Рішення № 103004193, 21.01.2022, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

21 січня 2022 р. Справа № 120/13490/21-а

Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Альчук М.П., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги обгрунтовано протиправністю дій управління, які пролягають у не зарахуванні до стажу роботи періоду догляду за донькою з 2005 року по 2014 рік, яка є інвалідом І групи з дитинства. Відмова Пенсійного фонду полягала у тому, що у вказаний період позивач був працюючою особою. Тому, вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з позовом.

Представником Пенсійного фонду надано відзив на адміністративний позов. Яким заперечує щодо заявлених позовних вимог, зазначає, що період догляду за особою з інвалідністю І групи починаючи з січня 2005 року зараховується за даними системи персоніфікованого обліку за умови отримання відповідної допомоги (компенсації) в органах соціального захисту.

Відповідно до даних системи персоніфікованого обліку, з 2005 року по 2014 рік спостерігається сплата внесків позивачем, як фізичною особою-підприємцем на спрощеній системі оподаткування. Тому, зазначене є підставою вважати позивача працюючою особою у вказаний період.

Відповідно до ухвали про відкриття провадження від 25.10.2021 року розгляд справи здійснюється в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання. Цією ж ухвалою відповідачу встановлено строк для надання відзиву.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є донькою ОСОБА_1 .

Відповідно до МСЕК Міністерства охорони здоров`я України № 006097, ОСОБА_2 встановлено з дитинства першу групу інвалідності безтерміново.

Згідно довідки від 10.10.2017 року виданою Асоціацією органів самоорганізації населення м. Вінниця, встановлено, що позивач дійсно проживає за адресою АДРЕСА_1 , з 02.09.1999 року по 02.08.2014 рік разом зі своєю донькою ОСОБА_2 .

Актом обстеження від 16.10.2017 року, складеним спеціалістом відділу з призначення та перерахунку пенсій № 2 УПФУ в м. Вінниця, згідно якого встановлено, що позивач дійсно здійснював догляд інваліда з дитинства ОСОБА_2 з 02.09.1999 року по 10.06.2014 року, які разом проживали, зазначене також підтверджують показами свідків.

26.05.2021 року позивач звернувся до управління Пенсійного фонду із заявою щодо зарахування до стажу роботи період догляду за донькою інвалідом першої групи з дитинства з 2005 року по 2014 рік.

За результатом розгляду заяви позивача, управління листом від 18.06.2021 року повідомлено про відсутність підстав для зарахування вказаного періоду з підстав того, що згідно даних системи персоніфікованого обліку, з 2005 року по 2014 рік спостерігається сплата внесків ОСОБА_1 , як фізичною особою-підприємцем на спрощеній системі оподаткування. Тому, вказане є підставою вважати, що останній був працюючою особою у вказаний період.

Не погоджуючись із такими діями управління позивач звернувся до суду.

Надаючи оцінку заявленим позовним вимогам, суд зазначає наступне.

Положеннями ст. 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

В свою чергу пунктом 6 ч. 1 ст. 92 Основного Закону регламентовано, що основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

Відповідно до п. 9 ст. 11 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV) загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню підлягають один з непрацюючих працездатних батьків, усиновителів, опікун, піклувальник, які фактично здійснюють догляд за дитиною з інвалідністю.

Частиною 2 ст. 24 Закону № 1058-IV визначено, що страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.

Згідно ч. 4 ст. 24 Закону № 1058-IV періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.

За приписами пункту "ж" статті 3 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.91 N 1788-XII право на трудову пенсію мають особи, зайняті суспільно корисною працею, при додержанні інших умов, передбачених цим Законом, зокрема особи, які здійснюють догляд за інвалідом I групи або дитиною-інвалідом віком до 16 років, а також за пенсіонером, який за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду.

Пунктом "є" частини 3 статті 56 Закону України "Про пенсійне забезпечення" передбачено, що до стажу роботи зараховується час догляду за інвалідом I групи або дитиною-інвалідом віком до 16 років, а також за пенсіонером, який за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду.

