Ухвала суду № 102801193, 25.01.2022, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/13627/21

Провадження № 1-в/127/393/21

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 січня 2022 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Кашпрука Г.М.,

секретаря Панчук І.О.,

за участю прокурора Безпалюка А.О.,

засудженого ОСОБА_1 ,

захисника Котенка Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Вінниці клопотання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 про припинення катування та звільнення з місць позбавлення волі, -

ВСТАНОВИВ:

Вищевказане клопотання надійшло до Вінницького міського суду Вінницької області 27 травня 2021 року.

Засуджений ОСОБА_1 клопотання мотивує тим, що вже більше 24 років відбуває покарання у ДУ «Вінницька установа виконання покарань (№ 1) у виді довічного позбавлення волі за вироком суду від 23 лютого 1998 року. Вважає дане покарання непропорційним законній меті покарання, катуванням та таким, що принижує його гідність. Також зазначає, що довічне позбавлення волі не відповідає Конституції України та статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. ОСОБА_1 вважає себе особою, на користь якої було постановлено рішення ЄСПЛ «Фарзієв та інші проти України» (заява № 63747/14). Вказує, що у зв`язку з констатованими ЄСПЛ у цьому рішенні порушеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод до нього не може бути застосовано покарання у виді довічного позбавлення волі, таке покарання повинно бути припинено шляхом його звільнення або змінено на інший вид покарання, що відповідав би нормам Конвенції та Конституції України.

В судовому засіданні засуджений ОСОБА_1 клопотання підтримав та просив його задовольнити.

Адвокат Котенко Д.В. підтримав клопотання свого підзахисного.

Прокурор Безпалюк А.О. заперечував проти задоволення клопотання засудженого, оскільки воно не ґрунтується на вимогах чинного законодавства, яке не передбачає звільнення засудженого до довічного позбавлення волі з підстав, зазначених у клопотанні.

Заслухавши думки учасників процесу, дослідивши матеріали клопотання та особової справи засудженого ОСОБА_1 , суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до ч. 1 ст. 539 КПК України питання, які виникають під час та після виконання вироку вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом.

Згідно з п. п. 2, 3, 13, 14 ч. 1 ст. 537 КПК України під час виконання вироків суд має право вирішувати питання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та про заміну невідбутої частини покарання більш м`яким, інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку. Клопотання (подання) про вирішення питання, пов`язаного із виконанням вироку, подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання.

Як вбачається з матеріалів особової справи, вироком судової колегії в кримінальних справах Волинського обласного суду від 23 лютого 1998 року ОСОБА_1 визнаний винним та засуджений за ч. 1 ст. 222 КК України до 5 років позбавлення волі, за ч. 3 ст. 142 КК України – до 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, за ст. 69 КК України – до 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, за п.п. «а», «г», «і» ст. 93 КК України – до смертної кари шляхом розстрілу з конфіскацією всього належного йому майна. На підставі ст. 42 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим остаточно ОСОБА_1 визначено покарання у виді смертної кари шляхом розстрілу з конфіскацією всього належного йому майна. За п. «з» ст. 93 КК України ОСОБА_1 виправдано за недоведеністю скоєння ним даного злочину.

Ухвалою Верховного Суду України від 31 березня 1998 року вирок судової колегії в кримінальних справах Волинського обласного суду від 23 лютого 1998 року залишено без змін.

Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Волинського обласного суду від 24 травня 2000 року ОСОБА_1 замінено призначене за вироком судової колегії в кримінальних справах Волинського обласного суду від 23 лютого 1998 року покарання у виді смертної кари шляхом розстрілу на довічне позбавлення волі в тюрмі суворого режиму.

Відповідно до повідомлення судді апеляційного суду Волинської області Хлапук Л.І. від 2002 року строк відбування покарання засудженому ОСОБА_1 рахується з моменту затримання, а саме з 14 травня 1997 року.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 15 вересня 2016 року ОСОБА_1 відповідно до Закону України № 838-VIII від 26 листопада 2015 року на підставі ч. 5 ст. 72 КК України зараховано у строк відбування покарання строк попереднього ув`язнення з 14 травня 1997 року по день набрання вироку законної сили, тобто по 31 березня 1998 року, з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 01 лютого 2017 року відмовлено в задоволенні заяви засудженого ОСОБА_1 про звільнення від відбування покарання у зв`язку з відбуттям строку покарання. Дана ухвала набрала законної сили 17 травня 2017 року відповідно до ухвали Апеляційного суду Вінницької області.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 20 лютого 2019 року відмовлено в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_1 про звільнення від покарання.

Постановою Верховного Суду від 26 вересня 2019 року заяву з доповненнями засудженого ОСОБА_1 про перегляд вироку Волинського обласного суду від 23 лютого 1998 року та ухвали Верховного Суду України від 31 березня 1998 року за нововиявленими обставинами залишено без задоволення. Дана постанова набрала законної сили 26 вересня 2019 року.

Ухвалою Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 06 лютого 2020 року заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд вироку судової колегії в кримінальних справах Волинського обласного суду від 28 лютого 1998 року щодо нього за виключними обставинами залишено без задоволення. Дана ухвала набрала законної сили 07 жовтня 2020 року відповідно до ухвали Волинського апеляційного суду.

Статтею 51 КК України визначено, що до осіб, визнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення, судом можуть бути застосовані такі види покарань: 1) штраф; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) громадські роботи; 5) виправні роботи; 6) службові обмеження для військовослужбовців; 7) конфіскація майна; 8) арешт; 9) обмеження волі; 10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 11) позбавлення волі на певний строк; 12) довічне позбавлення волі.

Згідно з ч. 1 ст. 64 КК України довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Відповідно до положень ст. 152 КВК України підставами звільнення від відбування покарання є: відбуття строку покарання, призначеного вироком суду; закон України про амністію; акт про помилування; скасування вироку суду і закриття кримінального провадження; закінчення строків давності виконання обвинувального вироку; умовно-дострокове звільнення від відбування покарання; хвороба; інші підстави, передбачені законом.

Статтями 81 та 82 КК України передбачено можливість умовно-дострокового звільнення засудженого від відбування покарання та заміну невідбутої частини покарання більш м`яким відповідно. Разом з тим, дані правові норми містять посилання на строковий критерій визначення підстав для їх застосування, зокрема: умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання (п. 3 ч. 3 ст. 81 КК) та заміна невідбутої частини покарання більш м`яким можлива після фактичного відбуття засудженим не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом невідбутої частини покарання (п. 3 ч. 4 ст. 82 КК).

Таким чином, для застосування положень статей 81 та 82 КК України необхідно, щоб засуджена особа відбула відповідно не менше трьох чвертей та двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин. Тобто положення даних правових норм вимагають наявності строкового характеру призначеного особі покарання, від тривалості якого й здійснюється розрахунок строку фактично відбутого покарання, що і надає засудженій особі право на звернення з клопотанням про їх застосування.

Зі змісту ч. 7 ст. 151 КВК України випливає, що засудженим до довічного позбавлення волі може бути подано клопотання про його помилування після відбуття ним не менше двадцяти років призначеного покарання. Аналогічна правова конструкція закріплена й у частині другій статті 87 КК.

Тобто, законодавством України про кримінальну відповідальність передбачено механізм захисту прав осіб, які засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі, шляхом помилування.

Згідно з ч. 1, ч. 2 ст. 87 КК України помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи. Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п`яти років.

За змістом рішення ЄСПЛ від 09 липня 2013 року у справі «Вінтер та інші проти Об`єднаного Королівства (Великобританія)», Велика Палата Європейського суду з прав людини у цій справі постановила, що відсутність в законодавстві Англії і Уельсу ефективного механізму реалізації можливості помилування або перегляду рішення суду про призначення міри покарання у вигляді довічного тюремного ув`язнення, з врахуванням прогресу ув`язненого на дорозі соціальної реабілітації, є порушенням прав засуджених і статті 3 Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод.

У справі «Ласло Магьяр проти Угорщини» від 20 травня 2014 року Європейський суд з прав людини у своєму рішенні висловив позицію, що засуджені до довічного позбавлення волі повинні не тільки мати можливість дострокового звільнення, але й знати, що потрібно їм зробити, щоб стосовно них було розглянуто питання про таке звільнення. Для належного виконання цього рішення держава-відповідач повинна провести реформи переважно законодавчі, механізму перегляду покарання у виді довічного ув`язнення. Цей механізм повинен гарантувати оцінку в кожному конкретному випадку того, чи є утримання під вартою виправданим на обґрунтованих пенологічних підставах, і надати особам засудженим до довічного позбавлення волі можливість передбачити, з певним ступенем точності, що вони повинні робити, щоб стосовно них було розглянуто питання звільнення і за яких умов.

Водночас, у рішенні «Ласло Магьяр проти Угорщини» Європейський суд з прав людини зазначив, що встановлення судом порушення вимог ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у даній справі не є підставою для звільнення засудженого від відбування покарання. Судом також не визначено, чи повинне дострокове звільнення від відбування покарання бути правом особи, чи має відноситися до сфери дискреції. Вказане питання має бути вирішено державою-відповідачем відповідно до кримінального законодавства країни.

Для задоволення вимог статті 3 Конвенції довічне покарання має бути «зменшуваним» (п. 98 у справі «Кафкаріс проти Кіпру» (Kafkaris v. Cyprus), заява № 21906/04, від 12.02.2008). Щоб встановити чи було таке покарання «зменшуваним», має існувати перспектива звільнення від довічного позбавлення волі, яке має бути не тільки de jure, а й de fakto реалістичною ( п. 196 у справі «Окалан проти Турції (2)» (Ocalan v. Turkey (2)), заяви № № 24069/03, 197/04, 6201/06 та 10464/07 від 18.03.2014).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року є міжнародним договором в розумінні пункту а) частини першої статті 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Разом з тим, у зазначених судових рішеннях йде мова про позитивне зобов`язання держави-учасниці, в тому числі й щодо розробки та запровадження дієвого механізму, який сприяв би задоволенню вимог статті 3 Конвенції.

Згідно зі статтею 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів визначено, що Учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору. Це правило діє без шкоди для статті 46.

Зі змісту частини першої статті 46 Конвенції випливає, що Держава не має права посилатись на ту обставину, що її згода на обов`язковість для неї договору була виражена на порушення того чи іншого положення її внутрішнього права, яке стосується компетенції укладати договори, як на підставу недійсності її згоди, якщо тільки це порушення не було явним і не стосувалося норми її внутрішнього права особливо важливого значення.

Європейський комітет з запобігання катуванням, який так само, як і Європейський суд з прав людини, є органом Ради Європи, у своїй доповіді щодо візиту в Україну у 2016 році визнав відсутність в Україні реалістичної перспективи звільнення від довічного позбавлення волі, як того вимагає стаття 3 Конвенції. Також він окремо визнав існуючий механізм помилування довічників таким, що не є такою реалістичною перспективою звільнення (п. 40 Доповіді СРТ/іnf(2017)15). Такого роду спостереження Комітету мають преюдиціальне значення для встановлення порушень Конвенції Європейським судом з прав людини.

12.03.2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Петухов проти України (№2)» та констатував порушення статті 3 Конвенції, пов`язане з тим, що у нашій державі довічно ув`язнені не мають реальної перспективи звільнення. Для вирішення цієї проблеми, держава повинна вжити заходи загального характеру: реформувати систему перегляду вироків щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, так, щоб гарантувати у кожному конкретному випадку дослідження того, чи ґрунтується їх тривале ув`язнення на законних пенологічних підставах, а також, щоб дати можливість цим засудженим з певною мірою визначеності передбачати, що вони мають зробити для того, аби питання про їхнє звільнення було розглянуте, та за яких саме умов відповідно до стандартів, вироблених у практиці Європейського суду з прав людини (§ 194).

У справі «Фарзієв та інші проти України» заявники скаржилися за статтею 3 Конвенції на їхнє покарання у виді довічного позбавлення волі без перспективи звільнення. ЄСПЛ у рішенні по даній справі від 01 квітня 2021 року, констатуючи порушення ст. 3 Конвенції внаслідок відсутності перспективи звільнення ув`язненого, зазначив, що Конвенція не забороняє застосування довічного ув`язнення до осіб, засуджених за вчинення особливо тяжких злочинів. Однак у європейській кримінальній політиці робиться наголос на реабілітації ув`язнених; первинне виправдання ізоляції особи від суспільства може втратити актуальність після тривалого відбуття покарання. Тож для дотримання вимог ст. 3 Конвенції має існувати можливість скорочення довічного ув`язнення, тобто засуджений повинен мати перспективу звільнення та можливість перегляду вироку на основі оцінки того, чи існують законні пенологічні підстави для його тривалого ув`язнення, до яких належать: покарання, стримування, захист населення та реабілітація. При цьому ЄСПЛ вирішив, що установлення порушення саме собою вже є справедливою компенсацією.

Таким чином у рішеннях міжнародної судової установи, ЄСПЛ указав на системну проблему в українському законодавстві, що належить подолати заходами загального характеру - шляхом унесення до чинних законів змін, спрямованих на усунення її першопричини, а саме шляхом запровадження в Україні процедур, які б на законодавчому рівні забезпечували у перспективі можливість звільнення або дострокового звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.

Згідно з частиною першою статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. При цьому частиною другою статті 6 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Зі змісту частини першої статті 75 Конституції України випливає, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. До повноважень Верховної Ради України згідно з пунктами 3, 5 та 6 частини першої статті 85 Конституції України належать, зокрема, прийняття законів; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля. При цьому, відповідно до пункту 1 частини першої статті 91 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина.

Крім того, Верховним Судом України в постанові від 17 грудня 2013 року у справі № 21-439а13 визначено, що суди не вправі втручатися в діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування при здійсненні ними функцій та повноважень, визначених законодавством, не вправі переймати на себе функції суб`єктів владних повноважень, оскільки чинним законодавством України суди не наділені правом створювати норми права, а наділені лише компетенцією перевіряти уже створені норми права на їх відповідність вищестоящим в ієрархії нормативно-правовим актам.

З вищезазначеного слідує, що удосконалення нормативно-правових актів шляхом прийняття законів, внесення до них змін та доповнень є прерогативою законодавчої влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, повноваженнями якої охоплюється внесення змін до чинного законодавства України, в тому числі і на виконання рішень міжнародної судової установи відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

За таких підстав, враховуючи те, що відповідні зміни до законодавства України щодо можливості звільнення засудженого до довічного позбавлення волі у зв`язку з катуванням, а також зміни довічного позбавлення волі більш м`яким покаранням, не внесено, реформи механізму перегляду покарання у виді довічного ув`язнення не проведено, до президента України у відповідності до ст. 87 КК України засуджений до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 не звертався, суд приходить до висновку, що в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_1 про припинення катування та звільнення з місць позбавлення волі, слід відмовити.

Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 537, 539 КПК України, ст. ст. 85, 87 КК України, суд –

УХВАЛИВ:

Клопотання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 про припинення катування та звільнення з місць позбавлення волі – залишити без задоволення.

Ухвала може бути оскаржена до Вінницького апеляційного суду через Вінницький міський суд Вінницької області протягом семи днів з дня оголошення.

Для особи, яка перебуває під вартою, строк подачі апеляційної скарги обчислюється з моменту вручення їй копії ухвали.

Копію судового рішення не пізніше наступного дня після ухвалення надіслати учасникам судового провадження, які не були присутні в судовому засіданні.

Суддя: