Рішення № 103004797, 27.01.2022, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

27 січня 2022 р. Справа № 120/13556/21-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Віятик Наталії Володимирівни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку с прощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 до Шпиківської селищної ради про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшли матеріали позовної заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 до Шпиківської селищної ради, в якій просили:

- визнати протиправним рішення 11 сесії 8 скликання Шпиківської селищної ради від 26.10.2021 яким відмовлено громадянам ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства на території Шпиківської селищної ради (за межами населеного пункту) Тульчинського району Вінницької області;

- зобов`язати відповідача затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства на території Шпиківської селищної ради (за межами населеного пункту) Тульчинського району Вінницької області по громадянам ОСОБА_1 (кадастровий номер 0524583800:02:002:0079), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (кадастровий номер 0524583800:02:002:0083), ОСОБА_4 (кадастровий номер 0524583800:02:002:0085), ОСОБА_5 (кадастровий номер 0524583800:02:002:0081), ОСОБА_6 (кадастровий номер 0524583800:02:002:0084), ОСОБА_7 (кадастровий номер 0524583800:02:002:0082).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачі 28.12.2020 через центр надання адміністративних послуг «Прозорий офіс» звернулись до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області щодо отримання дозволів на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства площею по 2 га кожному окремо на території Шпиківської селищної ради Тульчинського району Вінницької області. У місячний строк, встановлений законом, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області рішення за наслідками їх розгляду не прийняло, тому позивачі керуючись принципом “мовчазної згоди” уклали договори з ФОП Інженером-землевпорядником ОСОБА_8 договір № 063-2021 від 26.02.2021 на розроблення проекту, про що письмово було повідомлено Головне Управління Держгеокадастру у Вінницькій області. Після чого представником позивачів 25.08.2021 на адресу відповідача направлено виготовлений проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність.

Проте, за наслідком розгляду вказаних заяв, відповідачем прийнято рішення № 1039 від 26.10.202, яким позивачам відмовлено у затвердженні проекту із землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства.

Ухвалою суду від 25.10.2021 судом відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні).

Даною ухвалою також встановлено відповідачу строк на подання відзиву на позовну заяву.

У встановлений судом строк на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Зазначає, що підставою для відмови у затвердженні проекту із землеустрою слугували ст. 49, 50 Закону України «Про землеустрій». Також зіслався на наявність наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №23-ОТГ від 04.01.2021 року, згідно якого розпорядником землі стала Шпиківська селищна рада, а тому на думку відповідача Головним управлінням Держгеокадастру і не могло бути надано позивачу дозвіл на виготовлення документації їз землеустрою.

Ухвалою суду від 30.11.2021 прийнято заяву позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 від 17.11.2021 про зміну предмета позову у справі № 120/13556/21-а до розгляду.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, суд встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 28.12.2020 позивачі звернулись до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області з клопотаннями про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства площею по 2 га кожному окремо на території Шпиківської селищної ради Тульчинського району Вінницької області.

З матеріалів справи також вбачається, що у встановлений законом строк Головним управлінням Держгеокадасту у Вінницькій області не було прийнято одне з передбачених ч. 7 ст. 118 ЗК України рішення, а саме: про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або про відмову у його наданні.

Як вказує представник позивача у позовній заяві, в зв`язку з допущеною Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області бездіяльністю щодо розгляду їх клопотань, керуючись положеннями абзацу 3 частини сьомої статті 118 ЗК (в редакції чинній станом на час звернення із заявою) ними 28.12.2020 на підставі договорів на виконання робіт із землеустрою із ФОП Інженером-землевпорядником ОСОБА_8 було замовлено розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок без такого дозволу, тобто застосовано принцип «мовчазної згоди».

Про укладення відповідного договору, на виконання вимог абзацу 3 частини сьомої статті 118 ЗК України на адресу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області 26.02.2021 цінним листом з описом вкладення направлено відповідне письмове повідомлення, до якого, окрім іншого, приєднано договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Відповідні обставини підтверджуються доданим до матеріалів справи описом вкладення у цінний лист, а також сформованою Укрпоштою накладною за №2103002403170.

Також, представник позивача в позовній заяві повідомив, що після виготовлення документації із землеустрою та погодження її в порядку, встановленому ст. 186-1 Земельного кодексу України, яка була чинна на час розроблення проектної документації, відомості про земельні ділянки було внесено до Державного земельного кадастру.

