Ухвала суду № 102863931, 28.01.2022, Салтівський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Московський районний суд м. Харкова)

Справа № 643/1196/22

Провадження № 2-о/643/166/22

УХВАЛА

28.01.2022 м. Харків

Суддя Московського районного суду м. Харкова Новіченко Н.В., розглянувши

заяву ОСОБА_1

заінтересована особа Московський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Харкові Східне міжрегіональне

управління Міністерства юстиції (м. Харків)

про встановлення факту смерті,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - заявник) звернувся до суду із заявою, в якій просить встановити факт смерті ОСОБА_2 , громадянки України, ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка настала ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Краснодон Луганської області.

Відповідно до ч. 3 ст. 294 Цивільного процесуального кодексу України справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом.

Згідно роз`яснень, викладених у п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31.03.1995 року «Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», вирішуючи питання про прийняття заяв про встановлення фактів, що мають юридичне значення, судам необхідно враховувати, що ці заяви повинні відповідати як загальним правилам щодо змісту і форми позовної заяви, встановленим ст. 137 Цивільного процесуального кодексу, так і вимогам щодо її змісту, передбаченим ст. 274 Цивільного процесуального кодексу . Якщо в заяві не зазначено, який конкретно факт просить встановити заявник, з яких причин неможливо одержати або відновити документ, що посвідчує даний факт, якими доказами цей факт підтверджується або до заяви не приєднано довідки про неможливість одержання чи відновлення необхідних документів, суддя відповідно до ст. 139 Цивільного процесуального кодексу постановляє ухвалу про залишення заяви без руху і надає заявникові строк для виправлення недоліків. У разі невиконання цих вказівок заява вважається неподаною і повертається заявникові, про що суддя постановляє мотивовану ухвалу.

Враховуючи тотожність відповідних норм Цивільного процесуального кодексу України, які регулювали питання щодо форми та змісту заяви про встановлення фактів, що мають юридичне значення, станом на час прийняття постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31.03.1995 року, та регулюють вказані питання станом на даний час, суд вважає за можливе врахувати вказані вище роз`яснення Верховного Суду України під час вирішення питання про можливість відкриття провадження в даній цивільній справі.

Таким чином, виходячи з положень ч. 3 ст. 294 Цивільного процесуального кодексу України, а також роз`яснень, викладених у постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31.03.1995 року, заява про встановлення факту, що має юридичне значення, повинна відповідати як загальним правилам щодо змісту і форми позовної заяви, встановленим ст. 175, 177 Цивільного процесуального кодексу так і вимогам щодо її змісту, передбаченим ст. 294, 318 Цивільного процесуального кодексу України.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України у рішенні № 9-зп від 25 грудня 1997 року офіційно розтлумачив цю норму та зазначив, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.

Частиною 4 статті 10 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Так, згідно з рішеннями Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України" та від 30.05.2013 у справі "Наталія Михайленко проти України", право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб те ресурсів суспільства та окремих осіб. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальної заборони та обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

Системний аналіз наведених норм свідчить, що реалізація особою права на подання позову до суду здійснюється шляхом дотримання визначеної процесуальним законом процедури (порядку) захисту порушених прав, яка передбачає виконання чітких та передбачуваних вимог Цивільного процесуального кодексу України щодо форми, змісту позовної заяви, документів, які додаються до неї, недотримання яких має негативні наслідки для позивача, зокрема, передбачені статтею 185 Цивільного процесуального кодексу України.

Тобто норми процесуального права побудовані на чіткій позиції дисциплінованості як суду так і учасників справи. Дане покладено в основу засад цивільного судочинства з метою спрощення судового розгляду справи, скорочення судового розгляду, а також розвитку поваги в учасників справи один до одного так і до суду. Крім того, означена концепція направлена на уникнення можливості сторонам зловживання наданими їм процесуальними правами.

Недотримання заявником вказаних вимог унеможливлює відкриття провадження у справі та є підставою для залишення заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, без руху.

Дослідивши отримані матеріали, судом встановлено недоліки заяви, які унеможливлюють відкриття провадження у справі та обумовлюють необхідність залишення заяви без руху.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 Цивільного процесуального кодексу України заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання.

Згідно з ч. 1 ст. 317 Цивільного процесуального кодексу України заява про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана батьками, родичами, їхніми представниками або іншими законними представниками дитини до будь-якого суду за межами такої території України незалежно від місця проживання заявника. Заява про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана родичами померлого або їхніми представниками до суду за межами такої території України.

Виходячи із вказаних норм, на відміну від заяв про встановлення факту народження, які можуть бути подані до будь-якого суду за межами тимчасово окупованої території України, заява про встановлення факту смерті може бути подана до суду за межами такої території із дотриманням загальних правил підсудності, тобто за місцем проживання заявника.

Аналогічне тлумачення вказаних норм надано в Інформаційному листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про окремі питання застосування Закону України від 04 лютого 2016 року № 990-VIII «Про внесення змін до цивільного процесуального кодексу України щодо встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України».

Так, у вказаному листі судом касаційної інстанції зазначено, що відповідно до абзацу 1 частини першої ст. 257-1 Цивільного процесуального кодексу України заява про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України може бути подана до будь-якого суду за межами такої території України незалежно від місця проживання заявника. Водночас за змістом абзацу 2 частини першої цієї статті заява про встановлення факту смерті на тимчасово окупованій території України може бути подана за місцем проживання (перебування) заявника до суду за межами такої території.

