат, їх розподіл судом не здійснюється.

Керуючись статтями 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позовну заяву ОСОБА_1 - задовольнити частково.

2. Змінити дату звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача сектору по роботі з дозвільними документами Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області, зазначену в наказі Державної архітектурно-будівельної інспекції від 15 червня 2021 року № 237 «ОС» та вважати датою звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача сектору по роботі з дозвільними документами Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області – 17 червня 2021 року.

3. Зобов`язати Державну архітектурно-будівельну інспекцію України (01133, м. Київ, бульвар Лесі Українки, буд. 26, код ЄДРПОУ 37471912) внести зміни до наказу Державної архітектурно-будівельної інспекції від 15 червня 2021 року № 237 «ОС» та до трудової книжки ОСОБА_1 в частині дати звільнення з посади завідувача сектору по роботі з дозвільними документами Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області з 15 червня 2021 року на 17 червня 2021 року.

4. Зобов`язати Державну архітектурно-будівельну інспекцію України (01133, м. Київ, бульвар Лесі Українки, буд. 26, код ЄДРПОУ 37471912) здійснити повний розрахунок з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ; ІНФОРМАЦІЯ_2 ) за період з 15 червня 2021 року по 17 червня 2021 року у зв`язку із зміною дати звільнення.

5. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення в повному обсязі складено та підписано 25.01.2022.

Суддя Ю.П. Бойченко