Рішення № 102428474, 23.12.2021, Франківський районний суд м. Львова

465/147/21

2/465/1977/21

РІШЕННЯ

Іменем України

23.12.2021 року м. Львів

Франківський районний суд м. Львова в складі:

головуючого-судді - Мартинишин М.О.

з участю секретаря Оверко Я.Б.

представника позивача Стернюк В.А.

відповідача ОСОБА_2

розглянувши у судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівгаз збут» до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за послуги газопостачання -

ВСТАНОВИВ:

11 січня 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Львівгаз збут» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , в якому просило стягнути солідарно 8 719,42 грн. основного боргу, 1 185,84 грн. інфляційних втрат та 566,17 грн. 3% річних, а також стягнути 2 202,00 грн. судового збору.

Позовна заява мотивована тим, що за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до довідки з місця проживання про склад сім`ї і прописки №4494, виданої 04.12.2019 року ЛКП «Затишне», проживають відповідачі, які використовували для побутових потреб газ, наданий ТОВ «Львівгаз збут». Однак, споживач не оплачував повністю вартість спожитого газу, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка станом на 01.12.2020 року склала 8 719,49 грн. Відповідач не звертався до позивача із заявами про припинення подачі газу, а тому зобов`язаний оплатити надані послуги. Крім цього, відповідальність за прострочення виконання грошового зобов`язання передбачено ч.2 ст.625 ЦК України, яку слід застосувати до відповідачів. Оскільки, у видачі судового наказу про стягнення з відповідачів заборгованості за спожитий природний газ ухвалою Франківського районного суду м.Львова від 14.03.2020 року відмовлено, змушений звернутися до суду із даним позовом.

Ухвалою судді від 03.02.2021 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження та вирішено справу розглядати за участю учасників справи.

26.03.2021 року від відповідача ОСОБА_2 на адресу суду надійшов відзив, в якому позов заперечив повністю і просив у задоволенні такого відмовити. В обґрунтування зазначив, що є співвласником квартири АДРЕСА_1 , однак за цією адресою ніколи не проживав, послугами газопостачання не користувався. Оскільки особовий рахунок відкрито на ОСОБА_4 , то останньому і належить погасити заборгованість. Заборгованість з газопостачання існувала раніше, зокрема з 31.05.2016 року - 4 759,55 грн., з 09.02.2017 року - 6 343,12 грн. У травні-червні 2017 року надавачом послуг було відключено подачу газу до зазначеного помешкання, демонтовано прилад обліку саме за несплату послуг з газопостачання і саме тоді виникла сума боргу у кількості 8 791,42 грн. Зазначає, що позивачу про цей борг було відомо ще у 2017 року, тому даний позов подано поза межами строків позовної давності. Крім цього, позивач не додав укладених із боржниками, і зокрема з відповідачем ОСОБА_2 , договорів про постачання газу, доказів надання та отримання послуг, застосування тарифів. До відзиву відповідач додав заяву про застосування строку позовної давності.

У заяві від 20.04.2021 року, отриманої судом 23.04.2021 року, відповідач ОСОБА_2 повідомив про смерть 22.01.2021 року відповідача ОСОБА_4

26.04.2021 року позивач подав до суду пояснення, в яких заперечив проти доводів відповідача ОСОБА_2 наведених у відзиві, мотивуючи тим, що оскільки ТОВ «Львівгаз збут» у червні 2020 року зверталося до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення заборгованості за спожитий природний газ, а ухвалою Франківського районного суду м.Львова від 14.09.2020 року у справі №465/3088/20 матеріали повернуто заявнику, тому мало місце переривання позовної давності за цими вимогами. Як підтвердження такої правової позиції навів постанову Верховного Суду від 02.04.2020 року у справі №757/29813/17-ц.

01.06.2021 року відповідач ОСОБА_2 подав до суду заперечення на пояснення, зазначивши, що співвласник зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна відповідно до своєї частки у праві спільної власності, а відтак він має нести відповідальність не солідарно, а відповідно до розміру своєї частки. Подання заяви про видачу судового наказу позивач (стягувач) не може використовувати з метою переривання позовної давності за відповідною вимогою чи за її частиною. На підставі припису частини другої статті 264 ЦК України переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позову до належного відповідача з дотриманням вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі, що відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07.07.2020 року по справі №712/8916/17.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав з підстав, аналогічних викладеним у позовній заяві. Просив стягнути солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівгаз збут» основний борг у розмірі 8719,42 гривень, інфляційні витрати у розмірі 1 185,84 гривень та3% річних у розмірі 566,17 гривень та судові витрати.

Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні позов заперечив, надав пояснення аналогічні викладеним у відзиві та запереченнях. Просив відмовити у задоволенні позову.

Відповідач ОСОБА_3 у судові засідання не з`явилась, про дату, час та місце судового засідання повідомлялась судом належним чином шляхом направлення судової повістки рекомендованими листами із повідомленнями за адресою останньою відомого місця її проживання.

В подальшому, відповідно до ч.11 ст. 128 ЦПК України, судом розміщено оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України про виклик відповідача до суду, однак остання в судове засідання на вказану в оголошенні дату не з`явилася, жодних заперечень проти позову не подали, заяв про розгляд справи без її участі до суду не надіслала, про причини неявки суд не повідомила.

Частиною 11 статті 128 ЦПК України передбачено, що з опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.

Виходячи з викладеного, а також враховуючи положення ст. 130 ЦПК України суд вважає, що відповідач ОСОБА_3 належним чином повідомлена про дату та час судового розгляду справи, тому справу слід слухати у її відсутності на підставі наявних у справі даних чи доказів, достатніх для постановлення рішення.

Заслухавши пояснення представника позивача та відповідача ОСОБА_2 , дослідивши матеріали справи та всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов обґрунтований та підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

За вимогами ст. ст.12,81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим кодексом. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 загальною площею 36,1 кв.м. була приватизована, в результаті чого право спільної сумісної власності набули ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 (відповідач), ОСОБА_8 , ОСОБА_3 (відповідач), ОСОБА_2 (відповідач), що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 11.06.1993 року №1046, виданого Львівською міською адміністрацією Львівської міської Ради народних депутатів (а.с.71, 72).

Місце проживання відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , згідно з відомостями відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУДМС України у Львівській області, зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.18, 20). Місце проживання ОСОБА_2 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.19), де він проживає з 08.08.1989 року, що підтверджується довідкою №309 з місця проживання про склад сім`ї і прописки, виданої 15.03.2021 року ЛКП «Княже місто» (а.с.50).

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 (відповідач), що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим 23.01.2021 року Франківським районним у місті Львові відділом державної реєстрації актів цивільного стану Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів), актовий запис №103 (а.с.70).

2-го липня 2021 року до П`ятої Львівської державної нотаріальної контори подано ОСОБА_2 заяву про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_4 , на підставі якої заведено спадкову справу №391/2021. Відповідно до заповіту від 20.03.2017 року ОСОБА_4 усе своє майно заповів ОСОБА_2 .

Як вбачається з матеріалів справи ТОВ «Львівгаз збут» здійснювало постачання природного газу до квартири АДРЕСА_1 . Для здійснення розрахунків за спожитий природний газ на ім`я ОСОБА_4 було відкрито особовий рахунок № НОМЕР_1 .

Взаємовідносини між газопостачальником, газорозподільним підприємством, газотранспортним підприємством та споживачами природного газу регулюються Законом України «Про ринок природного газу», Кодексом газорозподільних систем, затвердженим постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 року №2494, Правилами постачання природного газу, затвердженими постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 року №2496 (далі - Правила постачання), Типовим договором розподілу природного газу, затвердженим постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 року №2498 (далі - Типовий договір №2498), Типовим договором постачання природного газу побутовим споживачам, затвердженим постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 року №2500 (далі - Типовий договір №2500) та іншими нормативно-правовими актами України.

Згідно з пунктами 23, 37 частини першої статті 1 Закону України «Про ринок природного газу» (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) побутовий споживач - фізична особа, яка придбаває природний газ з метою використання для власних побутових потреб, у тому числі для приготування їжі, підігріву води та опалення своїх жилих приміщень, що не включає професійну та комерційну діяльність; споживач - фізична особа, фізична особа - підприємець або юридична особа, яка отримує природний газ на підставі договору постачання природного газу з метою використання для власних потреб, а не для перепродажу, або використання в якості сировини.

Відповідно до частин першої, другої статті 12 Закону України «Про ринок природного газу» постачання природного газу здійснюється відповідно до договору, за яким постачальник зобов`язується поставити споживачеві природний газ належної якості в кількості та порядку, передбаченого договором, а споживач зобов`язується оплатити вартість прийнятого природного газу в розмірі, строки та порядку, передбачених договором. Якість та інші фізико-хімічні характеристики природного газу визначаються згідно із встановленими стандартами та нормативно-правовими актами.