27 травня 2021 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» відповідно до якого Головні управління не розпоряджаються земельними ділянками сільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, які в силу закону є комунальною власністю відповідної громади.

З огляду на внесені зміни, а також з метою завершення процедури приватизації земельних ділянок позивачами 25.08.2021, цінним листом з описом вкладення, було подано до відповідача проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 28 громадянам для ведення особистого селянського господарства, для його подальшого затвердження та передачі земельних ділянок у власність. Разом з проектом землеустрою щодо відведення земельних ділянок також було подано клопотання від позивачів про затвердження документації та витяги з Державного земельного кадастру про земельні ділянки.

Однак, рішенням 11 сесії 8 скликання Шпиківської селищної ради № 1039 від 26.10.2021 позивачам було відмовлено у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства. Відмовляючи в затвердженні проекту землеустрою відповідач зіслався на ст. 49, 50 Закону України «Про землеустрій» та Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» № 1423.

Не погоджуючись прийнятим відповідачем рішенням та вважаючи його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивачі звернулись з позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовідносини у сфері забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель визначаються Земельним кодексом України.

Відповідно до абзацу 1 частини першої статті 116 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Згідно з частиною другою статті 116 Земельного кодексу України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Частиною першою статті 123 Земельного кодексу України визначено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання).

Відповідно до частини шостої ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

В свою чергу, положеннями ч. 7 ст. 118 ЗК України, окрім іншого встановлено, що відповідний орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

У разі якщо у місячний строк з дня реєстрації клопотання орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивовану відмову у його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє відповідний орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Отже, абзацом 3 частини сьомої статті 118 Земельного кодексу України запроваджено принцип «мовчазної згоди» на етапі отримання дозволу на розроблення документації із землеустрою, оскільки у випадку бездіяльності суб`єкта владних повноважень, внаслідок якої протягом місяця не розглянута заява про надання дозволу на виготовлення проектної документації, заявник має право здійснити замовлення проекту відведення земельної ділянки.

Аналогічний правовий висновок викладений в постановах Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 826/18669/15 та від 24.09.2020 у справі № 576/945/17.

Враховуючи вищенаведені правові норми, та зважаючи на те, що Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області на протязі місяця з дати отримання клопотань позивачів від 28.12.2020 будь-якого з рішень передбачених положеннями ст. 118 ЗК України не прийняло, позивачі на законних підставах застосували передбачений абзацом 3 частини сьомої вказаної статті ЗК України принцип «мовчазної згоди».

Згідно абз. 2 ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

Як повідомив у позовній заяві представник позивачів, у зв`язку з відсутністю будь-якого рішення з розгляду клопотань позивачів, керуючись вказаними приписами частини сьомої статті 118, між позивачами та ФОП ОСОБА_8 було укладено договір від 26.02.2021 за №063-2021 на розроблення відповідного проекту землеустрою, про що було повідомлено Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області шляхом направлення письмового повідомлення з наданням копії вказаного договору.

В подальшому, розроблений проект землеустрою позивачами був наданий відповідачу на затвердження.

З огляду на встановлені фактичні обставини справи та повідомлені представником позивачів обставини, суд приходить до висновку, що позивачами повністю дотримано процедуру отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки та дотримано процедуру реалізації права на виготовлення відповідного проекту для затвердження, з урахуванням приписів абз. 3 ч. 7 ст. 118 ЗК України.

В свою чергу надаючи оцінку наведеним в оскаржуваному рішенні підставам, за яких позивачам було відмовлено у затвердженні проекту землеустрою, суд зазначає наступне.

Частиною 9 статті 118 Земельного кодексу України передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

При цьому, підставою для відмови у погодженні та затвердженні документації із землеустрою може бути лише невідповідність її положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівної документації (ч. 8 ст. 186 Земельного кодексу України).

Згідно ч. 9 ст. 186 Земельного кодексу України встановлено заборону Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування, іншим суб`єктам, визначеним цією статтею, при погодженні та затвердженні документації із землеустрою вимагати:

- додаткові матеріали та документи, не включені до складу документації із землеустрою, визначеного Законом України "Про землеустрій";

- надання погодження документації із землеустрою будь-якими іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами чи організаціями, погодження яких не передбачено цією статтею;

- проведення будь-яких обстежень, експертиз чи робіт.

Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, підставами для відмови в затвердженні проекту землеустрою відповідач вказав на ст. 49, 50 Закону України «Про землеустрій» та Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних вілносин» № 1423.

Так, стеттею 49 Закону України «Про землеустрій» визначено:

Проекти землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій

Проекти землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій розробляються на підставі рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотанням працівників цих підприємств, установ та організацій.

Проекти землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій включають:

а) завдання на складання проекту землеустрою;

б)пояснювальну записку;

г) список осіб, які мають право на отримання у власність земельної частки (паю);

ґ) розрахунок нормативної грошової оцінки сільськогосподарських угідь підприємства;

д) схему розподілу земель підприємств, установ, організацій на землі, що передаються у приватну власність та залишаються у державній або комунальній власності (лісогосподарського призначення, водного фонду, резервного фонду);

е) розрахунок нормативної грошової оцінки і розміру земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах;

є) схему поділу сільськогосподарських угідь, що підлягають приватизації, на земельні ділянки;

з) відомості про обчислення площі земельної ділянки;

и) кадастровий план земельної ділянки;

і) перелік обмежень у використанні земельних ділянок;

ї) матеріали перенесення меж земельних ділянок у натуру (на місцевість).

Статтею 50 цього закону визначено:

Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок

Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок розробляються у разі формування нових земельних ділянок із земель державної, комунальної власності (крім випадків формування земельних ділянок за іншою документацією із землеустрою) та у разі зміни цільового призначення земельних ділянок у випадках, визначених законом. Проекти землеустрою щодо відведення земельної ділянки також можуть передбачати поділ, об`єднання земельних ділянок, які перебувають у власності однієї особи.

Проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок може передбачати формування та/або зміну цільового призначення декількох земельних ділянок, за умови що розпорядником земельних ділянок буде один орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 Земельного кодексу України, або власником земельної ділянки приватної власності є одна особа.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки включає:

а) пояснювальну записку;

б) матеріали геодезичних вишукувань та землевпорядного проектування (у разі формування земельної ділянки);

в) розрахунок розміру втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва (у випадках, передбачених законом);

г) розрахунок розміру збитків власників землі та землекористувачів (у випадках, передбачених законом);

ґ) перелік обмежень у використанні земельної ділянки;

д) кадастровий план земельної ділянки.

У разі формування земельної ділянки чи зміни цільового призначення земельної ділянки для потреб, пов`язаних із забудовою, до проекту додається витяг із відповідної містобудівної документації із зазначенням функціональної зони території, в межах якої розташована земельна ділянка, та обмежень у використанні території для містобудівних потреб. Ці вимоги не поширюються на випадки, якщо відповідно до закону передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб може здійснюватися за відсутності зазначеної містобудівної документації.

Аналіз вищезазначених положень дає підстави дійти висновку про те, що останні визначають лише загальні вимоги до проектів землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Втім, посилання відповідача на загальні положеннями Закону України «Про землеустрій» в даному випадку не дають змоги встановити чіткі обставини, які слугували підставою для відмови у затвердженні спірної документації із землеустрою.

Крім того, суд не бере до уваги посилання відповідача у відзиві на те, що позивачі мали звернутись із відповідними клопотаннями щодо відведення земельної ділянки у власність, оскільки вказані обставини не були покладені в основу оскаржуваного рішення, а відтак суд не надає їм оцінку.

Таким чином, враховуючи те, що оскаржуване у даній справі рішення містить лише посилання на загальні положення Закону України «Про землеустрій» без зазначення чіткої підстави для відмови в затвердженні наданої позивачами документації із землеустрою, суд приходить до висновку, що вимоги даного позову, в частині визнання протиправним та скасування відповідного рішення, на переконання суду, є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Визначаючись щодо наявності підстав для зобов`язання відповідача затвердити проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності та надати позивачам відповідні земельні ділянки у власність за рахунок земель сільськогосподарського призначення суд виходить із наступного.

Суд звертає увагу, що зобов`язання затвердити проект щодо відведення земельної ділянки є адміністративним актом, прийняттю якого повинна передувати визначена законом адміністративна процедура. Затвердження такого проекту без необхідних дій суб`єкта владних повноважень в межах адміністративної процедури не гарантує забезпечення прав позивача у передбачений законом спосіб.

Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 5 КАС України способом захисту прав особи від протиправної бездіяльності є визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії. Тобто дії, які він повинен вчинити за законом.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово вказував на те, що "ефективний засіб правового захисту" у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції. (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №826/14016/16, від 11.02.2019 у справі № 2а-204/12, від 04 серпня 2020 року у справі №340/2074/19).

Обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав, захист законних інтересів і, у випадку задоволення судом його вимог, рішення повинно мати наслідком реальне відновлення тих прав, за захистом яких позивач звернувся до суду.

У випадку, визначеному пунктом 4 частини 2 статті 245 КАС України, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

До того ж слід звернути увагу на позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 06.11.2019 у справі № 509/1350/17, яка полягає у наступному. Оцінюючи ефективність обраного судом способу захисту (зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву) зазначила, що суд має право визнати бездіяльність суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язати вчинити певні дії. Суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У постанові від 11 лютого 2021 року у справі № 814/2458/16 Верховний Суд аналізував застосування пункту 4 частини другої статті 245 КАС України і дійшов висновку, що суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, за сукупності наступних умов:

1) судом встановлено порушення прав, свобод чи інтересів позивача;

2) на час вирішення спору прийняття рішення належить до повноважень відповідача;

3) виконано усі умови, визначені законом для прийняття такого рішення, зокрема подано усі належні документи, сплачено необхідні платежі і між сторонами немає спору щодо форми, змісту, повноти та достовірності наданих документів;

4) прийняття рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Суд зазначає, що позивачами дотримано усіх умов для затвердження проекту землеустрою, а відповідач, розглянувши клопотання позивачів, не вказав передбачених законом конкретних підстав відмови, а обмежився зазначенням загальних норм Закону "України "Про землеустрій".

Тобто, на думку суду застосування такого способу захисту прав та інтересів позивачів шляхом зобов`язання уповноваженого органу прийняти конкретне рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, є правильним, коли уповноважений орган розглянув клопотання заявника та прийняв рішення, яким відмовив в його задоволенні. В такому разі, суд під час перевірки підстав прийняття рішення, перевіряє конкретні підстави відмови. У разі визнання незаконності підстав, що стали причиною прийняття рішення про відмову, доцільним способом захисту є власне зобов`язання уповноваженого суб`єкта прийняти конкретне рішення.

В свою чергу, оскаржуване рішення є невмотивованим, прийняте з підстав, не визначених частиною 7 статті 118 ЗК України, що свідчить про відсутність наміру у органу місцевого самоврядування прийняти обґрунтоване та законне рішення відповідно до чинного законодавства.

Враховуючи те, що судом встановлено відсутність передбачених законом підстав для відмови в затвердженні проекту землеустрою, та поведінку відповідача, яка в даному випадку, свідчить про створення штучних перешкод в реалізації конституційних прав фізичних осіб на землю, суд вважає, що відповідача слід зобов`язати прийняти рішення, яким затвердити проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства.

На переконання суду, зобов`язання відповідача прийняти рішення, яким затвердити проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства забезпечить ефективний судовий захист порушених прав позивачів та призведе до реального їх відновлення.

При цьому, обираючи спосіб захисту порушених прав позивачів суд враховує правові позиції Верховного Суду викладені у постановах №316/979/18 від 24 січня 2020 року та №560/1334/19 від 27.01.2021 року у яких суд касаційної інстанції дійшов висновку, що належним та ефективним способом захистом порушеного права, який забезпечує позитивне вирішення питань без невиправданих зволікань є зобов`язання суб`єкта владних повноважень саме затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для подальшої передачі у власність.

В свою чергу, за матеріалами даної справи та встановленими судом обставинами, аналізуючи поведінку відповідача, суд дійшов переконання, що інший спосіб судового захисту неможливо застосувати, так як ним не буде забезпечено ефективне відновлення порушених прав позивачів та не виключається повторність звернень позивачів за захистом до суду з питань реалізації права на землю.

Таким чином, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд дійшов висновку, що за наведених у позовній заяві мотивів і підстав позовні вимоги підлягають задоволенню.

У такому випадку, в силу ч. 1 ст. 139 КАС України, сплачений позивачами при зверненні до суду судовий збір підлягає стягненню в їх користь кожному по 908,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача у цій справі.

