Рішення № 102693059, 11.01.2022, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/8398/17

Провадження № 2/522/1428/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 січня 2022 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси

у складі: головуючого судді - Домусчі Л.В.,

за участі секретаря судового засідання – Семешиної Л.В.,

розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за позовом заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1 в особі представника за законом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в особі представника за законом ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про витребування майна,

ВСТАНОВИВ:

Заступник прокурора Одеської області 10 травня 2017 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 в особі представника за законом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в особі представника за законом ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , з вимогами про витребування майна на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради, а саме: нежитлових приміщень першого поверху номер 102, площею 106,5 кв.м у малолітньої ОСОБА_1 та нежитлових приміщень першого поверху номер 101, площею 103,5 кв.м. у малолітнього ОСОБА_3 , які розташовані по АДРЕСА_1 .

Свої позовні вимоги мотивує тим, що 12 серпня 2010 року між Одеською міською радою та товариством з обмеженою відповідальністю «Арт» (далі - ТОВ «Арт») укладено договір купівлі-продажу об`єктів нерухомого майна комунальної власності, у тому числі нежитлових приміщень, площею 195,3 кв. м, які розташовані по АДРЕСА_1 . Зазначений договір укладено на підставі рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року.

У подальшому, за договором купівлі-продажу від 05 листопада 2010 року ТОВ «АРТ» відчужило спірні нежитлові приміщення приватному підприємству «Фірма «Стенфорд-Інвест» (далі - ПП «Фірма «Стенфорд-Інвест»), яке 25 травня 2011 року продало їх товариству з обмеженою відповідальністю «Утьосов» (далі - ТОВ «Утьосов»), а те, у свою чергу, згідно з договором купівлі-продажу від 29 вересня 2014 року відчужило вказане нерухоме майно ОСОБА_2 , яка, на думку позивача, за відсутності відповідного дозвільного документу здійснила самовільну реконструкцію нежитлових приміщень по АДРЕСА_1 з розподілом на два самостійних приміщення: нежитлове приміщеня першого поверху номер 102, площею 106,5 кв.м. та нежитлове приміщення першого поверху номер 101, площею 103,5 кв.м., по АДРЕСА_1 . Після цього, ОСОБА_2 на підставі договорів дарування від 17.06.2016 р. здійснила відчуження вказаних нежитлових приміщень на користь своїх малолітніх дітей: а саме: нежитлових приміщень першого поверху номер 102, площею 106,5 кв.м. на користь малолітньої ОСОБА_1 та нежитлових приміщень першого поверху номер 101, площею 103,5 кв.м. на користь малолітнього ОСОБА_3 , які розташовані по АДРЕСА_1 .

Також прокурор зазначив, що постановою Вищого господарського суду України від 16 жовтня 2014 року (справа № 916/2545/13) скасовано пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» та визнано недійсним договір міни, укладений між Одеською міською радою та ТОВ «Арт» шляхом підписання удаваних правочинів - договору дарування та договору купівлі-продажу 23 об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, зокрема, й спірних нежитлових приміщень від 12 серпня 2010 року.

За викладеного, прокурор вважав, що спірне майно вибуло з володіння міської ради поза їх волею, та наявні підстави для витребування у малолітніх ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , в інтересах яких діє їх мати ОСОБА_2 нежитлового приміщення першого поверху номер 102, площею 106,5 кв.м у малолітньої ОСОБА_1 та нежитлового приміщення першого поверху номер 101, площею 103,5 кв.м. у малолітнього ОСОБА_3 , які розташовані по АДРЕСА_1 .

Справа у порядку авторозподілу була розподілена на суддю Приморського районного суду м. Одеси Загороднюка В.І. та ухвалою суду від 12.05.2017 року провадження по справі відкрито.

Ухвалою суду від 19.09.2018 року провадження у справі було зупинено.

