Рішення № 102441391, 23.12.2021, Лівобережний районний суд міста Маріуполя (до 25.04.2025 - Орджонікідзевський районний суд м. Маріуполя)

Справа №265/808/17

Провадження №2/265/7/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 грудня 2021 року місто Маріуполь

Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя Донецької області у складі:

головуючого судді Костромітіної О.О.,

за участю секретаря судового засідання Говорунова М.Д.,

в ході розгляду у відкритому судовому засіданні цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної шкоди,

за участю:

представника позивача адвоката Самодерженкової Т.О.,

представника відповідача Кабінету Міністрів України Вірченко Ю.М.,

представника відповідача Державної казначейської служби України Рабєєва Ю. Л.,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної шкоди, спричиненої в результаті проведення АТО, який протягом розгляду справи уточнив. В остаточній редакції позовних вимог просив суд стягнути з Держави в особі Кабінету Мінстрів України, Державної казначейської служби України на його користь заподіяну йому терористичним актом (пошкодження внаслідок терористичного акту належного йому транспортного засобу) матеріальну шкоду в сумі 97789,52 гривень (т. 4 а.с. а.с. 128-131).

В обґрунтування позову зазначає, що 24.01.2015 року у мікрорайоні Східний Орджонікідзевського району м. Маріуполя в результаті терористичного акту, зокрема артилерійського обстрілу, снарядами було пошкоджено автомобіль Nissan Primera, державний номерний знак НОМЕР_1 , 2005 року випуску, який належав йому на праві власності. В результаті влучення снарядів в автомобіль, транспортний засіб отримав механічні пошкодження, до експлуатації стало непридатне, втратило товарний вигляд, споживчі і експлуатаційні якості, вимагає відновлюваного ремонту. Це підтверджується звітом про експертну оцінку від 07 лютого 2015 року, яку проводив ФОП ОСОБА_2 . Він звернувся з заявою про кримінальне правопорушення до органів СБУ у Донецькій області. Його заяву було прийнято та зареєстровано в Єдиному реєстрі досудових розслідувань кримінальне провадження №22015050000000047 від 24.01.2015 року за ознаками злочину, передбаченого ч.3 ст.258 КК України (Терористичний акт), за яким його визнано потерпілим.

В ст.19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» зазначено, що відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяну шкоду, в порядку, встановленому законом. Тобто обов`язок відшкодувати шкоду покладається на державу незалежно від її вини. Посилаючись на ст..56 Конституції України, ст. ст. 22, 23, 1166, 1167, 1172 ЦК України, ст. 86 Кодексу цивільного захисту України, практику Європейського суду з прав людини, просив суд стягнути з Держави України на його користь заподіяну йому терористичним актом матеріальну шкоду, внаслідок пошкодження належного йому транспортного засобу, у розмірі 97789,52 гривень.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат Самодерженкова І.Г. підтримали позовні вимоги та надали пояснення аналогічні змісту позовних вимог. Крім того позивач суду пояснив, що він дійсно проживає на вулиці Київській. В день обстрілу він знаходився дома, автомобіль стояв біля під`їзду його будинку. Після обстрілу, в той же день, він звернувся до спеціаліста з метою оглянути його пошкоджений від обстрілу автомобіль. Огляд автомобіля відбувався за місцем проживання його матері по АДРЕСА_1 , куди було доставлений на евакуаторі його пошкоджений автомобіль. В 2017 році померла його мати, після смерті якої він прийняв в спадщину будинок по АДРЕСА_1 . Просив суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Він по теперішній час проживає по вул. Київській.