Постачання природного газу побутовим споживачам здійснюється на підставі типового договору, що затверджується регулятором та оприлюднюється в установленому порядку, за цінами, що вільно встановлюються між постачальником та споживачем, крім випадків, передбачених цим Законом.

Права та обов`язки споживачів визначені Типовим договором постачання природного газу побутовим споживачам, затвердженим постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 року №2500, а саме розділом ІІ «Предмет Договору», розділом ІІІ «Надійність та якість газопостачання», розділом ІV «Ціна, порядок обліку та оплати природного газу», розділом V «Права та обов`язки споживача» та розділом VІ «Права і обов`язки Постачальника».

Відповідно до пунктів 1.1-1.3 Типового договору №2500 (а.с.9-11), який також є у загальному доступі, цей договір є публічним і регламентує порядок та умови постачання природного газу Споживачу як товарної продукції Постачальником.

Умови цього Договору розроблені відповідно до Закону України «Про ринок природного газу» та Правил постачання природного газу, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 30 вересня 2015 року №2496, та є однаковими для всіх побутових споживачів України.

Цей Договір є договором приєднання, що укладається з урахуванням вимог статей 633, 634, 641, 642 ЦК України на невизначений строк шляхом приєднання Споживача до умов цього Договору. Фактом згоди Споживача про приєднання до умов цього Договору є отримання Постачальником поданої Споживачем заяви-приєднання до умов договору постачання природного газу побутовим споживачам та/або сплачений Споживачем рахунок (квитанція) Постачальника за поставлений природний газ, а щодо постачальника, на якого в установленому чинним законодавством порядку покладені спеціальні обов`язки з постачання природного газу побутовим споживачам, - факт споживання природного газу відповідно до вимог Правил постачання та за умови, що у Споживача відсутній інший діючий постачальник.

Згідно зі статтею 322 ЦК України власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частинами першою та другою статті 369 ЦК України передбачено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч.5 ст.1268 ЦК незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Згідно із ч.3 ст.1296 ЦК відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що законодавець розмежовує поняття «виникнення права на спадщину» та «виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини» й пов`язує з виникненням цих майнових прав різні правові наслідки. Виникнення в спадкоємця права на спадщину, яке пов`язується з її прийняттям, як майнового права зумовлює входження права на неї до складу спадщини після смерті спадкоємця, який не одержав свідоцтва про право на спадщину та не здійснив державної реєстрації права (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду14 серпня 2019 року №523/3522/16-ц).

Згідно зі ст.1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Не входять до складу спадщини права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу (ст.1219 ЦК України).

Згідно з ч.3 ст.1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина 5 статті 1268 ЦК України).

Однак відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина 3 статті 1296 ЦК України).

Частиною 1 статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

За таких обставин, суд вважає, що відповідач ОСОБА_2 не відмовився від спадщини у передбачені цивільним законодавством строки, тому вважається, що прийняв спадщину так як постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Таким чином, спадкоємець ОСОБА_2 набув усі права та обов`язки ОСОБА_4 , що належали останньому на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, в тому числі зобов`язання перед позивачем щодо оплати за спожитий природний газ.

Законом України «Про житлово-комунальні послуги», чинним на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон №1875-ІV), визначено основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки.

Відповідно до частини першої статті 13 Закону № 1875-ІVзалежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).

Хоч у частині першій статті 19 Закону №1875-ІV й передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг.

Такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 Закону №1875-ІV обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Наведеними положеннями закону передбачено, що споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними, а відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 20 Закону №1875-ІV споживач зобов`язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору.

Згідно з пунктом 3 частини другої статті 21 Закону №1875-ІV виконавець зобов`язаний підготувати та укласти із споживачем договір на надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з типовим договором.

Враховуючи наведене, обов`язок з укладання договору про надання житлово-комунальних послуг покладено законодавцем як на споживача, так і на виконавця.

Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15.

Разом із тим відповідно до загальних умов виконання зобов`язання, установлених статтею 526 ЦК України, зобов`язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору та вимогами ЦК України, інших актів цивільного законодавства. Недотримання таких вимог призводить до порушення зобов`язань.

Згідно із частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання боржника сплатити певну грошову суму на користь кредитора відповідно до цивільно-правового договору або з інших підстав, визначених законом, є грошовим зобов`язанням.

Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов`язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору, є грошовим зобов`язанням.