Постановою Одеського апеляційного суду від 06.03.2019 року ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 19.09.2018 року було скасовано та справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

На підставі Рішення Вищої ради правосуддя від 27 грудня 2018 року № 4049/0/15-18 про звільнення ОСОБА_5 з посади судді Приморського районного суду міста Одеси у зв`язку з поданням заяви про відставку, на підставі службової записки діловода суду – ОСОБА_6 , за розпорядженням керівника апарату Приморського районного суду м. Одеси від 11.04.2019 року, було здійснено повторний авторозподіл справи.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями 11.04.2019 року справа розподілена на суддю Домусчі Л.В.

Ухвалою суду від 19.04.2019 року справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в загальному позовному провадженні.

Ухвалою суду від 08.07.2019 року провадження у справі було зупинено до набрання законної сили рішенням суду по цивільній справі №522/14452/15-ц за позовом заступника прокурора Одеської області в інтересах держави – територіальної громади м. Одеса в особі Одеської міської ради до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Ухвалою суду від 24.09.2021 року провадження у справі було поновлено за клопотанням представника міської ради, до якого було долучено копію рішення касаційного суду від 14.07.2021 року за розглядом справи №522/14452/15-ц (а.с.233-243, т.2), та призначено до розгляду у підготовчому засіданні на 02.11.2021 року.

У підготовче засідання призначене на 02.11.2021 року з`явився представник прокурора Тунік В.М., позов підтримав, просив задовольнити. Проти закриття підготовчого засідання по справі та призначення її до розгляду по суті не заперечував.

Представник Одеської міської ради не з`явився, на електронну адресу суду 02.11.2021 року надав клопотання, в якому позовну заяву підтримав, просив задовольнити її повністю, справу просив розглядати за відсутністю уповноваженої особи ОМР.

Інші учасники справи у підготовче засідання не з`явилися, про час, дату та місце судового розгляду були повідомлені належним чином, про причини неявки суду не повідомили. Заяв, клопотань щодо розгляду справи за їх відсутністю суду не було надано.

Ухвалою суду від 02.11.2021 року підготовче провадження у справі було закрито та призначено до розгляду по суті на 09.12.2021 року.

Розгляд справи 09.12.2021 року був відкладений у присутності представника прокуратури, за клопотання представника відповідачів – адв. ОСОБА_7 , на 11.01.2022 року.

У судовому засіданні 11.01.2022 року були присутні: представник прокуратури – Клименко О.А., представник міської ради – Грабовський В.О., представник відповідачів – ОСОБА_7 ..

Представник прокуратури та міської ради позовні вимоги підтримали та просили задовольнити, посилаючись на те, що спірне майно вибуло з володіння міської ради поза їх волею. Також наполягали на тому, що строки давності ними не пропущені.

Представник відповідачів, позовні вимоги не визнав, просив суд відмовити у їх задоволенні. Надав до суду письмові пояснення щодо позову та заяву про застосування до спірних правовідносин строків давності.

У письмових поясненнях представник відповідачів зазначав, що як ОСОБА_2 , так і її малолітні діти ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , є добросовісними набувачами майна за відплатним договором, не можуть та не повинні нести відповідальність за порушення, допущені державою, в особі органів місцевого самоврядування. Посилався на постанову Верховного Суду України від 14 липня 2021 року, прийняту за розглядом справи № 522/14452/15-ц провадження № 61-8026св20, якою касаційну скаргу ОСОБА_2 було задоволено частково, залишено в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 березня 2016 року та постанову Одеського апеляційного суду від 24 березня 2020 року, якими у задоволені позову Заступника прокурора Одеської області до ОСОБА_2 про витребування майна на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради, а саме: нежитлових приміщень першого поверху номер 102, площею 106,5 кв.м та нежитлових приміщень першого поверху номер 101, площею 103,5 кв.м., які розташовані по АДРЕСА_1 відмовлено у повному обсязі. Верховним Судом України було змінено вище рішення та постанову у мотивувальних частинах, та викладено їх у редакції винесеної постанови.

