Рішення № 102940046, 26.01.2022, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа №127/18042/21

Провадження № 2/127/3052/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

26.01.2022 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області у складі: головуючого судді Жмудя О.О., при секретарі Матвійчук А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Вінниці в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Служби у справах дітей Вінницької міської ради про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої дитини без згоди батька,-

В С Т А Н О В И В:

До Вінницького міського суду Вінницької області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Служби у справах дітей Вінницької міської ради про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої дитини без згоди батька.

Позов мотивовано тим, що позивач ОСОБА_1 деякий час перебувала у цивільному шлюбі з відповідачем ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася донька ОСОБА_3 . Близько 10 років сторони разом не проживають, будь-яке спілкування між ними припинено, позивачу невідомо, де на сьогоднішній день фактично проживає відповідач. На даний час позивач та донька ОСОБА_3 проживають разом, остання перебуває на повному утриманні позивача, усі витрати, щодо виховання, навчання, забезпечення доньки повністю покладені на позивача. Відповідач довгий час не спілкується з дитиною, не займається її вихованням, не надає матеріальної та фінансової допомоги. На сьогоднішній день старша донька ОСОБА_4 навчається в Польщі і позивач час від часу відвідує старшу доньку, беручи із собою молодшу. Такі поїздки необхідні для підтримання родинних стосунків між сестрами, а також для можливості подорожувати та відпочивати за кордоном. Зі слів старшої доньки позивачу стало відомо, що відповідач в телефонному режимі повідомив їй, що він відмовляється надати у передбаченому законодавством України, порядку дозвіл на виїзд дітей за кордон. Позивач вважає, що така позиція відповідача-батька неповнолітньої доньки, шкодить її інтересам, та не сприяє у її подальшому розвитку та формуванню її як особистості.

Враховуючи вищевикладене позивач просить суд надати дозвіл на тимчасовий виїзд ОСОБА_3 за межі державного кордону України до Республіки Польща, Турецької республіки, Арабської республіки Єгипет, Республіки Хорватії, Респубілки Чорногорії, Республіки Албанії з метою відпочинку та оздоровлення у період з 01.08.2021 року і до досягнення повноліття, без дозволу (згоди) батька дитини ОСОБА_2 .

Ухвалою суду від 18.10.2021 призначено справу до розгляду у порядку загального позовного провадження та надано відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву. Залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Службу у справах дітей Вінницької міської ради.

Ухвалою суду від 08.12.2021 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивач в судове засідання не з`явилась, надала суду заяву з проханням про розгляд справи у її відсутність, зазначивши, що позовні вимоги підтримує та просить їх задовольнити у повному обсязі. Проти заочного розгляду справи не заперечує.

Відповідач в судове засідання не з`явився з невідомих суду причин, хоча про день та час розгляду справи був повідомлений у встановленому законом порядку, не сповістив суд про причини неявки.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явилась, надала суду заяву про розгляд справи у її відсутність, просила при прийнятті рішення по справі врахувати інтереси дитини.

Враховуючи те, що у справі достатньо матеріалів про права та взаємовідносини сторін, суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи у відсутність сторін, що відповідає положенням ст.280 ЦПК України.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, вважає, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , та яка проживає разом із матір`ю.

Відповідно до довідки КЗ «Гімназія № 24 ВМР» батько дитини ОСОБА_2 не підтримує зв`язок зі школою та класним керівником, телефонного зв`язку з ним немає. Батько не цікавиться участю дитини у позашкільному житті, майстер класах тощо. ОСОБА_1 постійно приймає активну участь у житті доньки, спілкується з вчителями предметниками, спілкується з класним керівником, відвідує батьківські збори. Мати завжди налаштовує доньку на позитивний результат у навчанні та віру у себе. Прослідковується нерозривний психологічний зв`язок дитини ОСОБА_3 та матері ОСОБА_1

20 листопада 1959 року Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй було проголошено Декларацію прав дитини для забезпечення дітям щасливого дитинства. Указана Декларація стала першим міжнародно-правовим документом, яким проголошено принцип якнайкращого забезпечення інтересів дитини і яка враховує те, що дитина внаслідок її фізичної й розумової незрілості потребує спеціальної охорони та піклування, зокрема належного правового захисту до й після народження. Із метою поліпшення умов життя дітей та продовження міжнародного співробітництва в цій сфері охоплені Декларацією основоположні засади захисту прав неповнолітніх були вдосконалені та закріплені в Конвенції про права дитини, яку було прийнято Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1989 року та ратифіковано Україною 27.02.1991 року.

Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, чи здійснюються вони державними, приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними або законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Зокрема, має бути наданий такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя (ураховуючи при цьому права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, що відповідають за неї за законом), і для цього використовують всі відповідні законодавчі й адміністративні заходи.

Окрім Конвенції про права дитини 1989 року, принцип забезпечення «найкращих інтересів дитини» також закріплений у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року; Конвенції про захист дітей та співробітництво в галузі міжнародного усиновлення 1993 року; Конвенції про юрисдикцію, застосовне право, визнання, виконання та співробітництво стосовно батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 року й низці інших.

Комітетом ООН із прав дитини принцип «найкращих інтересів дитини» був докладно потлумачений у Зауваженні загального порядку № 14 (2013) «Про право дитини на приділення першочергової уваги якнайкращому забезпеченню її інтересів». Зокрема, Комітет акцентує увагу на тому, що призначенням концепції найкращих інтересів дитини є забезпечення повномасштабної та ефективної реалізації всіх прав, проголошених у Конвенції, усебічний розвиток дитини (п. 4), оцінка найкращих інтересів дитини в кожному окремому випадку при дотриманні балансу «усіх елементів, необхідних для прийняття рішення в конкретній ситуації для конкретної дитини або групи дітей» (п. 46). Визначення того, яке саме рішення буде прийнято в «найкращих інтересах дитини», має починатися з оцінки конкретних обставин, що роблять дитину унікальною. Це означає врахування судом одних та ігнорування інших елементів, а також впливає на те, яким чином вони будуть ураховані один щодо одного (п. 49).

Комітетом визнано за необхідне скласти невичерпний, непідпорядкований перелік елементів, які можна розглядати при проведенні оцінки найкращих інтересів дитини будь-якою особою, відповідальною за прийняття рішень (п. 50). Крім того, у питаннях визначення й оцінки найкращих інтересів дитини має бути враховано багато різних важливих факторів й аспектів.

На декларативному рівні при здійсненні судочинства беруть до уваги найкращі інтереси дитини відповідно до Керівних принципів Комітету міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей, які прийняті Комітетом міністрів Ради Європи 17.11.2010 р. в якості практичного інструменту для держав-членів у процесі адаптації їх судових і позасудових систем до конкретних прав, інтересів і потреб дітей. В основу Керівних принципів покладено ті, що закріплені в міжнародних документах, а також норми прецедентного права Європейського суду з прав людини.

Європейська конвенція про здійснення прав дітей 1996 р. (набула чинності в Україні 01.04.2007 р.) була ратифікована Законом України від 03.08.2006 р. № 69-V із заявою до статті 1 такого змісту: «Відповідно до пункту 4 статті 1 Конвенції Україна заявляє, що дія цієї Конвенції поширюється на розгляд судами справ, що стосуються: усиновлення дитини; установлення опіки, піклування над дитиною; визначення місця проживання дитини; позбавлення або оспорювання батьківських прав; інших питань про відносини між батьками та дитиною; будь-яких інших питань, що стосуються дитини особисто, а також питань її сім`ї (у тому числі, її виховання, поновлення батьківських прав, управління її майном)». Предметом цієї Конвенції є забезпечення найвищих інтересів дітей, підтримка їхніх прав, надання дітям також процесуальних прав, а також сприяння здійсненню ними цих прав шляхом забезпечення становища, при якому діти особисто або через інших осіб, або через органи поінформовані та допущені до участі в розгляді судовим органом справ, що їх стосуються (п. 2 ст. 1).

Статтею 9 Конституції України імперативно закріплено, що чинні міжнародні договори, згоду на обов`язковість яких надала Верховна Рада України, є частиною національного законодавства нашої держави. Закон України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. № 1906- IV закріплює принцип сумлінного дотримання Україною чинних міжнародних договорів відповідно до норм міжнародного права (ст. 15 Закону). У статті 19 цього Закону визначено дію міжнародних договорів на території України. Також зазначено, що, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, установлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то все одно застосовуються правила міжнародного договору.

Згідно з ч. 3 ст. 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство й батьківство охороняються державою. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України (згоду на обов`язковість яких надала Верховна Рада України). Також регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини (ч. 7, ч.8 ст. 7 Сімейного кодексу України).

Законом України від 26.01.2016 № 936-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення соціального захисту дітей та підтримки сімей з дітьми» було внесені зміни до Закону України «Про охорону дитинства», зокрема введені поняття та визначення: «забезпечення найкращих інтересів дитини» з урахуванням загальноприйнятих міжнародних норм.

За визначенням, наведеним у статті 1 Закону України «Про охорону дитинства», «забезпечення найкращих інтересів дитини» передбачає дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності, та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня розвитку, що може її висловити.

У справі про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди батька Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.07.2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18) відступила від попередньої практики Верховного Суду України щодо пріоритетності в цій категорії справ дотримання принципу рівності прав батьків щодо дитини, натомість зауваживши, що положення про рівність прав й обов`язків батьків у вихованні дитини не може бути потлумачено на шкоду інтересам дитини. Крім того, у постанові вчергове з акцентовано увагу на важливості принципу забезпечення найкращих інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року та усталеної практики ЄСПЛ. Ухвалюючи рішення в указаній категорії справ суди мають насамперед охороняти права та інтереси дитини, визначивши, що найкраще відповідає її інтересам.

Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно із статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

З пояснень позивача вбачається, що відповідач участі у вихованні та догляді за неповнолітньою донькою ОСОБА_3 не приймає, не цікавиться її життям, здоров`ям, розвитком, навчанням.

Судом встановлено, що відповідач безпідставно чинить позивачу перешкоди у здійсненні нею заходів, спрямованих на покращення здоров`я дитини, її фізичного, духовного та морального розвитку, шляхом відмови надання дозволу на виїзд малолітньої дитини за кордон для відпочинку та оздоровлення останньої у передбаченому чинним законодавством порядку.

Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).

Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

Так, рішенням у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд виходить з того, що відповідач не позбавлений батьківських прав відносно неповнолітньої дитини, а тому має право на здійснення своїх батьківських прав та виконання своїх батьківських обов`язків. Однак суд зважує на те, що позбавлення можливості неповнолітньої дитини виїхати за кордон порушує її законні права та інтереси, зокрема ст. 33 Конституції України, яка визначає для громадян України вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України та ст. 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», згідно якої громадянин України має право виїхати з України і не може бути обмежений у праві на в`їзд в Україну.

Окрім того, суд вважає, що виїзд дитини за кордон сприятиме розширенню світогляду дитини та добре позначиться на її духовному та інтелектуальному розвитку як особистості, та не порушить прав відповідача як батька дитини і не позбавить останнього можливості брати участь у вихованні неповнолітньої доньки.

Враховуючи зазначене вище, з метою захисту інтересів дитини, для забезпечення освітнього розвитку, суд вважає необхідним надати дозвіл ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на тимчасовий виїзд ОСОБА_3 за межі державного кордону України до Республіки Польща, Турецької Республіки, Арабської Республіки Єгипет, Республіки Хорватії, Респубілки Чорногорії, Республіки Албанії з метою відпочинку та оздоровлення з моменту набрання рішенням законної сили і до досягнення дитиною повноліття, без дозволу (згоди) батька дитини ОСОБА_2 , тобто задовольнивши позов частково.

Відповідно до ст.141 ЦПК України з відповідача підлягає до стягнення на користь позивача судовий збір в сумі 908,00 гривень.

Керуючись ст.ст. 141, 153, 157 СК України, ст.ст. 4, 10, 76, 141, 247, 265, 268, 273, 273-282 ЦПК України, суд,-

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Служби у справах дітей Вінницької міської ради про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої дитини без згоди батька-задовольнити частково.

Надати дозвіл ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на тимчасовий виїзд ОСОБА_3 за межі державного кордону України до Республіки Польща, Турецької республіки, Арабської республіки Єгипет, Республіки Хорватії, Респубілки Чорногорії, Республіки Албанії з метою відпочинку та оздоровлення з моменту набрання рішенням законної сили і до досягнення дитиною повноліття, без дозволу (згоди) батька дитини ОСОБА_2 .

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , останнє відоме місце проживання: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , судові витрати, а саме: витрати щодо сплати судового збору у розмірі 908, 00 гривень.

Заочне рішення суду набирає законної сили, якщо протягом встановлених строків не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Заочне рішення може бути переглянуте Вінницьким міським судом Вінницької області за письмовою заявою відповідача, поданою протягом 30 днів з дня проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення не було вручене в день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Рішення може бути оскаржене позивачем в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення апеляційної скарги. Якщо позивачу повне рішення не було вручено у день його складення, він має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Згідно вимог ст. 265 ч. 5 п. 4 ЦПК України:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_2 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , останнє відоме місце проживання: АДРЕСА_1 .

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Служба у справах дітей Вінницької міської ради, місцезнаходження: вул. Соборна, 50, м. Вінниця.

Повний текст судового рішення складено 03.02.2022.

Суддя О.О. Жмудь