Рішення № 102868942, 18.01.2022, Дніпровський районний суд міста Запоріжжя (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Запоріжжя)

Дата документу 18.01.2022

Справа № 334/5625/21

Провадження № 2/334/471/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 січня 2022 місто Запоріжжя

Ленінський районний суд міста Запоріжжя в складі:

головуючогосудді Коломаренко К.А.при секретарі Фарзаєвій К.А.

розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Запоріжжі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради, про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення та визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням,

за участі: позивача ОСОБА_1 (особисто), представника позивача - адвоката Новікова І.О. (діє на підставі Ордеру серії АР №1060683 від 06.09.2021), відповідача - ОСОБА_2 (особисто) -

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернулася до суду з позовом, в якому просила суд усунути перешкоди у здійсненні права власності, шляхом виселення: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з квартири АДРЕСА_1 ; визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 ; стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на її користь судовий збір та витрати на правову допомогу.

Свої вимоги мотивує тим, що їй на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 . В даній квартирі зареєстрований та проживає, колишній чоловік позивача - відповідач по справі. Шлюб з відповідачем розірваний 23 червня 2011 року. Дане житло належить позивачу на праві приватної власності, відповідач у вищезазначеному житлі частки не має. На теперішній час ОСОБА_2 , незаконно проживає у її квартирі, не сплачує комунальні послуги, на особистих рахунках має заборгованість, відрізали газ, на всі прохання з її боку, відповідач систематично застосовує до неї фізичну силу та некоректну поведінку, постійно принижує, закриває квартиру та не дозволяє позивачу користуватися своїм майном. Неодноразові звернення до поліцій не привели до вирішення питання, відповідач продовжує знущатися з позивача та постійно морально принижує, крім того наносить їй постійно матеріальну шкоду, не ремонтує квартиру, не сплачує комунальні рахунки, знищує майно. Позивач зверталась до ОСОБА_2 , щодо звільнення її квартири, що належить їй на підставі приватної власності, але він сказав, що він буде жити, де він захоче і скільки захоче, сама позивач не має можливості його виселити, тому що є фізично слабкою жінкою, та боїться за своє життя. Позивач зазначає, що є власником спірної квартири, з відповідачем не проживає, господарство не ведуть, у шлюбі не перебувають, у зв`язку з чим, позивач не може вільно розпоряджатися належним майном, тому що в ньому проживає відповідач, що являє для позивача як власника квартири перешкоди в здійсненні права власності, крім того відповідач позбавив позивача можливості отримати субсідію.

Ухвалою суду від 06.08.2021 відкрито провадження у справі, розгляд справи ухвалено здійснювати в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання у справі, визначено сторонам строк для подання заяв по суті спору.

18.11.2021 від відповідача у справі надійшов відзив на позовну заяву, згідно якого просить суд відмовити в позовній заяві, оскільки він не має іншого житла та родичів на території України, в доступі не перешкоджає.

Ухвалою суду від 03.12.2021 закрито підготовче провадження у справі, справу призначено до судового розгляду по суті.

Позивач та його представник в судовому засіданні позов підтримали та просили його задовольнити.

Відповідач в судовому засіданні позов не визнав, просив в його задоволенні відмовити.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини..

Як вбачається з матеріалів справи, згідно свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 22.11.2000, виданого Комбінатом комунальних послуг ВАТ «Запоріжжяобленерго», квартира АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності (в рівних частках - по Ѕ частці) належала позивачу - ОСОБА_1 та відповідачу - ОСОБА_2 (а.с. 12).

Згідно свідоцтва від 02.03.2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нечипуренко О.О., на підставі акта №ЗВ АСВП 63307147 про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, складеного ОСОБА_3 , старшим державним виконавцем Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) 22.02.2021, ОСОБА_1 належить на праві власності майно, що складається з Ѕ частки квартири, що розташована за адресою АДРЕСА_2 , оскільки майно не реалізовано/торги не відбулися і стягувач, ОСОБА_1 , виявив бажання залишити за собою непрожане майно, що раніше належала ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданого Комбінатом комунальних послуг ВАТ «Запоріжжяобленерго» (а.с. 10).

Вказана Ѕ частка квартири АДРЕСА_1 зареєстрована на праві власності за позивачем 02.03.2021, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 02.03.2021 (а.с. 11).

Таким чином, з 02.03.2021 позивач є єдиним власником квартири АДРЕСА_1 .

Відповідно до Витягу з реєстру територіальної громади міста Запоріжжя щодо реєстрації місця проживання фізичної особи (а.с. 17), відповідач зареєстрований за адресою: квартира АДРЕСА_1 .

Також, з матеріалів цивільної справи вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в період з 22.12.1995 року по 23.06.2011 року перебували в зареєстрованому шлюбі (а.с. 14, 15).

В судовому засіданні відповідач зазначав, а позивач не заперечувала, що відповідач проживав в квартирі АДРЕСА_1 до укладення шлюбу з позивачем.

Відомостей про те, що з моменту набуття позивачем права власності на квартиру в цілому існуючий порядок користування цим житловим приміщенням для відповідача змінювався, суду не надано.

Відповідно до Довідки №117, виданої КП «Водоканал» вбачається, що за особовим рахунком № НОМЕР_2 за адресою АДРЕСА_2 , станом на 01.09.2021 заборгованість складає 1653,32 грн - водопостачання ХВП, 932,30 грн - водовідведення ХВП (а.с. 45).

Згідно рахунку від 01.09.2021, виставленого ТОВ «Запоріжжяелектропостачання» за період з 01.08.2021 по 01.09.2021, за особовим рахунком № НОМЕР_3 за адресою АДРЕСА_2 , станом на 01.08.2021 заборгованість за спожиту електроенергію складала 3 878,32 грн, за серпень 2021 року нараховано 268,80 грн, всього до сплати 4 424,32 грн (а.с. 44).

