Рішення № 102897869, 18.01.2022, Тетіївський районний суд Київської області

18.01.2022 Провадження по справі № 2/940/25/22

Справа № 940/646/21

РІШЕННЯ

Іменем України

18 січня 2022 року Тетіївський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Мандзюка С.В.

за участю секретаря судових засідань Романовської Л.І.

позивача ОСОБА_1

представника позивача адвоката Безуглої І.С.

представника відповідача Мірошниченко Н.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Тетієві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного навчального закладу «Тетіївське професійно-технічне училище» про стягнення недоплачених коштів,

встановив:

ОСОБА_1 звернулась до Тетіївського районного суду Київської області з позовом до Державного навчального закладу «Тетіївське професійно-технічне училище», в якому просить зобов`язати Державний навчальний заклад «Тетіївське професійно-технічне училище» нарахувати та виплатити їй недоплачені грошові кошти за 2011-2021 роки в сумі 59073,28 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 01.10.1993 року позивачку прийнято на посаду майстра виробничого навчання в Тетіївське професійно-технічне училище № 8 Київської області, яке в подальшому перейменоване в Державний навчальний заклад «Тетіївське професійно-технічне училище». У даному навчальному закладі вона працює і станом на час розгляду справи. Починаючи з 2011 року і по теперішній час керівництво державного навчального закладу «Тетіївське професійно-технічне училище» систематично порушує її права, а саме з 2011 року по 2014 рік при нарахуванні 50% посадового окладу за сумісництво обов`язків тимчасово відсутнього працівника, доплат за престижність та вислугу років їй не було враховано доплату за педагогічне звання 2 категорії у розмірі 10%, оскільки був неправильно обчислений розмір посадового окладу. Починаючи з 2012 року по теперішній час їй неправильно нараховано матеріальну допомогу на оздоровлення, оскільки, при визначенні розміру матеріальної допомоги на оздоровлення не враховано педагогічне звання «майстер виробничого навчання» 2 категорії, а з 2018 року - «майстер виробничого навчання» 1 категорії. З грудня 2013 року по червень 2017 року їй неправильно нараховано 50% посадового окладу, на який не нараховувалися надбавки за престижність та вислугу років. З 2011 року по теперішній час їй невірно нарахована доплата за навчальний кабінет. З вересня 2019 року по теперішній час їй неправильно визначений розмір посадового окладу, а відтак неправильно нараховано і надбавку за престижність та вислугу років.

За таких обставин, з урахуванням індексації, за період з 2011 року по 2021 рік позивачці було недоплачено 59073,28 грн.

Ухвалою Тетіївського районного суду Київської області від 11.06.2021 року відкрито провадження у справі, постановлено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження та призначено справу до підготовчого засідання. (а.с. 56).

27.07.2021 року відповідачем подано до суду відзив на позовну заяву, в якому державний навчальний заклад «Тетіївське професійно-технічне училище» просив відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог повністю, зазначаючи, що у період з 2011 по 2017 рік ОСОБА_1 працювала не за сумісництвом, а саме за суміщенням, що кардинально впливає на характер правовідносин. Робочий час позивачки становив не більше 8 годин на день, що підтверджується табелями обліку робочого часу. Доплата за суміщення у розмірі 50% посадового окладу проводилась в повному обсязі і визначалась у суворій відповідності до постанови Кабінету міністрів України від 30.08.2002 року №1298 «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери», наказу Міністерства освіти і науки України від 26.09.2005 року №557 «Про впорядкування умов оплати праці та затвердження схем тарифних розрядів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ», наказу Міністерства освіти і науки України від 15.04.1993 року № 102 «Про затвердження Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти».

Згідно із зазначеними нормативно-правовими актами, доплата за суміщення не належить до підвищень посадових окладів, тому під час нарахування інших видів надбавок не повинна включатись до розрахунку.

Крім того, у відповідності до позиції Державного навчального закладу «Тетіївське професійно-технічне училище» матеріальна допомога на оздоровлення позивачу була нарахована виходячи з розміру посадового окладу ОСОБА_1 відповідно до бюджетного фінансування. Оплата за завідування навчальним кабінетом проводилась згідно тарифікації, затвердженої керівником ДНЗ «Тетіївське ПТУ» та погодженої профспілкою училища.

Крім того, подані позивачем розрахунки щодо сум недоплачених коштів не підтверджені нормативно - правовими документами, тобто розрахунки проведено самостійно без врахуванням тарифікації та інших складових необхідних для розрахунку, не підписані особою, які б відповідала за розраховані в них цифри, не має інших необхідних реквізитів, що на думку відповідача, свідчить, що дані аркуші паперу не є офіційним розрахунком суми позовних вимог та є недопустимими доказами. (а.с. 63- 75).