Представником відповідача Кабінету Міністрів України подано до суду відзив на позов, в якому зазначає, що позовні вимоги не визнає, просив суд відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування своєї позиції посилався на те, що Кабінет Міністрів України не є розпорядником бюджетних коштів, оскільки саме Секретаріат Кабінету Міністрів України отримує кошти Державного бюджету України за бюджетним призначеннями на забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України. На теперішній час відсутній будь-який закон чи нормативний акт, який регулює порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не встановлено державний орган на який покладено обов`язок здійснювати таке відшкодування. Позивач не надав суду жодних доказів про залучення його в якості потерпілого по кримінальному провадженню за ст. 258 КК України, інформацію про стан розслідування кримінального провадження та про наявність вироку суду в кримінальній справі, який набрав законної сили. Наявність самої заяви до органів СБУ у Донецькій області не надає право позивачу звертатися до суду про відшкодування шкоди. Надані позивачем докази не підтверджують вину відповідача у заподіянні шкоди.

Також представником Кабінету Міністрів України було подано до суду письмові пояснення, зміст яких аналогічні змісту відзиву.

У судовому засіданні представник відповідача КМ України надав пояснення аналогічні змісту відзиву. Також суду пояснив, що позивачем не в повній мірі доказаний факт пошкодження належного йому автомобіля.

Представник відповідача Державної казначейської служби України у судовому засідання позовні вимоги не визнав, підтримав позицію представника відповідача Держави в особі КМ України.

Ухвалою суду від 10 лютого 2017 року відкрито провадження по даній цивільній справі.

Ухвалою суду від 16 лютого 2018 року витребувано з Головного слідчого управління Служби безпеки України витяг з кримінального провадження №22015050000000047 від 24.01.2015 року за ознаками злочину, передбаченого ч.3 ст.258 КК України, інформацію про стан досудового розслідування, протокол огляду пошкодженого автомобіля Nissan Primera, державний номерний знак НОМЕР_1 .

Ухвалою суду від 23 травня 2018 року направлено судове доручення до Міністерства юстиції України для надіслання цього доручення Міністерству закордоних справ України для передачі дипломатичними каналами компетентним органам Російської Федерації щодо вручення Уряду Російської Федерації копій позовної заяви та доданих до неї матеріалів, копії заяви про залучення у даній цивільній справі в якості третьої особи Російську Федерацію в особі Уряду Російської Федерації. Зупинено провадження у даній цивільній справі.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено у даній цивільній справі нову суддю Костромітіну О.О. на підставі закінчення терміну повноважень у судді Міхєєвої І.М.

Ухвалою суду від 12 листопада 2018 року дану цивільну справу прийнято до свого провадження.

Ухвалою суду від 8 вересня 2020 року поновлено провадження у справі, призначено судовий розгляд справи.

Ухвалою суду, постановленою у судовому засіданні не виходячи до народної кімнати, яка занесена до протоколу судового засідання від 26 жовтня 2020 року, визначено, відповідно до ч.12 ст.33 ЦПК України, повторно розпочати розгляд справи по суті.

Ухвалою суду від 12 листопада 2021 року за клопотанням позивача ОСОБА_1 залишено позов в частині вимог до відповідачів Міністерства оборони України, Міністерства Внутрішніх справ України, Головного управління Національної Гвардії України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України без розгляду. Виключено третіх осіб у справі, які не заявляють самостійних вимог: Службу безпеки України та Державну службу України з надзвичайних ситуацій.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з положеннями ст. ст. 12, 13 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, за загальним правилом, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених ЦПК.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представників сторін, вирішивши питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, відзиви на позовну заяву, якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, суд приходить висновку про те, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить автомобіль Nissan Primera, державний номерний знак НОМЕР_1 , 2005 року випуску, що підтверджується копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2 .

24 січня 2015 року у мікрорайоні Східний Орджонікідзевського району м.Маріуполя даний автомобіль пошкоджено.

В результаті влучення снарядів в автомобіль, транспортний засіб отримав механічні пошкодження, до експлуатації стало непридатне, втратило товарний вигляд, споживчі і експлуатаційні якості, вимагає відновлюваного ремонту, що підтверджується звітом про експертну оцінки транспортного засобу від 07 лютого 2015 року, проведеної ФОП ОСОБА_2 , який має стаж експертної роботи з 1995 року.