Наполягав на тому, що факт незаконного відчуження та допущення продажу майна не може породжувати правових наслідків для добросовісних набувачів, а задоволення позову causa formalis (з формальних підстав) матиме наслідком порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на малолітніх ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в інтересах яких діє їх мати ОСОБА_2 , а отже, буде непропорційним. Як ОСОБА_2 , так і її малолітні діти ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , мали повне право розумно очікувати, що якщо місцевий орган влади вважає, що в нього є певна компетенція, то така компетенція дійсно існує, а тому визнання незаконності дій органу влади не повинно змінювати відносин прав власності, які виникли внаслідок дій органу влади. Через формальне допущення порушень законодавства Одеською міською радою малолітні ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в інтересах яких діє їх мати ОСОБА_2 не повинні відповідати своїм майном та нести надмірний індивідуальний тягар. Адже саме держава в особі правоохоронних та антикорупційних органів не вжила усіх необхідних заходів з попередження виникнення вказаної ситуації та з моменту відчуження майна Одеською міською радою 12 серпня 2010 року та до придбання цього майна ОСОБА_2 - 29 вересня 2014 року не вживала жодних заходів кримінально-процесуального забезпечення, зокрема, арешту майна у рамках кримінального провадження або забезпечення позовів шляхом накладання арешту на майно.

Крім того, за фактом порушення законодавства Одеською міською радою жодних розслідувань проведено не було, не було винесено жодних підозр винним особам, обвинувальних актів та вироків. Тобто, жодна винна посадова особа не понесла будь-якої відповідальності, натомість, прокуратура намагається відшкодувати шкоду за рахунок малолітніх ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в інтересах яких діє їх мати ОСОБА_2 що є неприпустимим з точки зору практики ЄСПЛ.

Також представник відповідачів зауважував, що спірний об`єкт нерухомого майна не віднесений до кола об`єктів важливої соціальної інфраструктури, історичних пам`яток, особливо охоронюваних земель тощо, тобто «суспільний інтерес» у даному випадку не може бути виправданим втручанням у право власності малолітніх ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в інтересах яких діє їх мати ОСОБА_2 .. Витребування з володіння відповідачів нежитлових приміщень становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є явним порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Додатково представник відповідачів також посилався на пропущення позивачем строків позовної давності з огляду на те, що ще 29.04.2011 року Одеська міська рада приймала рішення №735-VI про звернення до Президента України, в якому йшлося про укладення сумнівних угод, зокрема спірної угоди, а із позовною заявою позивач звернувся лише 10 травня 2017 року.

Представник відповідачів посилався на безпідставність доводів позивача, щодо відсутності дозвільних документів та здійснення ОСОБА_2 самовільної реконструкцію нежитлових приміщень по АДРЕСА_1 , у зв`язку із тим, що постановою Одеського окружного адміністративного суду від 15 вересня 2016 року, яка набрала законної сили, позовні вимоги ОСОБА_2 було задоволено, та визнано протиправними дії Департаменту ДАБІ в Одеській області з проведення позапланової перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил ОСОБА_2 . Визнано протиправним та скасовано рішення головного інспектора будівельного нагляду відділу контролю та нагляду за проведенням перевірок Департаменту ДАБІ в Одеській області Вакуленка В. В. від 04 березня 2016 року № 72 «Про скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації», яким було скасовано реєстрацію декларації про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстрованої 05 листопада 2014 року за № ОД 142143090512. Визнано протиправним та скасовано наказ Департаменту ДАБІ в Одеській області від 04 березня 2016 року № 128 «Про скасування реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації», яким наказано вважати скасованою реєстрацію декларації про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстрованої 05 листопада 2014 року за № ОД 142143090512.

Дослідивши матеріали справи, враховуючи пояснення представника сторін, суд приходить до наступних висновків.

Фактичні обставини справи, встановлені судом.

Предметом позовних вимог є нежитлові приміщення першого поверху номер 102, площею 106,5 кв.м. та нежитлове приміщення першого поверху номер 101, площею 103,5 кв.м. , які розташовані по АДРЕСА_1 .

Судом встановлено, що 14 квітня 2010 року рішенням Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V затверджено перелік об`єктів комунальної власності, що підлягали приватизації і відчуженню у 2010 році.

Пунктом 13 цього рішення доручено Представництву з управління комунальною власністю Одеської міської ради укласти договір купівлі-продажу з ТОВ «Арт» об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси (а. с. 11 зворот, т. 1).

12 серпня 2010 року між ТОВ «Арт» (дарувальник) та територіальною громадою в особі Одеської міської ради (обдарований) укладено договір дарування, відповідно до умов якого дарувальник передав безоплатно у власність (подарував), а обдарований прийняв у власність дарунок, а саме: адміністративну будівлю, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , яка в цілому складається з будівлі літ. «А», загальною площею 6 756 кв. м.

У той же день, 12 серпня 2010 року, між територіальною громадою в особі Одеської міської ради (продавець) та ТОВ «Арт» (покупець) укладено договір купівлі-продажу об`єктів нерухомого майна комунальної власності, у тому числі, нежитлових приміщень першого поверху, площею 195,3 кв.м, що знаходяться на АДРЕСА_1 .

05 листопада 2010 року ТОВ «Арт» за договором купівлі-продажу здійснило відчуження зазначених нежитлових приміщень ПП «Фірма «Стенфорд-Інвест», яке 25 травня 2011 року уклало договір купівлі-продажу вказаного нерухомого майна з ТОВ «Утьосов», яке, у свою чергу, на підставі договору купівлі-продажу від 29 вересня 2014 року продало це майно ОСОБА_2 .

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 31.10.2011 року (частково задоволено адміністративний позов заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської обласної державної адміністрації, визнано протиправним та скасовано пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» (справа № 916/2545/13).

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2012 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 05 липня 2012 року, постанову Одеського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2011 року скасовано, ухвалено нове рішення про залишення позову без розгляду з підстав подачі прокурором позову після закінчення строків, встановлених законом.

Судом також встановлено, що заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської обласної державної адміністрації звертався до господарського суду Одеської області з позовом до Одеської міської ради, ТОВ «Арт», ТОВ «Утьосов», ПП «Елас-Комбі», Фірми «Харрісонс-Транс-Сервіс» у вигляді ТОВ, ТОВ «ІВ-Інвест ЛТД», ТОВ «ІВ-Іммобільє», ТОВ «Джі Ем Джі Контент», ТОВ «Опера», ТОВ «Аверс Строй» про визнання незаконним та скасування пункту 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради»; визнання недійсним договору дарування від 12 серпня 2010 року об`єкта власності ТОВ «Арт» - адміністративної будівлі літ. «А», загальною площею 6756,7 кв.м, по вул. Верстатобудівній,12 у м. Одеса, укладеного між ТОВ «Арт» та Одеською міською радою; визнання недійсним договору купівлі-продажу об`єктів комунальної власності Одеської територіальної громади - 23 приміщень від 12 серпня 2010 року, укладеного між Одеською міською радою та ТОВ «Арт»; зобов`язання осіб (відповідачів), яким ТОВ «Арт» відчужило набуті ним за договором купівлі-продажу від 12 серпня 2010 року приміщення, повернути відповідні приміщення територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської ради шляхом виселення. Рішенням господарського суду Одеської області від 14 березня 2014 року у задоволенні вказаного позову прокурора відмовлено.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 25 липня 2014 року рішення господарського суду Одеської області від 14 березня 2014 року скасовано, позов заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської обласної державної адміністрації задоволено частково.

Припинено провадження у справі в частині позовних вимог про визнання незаконним та скасування пункту 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради».

Визнано недійсним договір дарування від 12 серпня 2010 року об`єкта власності ТОВ «Арт» - адміністративної будівлі літ. «А», загальною площею 6756,7 кв. м, по вул. Верстатобудівній 12 у м. Одеса, укладений між ТОВ «Арт» та Одеською міською радою.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу об`єктів комунальної власності Одеської територіальної громади - 23 нежитлових приміщень від 12 серпня 2010 року, укладений між Одеською міською радою та ТОВ «Арт».

