Рішення № 102527242, 11.01.2022, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 січня 2022 року м. Житомир справа № 240/20109/21

категорія 111020300

Житомирський окружний адміністративний суд у складі:

судді Лавренчук О.В.,

розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Житомирській області про визнання протиправними та скасування наказу, зобов`язання поновити на посаді, стягнення грошового забезпечення та моральної шкоди,

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Житомирській області у якому просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Житомирській області №231 о/с від 21.07.2021 в частині звільнення зі служби в поліції старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 , інспектора взводу №2 роти поліції особливого призначення Головного управління Національної поліції в Житомирській області за п.7 ч. 1 ст. 77 (за власним бажанням) Закону України "Про Національну поліцію" з 21.07.2021;

- зобов`язати Головне управління Національної поліції в Житомирській області поновити старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 , інспектора взводу №2 роти поліції особливого призначення Головного управління Національної поліції в Житомирській області з 22.07.2021;

- стягнути з Головного управління Національної поліції в Житомирській області на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу;

- рішення в частині поновлення на посаді та стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць допустити до негайного виконання;

- стягнути з Головного управління Національної поліції в Житомирській області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 90000 (дев`яносто тисяч) гривень 00 копійок;

- стягнути з Головного управління Національної поліції в Житомирській області рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судові витрати.

В обґрунтування позову вказує, що з наказу №231 о/с від 21.07.2021 вбачається, що єдиною підставою для звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції за п.7 ч.1 ст. 77 (за власним бажанням) Закону України "Про Національну поліцію" є його рапорт від 31 грудня 2020 року. Однак рапорт від 31 грудня 2020 року вже був реалізований в наказі Головного управління Національної поліції в Житомирській області №79 о/с від 03.03.2021 року, яким старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 , інспектора взводу №2 роти поліції особливого призначення Головного управління Національної поліції в Житомирській області звільнено зі служби в поліції за п.7 ч.1 ст. 77 (за власним бажанням) Закону України "Про Національну поліцію". В даному наказі зазначено, що підставою його звільнення є рапорт ОСОБА_1 від 31 грудня 2020 року. Тобто ОСОБА_1 повторно, проти його волі, звільняють зі служби за п.7 4.1 ст. 77 (за власним бажанням) Закону України "Про Національну поліцію" по вже реалізованому рапорту по якому є відповідний наказ, що є недопустимим, оскільки для видачі наказу має бути новий не реалізований рапорт. Просить позов задовольнити.

Ухвалою судді Житомирського окружного адміністративного суду від 09.09.2021 відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче зсідання.

Відзив на позовну заяву надійшов до суду 13.10.2021. Заперечуючи позовні вимоги відповідач вказує, що у грудні 2020 року позивач звернувся до УКЗ ГУНП в Житомирській області з рапортом (без визначеної дати його подання) на ім`я начальника ГУНП в Житомирській області, в якому просив звільнити його зі служби в поліції у зв`язку з наявністю поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків, а саме погіршенням самопочуття. Крім того, в зазначеному рапорті позивач перед звільненням, просив направити його на медичне обстеження для проведення медичної (військово-лікарської) комісії. За результатами розгляду рапорту УКЗ ГУНП в Житомирській області виготовлено та надано позивачу направлення для проходження ВЛК, визначене Додаток №4 до Положення про діяльність медичної (військово-лікарської) комісії МВС, далі наказ МВС №285. У відповідності до змісту спеціальної норми ст. 77 ЗУ «Про Національну поліцію», яка має вичерпний перелік, а також проаналізувавши зміст рапорту та матеріалів справи, у даному випадку для звільнення позивача зі служби в поліції є лише одна обґрунтована та законна підстава, а саме - за власним бажанням, у зв`язку з наявністю поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків, погіршенням самопочуття. Зауважуємо, що у випадку позивача сторонами було досягнуто згоди звільнення позивача у більш короткий строк, тобто з не настанням ( зазначенням) конкретної дати, а після настання певної події, про що було досягнуто згоди з позивачем, тобто після проходження ВЛК, що і підтверджується рапортом без зазначення дати. Звертає увагу суду, що позивач необґрунтовано та безпідставно звертаючись з позовом до суду, просить визнати протиправним та скасувати наказ в частині звільнення зі служби саме за п. 7 ч.І ст. 77 ( за власним бажанням), незважаючи, що підстави для звільнення про які він зазначає у позові, а саме звільнення ( через хворобу - за рішенням медичної комісії про непридатність до служби в поліції), можуть настати лише після рішення комісії про непридатність до служби, а не видання наказу за рапортом позивача, виходячи з норм Закону. Просить відмовити у задоволенні позову.

Ухвалою суду від 08.11.2021закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду у порядку провадження.

У період із 007.12.2021 по 21.12.2021(включно) головуюча суддя перебувала у відпустці.

Судом, при перевірці юридичної та фактичної обґрунтованості обставин та мотивів, покладених суб`єктом владних повноважень в основу спірного рішення на відповідність вимогам ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, встановлено наступне.

Встановлено, що ОСОБА_1 подав Начальнику ГУ НП в Житомирській області рапорт у якому вказано: "Прошу звільнити мене зі служби в поліції у зв`язку з наявністю поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків, а саме (погіршення самопочуття). Перед звільненням прошу направити мене на медичне обстеження військов - лікарською комісією". У рапорті відсутня дата його підписання позивачем (не вказано день та місяць) (а.с. 55).

В матеріалах адміністративної справи міститься копія направлення на медичний огляд для проведення лікарської (військово-лікарської) експертиз щодо ОСОБА_1 .

У Довідці Медичної (військово-лікарської) комісії ДУ "ТМО МВС України по Житомирській області" №101 від 03.03.2021 щодо ОСОБА_1 вказано: "Придатний до служби в поліції".

Відповідачем надано до суду копію Подання від 03.03.2021 до звільнення зі служби в поліції за пунктом 7 ч. 1 ст. 77 (за власним бажанням) Закону України "Про Національну поліцію" старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 .

У розділі Подання "Висновку старших начальників" зазначено, що позивач підлягає звільненню зі служби в поліції за пунктом 7 ч. 1 ст. 77 (за власним бажанням) Закону України "Про Національну поліцію".

У розділі Подання "Рішення за поданням" вказано: "Старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 , інспектора взводу №2 роти поліції особливого призначення Головного управління Національної поліції в Житомирській області, звільнити зі служби в поліції за пунктом 7 ч. 1 ст. 77 (за власним бажанням) Закону України "Про Національну поліцію"".

Наказом №79 о/с від 03.03.2021 старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 , інспектора взводу №2 роти поліції особливого призначення Головного управління Національної поліції в Житомирській області, звільнено зі служби в поліції за п.7 ч. 1 ст. 77 (за власним бажанням) Закону України "Про Національну поліцію" з 03.03.2021 року. Підстава: рапорт ОСОБА_1 від 31.12.2020.

У листі управління кадрового забезпечення ГУ НП в Житомирській області від 29.04.2021 №1362/12/02-2021 вказано, що у наказі №7 о/с від 03.03.2021 зазначена підстава звільнення рапорт ОСОБА_1 від 31.12.2020, оскільки даний рапорт поданий останнім без дати його написання, тому в наказі про звільнення була визначена саме резолюція у рапорті безпосереднього керівника із зазначенням дати звільнення, а саме з 31 грудня 2020 року (а.с. 64).

Не погодившись з Наказом №79 о/с від 03.03.2021, ОСОБА_1 оскаржив його у судовому порядку.

Наказом №231 о/с від 21 липня 2021 року старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 , інспектора взводу №2 роти поліції особливого призначення Головного управління Національної поліції в Житомирській області, звільнено зі служби в поліції за п.7 ч. 1 ст. 77 (за власним бажанням) Закону України "Про Національну поліцію" з 21 липня 2021 року. Підстава: рапорт ОСОБА_1 від 31.12.2020.

Під час судового розгляду адміністративної справи судом безспірно встановлено, що позивачем подавався лише один рапорт у якому ставилось прохання про його звільнення зі служби в поліції.

Заперечуючи позовні вимоги відповідач зауважив, що Закон України "Про Національну поліцію" не визначає умов щодо строків розгляду рапорту про звільнення за власним бажанням, як і строків реалізації такого рапорту шляхом видання наказу про звільнення. Позивач не відкликав свій рапорт щодо звільнення зі служби.

Вважаючи наказ №231 о/с від 21 липня 2021 року протиправним, а свої права порушеними, позивач звернувся до суду.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України від 02.07.2015 №580-VIII "Про національну поліцію" (далі - Закон №580).

Частиною 1 статті 1 Закону №580 передбачено, що Національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Положеннями частини 1 статті 3 Закону №580 закріплено, що у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону №580 поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції.

Статтею 59 Закону №580 визначено, що служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Час проходження служби в поліції зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Рішення з питань проходження служби оформлюються письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких установлюються Міністерством внутрішніх справ України. Видавати накази по особовому складу можуть керівники органів, підрозділів, закладів та установ поліції відповідно до повноважень, визначених законом та іншими нормативно-правовими актами, та номенклатурою посад, затвердженою Міністерством внутрішніх справ України.

За змістом пункту 7 частини першої статті 77 Закону №580 поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється за власним бажанням.

Приписами ч.ч. 2-3 статті 77 Закону №580 визначено, що днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення. День звільнення вважається останнім днем служби.

Більш детального урегулювання питання звільнення за власним бажанням Закон України "Про Національну поліцію" не визначено.

Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 №114 затверджено Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (далі - Положення №114).

Отже, спеціальним актом законодавства, нормами якого врегульовані спірні правовідносини та чинним на час їх виникнення є Положення №114.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, викладеною у постанові від 22.10.2019 у справі №804/4997/17.

Крім того, як зазначив Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах від 30.09.2020 у справі №826/16621/17 та від 24.01.2019 у справі №817/981/17, "приписи Положення №114 у частині звільнення за власним бажанням не суперечать вимогам Закону №580-VIII, а лише встановлюють певні конкретизовані гарантії для осіб, що проходять службу, у разі звільнення за власним бажанням".

Пунктом 68 Положення №114 визначено, що особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.

Матеріалами адміністративної справи підтверджується, що ОСОБА_1 подав начальнику ГУ НП в Житомирській області рапорт у якому вказано: "Прошу звільнити мене зі служби в поліції у зв`язку з наявністю поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків, а саме (погіршення самопочуття). Перед звільненням прошу направити мене на медичне обстеження військов - лікарською комісією". У рапорті відсутня дата його підписання позивачем (не вказано день та місяць).

Вказаний рапорт було реалізовано відповідачем двічі: наказом №79 о/с від 03.03.2021, яким позивача звільнено зі служби в поліції з 03.03.2021 та наказом №231 о/с від 21.07.2021, яким позивача звільнено зі служби в поліції з 21.07.2021.

Вказана обставина відповідачем визнається.

Однак, законодавством України, чинним на дату звільнення позивача зі служби, не встановлено можливості реалізації одного й того ж рапорту про звільнення зі служби в поліції більше ніж один раз.

Окрім того, рішенням суду від 01 липня 2021 року у справі №240/5222/21, яке залишене без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 07.12.2021 ухвалено: "Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Житомирській області №79 о/с від 03.03.2021 року щодо звільнення зі служби в поліції старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 . Поновити старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 на посаді інспектора взводу № 2 роти поліції особливого призначення Головного управління Національної поліції в Житомирській області з 04.03.2021 року. Зобов`язати Головне управління Національної поліції в Житомирській області виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 04.03.2021 по день ухвалення рішення суду в сумі 57571,20 грн".

У рішенні Конституційного Суду України в від 29.06.2010 №17-рп/2010 вказано, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції) неодноразово висловлював свою позицію, у відповідності до якої принцип верховенства права вимагає дотримання вимог "якості" закону, яким передбачається втручання у права особи, основоположні свободи. Зокрема, на думку суду, вираз "згідно із законом" насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права, тлумачитися у спосіб, сумісний з верховенством права і найбільш сприятливий для особи (рішення у справах "Полторацький проти України" (Poltoratskiy v. Ukraine) від 29.04.2003, заява №38812/97, §155, "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine), від 09.01.2013, заява №21722/11, §170, "Щокін проти України" (Shchokin v. Ukraine) від 14.10.2010, заяви №23759/03 та №37943/06, §57).

При цьому, під терміном "закон" слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам "доступності" і "передбачуваності". "Закон" повинен бути належним чином доступним: громадянин повинен мати змогу отримати адекватну інформацію за обставин застосування правових норм у конкретному випадку. Крім того, норма не може розглядатися як "закон", якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку. Громадянин повинен мати можливість - у разі необхідності за належної правової допомоги - передбачити, наскільки це розумно за конкретних обставин, наслідки, до яких може призвести певна дія (рішення у справі "Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства" (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom), рішення від 23.06.1995, заява №18139/91, §37).

Щодо твердження відповідача, що позивач не відкликав свій рапорт, суд зазначає, що позивач мав обґрунтовані сподівання, з урахуванням наведеного принципу правової визначеності, що його право на працю не будуть порушене шляхом реалізації його рапорту більше ніж один раз.

Натомість відповідачем порушені вказані принципи та права позивача, прийнято оскаржуваний наказ про звільнення.

Враховуючи викладене, суд вважає, що Наказ №231 від 21.07.2021 є протиправним, а тому підлягає скасуванню.

Оскільки нормами Закону №580 не врегульовані питання процедури поновлення на посаді поліцейських, звільнення яких визнано судом незаконним, суд згідно з положеннями статті 7 КАС України вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин положення КЗпП України.

Так, відповідно до частин першої та другої статті 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

З аналізу вказаної норми суд зазначає, що у разі звільнення без законної підстави, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі та час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим лише за умови встановлення факту незаконного звільнення особи.

Суд зауважує, що відповідно до правової позиції Верховного Суду України від 09.12.2015 у справі № 6-2123цс15 вимушеним прогулом є час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати. Аналогічного висновку дійшов ВС у постанові від 13.11.2019 у справі № 587/2365/15-а.

Пунктом 10.4 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 №7 "Про судове рішення в адміністративній справі" зазначено, що задовольняючи позов про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суди повинні вказувати розмір виплати, період вимушеного прогулу та розрахунок розміру виплати необхідно зазначати в мотивувальній частині судового рішення.

Згідно з роз`ясненнями Пленуму Верховного Суду України, викладених у пункті 19 постанови від 06.11.1992 № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постановах від 27.05.2014 у справі №21-108а14, від 28.10.2014 у справі № 21-484а14.

При виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд також враховує висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 21.05.2014 у справі № 6-33цс14, відповідно до яких закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір повноваженнями про обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині 1 статті 235 та статті 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення позивача відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Таким чином, оскільки судом встановлено, що позивача звільнено без законної підстави, позивач підлягає поновленню на тій посаді та у тому органі, з якого він був протиправно звільнений. Відтак, позовні вимоги про поновлення на посаді інспектора взводу № 2 роти поліції особливого призначення Головного управління Національної поліції в Житомирській області з 22.07.2021 підлягають задоволенню.

Щодо вимоги позивача про виплату грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу, сд зазначає наступне

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Суд враховує, що відповідно до правової позиції Верховного Суду України від 09.12.2015 у справі №6-2123цс15 вимушеним прогулом є час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 13.11.2019 у справі №587/2365/15-а.

Згідно зі ст. 27 Закону України "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Так, відповідно до абз. 3 п. 4 Порядку в інших випадках, коли нарахування проводяться виходячи із середньої заробітної плати, працівник не мав заробітку не з вини працівника, розрахунки проводяться виходячи з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.

При цьому, згідно з п. 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Проте, відповідно до ч. ч. 1 та 2 ст. 94 Закону України "Про Національну поліцію" поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання.

Виплата грошового забезпечення поліцейських регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 11.11.2015 №988 "Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції" (далі - Постанова № 988).

Пунктом 2 Постанови № 988 визначено, що виплата грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ із специфічними умовами навчання здійснюється в порядку, що затверджується Міністерством внутрішніх справ.

Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.

Пункт 9 розділу І Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України 06.04.2016 №260, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29.04.2016 за №669/28799 (далі - Порядок №260) визначає, що при виплаті поліцейським грошового забезпечення за неповний місяць розмір виплати за кожний календарний день визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за повний місяць на кількість календарних днів у місяці, за який здійснюється виплата.

Пункт 6 розділу ІІІ Порядку №260 передбачає, що поліцейським, звільненим зі служби в поліції, а потім поновленим на службі у зв`язку з визнанням звільнення незаконним, за час вимушеного прогулу з дня звільнення виплачуються всі види грошового забезпечення (в тому числі премія), які були їм визначені на день звільнення.

Підставою для нарахування та виплати грошового забезпечення є наказ керівника органу поліції про поновлення особи на службі або скасування наказу про його звільнення.

Таким чином, на момент виникнення спірних правовідносин діє Закон України "Про національну поліцію" та Порядок №260, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 17.01.2019 у справі №814/2648/16, від 17.01.2019 у справі №805/2706/17-а.

Суд відмічає, що до суду не надано доказів, що у період із 04.03.2021 по 21.07.2021 позивачу нараховувалось та виплачувалось грошове забезпечення, а тому судом береться до розрахунку довідка, що досліджувалась судом у рішенні суду від 01 липня 2021 року у справі №240/5222/21 зазначено: "Згідно довідки Головного управління Національної поліції в Житомирській області №557/29/02-2021 від 13.05.2021 вбачається, що середньоденний заробіток позивача, виходячи з виплат за два останні календарні місяці, що передують місяцю звільнення позивача, становив 479,76 грн."

Період вимушеного прогулу позивача з 22.07.2021 по 11.01.2022 становить 174 дні у календарному обчислені.

Відтак, сума середнього заробітку за даний період із моменту звільнення до моменту прийняття у справі судового рішення по суті, яка підлягає виплаті позивачу становить 83478,24 грн = 174 (к.д. вимушеного прогулу) * 479,76 грн (середньоденне грошове забезпечення).

Згідно із пунктом 171.1 статті 171 Податкового кодексу України особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з доходів у вигляді заробітної плати, є роботодавець, який виплачує такі доходи на користь платника податку.

З огляду на зазначене суд вирішив стягнути з відповідача на користь позивача грошове забезпечення за час вимушеного прогулу за період 22.07.2021 по 11.01.2022 в сумі 83478,24 грн з відрахуванням податків, зборів та обов`язкових платежів до бюджету.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Отже, рішення суду в частині поновлення на посаді згідно до вимог статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає негайному виконанню.

Відтак, слід допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення позивача на посаді інспектора взводу № 2 роти поліції особливого призначення Головного управління Національної поліції в Житомирській області з 22.07.2021 та присудження виплати грошового забезпечення в межах суми стягнення за один місяць.

Щодо вимог в частині стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 90000 гривень, то суд зазначає.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Чинним законодавством України встановлений певний порядок відшкодування моральної шкоди незалежно від вини органу державної влади.

Моральна шкода - це зумовлені моральними стражданнями втрати немайнового характеру. Страждання викликають певні зміни у житті особи: неможливість реалізації своїх звичок і бажань, погіршення стосунків у колективі, втрата роботи, втрата довіри близьких людей тощо. Тому, встановлюючи факт такої шкоди, слід керуватися не лише тими критеріями, які обумовлюють суб`єктивне сприйняття потерпілого (почуття, емоції), але й тими, які характеризують її зовнішній прояв порушення звичайного для даної людини способу життя.

Згідно з абз. 2 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювачів, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями заподіювачів та вини останніх в її заподіянні.

Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння Позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі Позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Згідно з ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

В той же час, як зазначено у вказаній постанові, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.

Зі змісту наведених норми випливає, що основною умовою відшкодування моральної шкоди є те, що остання повинна бути заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єктів владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин та полягати у фізичному болю та стражданнях, у душевних стражданнях, у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30.01.2018 у справі № 804/2252/14, від 31.01.2018 у справі № 813/5138/13-а та в рішеннях Верховного Суду від 12.02.2018 у справі № 800/500/16, від 01.03.2018 у справі № 9901/377/18.

Крім того, суд зазначає, що така моральна шкода має бути обов`язково підтверджена належними та допустимими доказами заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру.

Аналізуючи зміст позовної заяви та досліджуючи матеріали справи, суд зазначає, що в обґрунтування вимоги про стягнення моральної шкоди, позивачем не надано жодних доказів, які б свідчили про заподіяння позивачу моральної шкоди, з огляду на що позовна вимога щодо стягнення на користь позивача моральної шкоди у розмірі 90000 грн задоволенню не підлягає.

Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Положеннями статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи викладене, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 242-246, 255, 258 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , номер НОМЕР_1 ) до Головного управління Національної поліції в Житомирській області (вул. Старий бульвар, 5/37, м. Житомир, 10008, код 40108625), - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Житомирській області №231 о/с від 21 липня 2021 року про звільнення зі служби в поліції старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 .

Поновити старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 на службі в поліції на посаді інспектора взводу № 2 роти поліції особливого призначення Головного управління Національної поліції в Житомирській області з 22 липня 2021 року.

Зобов`язати Головне управління Національної поліції в Житомирській області виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 22 липня 2021 по день ухвалення рішення суду в сумі 83478,24 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на службі в поліції на посаді інспектора взводу № 2 роти поліції особливого призначення Головного управління Національної поліції в Житомирській області.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині зобов`язання Головного управління Національної поліції в Житомирській області виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення у межах суми стягнення за один місяць.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.В. Лавренчук