08.09.2021 року представником позивачки адвокатом Безуглою І.С. подано до суду відповідь на відзив на позовну заяву, у якій представник просить суд задовольнити позов ОСОБА_1 у повному обсязі, а також просить зобов`язати виплатити компенсацію за несвоєчасно виплачену заробітну плату відповідно до постанови КМУ від 21 лютого 2001 року № 159. (а.с. 85-87).

Ухвалою Тетіївського районного суду Київської області від 16.09.2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 та її представник адвокат Безугла І.С. позовні вимоги підтримали у повному обсязі та просили їх задовольнити.

Представник відповідача Державного навчального закладу «Тетіївське професійно-технічне училище» Мірошниченко Н.Г. у судовому засіданні позовні вимоги не визнала та просила відмовити у їх задоволенні.

Заслухавши пояснення позивачки, її представника, представника відповідача, дослідивши та всебічно проаналізувавши обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази, виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на повному та всебічному дослідженні обставин справи, суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового та майнового права та інтересу.

Відповідно до частин 1, 2, 3 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що на підставі наказу № 39-к від 28.09.1993 року Тетіївського професійно-технічного училища № 8 позивачку ОСОБА_1 01.10.1993 року прийнято на посаду майстра виробничого навчання, що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_1 та копією свідоцтва про одруження серії НОМЕР_2 . (а.с. 8-9, 13).

Із записів трудової книжки ОСОБА_1 вбачається, що відповідно до Закону УРСР «Про освіту», введеного в дію Верховною Радою УРСР 04.06.1991 року, Тетіївське професійно-технічне училище № 8 Київської області перейменовано на професійно-технічне училище № 8 м. Тетієва.

На підставі наказу МОН України від 26.05.2009 року № 440 професійно-технічне училище № 8 м. Тетієва перейменовано в Державний навчальний заклад «Тетіївське професійно-технічне училище».

Із копій Витягів із наказів по Державному навчальному закладі «Тетіївське ПТУ» за період з 2011 року по 2017 року вбачається, що ОСОБА_1 в зазначені роки була призначена тимчасово виконувати обов`язки майстра виробничого навчання з оплатою праці в розмірі 50% посадового окладу в групах, де тимчасово відсутні майстри виробничого навчання, та з 01.09.2016 року з оплатою праці в розмірі 30% посадового окладу в групах, де тимчасово відсутні майстри виробничого навчання. (а.с. 35-43).

При цьому, починаючи із 2013 року згідно вищезазначених наказів (пункт 6 наказу №84-В від 30.08.2013 р., пункт 7 наказу №77-В від 01.09.2014 р., пункт 7 наказу №68-В від 01.09.2015 р., п. 7 наказу №66-В від 01.09.2016 р., пункт 5 наказу №45-В від 31.08.2017 р., пункт 5 наказу №55-В від 31.08.2018 р., пункт 5 наказу №48-В від 30.08.2019 р.) встановлено, що доплату ОСОБА_1 здійснювати згідно щомісячних довідок на зарплату з врахуванням фактично виконаних робіт відповідно до планів кабінетів, атестації кабінетів, наявності та ведення паспортів комплексно-методичного забезпечення. (а.с. 37-43).

Згідно довідок, виданих ОСОБА_1 державним навчальним закладом «Тетіївське професійно-технічне училище» про суми нарахованої та виплаченої заробітної плати за період з 01.09.2011 по 31.03.2021 року, у графі нарахування зазначено усі складові її заробітної плати, що включають оклад майстра, надбавку за звання, за престижність, вислугу років, за години, класного керівника, зав. кабінетом, за заміну, доплату 50 % (за суміщення) за 2011-2016 роки, доплату 30% (за суміщення) за 2017 рік, оздоровчі, індексацію, премії, премії до дня вчителя тощо. (а.с. 14-24).

Однак, зі змісту позовної заяви та доданих розрахунків по недоплатам за період з вересня 2011 року по квітень 2021 року, які здійснені самостійно позивачкою за кожен рік окремо (а.с.25-34) вбачається, що відповідач в період з 2011 року по теперішній час виплачував ОСОБА_1 заробітну плату не у повному розмірі унаслідок невірного встановлення розміру посадового окладу в оспорюваний період, що призвело, на думку позивачки, до недонарахування та невиплати належних їй сум надбавки за вислугу років та престижність.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначено Кодексом законів про працю України.

Згідно з ч. 1 ст. 3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 98 КЗпП України передбачено, що оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законів та інших нормативно-правових актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів, у межах бюджетних асигнувань та позабюджетних доходів.