Визнано недійсним договір міни, укладений 12 серпня 2010 року між ТОВ «Арт» та Одеською міською радою, щодо 23 об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси на об`єкт власності ТОВ «Арт» - адміністративну будівлю літ. «А», загальною площею 6756,7 кв. м, по АДРЕСА_2 . У задоволені решти позову відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 16 жовтня 2014 року скасовано постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25 липня 2014 року в частині припинення провадження у справі, у цій частині ухвалено нове рішення, яким скасовано пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» і визнано недійсним договір міни, укладений між Одеською міською радою та ТОВ «Арт» шляхом підписання удаваних правочинів - договору дарування від 12 серпня 2010 року та договору купівлі-продажу 23 об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси (у тому числі спірних приміщень).

Судом також встановлено, що ОСОБА_2 , як замовник будівництва, подала до Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області (далі - ДАБІ) декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстровану 05 листопада 2014 року за № ОД 142143090512, з реконструкції нежитлового приміщення з розподілом на два самостійні нежитлові приміщення з улаштуванням фасадного входу без зміни геометричних розмірів, розташованого на АДРЕСА_1 .

За результатами позапланові перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил об`єктів будівництва Департаментом ДАБІ в Одеській області складено акт від 19 лютого 2016 року, із якого убачається, що головним інспектором будівельного нагляду відділу контролю та нагляду за проведенням перевірок прийнято рішення від 04 березня 2016 року № 72 про скасування реєстрації вказаної декларації, заступником директора Департаменту ДАБІ в Одеській області видано наказ від 04 березня 2016 року № 128 про скасування реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 05 листопада 2014 року за № ОД 142143090512, з реконструкції нежитлового приміщення з розподілом на два самостійні нежитлові приміщення з улаштуванням фасадного входу без зміни геометричних розмірів, розташованого на АДРЕСА_1 , замовник: ОСОБА_2 .

У травні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду з адміністративним позовом до Департаменту ДАБІ в Одеській області, головного інспектора будівельного нагляду відділу контролю та нагляду за проведенням перевірок Департаменту ДАБІ в Одеській області Вакуленка В. В. про визнання дій протиправними, визнання протиправними та скасування рішення та наказу.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 15 вересня 2016 року, яка набрала законної сили, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано протиправними дії Департаменту ДАБІ в Одеській області з проведення позапланової перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил ОСОБА_2 на об`єкті будівництва: реконструкція нежитлового приміщення з розподілом на два самостійні нежитлові приміщення з улаштуванням фасадного входу без зміни геометричних розмірів, розташованого на АДРЕСА_1 , за результатами якої складено акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 19 лютого 2016 року.

Визнано протиправним та скасовано рішення головного інспектора будівельного нагляду відділу контролю та нагляду за проведенням перевірок Департаменту ДАБІ в Одеській області Вакуленка В. В. від 04 березня 2016 року № 72 «Про скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації», яким було скасовано реєстрацію декларації про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстрованої 05 листопада 2014 року за № ОД 142143090512 з реконструкції нежитлового приміщення з розподілом на два самостійні нежитлові приміщення з улаштуванням фасадного входу без зміни геометричних розмірів на АДРЕСА_1 .

Визнано протиправним та скасовано наказ Департаменту ДАБІ в Одеській області від 04 березня 2016 року № 128 «Про скасування реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації», яким наказано вважати скасованою реєстрацію декларації про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстрованої 05 листопада 2014 року за № ОД 142143090512 з реконструкції нежитлового приміщення з розподілом на два самостійні нежитлові приміщення з улаштуванням фасадного входу без зміни геометричних розмірів на АДРЕСА_1 ., замовник: ОСОБА_2 . У задоволенні решти позову відмовлено.

Також суд вбачає, що у липні 2015 року прокурор в інтересах держави територіальної громади м. Одеса в особі Одеської міської ради звертався до Приморського районного суду м. Одеси із позовом до ОСОБА_2 про витребування з чужого незаконного володіння нежитлових приміщень першого поверху номер 102, площею 106,5 кв.м та нежитлових приміщень першого поверху номер 101, площею 103,5 кв.м., які розташовані по АДРЕСА_1 (справа №522/14452/15-ц).

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09.03.2016 року у задоволенні позову заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси у особі Одеської міської ради до ОСОБА_2 про витребування на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради нежитлових приміщень першого поверху номер 102, площею 106,5 кв.м та нежитлових приміщень першого поверху номер 101, площею 103,5 кв.м., які розташовані по АДРЕСА_1 , та визначення порядку виконання судового рішення – було відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 14 липня 2016 року рішення суду 1ї інстанції від 09.03.2016 року було скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси у особі Одеської міської ради. Витребувано у ОСОБА_2 на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради нежитлові приміщення першого поверху, розташовані по АДРЕСА_1 , площею 195,3 кв. м (розподілені на два самостійні нежитлові приміщення).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 березня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 – ОСОБА_7 було відхилено. Рішення апеляційного суду Одеської області від 14 липня 2016 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 15 листопада 2018 року касаційна скарга ОСОБА_4 (чоловіка ОСОБА_2 ) залишена без задоволення, рішення апеляційного суду Одеської області від 14 липня 2016 року залишено без змін.

Постановою Великої Палати Верховного Суду 26 червня 2019 року заяву представника ОСОБА_2 – адв. ОСОБА_7 було задоволено частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 14 липня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Одеського апеляційного суду від 24 березня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Одеської області задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеса від 09 березня 2016 року скасовано. У позові заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння відмовлено.

За розглядом справи №522/14452/15-ц апеляційний суд визначив, що об`єктом віндикаційного позову може бути лише індивідуально-визначене майно, яке належало територіальній громаді, тому зі зміною статусу об`єкту нерухомого майна його вибування у порядку частини першої статті 388 ЦК України є неможливим, адже на момент подачі позову майно, яке раніше перебувало у власності територіальної громади, не існувало.

Постановою Верховного Суду від 14 липня 2021 року по справі № 522/14452/15-ц провадження № 61-8026ёсв20, касаційну скаргу ОСОБА_2 було задоволено частково, залишено в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 березня 2016 року та постанову Одеського апеляційного суду від 24 березня 2020 року, якими у задоволені позову Заступника прокурора Одеської області до ОСОБА_2 про витребування майна на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради, а саме: нежитлових приміщень першого поверху номер 102, площею 106,5 кв.м та нежитлових приміщень першого поверху номер 101, площею 103,5 кв.м., які розташовані по АДРЕСА_1 відмовлено у повному обсязі. Верховним Судом України було змінено вище рішення та постанову у мотивувальних частинах, та викладено їх у редакції винесеної постанови.

Приймаючи відповідне рішення від 14.07.2021 року Верховний суд виходив із того, що ОСОБА_2 придбала нежитлові приміщення на АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ТОВ «Утьосов», водночас, приміщення належали товариству на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ПП «Фірма «Стенфорд-Інвест». Тобто ОСОБА_2 набула у власність спірне нежитлове приміщення як четвертий власник після прийняття Одеською міською радою рішення від 14 квітня 2010 року № 5649-V (пункту 13) про доручення здійснити відчуження, зокрема спірних нежитлових приміщень, не могла знати про те, що це майно вибуло з комунальної власності територіальної громади м. Одеси поза її волею.

Верховний суд прийшов до висновку, що придбаваючи спірне майно, ОСОБА_2 правомірно очікувала, що ТОВ «Утьосов» мало право ним розпоряджатися, а вона після отримання цього майна матиме змогу мирно ним володіти.