Отже матеріалами справи доведено і визнано сторонами, що ОСОБА_2 проживав у спірній квартирі на правах а члена сім`ї наймача, ще під час коли квартира не була передану у приватну власність. А після оформлення права власності на спірну квартиру позивач та відповідач в рівних частках були власниками спірного житла. З 02.03.2021 позивач є єдиним власником спірного житла.

Статтею 47 Конституції України закріплено право кожного громадянина України на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також частина перша статті 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Не є підставою для визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такої втрати права користування, яке по своїй суті є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд в Постанові від 23.12.2021 у справі №173/2750/19.

Як визначено частиною 1 статті 401 ЦК України, право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Право членів сім`ї власника житла на користування цим житлом також закріплене у ст. 405 ЦК України. За цією статтею члени сім`ї власника житла втрачають право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Обставини припинення сервітуту визначені частиною 1 ст.406 ЦК України, серед яких припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Крім того згідно частини 2,4 цієї статті сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення і може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 8 Конвенції про захист основоположних прав і свобод людини закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини ( далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 Доповіді «Верховенство права», схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні, місто Венеція, 25-26 березня 2011 року). Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін.

Відповідно до підпункту 2 частини 3 статті 2 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак. Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. . Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б. В. проти Нідерландів» («Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands») від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, § 33). Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Підпунктом 4 частини 4 статті 12 ЦПК України передбачено, що суд сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;

Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією (стаття 129 Конституції України).

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що для припинення сервітуту за рішенням суду, саме власник будинку повинен довести, за яких умов було встановлення відповідачу сервітут, навести приклади про наявність обставин, які мають істотне значення і створюють йому перешкоди у реалізації права власності на квартиру або вказати інші випадки встановлені законом.

Проте, позивач, як власник квартири, мотивує вимоги щодо усунення перешкод у користування своїм майном несплатою відповідачем комунальних послуг, а також вчиненням фізичного та психічного насильства відносно неї.

При цьому, позивачем доказів звернення до правоохоронних органів з питання застосування до неї фізичного насильства з боку відповідача, чи вчинення перешкод в користуванні житлом з боку відповідача, суду не надано.

Разом з цим суд звертає увагу на те, що несплата коштів за користування комунальними послугами, не може бути підставою для доведеності виникнення у власника квартири перешкод в користуванні та розпорядженні цим майном, оскільки заявник не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до відповідача шляхом звернення до суду, але позивачем такої вимоги не заявлено.

Питання умов користування приміщенням квартири з дня набуття позивачем на неї права власності останньою перед відповідачем не вирішувалось, вимог до нього щодо відшкодування понесених нею витрат по сплаті комунальних послуг витрачених на утримання приміщення квартири не пред`являла, доказів з приводу його систематичного порушенням правил соціального співжиття, які роблять неможливим для інших проживання в одному будинку, та вжиття заходів запобігання, що виявилися безрезультатними, позивач суду не надала.

При цьому, оскільки вселення відповідача до приміщення у квартиру відбулось ще до переходу квартири у власність позивача, то відсутні підстави для надання переваги нормам ЦК України, якими врегульовані питання користування чужим майном, без урахування викладених вище положень статей житлового законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

За правовими висновками наведеними у постанові ВП ВС від 13.10.2020р. у справі № 447/455/17, зазначено, що «При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки: У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характера права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут);інші речові права відповідно до закону. Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи. Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням. Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін»

Отже, без правового врегулювання позивачем існуючого порядку користування відповідачем приміщенням її власної квартири у зв`язку із припиненням сімейних відносин, суд не вбачає, що відповідачем створені перешкоди для власника житлового приміщення у користуванні своєю власністю. При набутті права власності на всю квартиру позивач знала, що у квартирі проживає відповідач та була обізнана про підстави такого проживання, а отже, вона мала можливість з`ясувати у відповідача його наміри щодо подальшого проживання у квартирі або про його відмову від свого права та готовність звільнити квартиру у такому випадку. Таким чином, позивач могла передбачити характер та вагу обтяження її майбутньої нерухомості при прийнятті рішення залишити за собою непродане майно, що раніше належало відповідачеві, в якому відповідач продовжував жити.

В судому засіданні відповідач стверджував, що він не перешкоджав позивачу у користуванні її майном. На даний час у нього немає іншого житла і виселення з квартири суттєво погіршить його соціальне становище. Ці обставини не були спростовані позивачем.

Суд, дотримуючись балансу інтересів між захистом власником свого права власності та захистом права відповідача на користування житловим приміщенням з урахуванням обставин справи, а саме, оскільки позивач знала про проживання в ньому відповідача - її колишнього члена сім`ї, відповідач тривалий час проживає у спірному будинку, іншого житла не має, суд доходить висновку про передчасність надання переваги власнику квартири порушувати в судовому порядку питання звільнення її відповідачем у зв`язку із припинення такого права користування, оскільки це становитиме непропорційне втручання у право відповідача на житло у порівняні із ступенем порушень прав позивача, як власника житла.

Враховуючи вищевикладене, суд ухвалює рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 10, 11, 12, 13, 81, 82, 141, 209, 258, 263-268 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради, про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення та визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням - залишити без задоволення.

Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Запорізького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення (ч. 1 ст. 354 ЦПК України).

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду (п. 1 ч. 2 ст. 354 ЦПК України).

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч. 2 ст. 358 ЦПК України (ч. 3 ст. 354 ЦПК України).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано (ч. 1 ст. 273 ЦПК України).

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч. 2 ст. 273 ЦПК України).

Повний текст рішення виготовлений 28.01.2022

Суддя: Коломаренко К. А.