Статтею 2 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що основна заробітна плата - цевинагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Статтею 6 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що схема посадових окладів (тарифних ставок) працівників установ, закладів та організацій, що фінансуються з бюджету, формується на основі: мінімального розміру посадового окладу (тарифної ставки), встановленого Кабінетом Міністрів України, міжпосадових (міжкваліфікаційних) співвідношень розмірів посадових окладів (тарифних ставок) і тарифних коефіцієнтів.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери» від 30.08.2002 року № 1298 затверджено схему тарифних розрядів посад керівних, наукових, науково - педагогічних, педагогічних працівників, професіоналів, фахівців та інших працівників бюджетних установ, закладів та організацій.

Міністерством освіти України розроблена Інструкція про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, яка затверджена наказом №102 від 15.04.1993 року (надалі - Інструкція), відповідно до п. 83 якої, оплата майстрів виробничого навчання, основним місцем роботи яких є навчальний заклад, здійснюється за місячними посадовими окладами.

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 20.04.2007 року № 643 «Про затвердження розмірів підвищення посадових окладів (ставок заробітної плати) та додаткової оплати за окремі види педагогічної діяльності у співвідношенні до тарифної ставки», яка була чинною на момент виникнення правовідносин, установлено, що працівникам установ і закладів освіти, яким передбачено підвищення посадових окладів (ставок заробітної плати) на кількох підставах, абсолютний розмір кожного підвищення визначається виходячи з розміру посадового окладу (ставки заробітної плати) без урахування іншого підвищення.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 року №1298 «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери» (із змінами), Міністерством освіти і науки України видано наказ від 26.09.2005 року № 557 «Про впорядкування умов оплати праці та затвердження схем тарифних розрядів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ».

У пункті 7 наказу МОН України від 26.09.2005 року № 557 «Про впорядкування умов оплати праці та затвердження схем тарифних розрядів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ» зазначено, що з 01.09.2005 року Інструкція про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, затверджена наказом Міністерства освіти України від 15.04.1993 № 102 (із змінами), застосовуються в частині, що не суперечить умовам оплати праці, визначеним цим наказом.

Відповідно до постанови КМУ від 20.04.2007 № 643 та Інструкції (із змінами) керівним та педагогічним працівникам закладів освіти можуть встановлюватись інші підвищення посадових окладів (ставок заробітної плати), зокремаза педагогічні звання (п. 24 Інструкції № 102).

Пунктом 5 наказу МОН України від 26.09.2005 року № 557 регламентовано, у разі, якщо працівникам навчальних закладів, установ освіти передбачено підвищення посадових окладів (ставок заробітної плати) за декількома підставами, передбаченими умовами оплати праці, то абсолютний розмір кожного підвищення визначається, виходячи з розміру посадового окладу (ставки заробітної плати), без урахування іншого підвищення.

11 січня 2018 року Кабінетом Міністрів України видано постанову № 22 «Про підвищення оплати праці педагогічних працівників» пунктом 1 якої установлено, що визначені у додатку 2 до постанови КМУ від 30 серпня 2002 року № 1298 «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери» (Офіційний вісник України, 2002 р., № 36, ст. 1699; 2005 р., № 40, ст. 2544; 2017 р., № 1, ст. 6) посадові оклади (ставки заробітної плати) педагогічних працівників, оплата праці яких здійснюється за рахунок освітньої субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам, підвищуються з 1 січня 2018 р. на 10 відсотків.

Правовий аналіз вищезазначених норм дає підстави для висновку, що 10% за звання «майстер виробничого навчання 2 категорії», з травня 2016 року 15% за звання «майстер виробничого навчання 1 категорії» (п. 24 Інструкції № 102) та 10% ( постанова КМУ від 11.01.2018 року № 22) є підвищеннями посадового окладу, абсолютний розмір кожного з яких визначається, виходячи саме з розміру посадового окладу, без урахування іншого підвищення.

Відтак, суд на підставі повного аналізу зазначених правовідносин, погоджується з доводами представника відповідача, що позивачкою не вірно здійснений розрахунок розміру її фактичного посадового окладу, отриманий шляхом множення розміру її базової тарифної ставки на 15% (за педагогічне звання майстра виробничого навчання) та подальше множення утвореної суми ще на 10% (підвищення відповідно до постанови КМУ від 11.01.2018 року №22), що, на думку позивачки, і становить її посадовий оклад. Подібний підхід до визначення посадового окладу фактично призвів би до нарахування надбавки на надбавку.

Хибність такого підходу до визначення посадового окладу позивачкою узгоджується також з пунктом 5 наказу МОН України «Про впорядкування умов оплати праці та затвердження схем тарифних розрядів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ» від 26.09.2005 року № 557, згідно якого регламентовано, що у разі, якщо працівникам навчальних закладів, установ освіти передбачено підвищення посадових окладів (ставок заробітної плати) за декількома підставами, передбаченими умовами оплати праці, то абсолютний розмір кожного підвищення визначається, виходячи з розміру посадового окладу (ставки заробітної плати), без урахування іншого підвищення.

