Рішення № 102691999, 11.01.2022, Приморський районний суд м. Одеси

11.01.22

Справа № 522/18445/20

Провадження № 2/522/2338/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 січня 2022 року Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого-судді Чернявської Л.М.,

при секретарі судового засідання Тофан Л.Р.

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі засідань суду м. Одеси цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс», третя особа: ОСОБА_2 про скасування реєстрації права власності,

ВСТАНОВИВ:

21 жовтня 2020 року до суду надійшов позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс», третя особа ОСОБА_2 про скасування реєстрації права власності.

Позивач просить визнати протиправним і скасувати запис в Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про право власності на квартиру АДРЕСА_1 за Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс» від 25 вересня 2020 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2181030551101, номер об`єкта в РПВН 13611138; стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс» (04073, м. Київ, проспект Бандери, 28-а), код ЄДРПОУ - 38004195, судові витрати в розмірі 10 000 грн.; звільнити ОСОБА_1 від сплати судового збору як інваліда 2-ї групи.

Свої вимоги мотивує тим, що відповідач незаконно по сфальсифікованим документам оформив право власності на квартиру та в період дії Закону №1304-VII, який забороняє проводити реєстрацію права власності на вказану квартиру. Зазначені обставини стали підставою для звернення до суду з даним позовом.

Ухвалою суду від 22 жовтня 2020 року відкрито провадження у справі, встановлено загальний порядок розгляду справи та призначено проведення підготовчого судового засідання.

Ухвалою суду від 22 жовтня 2020 року заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову залишено без задоволення.

01 лютого 2021 року представник відповідача надав суду письмові пояснення, в яких зазначив, що ТОВ «ФК «ВЕКТОР ПЛЮС» було цілком обгрунтовано дотримано вимоги законодавства щодо надання вичерпного переліку документів необдних для реєстрації права власності на підставі іпотечного застереження в іпотечному договорі, яке прирівюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя і державним реєстратором було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відповідно до якого зареєстровано право власності на спірну квартиру за ТОВ «ФК «ВЕКТОР ПЛЮС». Також зазначили, що Позивач та третя особа були цілком обізнані про застосування позасудового способу стягнення на предмет іпотеки, крім того, Позивачем 07.10.2020 року передано у добровільному порядку ключі від квартирита отримані кошти у розмірі 8 000 гривень для найму помешкання.

Протокольною ухвалою суду від 01 лютого 2021 року закрито підготовче судове засідання та приначено мправу до розгляду по суті.

12 травня 2021 року від представника ТОВ «ФК «Вектор Плюс» до суду надійшло клопотання про врахування висновків викладених в постановах Верховного суду.

19 червня 2021 року представник позивача та третьої особи ОСОБА_3 надав пояснення щодо позовних вимог та просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Представник ТОВ «ФК «Вектор Плюс» заперечував, просив відмовити в задоволенні позовних вимог.

Сторони у судове асідання не з`явилися. Представник позивача та третьої особи надав суду заяву про розгляд справи за його відсутності.

Представник відповідача звернувся до суду із заявою про розгляд справи за його відсутності.

Згідно ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Відповідно до ст.268 ЦПК України, у разі неявки всіх учасників справи в судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши подані документи, всеобічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дослідивши та проаналізувавши матеріали справи, суд приходить до наступного.

Судом встановлено, що 19 лютого 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №11301526000, відповідно до умов якого останньому був виданий кредит у сумі 77 000,00 доларів США, з кінцевим терміном повернення до 19.02.2018 року, зі сплатою 13,4 % річних. За умовами договору Кредитор надає Позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти, а Позичальник зобов`язувався в порядку та на умовах, визначених Кредитним договором, повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати комісію та інші передбачені платежі в сумі, строки та на умовах, що передбачені Кредитним договором.

В забезпечення належного виконання зобов`язання за Кредитним договором був укладений Договір іпотеки б/н, посвідчений 19 лютого 2008 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Харітоновою Т.Є та зареєстрований в реєстрі за № 374.

08 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого в порядку, обсязі і на умовах, визначених цим договором, АТ «УкрСиббанк» передає АТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого АТ «Дельта Банк» замінює АТ «УкрСибанк» як кредитора у зазначених зобов`язаннях, а внаслідок передачі від АТ «УкрСиббанк» до АТ «Дельта Банк» прав вимоги до боржників, до АТ «Дельта Банк» переходить право вимагати від боржників повного, належного та реального виконання обов`язків за кредитними та забезпечувальними договорами.