Щодо відшкодування витрат на правничу допомогу в розмірі 35000,00 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до положень п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з ч. 1 - 3 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Приписами частини 4 статті 134 КАС України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч. 5 ст. 134 КАС України).

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України", від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України", від 30 березня 2004 року у справі "Меріт проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Отже, з аналізу наведених норм законодавства встановлено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду № 810/3213/16 від 04.08.2020, № 640/15803/19 від 05.08.2020.

До суду для підтвердження витрат на професійну правничу допомогу представником позивачів подано:

- довіреності від позивачів, якими ОСОБА_9 уповноважено представляти їх інтереси;

- договір про надання правової допомоги від 14.10.2021 року, у якому встановлено розмір гонорару адвоката на загальну суму 10000,00 грн, з розрахунку по 5000 грн., за надання послуг правової допомоги одному клієнтові;

- договір про надання правової допомоги від 14.10.2021 року, у якому встановлено розмір гонорару адвоката на загальну суму 25000,00 грн, з розрахунку по 5000 грн., за надання послуг правової допомоги одному клієнтові

- квитанції до прибуткового касового ордера № 35 від 14.10.2021 про сплату 5000,00 грн, № 36 від 14.10.2021 про сплату 5000,00 грн. та №37 від 14.10.2021 про сплату 25000, 00 грн.;

- ордера від 19.10.2021 серії ВН № 190545, серії ВН № 190543,

Дослідивши зміст наданих доказів на підтвердження витрат на правничу допомогу суд доходить висновку, що такі витрати дійсно були пов`язані саме із розглядом цієї справи та підтверджені документально.

Однак, з аналізу матеріалів справи, суд вважає, що суть справи, обсяг робіт та час, витрачений адвокатом на виконання робіт, є неспівмірними з розміром понесених позивачами витрат на правничу допомогу.

З огляду на правову позицію Верховного Суду наведену у додатковій постанові від 05.09.2019 по справі № 826/841/17 (провадження № К/9901/5157/19), суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої постановлено рішення, всі її витрати на правничу допомогу, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документа, витрачений адвокатом час тощо, є неспівмірними у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 по справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

Суд зазначає, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим, а також критерій розумності їх розміру, приймає до уваги конкретні обставини справи.

Крім того Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19.02.2020 по справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказала, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

З огляду на викладене, враховуючи документи, надані представником позивачів на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, а також на сталу судову практику у даній категорії справ, виходячи з реальності витрат на професійну правничу допомогу, обставин справи, складності справи, часу, затраченого на послуги адвоката, суд дійшов висновку про часткове задоволення заяви про розподіл судових витрат в частині понесених позивачами витрат на професійну правничу та стягнення з відповідача на користь кожного з позивачів по 1000 грн. понесених витрат на правничу допомогу, всього на суму 7000 грн.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення 11 сесії 8 скликання Шпиківської селищної ради від 26.10.2021 в частині відмови ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність.

Зобов`язати Шпиківську селищну раду прийняти рішення про затвердження розробленого проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам ОСОБА_1 (кадастровий номер 0524583800:02:002:0079), ОСОБА_2 (кадастровий номер 0524583800:02:002:0086), ОСОБА_3 (кадастровий номер 0524583800:02:002:0083), ОСОБА_4 (кадастровий номер 0524583800:02:002:0085), ОСОБА_5 (кадастровий номер 0524583800:02:002:0081), ОСОБА_6 (кадастровий номер 0524583800:02:002:0084), ОСОБА_7 (кадастровий номер 0524583800:02:002:0082).

Стягнути на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 витрати, пов`язані з оплатою судового збору, в сумі по 908,00 грн. (дев`ятсот вісім гривень 00 коп.) кожному та витрати на професійну правничу допомогу в сумі по 1000,00 грн. (одна тисяча гривень 00 коп.) кожному за рахунок бюджетних асигнувань Шпиківської селищної ради.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивачі: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 )

ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 )

ОСОБА_4 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_4 )

ОСОБА_5 ( АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_5 )

ОСОБА_6 ( АДРЕСА_6 , РНОКПП НОМЕР_6 )

ОСОБА_7 ( АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_7 )

Відповідач: Шпиківська сільська рада (вул. Ліпіна, 3, смт. Шпиків, Тульчинський район, Вінницька область, код ЄДРПОУ 04326261)

Рішення в повному обсязі складено: 27.01.2022 р.

Суддя Віятик Наталія Володимирівна