Відтак, іншими словами, кожне відповідне нарахування (підвищення, доплата, надбавка тощо) здійснюється виключно з початкового окладу).

Згідно пункту 63 Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, затвердженої наказом Міністерства освіти України від 15.04.93 № 102, оплата праці педагогічних працівників установ і закладів освіти провадиться виходячи із встановлених ставок заробітної плати (посадових окладів) з урахуванням підвищень, фактичного обсягу педагогічної роботи, доплат та надбавок .

Разом з тим, за змістом зазначеної інструкції конкретний розмір будь-яких доплат чи надбавок установлюється керівником навчального закладу за погодженням з профспілковим комітетом.

Суд констатує, що позивачка в період здійснення їй недонарахувань, фактично перебувала на посаді голови профкому державного навчального закладу «Тетіївське професійно-технічне училище», а відтак мала доступ не лише до інформації щодо нарахувань та її складових, але і до порядку та процедури погодження конкретного розміру доплат чи надбавок працівників відповідача, а відтак і щодо власної заробітної плати.

Суд також вважає сумнівними доводи позивачки щодо систематичного (протягом 10 років) порушення її прав як працівника зі сторони державного навчального закладу «Тетіївське професійно-технічне училище» з огляду на відсутність в матеріалах справи фактів відмови у погодженні очолюваним нею профспілковим комітетом адміністрації відповідача конкретного розміру доплат чи надбавок працівникам відповідача, а також відсутність доказів звернень до відповідача за спірні періоди, надіслання чи висловлення письмових пропозицій, скарг тощо.

Зрештою, з огляду на додані позивачкою розрахунки по недоплатам за період з вересня 2011 року по квітень 2021 року, здійснені, як встановлено в ході судового розгляду, самостійно позивачкою за кожен рік окремо (а.с.25-34), вона не могла бути необізнаною про складові її заробітної плати, і відповідно про порушення її прав, а саме виплати їй заробітної плати не у повному розмірі унаслідок невірного встановлення розміру посадового окладу з 2011 року, що і призвело до недонарахування та невиплати належних їй сум надбавки за вислугу років та престижність.

Звісно, суд бере до уваги, що згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 15.10.2013 року № 8-рп/2013, у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством.

Разом з тим, суд не встановив у ході розгляду справи фактів порушення відповідачем як роботодавцем законодавства про оплату праці згідно умов трудового договору і відповідно до державних гарантій, оскільки усі складові заробітної плати позивачки враховувались при здійсненні розрахунку.

Разом з тим, суд вважає слушними і доводи представника відповідача про те, що конкретний розмір доплат усе ж установлюється керівником навчального закладу за погодженням з профспілковим комітетом, і такі виплати здійснюються в межах фондів на оплату праці (фондів заробітної плати, затверджених в кошторисах доходів та видатків).

Відтак, твердження позивачки, що її посадовий оклад повинен складатися з тарифної сітки та двох послідовних підвищень, не знайшли правового обґрунтування. За таких обставин, суд вважає, що відповідачем не будо допущено порушень при визначенні розміру посадового окладу позивачки.

Викладене вище стосується і нарахувань за період з 2011 року по 2014 рік 50% посадового окладу за сумісництвом, доплат за престижність та вислугу років, при яких не було враховано доплату за педагогічне звання 2 категорії у розмірі 10%, однак окремо суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Із копій Витягів із наказів по ДНЗ «Тетіївське ПТУ» за період з 2011 року по 2017 року вбачається, що ОСОБА_1 призначалась тимчасово виконувати обов`язки майстрів виробничого навчання з оплатою праці в розмірі 50% посадового окладу в групах, де тимчасово відсутні майстри виробничого навчання, та з 01.09.2016 року з оплатою праці в розмірі 30% посадового окладу в групах, де тимчасово відсутні майстри виробничого навчання. (а.с. 35-40).

Натомість, у позовній заяві позивачкою зазначено, що роботу тимчасово відсутнього працівника вона здійснювала за сумісництвом. Під час судового розгляду позивачкою зазначено, що виконувала обов`язки тимчасово відсутнього працівника, але не за суміщенням посад.

Разом з тим, представником відповідача у судовому засіданні слушно зазначено, що позивачка виконувала обов`язки тимчасово відсутнього працівника в порядку суміщення посад, а не сумісництва. Про суміщення посад свідчить встановлення їй доплати в розмірі 50% посадового окладу та наявність вакансії суміщуваної посади в штатному розписі, виконання обов`язків якої і здійснювала позивачка.

Суд наголошує, що слід чітко розрізняти умови роботи за сумісництвом та в порядку суміщення професій (посад).