За розглядом справи №522/14452/15-ц Верховний суд дійшов висновку, що задоволення вимог про витребування з володіння ОСОБА_2 нежитлового приміщення становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Також Верховним судом не було встановлено обставин, за яких таке втручання не порушить справедливого балансу інтересів, а саме: позитивні наслідки вилучення спірного майна для захисту інтересів територіальної громади є більш важливими, ніж дотримання права ОСОБА_2 , яка законним шляхом за відповідну плату добросовісно набула у власність майно, покладаючись на добросовісність дій продавця.

За таких обставин Верховний Суд визначив, що перекладення на третіх осіб наслідків скасування рішення Одеської міської ради рішення від 14 квітня 2010 року № 5649-V та задоволення позову у цій справі матиме наслідком порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на ОСОБА_2 , а отже, буде непропорційним. Тому задоволення віндикаційного позову і витребування у ОСОБА_2 як добросовісного набувача спірного нежитлового приміщення призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Отже, Верховним судом було встановлено добросовісність набуття ОСОБА_2 права власності на нежитлове приміщення.

У відповідності до ч.5 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Також суд вбачає, що спірні приміщення першого поверху номер 102, площею 106,5 кв.м та номер 101, площею 103,5 кв.м., які розташовані по АДРЕСА_1 , 17 червня 2016 року були подаровані ОСОБА_2 на користь її дітей: ОСОБА_1 (договір дарування серії та номер 302, виданий 17.06.2016 року) та ОСОБА_3 (договір дарування серії та номер 301, виданий 17.06.2016 року).

Суд вбачає, що правовідносини, щодо яких виник спір, стосуються витребування у малолітніх ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в інтересах яких діє їх мати ОСОБА_2 , на користь територіальної громади м. Одеси у порядку частини першої статті 388 ЦК України нежитлових приміщень першого поверху номер 102, площею 106,5 кв.м та номер 101, площею 103,5 кв.м., які розташовані по АДРЕСА_1 , які вибули з володіння територіальної громади поза її волею.

Вирішуючи спір суд виходить із наступного.

Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У разі, коли відчуження майна мало місце два і більше разів після укладення правочину, який у подальшому визнано недійсним, таке майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, як від добросовісного набувача шляхом подання віндикаційного позову на підставі частини першої статті 388 ЦК України.

Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором.

У частині першій статті 143 Конституції України передбачено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності

З огляду на частину п`яту статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі вирішувати питання їхнього відчуження.

Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (частина восьма статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу держави у право на мирне володіння майном, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності», як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Суд вважає, що при розгляді цієї справи має бути враховане також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном.

У пункті 71 рішення від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

З огляду на викладене принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування з приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

У цій справі судом встановлено, що ОСОБА_2 придбала подаровані її малолітнім дітям ОСОБА_1 та ОСОБА_3 нежитлові приміщення на АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ТОВ «Утьосов», водночас, приміщення належали товариству на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ПП «Фірма «Стенфорд-Інвест».

Тобто ОСОБА_2 набула у власність спірні нежитлові приміщення як четвертий власник після прийняття Одеською міською радою рішення від 14 квітня 2010 року № 5649-V (пункту 13) про доручення здійснити відчуження, зокрема спірних нежитлових приміщень, не могла знати про те, що це майно вибуло з комунальної власності територіальної громади м. Одеси поза її волею.

Придбаваючи спірне майно, ОСОБА_2 правомірно очікувала, що ТОВ «Утьосов» мало право ним розпоряджатися, а вона після отримання цього майна матиме змогу мирно ним володіти. До відповідного висновку дійшов Верховний суд у постанові від 14.07.2021 року (справа №522/14452/15-ц).

Конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку з бездіяльністю влади в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу майна не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.

Зважаючи на обставини цієї справи, враховуючи всі наведені вище принципи, суд дійшов висновку, що задоволення вимог про витребування з володіння малолітніх ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в інтересах яких діє їм мати ОСОБА_2 нежитлових приміщень є необґрунтованим, виходячи з того що ОСОБА_2 є правомірним і добросовісним набувачем, тобто мала право на відчуження спірних об`єктів малолітнім дітям, і це становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У справі не встановлено обставин, за яких таке втручання не порушить справедливого балансу інтересів, а саме: позитивні наслідки вилучення спірного майна для захисту інтересів територіальної громади є більш важливими, ніж дотримання права малолітніх ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в інтересах яких діє їм мати ОСОБА_2 , які законним шляхом добросовісно набули у власність майно, покладаючись на добросовісність дій продавця.

