Рішення № 102507735, 10.01.2022, Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 495/8518/16-а

Номер провадження 2-а/495/3/2022

10 січня 2022 рокум. Білгород-Дністровський

Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області

у складі головуючого судді – Шевчук Ю.В.,

за участю секретаря судового засідання- Бучка В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Білгород-Дністровський справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Білгород-Дністровської міської ради, ОСОБА_2 про скасування рішення міської ради,-

ВСТАНОВИВ:

Позивачка ОСОБА_1 звернулась 28.10.2016 року до суду з позовною заявою до Білгород-Дністровської міської ради, ОСОБА_2 про скасування рішення міської ради.

Свої позовні вимоги позивачка ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що Білгород-Дністровським міськрайонним судом Одеської області 10 лютого 2014 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_2 про визнання договору нікчемним та визнання права власності було задоволено зустрічний позов ОСОБА_2 та за ним було визнано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 522,62 кв.м, житловою площею 225,02 кв.м, гаражу літ. «Б», гаражу літ. «В». Зазначене рішення суду було використано відповідачем ОСОБА_2 для отримання у власність земельної ділянки для обслуговування житлового будинку. Однак, зазначене вище рішення було скасовано рішенням Апеляційного суду Одеської області. Як зазначає позивачка, Білгород-Дністровська міська рада прийняла два взаємовиключних рішення:

П.1.1. Рішення 17.09.2015 року №1390-VI - яким земельна ділянка для обслуговування житлового будинку була передана ОСОБА_2 у власність;

П.4.1. Рішення 17.09.2015 року №1390-VI - яким земельна ділянка для обслуговування житлового будинку була передана ОСОБА_2 в оренду на 49 років.

Одночасно, відповідно до рішення Білгород-Дністровської міської ради від 18.12.2014 року №1149-VI позивачка зазначає, що їй була надана у власність земельна ділянка площею 0,0039 га для будівництва гаражу. На цій земельній ділянці розташований гараж літ. «В», що був збудований позивачкою 05.08.1992 року, що підтверджено технічним паспортом та довідкою управління містобудування та архітектури від 08.09.2014 року.

У зв`язку з тим, що оскаржуваним рішенням Білгород-Дністровської міської ради відповідачу ОСОБА_2 було передано земельну ділянку, яку позивачка набула раніше, остання звертається до суду за захистом своїх законних прав та інтересів та просить суд:

- визнати протиправним та скасувати пункт 1.1. рішення Білгород-Дністровської міської ради Одеської області від 17.09.2015 року №1390- VI та пункт 4.1 рішення Білгород-Дністровської міської ради Одеської області від 17.09.2015 року №1403- VI.

В судове засідання позивачка ОСОБА_1 не з`явилась, однак адвокат Каланжов В.І., який діє в її інтересах надав на адресу суду заяву, згідно якої просив відкласти розгляд справи через зайнятість в іншому судовому провадженні.

В судове засідання представник відповідача Білгород-Дністровської міської ради не з`явився, однак надав на адресу суду клопотання, згідно якого просив розглядати справу за його відсутності, а також відзив на позовну заяву, згідно якого просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, оскільки оскаржуваними рішеннями Білгород-Дністровської міської ради відповідачу ОСОБА_2 лише було надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок та це не означає позитивного рішення про передачу цих земельних ділянок у власність. Окрім того, оскаржувані рішення були видані відносно земельної ділянки, розташованої за адресою АДРЕСА_1 , натомість позивачка зазначає, що її гараж знаходиться за адресою АДРЕСА_2 та з матеріалів справи не можливо встановити, що ці дні земельні ділянки співпадають.

В судове засідання відповідач ОСОБА_2 не з`явився, про дату та час судового засідання був повідомлений належним чином, причини неявки суду не відомі.

Суд звертає увагу сторін, що представником позивачки ОСОБА_1 неодноразово подавалися клопотання про перенесення розгляду справи, які були задоволені судом.

В той же час суд зазначає, що відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Згідно з нормами ст. 17 Конвенції жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.