Відповідно до п. 1 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28.06.1993 р. № 43 сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому ж або іншому підприємстві, в установі, організації або у громадянина (підприємця, приватної особи) за наймом.

Статтею 105 КЗпП України передбачено, що працівникам, які виконують на тому ж підприємстві, в установі, організації поряд з своєю основною роботою, обумовленою трудовим договором, додаткову роботу за іншою професією (посадою) або обов`язки тимчасово відсутнього працівника без звільнення від своєї основної роботи, провадиться доплата за суміщення професій (посад) або виконання обов`язків тимчасово відсутнього працівника. Розміри доплат за суміщення професій (посад) або виконання обов`язків тимчасово відсутнього працівника встановлюються на умовах, передбачених у колективному договорі.

У постанові Верховного Суду від 26.08.2020 рокуу справі № 127/26237/17 зазначено, що суміщення професій (посад) - це виконання працівником на тому ж підприємстві поряд із основною роботою, встановленою його трудовим договором, додаткової роботи за іншою професією (посадою).

У разі суміщення професій (посад): робота за другою посадою не відображається в табелі обліку використання робочого часу; друга посада залишається вакантною; для допущення працівника до роботи за суміщенням посад, за загальним правилом, достатньо подання заяви працівником та видачі керівником наказу про суміщення; окремий трудовий договір не укладається, запис у трудову книжку про суміщення не вноситься; порядок оплати праці встановлюється на підставі положень колективного договору та вказується у наказі про суміщення; оплата роботи за другою посадою на законодавчому рівні класифікується як надбавка до заробітної плати.

Суміщення професій (посад) дозволяється, як правило, в межах тієї ж категорії персоналу, до якої відноситься даний працівник. При виконанні робіт за суміщенням працівникові встановлюються доплати до основної заробітної плати.

Передумовою суміщення професій (посад) є наявність вакансії суміщуваної професії (посади) в штатному розписі.

Щодо питання оплати праці при суміщенні професій (посад) необхідно зауважити, що в обов`язковому порядку до звичайної заробітної плати працівника здійснюється нарахування відповідної доплати.

На відміну від роботи за сумісництвом, що оплачується пропорційно відпрацьованому часу, доплати при суміщенні професій (посад) встановлюються у фіксованих відсотках до тарифної ставки (окладу).

Розмір доплат встановлюється у колективному договорі підприємства або в іншому локальному акті, що регулює питання оплати праці.

Судом встановлено, що додаткову роботу позивачка виконувала поряд із основною роботою, робота позивачки за другою посадою не відображалась в табелях обліку робочого часу, друга посада була вакантною, окремий трудовий договір між сторонами у справі не укладався, запис у трудовій книжці позивачки щодо виконання іншої роботи відсутній, позивачка отримувала доплату у розмірі 50% посадового окладу, отже суд вважає, що позивачка ОСОБА_1 виконувала зазначену роботу саме за суміщенням посад.

Твердження позивачки про те, що у наказах зазначено, що вона призначалась тимчасово виконувати обов`язки майстрів виробничого навчання і це не є суміщенням посад, суд не бере до уваги, оскільки виконання обов`язків тимчасово відсутнього працівника дещо схоже на виконання обов`язків за суміщенням посад із тою різницею, що для встановлення суміщення посада має бути вакантною, а для виконання обов`язків -навпаки. Як випливає із назви, виконання обов`язків встановлюється в разі тимчасової відсутності працівника: на час його непрацездатності, відпустки тощо. На час виконання обов`язків працівник не звільняється від обов`язків за своєю основною посадою. Крім того, вимога щодо правомірності наказів відповідача не заявлялась позивачкою як предмет спору.

Відповідно до п. 3 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 року № 1298 «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери», установлено доплати працівникам:

а) у розмірі до 50 відсотків посадового окладу (тарифної ставки):

за виконання обов`язків тимчасово відсутніх працівників;

за суміщення професій (посад);

за розширення зони обслуговування або збільшення обсягу виконуваних робіт.

Отже, суміщення посад так само як і виконання обов`язків тимчасово відсутніх працівників є видами доплат, які установлюються до посадового окладу і не належать до підвищень посадових окладів, тому під час нарахування інших видів надбавок, зокрема за вислугу років, престижність педагогічної роботи не включається до розрахунку.

Гарантія держави щодо виплати педагогічним і науково-педагогічним працівникам навчальних закладів і установ освіти надбавки за вислугу років передбачена ч. 4 ст. 61 Закону України «Про освіту» (ст. 57 Закону України «Про освіту» від 23.05.1991 року № 1060-ХІІ, який втратив чинність 28.09.2017 року).

Правила та порядок виплати надбавки за вислугу років передбачені Порядком виплати надбавок за вислугу років педагогічним та науково-педагогічним працівникам навчальних закладів і установ освіти (далі Ї Порядок), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2001 року № 78.

Згідно з пунктом 1 Порядку, педагогічним та науковим працівникам навчальних закладів і установ освіти виплачуються надбавки за вислугу років щомісяця у відсотках до посадового окладу (ставки заробітної плати) залежно від стажу педагогічної роботи у таких розмірах: понад 3 роки - десять відсотків, понад 10 років - двадцять відсотків, понад 20 років - тридцять відсотків.

Аналіз зазначених правових норм вказує на те, що чинне законодавство пов`язує виплату надбавки за вислугу років саме з розміром посадового окладу (ставки заробітної плати), зокрема у відсотках до посадового окладу.

Як встановлено судом із Тарифікаційних списків, наданих відповідачем, позивачці ОСОБА_1 виплачувалась надбавка за вислугу років у відсотках від посадового окладу.

Відповідно до п. 4 Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, затверджена наказом Міністерства освіти України від 15.04.1993 № 102 Посадові окладивстановлюютьсякерівниками на основі діючих кваліфікаційних вимог і тарифних розрядів працівників відповідної кваліфікації з наступною атестацією або тарифікацією згідно з чинним законодавством. Ставки заробітноїплатийпосадовіокладипедагогічних працівників встановлюються керівниками закладів та установосвіти при тарифікації за наслідками атестації.

Тарифікаційні списки встановленої форми затверджуються за погодженням із профспілковим комітетом не пізніше 5 вересня і подаються вищестоящому органу управління.

Як встановлено судом, починаючи з 2011 року позивачкою не оскаржувалися тарифікаційні списки та вимога щодо неправомірності тарифікації та тарифікаційних списків в частині встановленого розміру надбавки за вислугу років не заявлялась позивачкою як предмет спору.

Крім того, суд критично оцінює посилання позивачки на пункт 8 Порядку виплати надбавок за вислугу років педагогічним та науково-педагогічним працівникам навчальних закладів і установ освіти», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2001 року №78, згідно якого у разі коли педагогічні та науково-педагогічні працівники виконують роботу обсягом менше або більше норми, передбаченої ставкою заробітної плати, розмір надбавки за вислугу років зменшується або збільшується пропорційно навантаженню (обсягу роботи), оскільки належними та допустимими доказами не підтверджено виконання роботи більше норми, передбаченої ставкою заробітної плати.

Щодо неправильно нарахованої матеріальної допомоги на оздоровлення, а саме, що при визначенні розміру матеріальної допомоги на оздоровлення не враховано звання «майстер виробничого навчання», суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідачем у відзиві на позовну заяву зазначено, що матеріальна допомога на оздоровлення нараховувалась, виходячи з розміру посадового окладу позивачки відповідно до бюджетного фінансування.

Відповідно до п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2002 року № 1298 «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери» надано право керівникам місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, при яких створені централізовані бухгалтерії, керівникам бюджетних установ, закладів та організацій в межах фонду заробітної плати, затвердженого в кошторисах доходів і видатків: а) установлювати працівникам цих установ, закладів та організацій конкретні розміри посадових окладів та доплат і надбавок до них; б) надавати працівникам матеріальну допомогу, в тому числі на оздоровлення, в сумі не більше ніж один посадовий оклад на рік, крім матеріальної допомоги на поховання; в) затверджувати порядок і розміри преміювання працівників відповідно до їх особистого внеску в загальні результати роботи у межах коштів на оплату праці.

Згідно з п. 4 наказу Міністерства освіти і науки України від 26.09.2005 року № 557 «Про впорядкування умов оплати праці та затвердження схем тарифних розрядів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ», керівникам навчальних закладів, установ освіти та наукових установ надано право в межах фонду заробітної плати, затвердженого в кошторисах доходів і видатків, надавати працівникам матеріальну допомогу, у тому числі на оздоровлення, у сумі не більше ніж один посадовий оклад на рік, крім матеріальної допомоги на поховання; затверджувати порядок і розміри преміювання працівників відповідно до їх особистого внеску в загальні результати роботи в межах коштів на оплату праці.

Матеріальна допомога на оздоровлення належить до категорії заохочувальних та компенсаційних виплат, які прямо не передбачені актами чинного законодавства про оплату праці і проводяться понад встановлені зазначеними актами норми. Нарахування та виплата вказаної матеріальної допомоги не є обов`язком керівника навчального закладу, а є його правом, і залежить від фонду заробітної плати.

Аналіз зазначених правових норм вказує на те, що чинне законодавство безпосередньо вказує на виплату матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі посадового окладу.

Отже, суд не може взяти до уваги позицію позивачки щодо неврахування педагогічного звання при визначенні розміру матеріальної допомоги на оздоровлення, оскільки як вже встановлено судом, звання «майстер виробничого навчання 2 категорії» звання «майстер виробничого навчання 1 категорії» є підвищенням посадового окладу та порушень відповідачем норм чинного законодавства при визначенні розміру посадового окладу не виявлено.

