Ухвала суду № 102715781, 24.01.2022, Дергачівський районний суд Харківської області

справа №619/2861/21

провадження №2-п/619/5/22

УХВАЛА

іменем України

24 січня 2022 року м. Дергачі

Дергачівський районний суд Харківської областіу складіголовуючого – суддіБолибока Є.А

Імена (найменування) учасників справи:

позивач: КП «Харківські теплові мережі»;

відповідач: ОСОБА_1 .

Суть питання, що вирішується ухвалою.

14 червня 2021 року КП «Харківські теплові мережі» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просило стягнути заборгованість за опалення та гарячу воду у сумі 88 482,75 грн, 3% річних у сумі 2 108,40 грн, інфляційних втрат у сумі 5 085,59 грн.

Заочним рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 25 серпня 2021 року позов задоволено повністю.

До суду надійшла заява відповідача ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення.

Також відповідач ОСОБА_1 подала до суду клопотання про звільнення сплати судового збору, в якому просила звільнити її від сплати судового збору за подання заяви про перегляд заочного рішення суду від 25 серпня 2021 року по справі № 619/2861/21 за позовом КП «Харківські теплові мережі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. В обґрунтування зазначила, що вона опинилася в скрутному матеріальному становищі разом з двома неповнолітніми дітьми, і не має можливості сплатити судовий збір.

Мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закону, яким керувався суд.

Суд дійшов висновку про задоволенні клопотання про звільнення сплати судового збору з таких підстав.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

У пункті 55 рішення у справі «Креуз проти Польщі» («Kreuz v. Poland») від 19 червня 2001 року ЄСПЛ підкреслив, що обмеження, накладене на доступ до суду, буде несумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законної мети або коли не існує розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю цілі, якої прагнуть досягти.

ЄСПЛ також вказав, що інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовувати накладення фінансових обмежень на доступ особи до суду. Положення пункту 1 статті 6 Конвенції про виконання зобов`язання забезпечити ефективне право доступу до суду не означає просто відсутність втручання, але й може вимагати вчинення позитивних дій у різноманітних формах з боку держави; не означає воно й беззастережного права на отримання безкоштовної правової допомоги з боку держави у цивільних спорах і так само це положення не означає надання права на безкоштовні провадження у цивільних справах (рішення ЄСПЛ у справі «Креуз проти Польщі» («Kreuz v. Poland») від 19 червня 2001 року, пункт 59). Вимога про сплату державного мита є стримуючою мірою для потенційних позивачів від пред`явлення безрозсудних і необґрунтованих позовів. Для того, щоб гарантувати справедливий баланс між підтримкою нормального функціонування судової системи і захистом інтересів заявника при поданні позову до суду, внутрішньодержавні суди звільняють від сплати державного мита заявників, які можуть підтвердити свій поганий фінансовий стан (рішення ЄСПЛ у справі «Шишков проти Росії» («Shishkov v. Russia») від 20 лютого 2014 року, пункт 111).

Відповідно до статті 8 Закону України «Про судовий збір», враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов:1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік; або 2) позивачами є: а) військовослужбовці; б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда; г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім`ї; ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або 3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю.

Згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 20 травня 2020 року (справа № 613/76/16-ц провадження № 61-21868св18) вказав, що вичерпного і чіткого переліку документів про майновий стан особи закон не містить, тому суд встановлює можливість сплатити судовий збір на підставі поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням. Водночас підстави для відмови суду у подібних клопотаннях мають бути достатньо аргументовані. Оцінюючи фінансове становище особи, яка звертається до суду з вимогою про звільнення її від сплати судового збору, зменшення його розміру, надання відстрочки чи розстрочки в його сплаті, суди повинні встановлювати наявність у такої особи реального доходу (розмір заробітної плати, стипендії, пенсії, прибутку тощо), рухомого чи нерухомого майна, цінних паперів, можливості розпорядження ними без значного погіршення фінансового становища. Отже, скрутний майновий стан, на підтвердження якого заявником надані відповідні документи, може бути підставою для задоволення судом клопотання про звільнення його від сплати судового збору, зменшення розміру судового збору, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору.

Клопотання про відстрочення або розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру чи звільнення від його сплати повинно бути обґрунтованим. Особа, яка його заявляє, зобов`язана навести доводи і подати докази на підтвердження того, що її майновий стан перешкоджає сплаті судового збору у встановленому законодавством порядку і розмірі.

Оцінюючи фінансовий стан особи, яка звертається до суду з вимогою про звільнення її від сплати судового збору, зменшення його розміру, надання відстрочки чи розстрочки в його сплаті, національні суди повинні встановлювати наявність у такої особи реального доходу (розмір заробітної плати, стипендії, пенсії, прибутку тощо), рухомого чи нерухомого майна, цінних паперів, можливості розпорядження ними без значного погіршення фінансового становища (рішення ЄСПЛ у справах: «Княт проти Польщі» («Kniat v. Poland») від 26 липня 2005 року; «Єдамскі та Єдамска проти Польщі» («Jedamski and Jedamska v. Poland») від 26 липня 2005 року).

З наданих ОСОБА_1 даних суд вбачає підстави для звільнення сплати судового збору.

Відповідно до частини другої статті 352 ЦПК України ухвала суду першої інстанції оскаржується в апеляційному порядку окремо від рішення суду у випадках, передбачених статтею 353 цього Кодексу.

Частиною першою статті 353 ЦПК України визначено вичерпний перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. У цьому переліку відсутня така ухвала як ухвала про вирішення питання звільнення від сплати судового збору.

Отже, вказана ухвала суду першої інстанції не може бути оскаржена в апеляційному порядку до ухвалення рішення суду по суті спору й окремо від цього рішення. Тобто, оскарження такої ухвали в апеляційному порядку можливе разом з рішенням суду по суті спору.

Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (частина друга статті 353 ЦПК України). Цей припис згідно з позицією Конституційного Суду України слід розуміти так, що будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом з рішенням суду (абзац 5 підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010).

Також Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 13.06.2018 (справа № 522/14750/16-ц провадження № 14-205цс18) звернула увагу на те, що право на апеляційне оскарження учасники справи можуть реалізувати у порядку, визначеному процесуальним законом, не зловживаючи їхніми процесуальними правами у спосіб подання апеляційної скарги на ухвалу, що не може бути оскаржена до ухвалення рішення по суті спору й окремо від такого рішення.

Згідно з практикою ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги. Тим не менше, право доступу до суду не може бути обмежено таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету та має бути досягнута пропорційність між використаними засобами та досягнутими цілями (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Мельник проти України» («Melnyk v. Ukraine») від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03, § 22).

Згідно з пунктом «d» статті 5 Рекомендацій (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо введення в дію та поліпшення функціонування систем і процедур оскарження у цивільних і торговельних справах від 7 лютого 1995 року для забезпечення того, щоб суд апеляційної інстанції розглядав лише вагомі питання, державам слід відтермінувати реалізацію права на оскарження з низки проміжних питань до подання основної скарги у справі.

Встановлення у процесуальному законі переліку ухвал суду першої інстанції, що не підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду стосовно суті спору, є розумним обмеженням, що має на меті запобігти зловживанням процесуальними правами, які призводять до невиправданих зволікань під час розгляду справи, та забезпечити такий розгляд впродовж розумного строку.

Обмеження права на апеляційне оскарження ухвал окремо від рішення щодо суті спору є передбачуваним, оскільки чітко регламентоване процесуальним законом. Звертаючись з апеляційною скаргою на ухвалу суду, що за законом не може бути окремо оскаржена в апеляційному порядку, учасник справи може спрогнозувати безперспективність такого оскарження.

Учасник справи не позбавляється права доступу до суду, оскільки має можливість оскаржити ухвалене у справі судове рішення щодо суті спору, виклавши в апеляційній скарзі на нього аргументи про порушення правил предметної юрисдикції при постановленні ухвали про відкриття провадження у справі.

Таким чином, передбачені процесуальним законом обмеження права на окреме апеляційне оскарження не нівелюють для учасника судового процесу можливості доступу до суду та не ускладнюють йому цей доступ настільки, щоби завдати шкоди самій суті цього права.

Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в ухвалі від 17 жовтня 2018 року у справі № 750/14127/17 (провадження № 14-374 цс 18).

Згідно з ч. 2 ст. 258 ЦПК України процедурні питання, пов`язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

Відповідно до абз. 2 ч. 6 ст. 259 ЦПК України складання повного тексту ухвали, залежно від складності справи, може бути відкладено на строк не більш як п`ять днів з дня оголошення вступної та резолютивної частин ухвали.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 255, 258-261, 351-354 ЦПК України, суд

постановив:

ОСОБА_1 звільнити від сплати судового збору за подання заяви про перегляд заочного рішення суду від 25 серпня 2021 року по справі № 619/2861/21 за позовом КП «Харківські теплові мережі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Ухвала оскарженню окремо від рішення судуне підлягає. Заперечення на ухвалу включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Ухвала набирає законної сили негайно з моменту її підписання суддею.

Повне судове рішення складено 24 січня 2021 року.

Суддя Є. А. Болибок