07 червня 2019 року між ПАТ «Дельта Банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» було укладено Договір № 1496/К про відступлення прав вимоги, за яким, в тому числі, було відступлено право вимоги за Договором кредиту №11301526000 від 19 лютого 2008 року та договору іпотеки від 19 лютого 2008 року. Вказаний договір посвідчений Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко І.Л. 07 червня 2019 року та зареєстрований в реєстрі за № 1181, також змінено іпотекодержателя з ПАТ «Дельта Банк» на ТОВ «ФК «Вектор Плюс». Відповідні зміни внесені до Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

Таким чином кредитора та іпотекодержателя за вказаними договорами було змінено з ПАТ «Дельта Банк» на ТОВ «ФК «Вектор Плюс».

Умови передачі майна в іпотеку, звернення стягнення на предмет іпотеки, регулюються чинним законодавством України і іпотечним договором.

Відповідно до ст. 514 ЦК України до Нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в повному обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як вбачається з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна щодо обєкта нерухомого майна 25.09.2020 року державним реєстратором Івановим Ігорем Володимировичем, Крижанівська сільська рада, Лиманського району, Одеської області зареєстровано за ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс» право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Позивач вважає, що відповідачем незаконно по сфальсифікованим документам оформлено право власності на квартиру, оскільки підставою для державної реєстрації зазначено іпотечний договір від 19.02.2008 року, інших підстав не зазначено.

Згідно ст. ст. 15, 19, 20 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства. Право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Статтєю 36 Закону України «Про іпотеку» встановлено право на задоволення іпотекодержателем своїх вимог шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, у т.ч. те, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. При цьому позасудове врегулювання здійснюється за застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Як вказує відповідач відповідно до п. 4.2 договору іпотеки Іпотекодержатель має право обирати порядок звернення на предмет іпотеки: рішення суду, у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріусу, задоволення вимог на підставі ст. 37, ст. 38 Закону України «Про іпотеку».

Крім того, відповідно до п. 5.3 Договору іпотеки Сторони погодили, що Позасудове врегулювання може бути застосовано Сторонами в будь який момент звернення стягнення на Предмет іпотеки, але в будь-якому разі лише до моменту набрання законної сили рішення суду про звернення стягнення на Предмет іпотеки. Зміст статей 37, 38 Закону України «Про іпотеку» нотаріусом сторонам роз`яснено.

Таким чином, іпотекодержатель обрав передбачений положеннями іпотечного договору та ст. 35, 37 Закону України «Про іпотеку» спосіб захисту порушеного права – позасудове врегулювання спору.

Як зазначає позивач у своїй заяві, Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 09 грудня 2015 року по справі №1522/29642/12 відмовлено у задоволенні заяви ПАТ «Дельта Банк» (правонаступником якого є ТОВ «ФК «Вектор Плюс») про звернення стягнення на Предмет іпотеки.

Тобто станом на дату набуття права власності ТОВ «ФК «Вектор Плюс» на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 рішення про задоволення позовних вимог про звернення стягнення на Предмет іпотеки, яке набрало законної сили на користь Відповідача не існувало.

Відповідно до ст. ст. 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

03.07.2019 року на адресу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було направлено вимогу про усунення порушень основного забов`язання, у данній вимозі зазначалось основні умови а саме: сумма боргу, шляхи погашення та намір застосувати позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, які були отримані особисто іпотекодавцями 15.07.2019 року.

Відповідно до п.5.2 іпотечного договору, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги шляхом передачі йому, іпотекодержателю, права власності на предмет іпотеки в рахунок забезпечення основного зобов`язання у порядку, встановленому ст.37 Закону України «Про іпотеку».

Таким чином, вказане застереження у іпотечному договорі є підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки у добровільному і узгодженому сторонами договору порядку,

Той факт, що сторони домовилися про застосування позасудового порядку звернення стягнення на предметом іпотеки свідчить про те, що сторони дійшли згоди, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель набуває права на звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя в один чи іншій спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, який передбачений Законом України «Про іпотеку». При цьому, можливі способи звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку визначені частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки.

Як зазначає відповідач, надалі у відповідності до норм Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, уповноваженою особою ТОВ «ФК» ВЕКТОР ПЛЮС» державному реєстратор у подано відповідну заяву про державну реєстрацію права власності та встановлені Порядком документи.

Згідно з ч. 1 ст. 12 ЗУ «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання – звернути стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до ст. 36 Закону сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.

Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Крім того, згідно положень ч. 1 ст. 37 Закону України "Про іпотеку", іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Відповідно до п. 12.3.1 Іпотечного договору «Задоволення вимог здійснюється шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на предмет Іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

У зв`язку з переходом усіх прав та обов`язків за іпотечним договором на підставі укладених вищенаведених договорів, ТОВ «ФК «ВЕКТОР ПЛЮС» скориставшись добровільним (позасудовим) врегулюванням зобов`язальних відносин щодо звернення стягнення на предмет іпотеки звернулося до нотаріуса, як спеціального суб`єкта що здійснює функції державного реєстратора, який у своїй діяльності керується вимогами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Крім того, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, державна реєстрація прав проводиться на підставі договорів, укладених у порядку, встановленому законом.

Частиною 1 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено випадки відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень.

При цьому, ч. 4 зазначеної статті визначено, що відмова в державній реєстрації прав та їх обтяжень з підстав, не передбачених цим Законом, заборонена.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з ч. 2 ст. 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» перелік документів для здійснення державної реєстрації прав визначається Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Підпунктами 1 та 2 пункту 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 року № 868 встановлено додаткові вимоги для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Зокрема, державному реєстратору потрібно надати завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов`язання, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги; документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця.

Додаткові вимоги, які висуваються до державного реєстратора щодо реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, є остаточними, оскільки вищевказаними нормативно-правовими актами встановлено вичерпний перелік таких вимог. Жодних інших вимог ніж ті, які передбачені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і п. п. 1 та 2 пункту 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 року № 868, для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки до державного реєстратора не висувається.

Згідно з абзацом 3 частини першої статті 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до ч.1 ст.12 Закону у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Ч.1 ст.33 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Відповідно до частин першої та другої статті 36 зазначеного Закону (в редакції чинній станом на дату укладання договору) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.

Згідно з частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» (в редакції чинній станом на дату укладання договору), у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.

В чинній реєстрації зазначеного Закону останнє речення частини першої статті 35 викладено в наступній редакції: «Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору».

Частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» (в редакції чинній станом на дату укладання договору) встановлено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Відповідно до частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» (в чинній редакції), іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Законом України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» було внесено зміни до Закону України «Про іпотеку», згідно яких у статті 36 друге речення частини першої викладено в такій редакції: «Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки»; частину третю статті 36 викладено в наступній редакції: «Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати»; частину першу статті 37 викладено в наступній редакції: «Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання».

Отже, новою редакцією статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» не було змінено встановлений раніше цими статтями порядок позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки та підстави переходу права власності на нього до іпотекодержателя, а лише було їх уточнено.

Аналіз наведених норм, як і Закон України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», в цілому, не дає підстав вважати, що законодавець із прийняттям названого закону обмежив коло іпотечних договорів із застереженням про задоволення вимог кредитора, на підставі яких за іпотекодержателем може бути зареєстровано право власності на предмет іпотеки, лише тими договорами, які укладені після набрання чинності цим Законом, а отже, положення Законів України «Про іпотеку» та «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» слід застосовувати також до договорів іпотеки, що містять застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, укладених до набрання чинності Законом України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва».

Аналогічна позиція викладена в постанові Вищого адміністративного суду України №К/9991/79381/12 від 05.06.2014 та постанові Верховного Суду України від 10.10.2011 у справі № 21-131а11 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Печерські зорі» до Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на нерухоме майно про скасування рішення про державну реєстрацію прав власності, скасування реєстрації права власності.

В зазначеній постанові Верховний Суд України вказав наступне:

«У справі, що переглядається, Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із висновком суду першої інстанції про неправомірність дій субєкта владних повноважень реєстратора прав власності на нерухоме майно виходив із того, що відповідно до пункту 1 додатку № 1 до пункту 2.1 Положення договір іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, може бути правовстановлювальним документом, на підставі якого проводиться реєстрація права власності на об`єкти нерухомого майна, лише у випадку коли такий договір укладений чи змінений після набрання чинності Законом № 800-VI, тобто після 14 січня 2009 року.

Такий висновок суду касаційної інстанції ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права з огляду на нижченаведене.

За правилами підпункту 1 частини першої статті 19 Закону № 1952-IV1 державна реєстрація прав проводиться на підставі договорів, укладених у порядку, встановленому законом.

Частина перша статті 36 Закону № 898-IV у редакції, що діяла на час укладення договору іпотеки (до набрання чинності Законом № 800-VI), передбачала право сторін іпотечного договору на позасудове вирішення питання про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки, що містить відповідне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, або окремого договору про задоволення його вимог, а статтею 37 зазначеного Закону, в цій же редакції, передбачено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, до якого відповідно до частини другої статті 36 прирівнюється відповідне застереження в договорі іпотеки, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Нова редакція статей 36, 37 Закону № 898-IV, викладена у підпункті 17 пункту 4 розділу ІІІ Перехідних положень Закону № 800-VI, не змінює встановлений раніше цими статтями порядок позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки та підстави переходу права власності на нього до іпотекодержателя, а лише уточнює їх.

Аналіз наведених норм, як і Закон № 800-VI в цілому, не дає підстав вважати, що законодавець із прийняттям названого закону обмежив коло іпотечних договорів із застереженням про задоволення вимог кредитора, на підставі яких за іпотекодержателем може бути зареєстровано право власності на предмет іпотеки, лише тими договорами, які укладені після набрання чинності цим Законом.

Таким чином, висновок касаційного суду про протиправність рішення відповідача щодо реєстрації за товариством з обмеженою відповідальністю "БМ Банк" права власності на нерухоме майно на підставі договору іпотеки, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, з огляду на те, що такий договір укладений до набрання чинності Законом № 800-VI, є помилковим.»

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 18.09.2012 у справі № 21-236а12 .

Крім того, вищевикладена правова позиція також підтверджена Постановою Верховного суду від 31 липня 2018 року у справі №826/9658/15, провадження № К/9901/3238/18.

У вказаній справі позивач/іпотекодержатель ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" звертався до суду з позовом визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Сидорук А.В. від 04.03.2015 № 19769643 про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень.

Підставою для відмови державний реєстратор зазначив: відповідно до редакції статті 37 Закону України «Про іпотеку», яка діяла на момент укладення договору іпотеки, правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, є саме договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Враховуючи, що відповідного договору про задоволення вимог іпотекодержателя позивачем для реєстрації не надано, рішенням від 04.03.2015 у державній реєстрації прав та їх обтяжень було відмовлено.

Окружний адмін.суд м.Києва постановою від 07.05.2015 частково задовольнив позов.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 11.11.2015 постанову суду скасував та прийняв нову, якою у задоволенні позову відмовив повністю.

Верховній суд постанову суду апеляційної інстанції скасував, вказавши в Постанові від 31.07.2018 №826/9658/15:

«Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, вийшовши за межі апеляційної скарги, вказав, що відповідно до ст. 37 Закону України «Про іпотеку» в редакції, що була чинна на момент укладення договору іпотеки № І-33-2008 від 03 березня 2008 року, правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, є саме договір про задоволення вимог іпотекодержателя. Доказів того, що позивач надавав державному реєстратору договір про задоволення вимог іпотекодержателя, як вимагало чинне, на момент укладення договору іпотеки, законодавство України, суду не надано. Крім того, апеляційним судом зазначено, що позовна вимога про зобов`язання Міністерства юстиції України зареєструвати право власності на предмет іпотеки є похідною від вимоги про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень.

Аналіз наведених норм, як і Закон № 800-VI в цілому, не дає підстав вважати, що законодавець із прийняттям названого закону обмежив коло іпотечних договорів із застереженням про задоволення вимог кредитора, на підставі яких за іпотекодержателем може бути зареєстровано право власності на предмет іпотеки, лише тими договорами, які укладені після набрання чинності цим Законом.

Частина перша статті 36 Закону № 898-IV (у редакції, що діяла на час укладення договору іпотеки, до набрання чинності Законом № 800-VI) передбачала право сторін іпотечного договору на позасудове вирішення питання про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки, що містить відповідне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, або окремого договору про задоволення його вимог. Статтею 37 зазначеного Закону (в цій же редакції) визначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, до якого згідно з частиною другою статті 36 прирівнюється відповідне застереження в договорі іпотеки, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Нова редакція статей 36, 37 Закону № 898-IV, викладена у підпункті 17 пункту 4 розділу ІІІ «Перехідні положення» Закону № 800-VI, не змінює встановлений раніше цими статтями порядок позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки та підстави переходу права власності на нього до іпотекодержателя, а лише уточнює їх.

Аналогічний правовий висновок міститься і у постановах Верховного Суду України від 10 жовтня 2011 року (справа № 21-131 а 11) та від 18 вересня 2012 року (справа № 21236 а 12).

Виходячи з наведеного, вірним є висновок суду першої інстанції про протиправність дій відповідача щодо відмови у реєстрації за позивачем права власності на нерухоме майно на підставі договору іпотеки з огляду на те, що такий договір містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону № 898-IV, а тому є належним правовстановлювальним документом.»

Гл.авою 49 Цивільного кодексу України врегульовано забезпечення зобов`язань, одним з видів яких є застава. Згідно ст.575 ЦК України (окремі види застав), іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Ч.1 ст.584 ЦК України (зміст договору застави) встановлює, що у договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору.

З огляду на викладене, а також враховуючи, що сторони договору іпотеки добровільно дійшли в укладеному і чинному договорі умову про право та можливість іпотекодержателя набути право власності на предмет іпотеки – твердження тозивача, що укладений договір не відповідає якимось редакціям, та що сторони повинні укладати ще й окремій договір, є хибним.

Аналогічна правова позиція і висновки викладені Верховним судом України в Постанові від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1243цс16, Вищим адміністративним судом України у Постанові від 17.02.2016, справа №826/171/15 (К/800/40637/15, К/800/36685/15), та в Ухвалі від 25.11.2015, справа №826/4858/15 (К/800/37845/15, К/800/38737/15).

Таким чином, правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Іпотечний договір є чинним, докази його оспорення позивачем не надавалися. Проти факту наявності простроченої заборгованості за забезпеченим іпотекою зобов`язанням, позивач також не заперечує.

Але при цьому наявність або відсутність домовленості сторін договору – взагалі не є обставиною, яка обмежує державного реєстратора у здійсненні відповідної реєстраційної дії, адже іпотекодержатель має безумовне право відповідно до ст.37 Закону України «Про іпотеку» - набути право власності на предмет іпотеки, та воно є безумовним і незалежним від наявності або відсутності додаткових узгоджень сторін договору в рамках цивільно-правових стосунків.

Дана позиція викладена в постанові ВАСУ № К/800/40637/15 від 17.02.2016 у справі № 826/171/15.

Крім того, необхідно врахувати позицію, якої дотримується Велика Палата Верховного Суду, а саме:

Стаття 33 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання.

Статтею 36 Закону, яка має назву: «Позасудове врегулювання», передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

В свою чергу, статтею 37 Закону, яка має назву: «Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки», передбачає, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

Зміст наведених норм дає підстави для висновку, що стаття 37 Закону не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.

Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. Таким чином, суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем.

Такий висновок відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15т, а також висновкам Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц провадження № 14-38цс18. У названій постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, про відсутність підстав для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, крім того вказала, що застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.

Вказана правова позиція також підтверджена Верховним судом України в Постанові від 07 травня 2018 року у справі № 712/16783/14-ц провадження № 61-9262св18.

Згідно Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (ст.13 «Обов`язковість судових рішень», частини 5, 6) висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Іпотекодержатель письмово звертався до іпотекодателя з вимогою щодо погашення заборгованості та з попередженням відносно звернення стягнення на предмет іпотеки.

Усі ці обставини свідчать про обізнаність Позивача про свої обов`язки. Тому твердження Позивача, щодо здійснення держ.реєстратором в якості державного реєстратора оспорюваних дій, він нібито не перевіряв згідно з відповідними нормами чинного законодавства наявність підстав, та іпотекодержатель нібито не надавав підтверджуючі документи – не відповідає дійсності.

Крім того, відповідно до ст. 33 Закону України «Про іпотеку» , у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених ст. 12 цього Закону: у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання — звернути стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з ч. 3 ст. 36 ЗУ «Про іпотеку», договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону.

За змістом положень статті 36 Закону України "Про іпотеку" відповідне застереження в іпотечному договорі вважається договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно договору іпотеки сторони досягли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.

Відповідно до договору іпотеки у разі порушення іпотекодавцем умов, визначених цим договором, іпотекодержатель має ьправо достроково звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку, визаченому договором. У разі невиконання або неналежного виконання позичальником основного зобов`язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

При цьому, сторони, з розумінням змісту статті 37 Закону України «Про іпотеку» свідчать, що право Іпотекодержателя зареєструвати за собою право власності є безумовним.