Щодо твердження позивачки про те, що оплата за навчальний кабінет в розмірі 10% посадового окладу, замість розміру 13-15% посадового окладу не відповідає Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, затвердженої наказом Міністерства освіти України від 15.04.93 № 102, суд зауважує таке.

Представником відповідача у судовому засіданні зазначено, що при встановленні додаткової оплати в розмірі 10% посадового окладу за завідування навчальним кабінетом керувалися саме постановою КМУ від 25.08.2004 року № 1096 «Про встановлення розміру доплати за окремі види педагогічної діяльності», яка має вищу юридичну силу, ніж наказ Міністерства освіти України. Крім того, зазначена оплата проводилась згідно тарифікації в межах фонду оплати праці, затвердженої керівником ДНЗ «Тетіївське ПТУ» та погодженої профспілкою закладу. Тарифікація в 2017-2018 роках була погоджена за підписом ОСОБА_1 , яка на той час була головою профспілкового комітету, що свідчить про те, що позивачці були відомі конкретні суми оплати її роботи за завідування кабінетом, однак жодних звернень щодо неправильного розрахунку ОСОБА_1 не подавала.

Відповідно до п. 42 Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, затвердженої наказом Міністерства освіти України від 15.04.93 № 102, викладачам, майстрам виробничого навчання професійно-технічних навчальних закладів (крім викладачів загальноосвітніх дисциплін професійно-технічних навчальних закладів) за завідування навчальними кабінетами або лабораторіями провадиться додаткова оплата в розмірі 13-15 відсотків посадового окладу (ставки заробітної плати). Конкретний розмір доплат установлюється керівником навчального закладу за погодженням з профспілковим комітетом.

Відповідно до п. 3 додатку до постанови КМУ від 25.08.2004 року № 1096 «Про встановлення розміру доплати за окремі види педагогічної діяльності» за завідування навчальними кабінетами у закладах загальної середньої та професійної (професійно-технічної) освіти - 10-15 відсотків.

Суд погоджується з позивачкою, що така норма щодо додаткової оплати в розмірі 13-15 відсотків посадового окладу (ставки заробітної плати) дійсно встановлена Інструкцією про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, затвердженої наказом Міністерства освіти України від 15.04.93 № 102. Водночас, постановою КМУ від 25.08.2004 року № 1096 «Про встановлення розміру доплати за окремі види педагогічної діяльності» також встановлена зазначена доплата, але у розмірі 10-15 відсотків.

Більш того, у відповідності до абзацу 2 пункту 1 постанови Кабінету міністрів України від 23 березня 2011 р. N 373 «Про встановлення надбавки педагогічним працівникам закладів дошкільної, позашкільної, загальної середньої, професійної (професійно-технічної), вищої освіти, інших установ і закладів незалежно від їх підпорядкування» розмір надбавки встановлюється керівником закладу (установи) у межах фонду оплати праці. (Пункт 1 доповнено новим абзацом згідно з Постановою КМ N 88 ( 88-2014-п ) від 25.03.2014).

Як роз`яснено у листі Міністерства юстиції України від 26.12.2008 року № 758-0-2-08-19 «Щодо практики застосування норм права у випадку колізії», зокрема у пункті 2, у разі існування суперечності між актами, прийнятими різними за місцем в ієрархічній структурі органами - вищестоящим та нижчестоящим, застосовується акт, прийнятий вищестоящим органом, як такий, що має більшу юридичну силу.

Відтак, у ситуації, коли відповідач при конкуренції норм, скористався повноваженнями щодо застосування акту, який має більшу юридичну силу, і тим самим визначив надбавку у меншому розмірі, ніж визначено в іншому нижчестоящому акті, суд не може констатувати порушення прав позивачки, оскільки постанова має більшу юридичну силу, ніж наказ Міністерства освіти України, яким затверджено Інструкцію про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, а конкретний розмір будь-яких доплат чи надбавок установлюється саме керівником навчального закладу за погодженням з профспілковим комітетом.

За таких обставин, судом не встановлено порушень відповідачем норм чинного законодавства щодо оплати позивачці за завідування навчальним кабінетом, який керувався нормами постанови КМУ від 25.08.2004 року № 1096 «Про встановлення розміру доплати за окремі види педагогічної діяльності».

Крім того, суд звертає увагу на те, що вимога щодо неправомірності наказів відповідача про оплату за завідування навчальним кабінетом не в повному розміріне заявлялась позивачкою як предмет спору.