При цьому зміст відповідних положень ст. 257-1 Цивільного процесуального кодексу України в редакції, що діяла станом на час видання вказаного вище інформаційного листа, є ідентичним змісту положень ст. 317 чинної редакції Цивільного процесуального кодексу України, яка визначає підсудність справ про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що заява про встановлення факту смерті особи, на відміну від заяви про встановлення факту народження особи, може бути подана виключно за місцем проживання заявника за межами тимчасово окупованої території України, а не до будь-якого суду за межами такої території України незалежно від місця проживання заявника.

Заявником всупереч положень ст. 13, 81 Цивільного процесуального кодексу України до заяви про встановлення факту не надано доказів того, що його зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) знаходиться на території Московського району м. Харкова та, відповідно, що вказана заява підсудна Московському районному суду м. Харкова.

Частиною 4 статті 177 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон України «Про судовий збір».

Судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат (стаття 1 Закону України «Про судовий збір»).

Статтею 2 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що платники судового збору - громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.

Згідно з приписами частини 1 статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

В силу приписів п. п. 2 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання заяви у справах окремого провадження фізичною особою позову становить 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб становить 2 481, 00 грн.

Відтак, сума судового збору, що підлягає до сплати при зверненні до суду із заявою про встановлення юридичного факту становить 496, 20 грн.

Щодо посилання заявника на те, що він звільнення від сплати судового збору, суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 21 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються - у справах за заявами про встановлення фактів, що мають юридичне значення, поданих у зв`язку із збройною агресією, збройним конфліктом, тимчасовою окупацією території України, надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Тобто, у справах за заявами про встановлення фактів, що мають юридичне значення, поданих у зв`язку із збройною агресією, збройним конфліктом, тимчасовою окупацією території України, надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру, заявники мають пільги виключно тоді, коли такі обставини призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Заява ОСОБА_1 про встановлення факту смерті подана з метою здійснення реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті та отримання свідоцтва про смерть, а не у зв`язку із збройною агресією, збройним конфліктом, тимчасовою окупацією території України, надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

У зв`язку з вищевикладеним, посилання заявника на те, що він на підставі на підставі пункту 21 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору не заслуговує на увагу.

Аналогічний висновок викладено в ухвалах Верховного Суду від 25 січня 2019 у справі № 243/9106/18, від 04 жовтня 2019 у справі № 242/4145/19, постанові Верховного Суду від 14 листопада 2019 у справі № 350/2002/18.

З огляду на вищевикладене, заявнику слід усунути вказані недоліки шляхом подання до суду оригіналу платіжного документа (квитанції, платіжного доручення тощо) про сплату судового збору у розмірі 496, 20 грн.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 317 Цивільного процесуального кодексу України заява про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана родичами померлого або їхніми представниками до суду за межами такої території України.

При вивченні матеріалів заяви судом встановлено, що заявником не підтверджено право на звернення до суду з даною заявою.

Крім того, згідно з ч. 5 ст. 177 Цивільного процесуального кодексу України позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).

Частинами 1, 2, 4, 5 ст. 95 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.

Напис про засвідчення копії складається зі слів «Згідно з оригіналом», підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів (ініціалу імені) та прізвища, дати засвідчення копії.

Оскільки під засвідченням копії документа слід розуміти саме засвідчення відповідності копії оригіналу відповідного документу, відсутність на копії напису про її засвідчення «Згідно з оригіналом» чи в іншому словесному виразі дає підстави вважати її такою, що не посвідчена в установленому порядку.

Проте, в порушення вищевказаних норм процесуального права заявником до заяви додані копії документів, які взагалі не засвідчені в установленому законом порядку, що унеможливлює їх використання на підтвердження обставин, що входять до предмету доказування у даній справі.

Таким чином, заявнику слід усунути вказаний недолік та подати до суду додані до заяви документи, які засвідчені в установленому порядку.

Згідно з приписами ст. 185 Цивільного процесуального кодексу України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку щодо необхідності залишення заяви без руху.

Керуючись ст. ст. 177, 185, 258-261, 315, 318, 353 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

1. Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту смерті - залишити без руху.

2. Встановити заявнику строк для усунення недоліків - 10 днів з дня вручення ухвали про залишення заяви без руху.

3. Встановити заявнику спосіб усунення недоліків, шляхом подання до суду:

- доказів на підтвердження того, що зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) заявника знаходиться на території Московського району м. Харкова;

- копій доданих до заяви документів, засвідчених у встановленому законом порядку;

- документів, що підтверджують право на звернення заявника до суду з даною заявою;

- оригіналу платіжного документа (квитанції, платіжного доручення тощо) про сплату судового збору у розмірі 496, 20 грн.

4. Роз`яснити заявнику, що якщо він відповідно до цієї ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 175 і 177 цього Кодексу, та усуне вказані в цій ухвалі недоліки, заява вважатиметься поданою в день первісного її подання до суду. Якщо він не усуне недоліки заяви у встановлений строк, заява вважатиметься неподаною та буде повернута.

5. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та оскарженню в апеляційному порядку не підлягає.

Суддя Н.В. Новіченко