Відповідно до статті 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" та пункту 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.

Пунктом 10 Порядку № 637 передбачено, що час догляду за інвалідом I групи, дитиною-інвалідом віком до 16 років, а також пенсіонером, який за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду, встановлюється на підставі: акта обстеження фактичних обставин здійснення догляду; документів, що засвідчують перебування на інвалідності (для інвалідів I групи і дітей-інвалідів) і вік (для престарілих і дітей інвалідів).

Акт обстеження фактичних обставин здійснення догляду складається органами Пенсійного фонду України на підставі відомостей житлово-експлуатаційних або інших організацій за місцем проживання (реєстрації), сільських, селищних рад, опитування осіб, за якими здійснюється догляд, та їх сусідів, інших даних.

Документами, які підтверджують перебування на інвалідності, можуть бути виписка із акта огляду медико-соціальної експертної комісії, медичні висновки, пенсійне посвідчення, посвідчення одержувача допомоги або довідка органів праці та соціального захисту населення або Пенсійного фонду та інші документи.

Як встановлено з наявних матеріалів, ОСОБА_1 надано підтверджуючі документи, які в розумінні пункту 10 Порядку № 637 є достатніми для зарахування до страхового стажу позивача періоду догляду за дитиною інвалідом з 2005 року по 2014 рік.

При цьому, враховуючи підстави зазначенні управлінням у листі від 18.06.2021 року, а саме, що у оскаржуваний період позивач сплачував внески, як фізична особа-підприємець на спрощеній системі оподаткування, а відтак, управління вважає останнього працюючою особою, з даного приводу суд зазначає наступне.

Відповідно до роз`яснень Міністерства Юстиції України від 14.01.2011 року статус фізичної особи-підприємця - це юридичний статус особи, який засвідчує право особи на зайняття підприємницькою діяльністю.

Крім того, Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо підвищення соціальних гарантій для окремих категорій осіб", надано визначення статусу непрацююча працездатна особа - особа працездатного віку з числа членів малозабезпеченої сім`ї, яка за станом здоров`я здатна до активної праці і не працює, не проходить військову службу, не займається підприємницькою діяльністю чи професійною незалежною діяльністю, не здобуває освіту за денною формою у закладах загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої, вищої освіти.

Із зазначеного слідує, що маючи статус фізичної особи-підприємця особа лише засвідчує своє право на зайняття певним видом діяльності для офіційного отримання прибутку. При цьому, слід наголосити, що непрацююча працездатна особа це особа працездатного віку, яка не займається підприємницькою діяльністю. Тобто в контексті правового поля, законодавцем чітко визначено, що непрацююча особа, це особа не яка має статус фізичної особи, а ключовим є те, що ця особа не має здійснювати підприємницьку діяльність та отримувати від такого здійснення дохід.

Разом з тим, до матеріалів справи управлінням не було надано достатніх доказів того, що позивач дійсно в оскаржуваний період займався підприємницькою діяльністю, а не лише володів юридичним статусом, також не доведено що останній отримував саме від зайняття підприємницькою діяльністю прибуток, а не лише відповідно до чинних норм законодавства сплачував податки у вигляді ЄСВ.

У зв`язку з чим, суд звертає увагу, що управлінням Пенсійного фонду надано лист із зазначеними причинами для відмови позивачу у зарахуванні до його стажу роботи період з 2005 року по 2014 рік, який грунтується не на встановлених обставинах та досліджених доказах, а на припущеннях суб`єкту владних повноважень. Оскільки останнім не надано доказів того, що у вказаний період позивач дійсно працював та був зайнятий повний робочий день, а за дитиною могла здійснювати догляд інша особа. Тому, вирішуючи адміністративну справу, суд керується визначеними ст. 6 КАС України принципами щодо верховенства права, згідно яких, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).