Отже, виходячи з встановлених фактичних обставин справи та вищенаведених правових норм, суд вважає, що відповідачем у період часу з вересня 2011 року по березень 2021 року заробітна плата позивачці нараховувалась та виплачувалась у відповідності до вимог чинного законодавства і, відповідно нарахування та виплата надбавок і доплат, у даному випадку, здійснювалося у порядку та у спосіб визначений законом.

Щодо вимоги, зазначеної представником позивача у відповіді на відзив про зобов`язання виплатити компенсацію за несвоєчасно виплачену заробітну плату відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року № 159, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (грошове забезпечення).

Відтак, зважаючи на те, що жодних доказів, які б підтверджували заборгованість по заробітній платі перед позивачкою на момент розгляду справи, а також затримки виплати нарахованої заробітної плати на один і більше календарних місяців суду не надано, суд вважає вимоги позивачки в цій частині необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У постановах Верховного Суду від 08.08.2019 р. у справі № 450/1686/17 та від 15.07.2019 р. у справі № 235/499/17 зазначено, що аналіз наведених норм процесуального та матеріального права дає підставу вважати, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Слід зазначити, що позивачка ОСОБА_1 не заявляла позовних вимог про визнання неправомірними зазначених вище наказів, тарифікаційних списків, на підставі яких нараховувалися та виплачувалися посадовий оклад з надбавками та доплатами.

Надані позивачкою в обґрунтування суми позовної вимоги розрахунки, зроблені нею особисто, за твердженням відповідача, не є допустимими доказами, оскільки, вони не підписані особою, яка б відповідала за розраховані у них суми, відсутні відомості стосовно когозроблені зазначені розрахунки, відсутні дата, місце нарахування та інші необхідні реквізити, що свідчить, що дані аркуші паперу не є офіційним розрахунком суми позовних вимог, що вказує на їх неправомірність і на те, що до позовної заяви не надано розрахунку позову всупереч підпункту 3 пункту 3 ст. 175 ЦПК України.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частинами 1 та 2 ст. 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Зважаючи на зазначену позицію відповідача, оцінюючи розрахунки позивачки, наданих нею в обґрунтування суми позовної вимоги щодо недоплачених грошових коштів, суд вважає, що вони не містять відомостей, які б давали можливість ідентифікувати їх на предмет достовірності та достатності.

Суд звертає увагу на те, що на підставі доказів, які не відповідають встановленим критеріям належності, допустимості, достовірності та достатності, що визначені статтями 77-80 ЦПК України, не може бути достовірно встановлено наявність або відсутність певних обставин (фактів), що обґрунтовують доводи позивача, ці докази не приймаються судом до уваги.

За таких обставин, розрахунки позивачки, які надані на обґрунтування суми позовних вимог не приймаються судом до уваги. Відповідно до приписів статей 77-80 ЦПК України позивачкою не надано доказів в обґрунтовування заявленої суми позовної вимоги в розмірі 59073,28 гривень.

Відтак, оцінюючи належність, достовірність, допустимість кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, встановивши фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, розглянувши справу в межах заявлених вимог, суд вважає, що в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 необхідно відмовити у зв`язку з недоведеністю позивачкою позовних вимог належними та допустимими доказами.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України суд під час ухвалення рішення вирішує питання щодо розподілу між сторонами судових витрат.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат відповідно до ст. 141 ЦПК України, з урахуванням того, що при подачі позову позивачка звільнена від сплати судового збору, а в задоволенні позову відмовлено, відтак судові витрати відносяться на рахунок держави.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

У контексті вищенаведеного, суд вважає наведене обґрунтування цього рішення достатнім.

На підставі вищевикладеного та керуючись статтею 43 Конституції України, статтями 3, 98, 105 Кодексом законів про працю України, статтями 2, 6, 34 Закону України «Про оплату праці», статтею 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», постановою Кабінету Міністрів України від 20.04.2007 року № 643 «Про затвердження розмірів підвищення посадових окладів (ставок заробітної плати) та додаткової оплати за окремі види педагогічної діяльності у співвідношенні до тарифної ставки» (яка була чинною на момент виникнення правовідносин), постановою Кабінету Міністрів України «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери» від 30.08.2002 року № 1298, постановою КМУ від 25.08.2004 року № 1096 «Про встановлення розміру доплати за окремі види педагогічної діяльності», Інструкцією про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, затвердженої наказом Міністерства освіти України від 15.04.93 № 102, наказом від 26.09.2005 року № 557 «Про впорядкування умов оплати праці та затвердження схем тарифних розрядів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ», Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28.06.1993 року № 43, статтями 4, 10, 12, 13, 76- 81, 141, 264-268, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд

вирішив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Державного навчального закладу «Тетіївське професійно-технічне училище» про стягнення недоплачених коштів відмовити повністю.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата складення повного рішення: 27.01.2022 року.

Суддя С.В.Мандзюк