Той факт, що сторони домовилися про застосування позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки свідчить про наявність згоди (в т.ч. іпотекодавця) на те, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель набуває права на звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя в один чи іншій спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, який передбачений Законом України "Про іпотеку".

А тому іпотекодержателем було прийнято рішення звернути стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку. В результаті вище зазначеного, іпотекодержатель звернувся до державного реєстратора із необхідними законодавством документами для здійснення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Договір іпотеки був укладений добровільно та без жодного примусу щодо вибору контрагента і визначення умов договору, про що свідчить відсутність жодного рішення суду про скасування зазначеного договору як в цілому, так і в частині.

Отже, укладаючи іпотечний договір, іпотекодавець надав згоду на перехід права власності (відчуження) до іпотекодержателя в майбутньому у разі настання чітко визначених обставин.

Таким чином, ТОВ «ФК «ВЕКТОР ПЛЮС» було цілком обґрунтовано дотримано вимоги законодавства щодо надання вичерпного переліку документів необхідних для реєстрації права власності на підставі іпотечного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя і державним реєстратором було прийнято Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відповідно до якого зареєстровано право власності на спірну квартиру за ТОВ «ФК «ВЕКТОР ПЛЮС».

Щодо проведення реєстрації права власності під час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», суд зазначає наступне.

09 грудня 2019 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду по справі 464/8589/15-ц (провадження 61-10874сво18) зробив наступний правовий висновок:

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду проаналізувала:

1.1. Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/1310/17 (провадження № 61-29771св18) вказано, що: «звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у спосіб реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, має наслідком відчуження предмету іпотеки на користь іпотекодержателя без згоди власника такого нерухомого майна. Отже, визначальним при вирішення спору щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку протягом строку дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є настання правового наслідку, що в даному конкретному випадку передбачає фактичний перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, без згоди власника майна. Зважаючи на наведене, висновок суду апеляційної інстанції про те, що Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлено заборону органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнень на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, лише щодо вжиття заходів примусового виконання рішень, що допускає набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки у порядку статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку», є помилковим. Натомість, суд першої інстанції правильно встановивши фактичні обставини справи та характер спірних правовідносин, дійшов обґрунтованого висновку, що за наслідками прийнятого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. рішення про проведення державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 за ТОВ «Кей-Колект» за відповідним застереженням в іпотечному договорі, фактично відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

1.2 Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року у справі № 645/5280/16-ц (провадження № 61-155св17) зазначено, що «… безпідставними доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не застосував до спірних правовідносин закон, який підлягав застосуванню, а саме - Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». […] У справі, що переглядається, звернення стягнення на квартиру ОСОБА_3 як предмет іпотеки шляхом прийняття рішення про державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем здійснено не у примусовому порядку, оскільки ОСОБА_3 надала іпотекодержателю згоду на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя. Так, відповідно до пункту 5.4.1 договору іпотеки рішення про прийняття у власність предмета іпотеки приймається іпотекодержателем одноосібне. Підписанням цього договору іпотекодавець засвідчує, що він надає іпотекодержателю згоду на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя. Іпотекодавець засвідчує, що достатньою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки є цей договір та письмове рішення іпотекодержателя про прийняття у власність предмета іпотеки. Цей договір та письмове рішення іпотекодержателя мають силу договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодержателем та іпотекодавцем. Тобто, реєстрація права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кредекс Фінанс» здійснена за згодою ОСОБА_3 , що висловлена у пункті 5.4.1 договору іпотеки, а тому Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає застосуванню до цих правовідносин».

1.3. Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 липня 2018 року у справі № 372/977/16-ц (провадження № 61-30624св18), в якій колегія суддів зазначила, що:

«Враховуючи заявлені позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що не є підставою для задоволення позовних вимог і положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки за спірним договором від 28 листопада 2012 року, укладеним між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс», нерухоме майно не відчужувалось. Вимоги указаного Закону розповсюджуються на примусову реалізацію майна, а стягнення на предмет іпотеки було звернуто у позасудовому порядку у відповідності до умов іпотечного застереження, добровільно погодженого сторонами при укладенні іпотечного договору від 09 вересня 2008 року. Отже, доводи ОСОБА_3 про те, що вона як іпотекодавець не надавала згоди на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя, є безпідставними».

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду висловила свою позицію, що:

У пункті 1 Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

У постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-969цс16 зроблено висновок, що «мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Оскільки Закон України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає виконанню».

Мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

- передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»;

- право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

У пунктах 58, 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19) зазначено, що: «закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина третя статті 33 Закону): судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону».

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду нагадує, що у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) зроблено висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)».

Схожий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19), у якій зазначено: «продаж іпотекодержателем предмета іпотеки третій особі відповідно до статей 36, 38 цього Закону та згідно з умовами іпотечного застереження, визначеного у договорі іпотеки, є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду».

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду відхиляє посилання ОСОБА_1 на постанову Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 726/1538/16-ц (провадження 14-111цс19).

У справі № 726/1538/16-ц (провадження 14-111цс19) укладення оспорюваного договору купівлі-продажу нерухомого майна (предмета іпотеки) відбулося на виконання рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2008 року, яким задоволено позов банку та у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком від імені іпотекодавця та укладення договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Разом із тим у цій справі укладення оспорюваного договору купівлі-продажу відбулося на підставі статті 38 Закону України «Про іпотеку» (право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки) та відповідного застереження в іпотечному договорі.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила свій висновок, що:

Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.

На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду висловлює такий висновок про застосування норми права.

Тлумачення статті 38 Закону України «Про іпотеку» свідчить, що звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), який передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника). Оскільки таке право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки виникло на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), згоду на яке надано іпотекодавцем шляхом підписання відповідного договору.

Отже, оскільки ст. 37 та ст. 38 ЗУ Про Іпотеку (врегульовані тим же інститутом права (на що звернено увагу судом в даній постанові ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ), що до спірних правовідносин які виникають в порядку реалізації ст. 37 ЗУ Про Іпотеку не може застосовуватись закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Також, слід зазначити, що позивачем до позовної заяви було додатно тільки інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєсру заробон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкту нерухомого майна, в обгрунтування того що державний реєстратор Іванов І.В. провів реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 з порушенням вимог діючого законодавстава, а саме у витягу не зазначено, що для реєстрації права власності надавалась копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, не зазначено документу, що підтверджується наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником письмової вимоги іпотекодержателя.

Разом з цим, в матеріалах справи відсутня реєстраційна справа щодо зазначеного об`єкта нерухомого майна, як на підтвердження своїх обгрунтуваннь, що також позбавило суд можливості перевірити зазначені обставини.

Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Згідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

При цьому необхідно зазначити, що відповідно діючого цивільно-процесуального законодавства ( ч.7 ст. 81 ЦПК України) суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

З обгрунтованим клопотанням про витребування доказів позивач до суду не звертався.

Щодо спливу строку звернення стягнення на предмет іпотеки слід зазначити наступне.

Згідно з частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За загальним правилом зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України).

Спливу позовної давності як підстави для припинення зобов`язання норми глави 50 «Припинення зобов`язання» ЦК України не передбачають.

При цьому відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України.

Згідно з приписами статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб`єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов`язаної особи.

У зобов`язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб`єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов`язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов`язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності одержує вигоду – захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов`язку.

Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п`ята статті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов`язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного.

Отже, ЦК України сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов`язання не визнає. Виконання боржником зобов`язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов`язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.

Таким чином, за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов`язання не припиняється.

Відповідно до приписів статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов`язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Конструкція цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом.

Так, згідно з вказаною нормою іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання (абзац другий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»). Натомість Законом України «Про іпотеку» не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов`язанням.

Проаналізувавши положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» у взаємозв`язку зі статтями 256, 266, 267, 509, 598 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла такого висновку.

Якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов`язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Данний правовий висновок викладений у Постанові Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року по справі № 6-786цс17.

З урахуванням викладенного та беручи до уваги, що позивач та третя особа були цілком обізнані про застосування позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки, крім того, як вказує представник відповідача та не заперечується позивачем, останнім 07.10.2020 року передано у добровільному порядку ключі від квартири та отримано кошти для найму помешкання у розмірі 8 000 грн, суд доходить висновку про відмову у задоленні позову ОСОБА_1 .

Керуючись ст.ст. 81, 89, 95, 258, 259, 263-265, 354 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс», третя особа: ОСОБА_2 , про скасування реєстрації права власності – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст рішення складено та підписано 14 січня 2022 року.

Суддя Л. М. Чернявська