Ратифікуючи зазначену Конвенцію Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку.

У своєму рішенні у справі «Калашников проти Росії» Європейський суд зазначив, що розумність тривалості провадження визначається залежно від конкретних обставин справи, враховуючи критерії, визначені у прецедентній практиці Суду, зокрема, складність справи, поведінка заявника та поведінка компетентних органів влади.

З аналізу зазначених норм Конвенції та практики Європейського суду вбачається, що питання про порушення ст. 17 Конвенції, яка закріплює один із основоположних принципів Конвенції - принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої у конкретному випадку дають підстави для висновку про зловживання особою наданим їй правом.

Вищенаведені положення закону направлені на дотримання розумних строків розгляду справи і на недопущення зловживання своїми процесуальними правами та правами інших осіб, які беруть участь у справі.

Праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (ALIMENTARIA SANDERS S.A. V. SPAIN, №11681/85, §35, ЄСПЛ, від 07 липня 1989 року).

Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Така правова позиція викладена Верховний Судом у Постанові від 24 січня 2018 року у справі №907/425/16.

Враховуючи, що дана справа перебуває в провадженні суду з 28 жовтня 2016 року, тобто більше ніж п`ять років, у сторін по справі було достатньо часу для надання належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, стороною позивачки ОСОБА_1 неодноразово подавалися до суду клопотання про перенесення розгляду справи, які були задоволені судом, суд вважає за можливим розглянути дану справу за відсутності позивачки за наявними матеріалами.

Дослідивши матеріали адміністративної справи, наявні докази, взявши до уваги пояснення сторін щодо обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що заочним рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 26.02.2016 року справі №495/325/16-ц було визнано за ОСОБА_5 право власності на гараж № НОМЕР_1 , загальною площею 38,9 кв.м, з оглядовою ямою площею 3,5 кв.м, всього по літ. «А» площею 42,4 кв.м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Білгород-Дністровської міської ради №1390- VI від 17.09.2015 року було надано дозвіл на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність в м.Білгород-Дністровському для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), зокрема гр. ОСОБА_2 по АДРЕСА_1 .

Рішенням Білгород-Дністровської міської ради №1403- VI від 17.09.2015 року було надано дозвіл на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду терміном на 49 років, зокрема гр. ОСОБА_2 по АДРЕСА_1 , для будівництва і обслуговування житлового будинку,господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Підставами для прийняття зазначених вище рішень Білгород-Дністровської міської ради Одеської області стали заяви ОСОБА_6 , яка діяла на підставі довіреності в інтересах відповідача ОСОБА_2 .

Рішенням Білгород-Дністровської міської ради від 18.12.2014 року №1149-VI, позивачці ОСОБА_1 було надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0039 га (площа підлягає уточненню) за адресою: АДРЕСА_2 , для будівництва індивідуального гаражу.

В той же час, з копії технічного паспорту на гараж позивачки ОСОБА_1 вбачається, що гараж літ. «А» та оглядова яма літ. «а» збудовані на самочинно зайнятій землі.

Згідно довідки №6891/1707 від 10.07.2015 року, виданої Білгород-Дністровською ОДПІ ГУ ДФС в Одеській області, відповідач ОСОБА_2 користується земельною ділянкою площею 0,0324 га за адресою: АДРЕСА_1 .

Передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Відовідно до ч. 1, 2 ст. 74 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичним і фізичним особами.

Підстави, види і порядок відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначаються Конституцією України, цим та іншими законами.

Частина 1 ст. 76 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає, що органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність перед державою у разі порушення ними Конституції або законів України.

За змістом ст.ст. 13, 14 Конституції України, земля є об`єктом права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Земельне законодавство базується, серед інших, на принципах забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; забезпечення гарантій прав на землю (п.п. «б», «ґ» ч. 1 ст. 5 ЗК України). До загальних засад цивільного законодавства відноситься справедливість, добросовісність та розумність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України).

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 34 частини першої ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин.

Згідно з пунктом «б» ч. 1 ст. 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється ст.ст. 118, 186-1 ЗК України.