Відповідно ч. 2 цієї ж статті, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Таким чином, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, який зазначив, що у певних сферах може бути важко формулювати закони з високою чіткістю, а певний рівень гнучкості навіть може бути бажаним, щоб дати національним судам змогу застосовувати право у світлі своєї оцінки того, які заходи необхідні за конкретних обставин кожної справи (див. рішення від 27.05.1996 року у справі "Гудвін проти Сполученого Королівства", п. 33, Reports 1996-II).

Логічним наслідком принципу загального застосування законів є те, що законодавчі акти не завжди є чітко сформульованими. Необхідність уникати надмірної жорсткості у формулюваннях та відповідати обставинам, що змінюються, означає, що багато законів неминуче мають більшою або меншою мірою нечіткі формулювання. Тлумачення та застосування таких актів залежить від практики (див. рішення у справі "Гожелік та інші проти Польщі" [ВП], заява № 44158/98, п. 64, ECHR 2004-I).

Крім того, у випадку позбавлення власності, встановленні обмежень на користування нею чи в інших подібних випадках справедливість вимагає, щоб особам, які постраждали, було надано право оскаржувати рішення уряду з питань позбавлення власності, встановленням контролю за її використанням і було надане відшкодування (див. рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції", від 23.09.1982 року, серія А, № 52).

Суд зауважує на тому, що відповідно до ст. 8 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг, яке гарантоване державою у відповідності до Конвенції з прав людини та її основоположних свобод, норми якої згідно положень статті 8 Конституції України та ч. 4 статті 6 КАС України, якою забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Таким чином, необхідним є підтримання "справедливої рівноваги" між загальним інтересом суспільства та захистом основних прав конкретної особи. Таку рівновагу не буде забезпечено, якщо відповідна особа несе "особистий і надмірний тягар" (рішення "Брумареску проти Румунії" (GC), п. 78).

Отже, враховуючи встановлені обставини та надану їм правову оцінку, суд приходить до висновку про протиправність дій Пенсійного фонду, які полягають у відмові ОСОБА_1 у зарахуванні до страхового стажу періоду догляду за інвалідом І групи з 2005 року по 2014 рік.

Разом з тим, суд не може надавати об`єктивну оцінку наведеним припущенням управління за відсутності належних доказів. Водночас встановлення фактичних обставин здійснення догляду за інвалідом є безпосереднім обов`язком органу Пенсійного фонду України.

Відтак, застосовуючи ч. 4 ст. 245 КАС України, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

У межах заявлених підстав позову, при розгляді цієї справи, судом надавалась оцінка лише питанню щодо наданої відмови листом від 18.06.2021 року яке грунтувалось на припущеннях суб`єкту владних повноважень при вирішенні питання про зарахування період догляду за особою з інвалідністю. Вказане виключало можливість перевірки всіх умов, визначених законом для прийняття позитивного рішення на користь позивача. Тому, з метою захисту порушених прав та інтересів позивача, відповідача слід зобов`язати повторно розглянути його заяву із урахуванням висновків суду, викладених у мотивувальній частині судового рішення про наявність підстав для врахування періодів стажу роботи з 2005 року по 2014 рік до страхового стажу періоду догляду за інвалідом І групи.

За приписами вимог пункту 4 частини першої статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Відповідно до положень ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні (ст. 90 КАС України).

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Оскільки позивач є звільненою від сплати судового збору, а витрат, пов`язаних з розглядом справи не встановлено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ідент.номер НОМЕР_1 до головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, ЄДРПОУ 13322403) про визнання рішення протиправним та зобов`язання вчинити дії задовольнити частково.

Визнати протиправними дії головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області щодо відмови у зарахуванні ОСОБА_1 до страхового стажу періоду догляду за інвалідом І групи з 2005 року по 2014 рік.

Зобов`язати головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо зарахування до його страхового стажу період догляду за інвалідом І групи з 2005 року по 2014 рік, з урахування із урахуванням висновків суду, викладених у мотивувальній частині судового рішення.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя Альчук Максим Петрович