Відповідно до цього звіту автомобіль Nissan Primera, державний номерний знак НОМЕР_1 , 2005 року випуску до експлуатації не при годен, втратив товарний вид, вимагає відновлюваного ремонту. Сума матеріальної шкоди на момент проведення дослідження складає 97789,52 гривень.

24 січня 2015 року Управління Служби безпеки України в Донецькій області за фактом обстрілу 24 січня 2015 року мікрорайону Східний м Маріуполя Донецької області внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України, кримінальне провадження № 22015050000000047 від 24.01.2015. За даним кримінальним провадженням ОСОБА_1 є потерпілим, що підтверджується відповіддю Управління Служби безпеки України в Донецькій області.

Позивач неодноразово звертався до органів державної влади та місцевого самоврядування з питанням про відшкодування завданої шкоди. Однак йому було відмовлено.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 21 Конституції України передбачено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

У статті 22 Конституції України проголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Підтвердженням того виступають положення самих міжнародних договорів про права людини, які не виключають їх застосування у період збройних конфліктів, хоча й передбачають можливість відступу держави від окремих зобов`язань під час надзвичайної ситуації.

У рішенні від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» ЄСПЛ указав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (пункт 70).

Отже, правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на принципі про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і особисту безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського порядку і миру, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 ч. 3 ст.175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)).

З аналізу наведених норм процесуального права суд зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Аналогічна правова позиція також висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19).

Позивач звернувся до суду, мотивувавши позов, зокрема тим, що не отримав від держави відшкодування за пошкодження (знищення) його майна, на яке він, на його думку, має право згідно з чинним законодавством України, та практикою Європейського суду з прав людини. Також позивач зазначав, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

У статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до практики ЄСПЛ принцип верховенства права зобов`язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (пункт 184 рішення від 22 червня 2004 року у справі «Броньовські проти Польщі», заява № 31443/96).

Отже, людські права є найвищою соціальною цінністю, їх забезпечення та захист є прямим обов`язком держави.

Суд виходить із того, що посилання позивача, як на правову підставу позову, на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним.

Зобов`язання держави щодо поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини», заява № 44912/98, пункти 49-50).

Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Позивач обґрунтував розмір завданої йому шкоди опосередкованою вартістю знищеного автомобіля, керуючись при цьому статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Зазначав, що шкода завдана внаслідок терористичного акту має бути відшкодована державою.

Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).

З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

В даному випадку слід також зауважити, що у справі «Bellet v. France» ЄСПЛ зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

Як свідчить позиція ЄСПЛ у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України», заява № 38677/06, пункт 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» заява № 54904/08).

Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623, механізм застосування якого не визначений.

На підставі викладеного суд дійшов висновку, що передбачене у статті 19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції автомобіля.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції, внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу майна, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.

Отже, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» є безпідставними.

Разом з тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Позивач, зокрема, зазначав, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважав, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту автомобіля у розмірі реальної його вартості.

Також позивач посилався на: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджений внаслідок терористичного акту транспортний засіб; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ, відсутність належного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акту автомобіля.

Зазначені доводи ОСОБА_1 суд вважає такими, що доведені й є обґрунтованими.

Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії», заява № 54522/00, пункт 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutanшення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», пункт 114).

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням автомобіля внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини», заява № 8803-8811/02; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року у справі «Чірагов та інші проти Вірменії», заява № 13216/05, пункти 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року у справі «Саргсян проти Азербайджану», заява № 40167/06, пункти 152-242).

Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).

Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: «Лоїзіду проти Туреччини» від 18 грудня 1996 року, заява № 15318/159; «Кіпр проти Туреччини» від 10 травня 2001 року, заява № 25781/94, «Чірагов та інші проти Вірменії» від 16 червня 2015 року, заява № 13216/05, «Саргсян проти Азербайджану» від 16 червня 2015 року, заява № 40167/06).

На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.

У будь-якому випадку суд вважає, що коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.

