Рішення № 102704674, 20.01.2022, Приморський районний суд м. Одеси

Провадження № 2/522/1300/22

Справа № 522/16681/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2022 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси

у складі: судді - Бондар В.Я.,

за участю секретаря судового засідання - Бойко А.В.

розглянувши у судовому засіданні у м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Одеської міської ради, орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди батька, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач 31.08.2021 року звернулася до Приморського районного суду в м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Одеської міської ради, про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди батька.

В обґрунтування позову відзначено, що шлюб між сторонами розірвано 04.07.2021 року та з моменту розірвання шлюбу відповідач самоусунувся від виконання своїх батьківських обов`язків. Позивачка має намір забезпечити повноцінне навчання, розвиток та відпочинок доньці ОСОБА_4 в країні Ізраїль за навчально-освітньою програмою «Наалє». Дочка сторін успішно склала вступні тести до школи «Ямин Орд» та документи до консульства варто подати до 15 вересня 2021 року. Відповідач відмовляється надати дозвіл на виїзд дитини за кордон та рекомендує дитині після того як виросте побачити світ, а лікуватися та навчатися можна і на території України.

Ухвалою суду від 01.09.2021 року провадження у справі відкрито, справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з призначенням судового засідання на 22.10.2021 року.

У судовому засіданні 22.10.2021 року було задоволено клопотання позивача про залучення третьої особи, залучено до участі у справі орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, з метою сповіщення залученого учасника справи розгляд справи відкладено на 25.11.2021 року.

До суду 22.11.2021 року надійшли пояснення Служби у справах дітей Одеської міської ради, згідно яких просять врахувати найкращі інтереси дитини, вказують, що неповнолітня ОСОБА_4 є дитиною з інвалідністю та отримує державну соціальну допомогу, батько має заборгованість по сплаті аліментів.

ОСОБА_2 23.11.2021 року подав до суду заяву про розгляд справи за його відсутністю в якій вказав, що заперечує проти позову, адже в усьому світі пандемія, краще щоб донька знаходиться вдома, де батьки можуть піклуватися про неї, а не доручити дитину стороннім особам у чужій державі.

ОСОБА_1 подала до суду 25.11.2021 року пояснення до позову (через канцелярію суду, не засобами електронного поштового зв`язку), які не підписані нею, тому не можуть прийматися до уваги.

У зв`язку з неявкою учасників справи у судове засідання 25.11.2021 року, розгляд справи відкладено на 20.01.2022 року.

У судове засідання 20.01.2022 року учасники справи не з`явилися, про час, дату та місце судового розгляду були повідомлені належним чином.

Згідно ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні докази дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що у батьків ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася донька - ОСОБА_4 , що вбачається з свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 видане 19.10.2005 року Другим відділом реєстрації актів цивільного стану Приморського районного управління юстиції м. Одеси (а.с.11).

ОСОБА_4 документована паспортом громадянина України для виїзду за кордон (а.с.14).

З довідки про внесення відомостей до Єдиного державного демографічного реєстру №455771-2020 від 22.04.2020 року вбачається, що ОСОБА_4 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.14).

Позивчка ОСОБА_1 також зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією паспорту серії НОМЕР_2 (а.с.9).

ОСОБА_4 має статус дитини з інвалідністю та отримує державну соціальну допомогу, про що свідчить посвідчення серії НОМЕР_3 (а.с.15).

З аудіограмми Одеської обласної дитячої клінічної лікарні вбачається висновок за результатами обстеження ОСОБА_4 : двобічна сенсоневральна приглухуватість ІІІ ступню (а.с.16).

ОСОБА_1 направляла ОСОБА_2 лист в якому просила надати дозвіл на виїзд їх доньки до Ізраїлю з метою навчання за програмою НААЛЄ (а.с.20-21).

ОСОБА_2 у відповідь ОСОБА_1 надіслав велику кількість запитань (а.с.23-24).

З розрахунку заборгованості по аліментам вбачається, що ОСОБА_2 має заборгованість по сплаті аліментів станом на 27.08.2021 року у розмірі 23 555,25 грн. (а.с.25).

Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.1,3 ЦК України, ст.2, 4-5, 12-13, 19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Законодавство про охорону дитинства ґрунтується на Конституції України, Конвенції ООН про права дитини, міжнародних договорах, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і складається з Закону України «Про охорону дитинства», а також інших нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у цій сфері.

Відповідно до ст.8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до ч.3 ст.51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно із ч.7 ст.7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Пунктами 1,2 ст.3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (ратифікована Україною 27 лютого 1991 року), яка набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Згідно ст.141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Згідно з положеннями ч.2 ст.155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

За ст.11 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Згідно вимог ч.3 ст.313 ЦК України фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України.

Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.

Разом з тим, за загальними правилами, встановленими п.3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57 (з наступними змінами), виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) (далі - батьки) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку, у тому числі в супроводі членів екіпажу повітряного судна, на якому вони прямують.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків, за нотаріальною згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску.

Законодавство України передбачає також можливість судового вирішення спору щодо виїзду дітей за межі України без дозволу того з батьків, який безпідставно не надає згоду на виїзд дитини - п.4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року за №57.

Отже, законодавством передбачена можливість і необхідність вирішення у судовому порядку питання про надання дозволу на виїзд за кордон дитини, якій не виповнилося 16 років, із зазначенням конкретної країни, конкретної дати виїзду (разового), а не надання рішенням суду дозволу на виїзд дитини за кордон без зазначення держави перебування та конкретного періоду такого перебування, що у порушення ст.153, 157 СК України фактично позбавить одного з батьків дитини можливості брати участь у її вихованні та можливості особистого спілкування з нею.

ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 виповнилося 16 років.

Враховуючи викладене, суд виходить з того, що дозвіл на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої особи у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду лише на певний період, з визначенням його початку й закінчення.

Саме такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17.

Але, ОСОБА_4 на підставі ч.3 ст.313 ЦК України як особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України, тому слід відмовити у задоволенні позову, з огляду на його безпідставність.

Згідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання

Суд вважає за необхідне також відзначити, що посилаючись на успішне проходження тестів для навчання доньки сторін в Ізраїлі, до матеріалів справи не додано жодного доказу зарахування ОСОБА_4 до навчання в Ізраїлю, що не може підтверджувати мету такої тривалої поїздки.

Тож, з огляду на вищевикладене, а саме відсутність доказів зарахування ОСОБА_4 до навчального закладу Ізраїлю та враховуючи досягнення донькою сторін 16-річного віку, що надає право самостійно вирішувати питання щодо виїзду за межі території України, суд дійшов переконливого висновку про відмову у задоволенні позову.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 1, 2, 5, 11, 76-80, 81, 89, 241, 247, 258, 263-265, 273, 354, 430 ЦПК України, суд -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Одеської міської ради, орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди батька - залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1 ст. 354 ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Повний текст рішення суду складено 21.01.2022 року.

Суддя: В.Я. Бондар