За таких обставин суд вважає, що перекладення на третіх осіб наслідків скасування рішення Одеської міської ради рішення від 14 квітня 2010 року № 5649-V та задоволення позову у цій справі матиме наслідком порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на малолітніх ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в інтересах яких діє їм мати ОСОБА_2 , а отже, буде непропорційним.

При цьому, суд враховує добросовісність набування права власності на нежитлове приміщення попереднім власником приміщень ОСОБА_2 ..

Тому задоволення віндикаційного позову і витребування у відповідачів як добросовісних набувачів спірних нежитлових приміщень призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

До аналогічних висновків щодо застосування права у подібних правовідносинах Верховний Суд також дійшов у постановах від 06 листопада 2019 року у справі № 522/14454/15-ц (провадження № 61-30882св18), від 22 січня 2020 року у справі № 520/7397/15-ц (провадження № 61-6759св18).

Крім того, маючи звернутися до суду з позовом в період з 2011 по 2014 рік, Одеська міська рада звернулась лише в 2017 році тим самим порушуючи строки позовної давності.

Сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові.

Таким чином, момент початку перебігу строку позовної давності у контексті ч.1 статті 231 ЦК України збігається з моментом обізнаності особи про порушення права або об`єктивної можливості довідатись про обставини порушення її прав. Зазначена правова позиція визначена у постанові Великої палати Верховного Суду від 2018р. у справі №372/о3615-ц.

Зокрема, Касаційний суд вказав наступне: «Зазначене свідчить про неправильність застосування судом ч. 1 ст. 261 ЦК України, оскільки за змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. При цьому норма частини першої ст. 261 ЦК не містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

На віндикаційні позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, оскільки органи державної влади чи місцевого самоврядування мають нести ризик спливу позовної давності на оскарження правових актів, виданих ними, а здійснення права на їх оспорення не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту.

При цьому відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.

Крім того, відповідно до пункту 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущений без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Отже, відмовляючи у задоволенні позову із підстав пропуску строку позовної давності, суд має встановити обґрунтованість чи безпідставність позовних вимог, належним чином мотивувати свої висновки. Так, у випадку обґрунтованості позовних вимог суд може відмовити у їх задоволенні у зв`язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не застосовує наслідки пропуску позовної давності.

Суд вважає, що строк позовної давності у даній справі не підлягає застосуванню, виходячи з того що позов прокуратури не підлягає за його необґрунтованості.

На підставі викладеного, керуючись ст. 19, 41, 121 Конституцією України, ст.1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав і основних свобод людини, ст.ст.1, 11, 15-16, 203, 215-216, 316-317, 319, 321, 327, 328, 346, 387, 388, 391 ЦК України, Закон України «Про прокуратуру», ст.ст.1, 3-13, 30, 42-44, 48, 49, 55, 76-80, 83, 89, 95, 133, 141, 209, 211, 223, 229, 235, 244, 245, 247, 258, 259, 263-265, 268, 354, п.9 Перехідних положень ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1 в особі представника за законом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в особі представника за законом ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про витребування майна – відмовити.

Скасувати заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 19 липня 2017 року, а саме арешт нерухомого майна: нежитлового приміщення № 102, площею 106,5 кв.м, по АДРЕСА_1 , зареєстроване в реєстрі прав власності на нерухоме майно за номером: 513577851101; нежитлового приміщення № 101, площею 103,5 кв.м, по АДРЕСА_1 , зареєстроване в реєстрі прав власності на нерухоме майно за номером: 513632751101.

Роз`яснити сторонам, що заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1 ст. 354 ЦПК України.

Повний текст рішення суду виготовлено 21.01.2022 року.

Суддя: Домусчі Л.В.