З огляду на викладене слід дійти висновку про те, що правовідносини, які склалися між сторонами, є грошовим зобов`язанням, в якому, серед інших прав і обов`язків сторін, на боржників покладено виключно певний цивільно-правовий обов`язок з оплати отриманих житлово-комунальних послуг, якому кореспондує право вимоги кредитора (частина перша статті 509 ЦК України) - вимагати сплату грошей за надані послуги.

Отже, виходячи з юридичної природи правовідносин сторін як грошових зобов`язань на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов`язання.

Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник у разі прострочення виконання грошового зобов`язання на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Закріплена в пункті 10 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» правова норма щодо відповідальності боржника за несвоєчасне здійснення оплати за житлово-комунальні послуги у вигляді пені не виключає застосування частини другої статті 625 ЦК України. Інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов`язання, вираженого в національній валюті, та трьох процентів річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тому ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов`язання.

За відсутності оформлених договірних відносин, але у разі існування прострочення виконання грошового зобов`язання зі сплати отриманих житлово-комунальних послуг, на боржника покладається відповідальність, передбачена частиною другою статті 625 ЦК України.

Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 18 травня 2020 року у справі №176/456/17 (провадження № 61-63св18).

Обов`язок власника квартири укласти договір на надання житлово-комунальних послуг та оплачувати надані послуги передбачено також пунктом 7 Правил користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 1992 року № 572.

Отже, відсутність між сторонами договірних відносин, за умови існування прострочення виконання грошового зобов`язання зі сплати житлово-комунальних послуг не є підставою для відмови у стягненні коштів за надані житлово-комунальні послуги з покладенням відповідальності, передбаченої частиною статті 625 ЦК України, оскільки відповідно до частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» укладення договору на надання житлово-комунальних послуг визначено як обов`язок, а не право сторін.

Згідно з п.п. 1, 2 глави 4 розділу IX Кодексу газорозподільних систем, визначення фактичного об`єму споживання (розподілу) природного газу по об`єкту побутового споживача здійснюється на межі балансової належності між Оператором ГРМ і побутовим споживачем на підставі даних лічильника природного газу з урахуванням вимог цього Кодексу та договору. Для визначення фактичного об`єму споживання (розподілу) природного газу приймаються дані лічильника газу Оператора ГРМ.

Як вбачається з матеріалів справи відповідач споживав природний газ, проте своїх обов`язків щодо повної та своєчасної оплати отриманих послуг не виконував та не сплачував рахунки за спожитий природний газ.

Довідкою «Фінансовий стан», виданою Львівським відділом ТОВ «Львівгаз збут» (а.с.6), підтверджується, що показник лічильника станом на січень 2018 року становить 4281 і станом на грудень 2020 року також становить 4281, що свідчить про відсутність споживання природного газу відповідачами за вказаний період. Станом на січень 2018 року утворилася заборгованість у розмірі 8 719,42 грн.

Відповідно до частин першої та другої статті 614 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання.

Аналіз положень статті 614 ЦК України дає підстави для висновку про те, що, установлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов`язання, ЦК України покладає на неї обов`язок довести відсутність своєї вини.

Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2019 року по справі №717/1323/16-ц (провадження №61-22244св18).

Проте, відповідачі не довели належними та допустимими доказами відсутності своєї вини у порушенні зобов`язання з оплати вартості спожитого природного газу, поставленого позивачем за адресою: АДРЕСА_1 .

Оскільки позивач до січня 2018 року надавав послуги з газопостачання за адресою: АДРЕСА_1 , а відповідачі не надали належних доказів неправильності проведених позивачем розрахунків існуючої заборгованості за надані послуги, враховуючи факт смерті відповідача ОСОБА_4 і набуття його прав та обов`язків спадкоємцем і відповідачем ОСОБА_2 , слід дійти висновку про обґрунтованість позовних вимог ТОВ «Львівгаз збут» до відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_2 .

Разом з тим, даний позов ТОВ «Львівгаз збут» подано до суду 11 січня 2021 року.

У березні 2021 року відповідач ОСОБА_2 подав до суду заяву про застосування строку позовної давності до позовних вимог ТОВ «Львівгаз збут» (а.с. 49).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

У статті 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі №575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 5 грудня 2018 року у справах №522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі №372/266/15-ц (пункт 51).

Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач (частини перша та друга статті 264 ЦК України). Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (частина третя вказаної статті).

У наведеній відповідачем постанові Великої Палати Верховного Суду від 7 липня 2020 року по справі №712/8916/17 (провадження №14-448цс19) викладено висновок (п.81, 82), що переривання перебігу позовної давності передбачає, що внаслідок вчинення певних дій (або підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку, або подання кредитором позову до одного чи кількох боржників) перебіг відповідного строку, що розпочався, припиняється. Після такого переривання перебіг позовної давності розпочинається заново з наступного дня після підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку або після подання кредитором позову до одного чи кількох боржників. Подання заяви про видачу судового наказу заявник (стягувач) не може використовувати згідно з частиною другою статті 264 ЦК України з метою переривання позовної давності за відповідною вимогою чи за її частиною. На підставі припису частини другої статті 264 ЦК України переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позову до належного відповідача з дотриманням вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.

Окрім того, потрібно мати на увазі, що вчинення боржником будь-яких дій щодо визнання боргу або іншого обов`язку поза межами строку позовної давності не може тягти за собою його переривання, оскільки цей строк сплив у зв`язку з чим не міг перериватися (Ухвала ВССУ від 11.02.2015 р. по справі № 6-42505св14).

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, може, з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова оплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу.

При цьому, якщо виконання зобов`язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини боргу (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 22.03.2017 року у справі за №6-43цс17.

З наданого представником ТОВ «Львівгаз збут» розрахунку заборгованості не вбачається підстав для переривання строку позовної давності.

Однак, з 2-го квітня 2020 року набрав чинності Закон України від 30 березня 2020 року №540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням корона вірусної хвороби (COVID-19)», яким були внесені доповнення до Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу, а саме доповнено п.12 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню корона вірусної хвороби (COVID-19), строки визначенні статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 Цивільного кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

Разом з тим, відповідачами не надано належних доказів пропуску позивачем строків позовної давності. Досудове попередження ТОВ «Львівгаз збут» (а.с.56), попередження про припинення газопостачання (а.с.57), рахунок за газ та послуги з газопостачання за січень 2017 року (а.с.58), рахунок № НОМЕР_1 від 11.01.2018 року (а.с.59), не дають змоги встановити коли саме виникла заборгованість, зазначена у цих документах, як не дають змоги встановити чи здійснювались відповідачами чи з їхньої згоди іншими особами оплати коштів на погашення існуючої заборгованості з газопостачання до січня 2018 року, що може вважатися підставою для переривання перебігу позовної давності.

У відповідності до вимог ч.1, 5 ст.81 ЦПК України визначено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази надаються сторонами та іншими учасниками справи.

При цьому, згідно ч.7 ст.81 ЦПК України, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

За таких обставин, відсутні правові підстави для застосування до позовних вимог ТОВ «Львівгаз збут» строків позовної давності.

Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

На підставі зазначеного, суд доходить висновку про необхідність задовольнити позовні вимоги, а саме з відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на користь позивача слід стягнути солідарно заборгованість за спожитий природний газ в сумі 10 471,43 грн., з яких основний борг у розмірі 8 719,42 грн., інфляційні втрати 1 185,84грн. та 3% річних у розмірі 566,17 грн.

Відповідно до ч.1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відтак, вирішуючи питання стягнення судових витрат на підставі ст.141 ЦПК України, суд приходить до висновку, що слід стягнути з відповідачів на користь позивача понесені судові витрати у розмірі по 1 051 грн. з кожного.

Керуючисьст.ст. 4, 5, 10-13, 19, 76, 77, 79, 80, 83, 89, 95, 141, 223, 247, 259, 263-265, 268, 273, 353 ЦПК України -

ВИРІШИВ:

позов задовольнити.

Стягнути солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівгаз збут» основний борг у розмірі 8719,42 гривень, інфляційні витрати у розмірі 1 185,84 гривень та3% річних у розмірі 566,17 гривень, а всього разом 10 471 гривень(десять тисяч чотириста сімдесят одна гривня, сорок три копійок).

Стягнути з ОСОБА_3 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівгаз збут» 1051 гривень понесених судових витрат.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівгаз збут» 1051 гривень понесених судових витрат.

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до апеляційного суду Львівської області. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Львівгаз збут», адреса: м.Львів вул. Шевченка Т, буд. 111 А, код ЄДРПОУ 39594527

Відповідач: ОСОБА_3 - ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 .

Відповідач: ОСОБА_2 - ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 .

Дата складення повного судового рішення - 04.01.2022 року.

Суддя: Мартинишин М.О.