У справі Mikail Tuzun проти Туреччини (рішення ЄСПЛ від 27 листопада 2018 року) справжній обсяг матеріальної шкоди заявника виявився лише після складання звіту експерта на прохання суду. Незважаючи на цей звіт, суд присудив суму, яку позивач вимагав спочатку. ЄСПЛ дійшов висновку, що було б необґрунтованим очікувати, що заявник знає точний розмір своєї матеріальної шкоди у момент звернення до національного суду. У цій справі було констатоване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Розглядаючи питання відновлення справедливості для такої великої кількості постраждалих людей, права власності яких було порушено, ЄСПЛ у справі Ксенідес-Артис проти Туреччини (2005) визнав, що: «Суд постановив, що порушення прав заявника [...] походить із розповсюдженої проблеми, що зачіпає велику кількість людей, а саме необґрунтоване перешкоджання «мирному користуванню майном заявника». Крім того, Суд не може ігнорувати той факт, що приблизно 1400 майнових справ, що розглядаються в Суді, були подані переважно греками-кіпріотами проти Туреччини»

З цієї причини Суд постановив, що Туреччина має запровадити ефективний засіб правового захисту протягом трьох місяців для забезпечення оперативного відшкодування збитків за порушення майнових та інших прав, передбачених Конвенцією, не тільки заявнику в зазначеній справі, а й усім заявникам, чиї подібні справи було розглянуто в Суді 24. Це змусило Уряд Туреччини створити «Комісію з нерухомого майна» (КНМ), до складу якої входили колишній Генеральний секретар та заступник Генерального секретаря Ради Європи. Згодом, у своєму рішенні у справі Демопоулос та інші проти Туреччини (2010), Велика палата Суду виявила, що КНМ надала доступну та ефективну систему відшкодування.

Обов`язком Верховного Суду є формування практики, заповнення прогалин у законодавстві, дотримуючись принципу верховенства права та пріоритетності захисту прав людини.

Тому суд бере до уваги висновки щодо застосування відповідних норм права, зроблені Верховним Судом у своїй постанові від 19 лютого 2020 року під час розгляду справи № 423/2245/16-ц.

Якщо держава не запровадила дієві компенсаційні механізми за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту на територіях, підконтрольних Уряду України впродовж більше ніж 5 років, це не має унеможливлювати захист права власності позивача, який гарантований Конституцією України.

Враховуючи відсутність в Україні, саме на час пошкодження майна та на час звернення позивача до суду із позовом, спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, суд, вважає, що позивачем доведено, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно його права власності на таке майно, а тому порушення його права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.

Визначаючи розмір такої компенсації, суд, враховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшов висновку, що стягненню підлягає грошова сума у розмірі 10000 гривень.

При цьому суд відмовляє у задоволенні позову ОСОБА_1 в частині відшкодування йому шкоди, оскільки ці вимоги не мають правового обґрунтування та є юридично неспроможними.

Керуючись ст.ст. 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд,

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про стягнення заподіяної терористичним актом матеріальної шкоди за пошкодження транспортного засобу, у розмірі 97789,52 гривень, задовольнити частково.

Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 , грошову компенсацію у розмірі 10 000 гривень.

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Донецького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Із повним текстом рішення суду можна ознайомитися у Єдиному державному реєстрі судових рішень за адресою: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Відомості про учасників справи:

позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_2 ;

представник позивача: адвокат Самодерженкова Тетяна Олександрівна, свідоцтво про заняття адвокатською діяльністю серії ЗП 001461 від 02.10.2017 року, юридична адреса: пр. Луніна, буд 21 офіс 2; м. Маріуполь, Донецька область, 87548;

відповідачі:

Кабінет Міністрів України, код ЄДРПОУ: 00031101, місцезнаходження: вул.Грушевського, 12/2, м. Київ, 01008;

Державна казначейська служба України, код ЄДРПОУ: 37567646, місцезнаходження: вул.Бастіонна, 6, м. Київ, 01601.

Повне рішення складено 04 січня 2021 року.

Суддя О.О.Костромітіна