Згідно ч.6 ст.118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст.122 цього Кодексу.

У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

Частиною 7 ст.118 ЗК України передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст.122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Частиною першою ст. 122 ЗК України передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Згідно зі ст. 125 ЗК України, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідно до пункту «г» ч. 3 ст.152 ЗК України, захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Згідно із ч.1 ст. 155 ЗК України, у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Відповідно до статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника,за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (ч. 1 ст. 21 ЦК України).

Відповідно до частин другої та п`ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом.

Між тим, суд констатує, що повноваження органу місцевого самоврядування в даному конкретному випадку не є дискреційними.

На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб`єкта владних повноважень відсутнє.

У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі.

Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким. Тож, повноваження щодо надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні регламентовано частиною 7 статті 118 Земельного кодексу України.

Як зазначив у своєму правовому висновку Верховний Суд, викладеному у постанові від 27.05.2021 року, у справі №442/3936/17: «Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити)».

За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.

Подібну правову позицію вже висловлював Верховний Суд, зокрема у постановах від 24.01.2019 року справі №806/2978/17, від 16.05.2019 року у справі №812/1312/18 та від 12.06.2020 року у справі №808/3187/17.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у наявності у особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу, встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Тобто, обов`язковою умовою судового захисту є наявність порушених прав та охоронюваних законом інтересів безпосередньо позивача з боку відповідача, зокрема, наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Такий правовий висновок викладений у Постанові Верховного Суду від 09.09.2020 року по справі №820/1913/17.

Враховуючи вищевикладене, суд погоджується із доводами відповідача Білгород-Дністровської міської ради, що міська рада має право надавати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна земельна ділянка) або передачі земельної ділянки в оренду терміном на 49 років, у межах території, на яку розповсюджується юрисдикція органу місцевого самоврядування.

Позивачкою ОСОБА_1 не надано суду жодного належного і допустимого доказу в обґрунтування того, що внаслідок прийняття Білгород-Дністровською міською радою оскаржуваних рішень, порушені її законні права та інтереси, зокрема матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що саме на спірній земельній ділянці або на її частині розташоване нерухоме майно, що належить позивачці на праві приватної власності або позивачка має зареєстроване у встановленому чинним законодавством порядку право власності на спірну земельну ділянку чи на її частину.

Окрім того, надання відповідачем Білгород-Дністровською міською радою відповідачу ОСОБА_2 права на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна земельна ділянка) та щодо відведення земельної ділянки в оренду терміном на 49 років не є остаточним рішенням щодо передачі відповідачу ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку, а є лише проміжним рішенням та не призводить до будь-яких правових наслідків.

З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що позовні вимоги до задоволення не підлягають, оскільки судом достеменно встановлено, що у спірних правовідносинах відповідачем Білгород-Дністровською міською радою не порушено прав позивачки ОСОБА_1 , протилежного судовим розглядом не встановлено, а позивачкою не доведено.

Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), добросовісно, розсудливо.

Відповідно до вимог ч.2 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Вирішуючи спір суд враховує, що за ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

У ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод проголошено право на ефективний засіб юридичного захисту, зміст якого полягає в тому, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження у сфері державної реєстрації. Право на ефективний засіб захисту передбачає можливість для учасника цивільних відносин звернутися до суду, використовуючи такий спосіб захисту права, який здатний поновити порушені права особи.

Відповідно до ст. 242 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Як зазначено в п. 58 рішення Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України», суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Згідно ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Відповідно до ч.9 ст.139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Таким чином, оскільки у задоволенні позовних вимог позивачки ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі, судові витрати слід залишити за позивачкою.

Враховуючи вищезазначене, керуючись Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст.ст. 5, 12, 118, 122, 152, 155, 158 ЗК України, ст.ст. 2, 6, 9, 72, 77, 90, 132, 139, 242 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Білгород-Дністровської міської ради, ОСОБА_2 про скасування рішення міської ради - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом 30 днів з дня складення повного тексту рішення.

Повний текст рішення складено 10.01.2022 року.

Суддя: