Рішення № 102420374, 21.12.2021, Житомирський районний суд Житомирської області

Справа № 278/454/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2021 року м. Житомир

Житомирський районний суд Житомирської області у складі головуючого судді Дубовік О. М., за участю секретаря судового засідання Мороз К. Г., розглянувши за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: Станишівська сільська рада Житомирського району Житомирської області, ОСОБА_5 про визнання недійсним заповіту, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до суду з вище вказаним позовом, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_6 . Після смерті ОСОБА_6 відкрилась спадщина у вигляді житлового будинку АДРЕСА_1 .

Спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_6 є: дочка спадкодавця - ОСОБА_1 , дружина померлого спадкодавця - ОСОБА_5 та діти померлого брата ОСОБА_7 - ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .

При зверненні до нотаріальної контори позивачу стало відомо про наявність заповіту від 23.05.2017 року, який посвідчений Станишівською сільською радою Житомирського району Житомирської області, зареєстрований в реєстрі за № 27 на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .

Дійсність даного заповіту ставить під сумнів та вважає його недійсним виходячи з наступного.

Її батько, ОСОБА_6 , тривалий проміжок часу страждав на слабоумство та перебував на обліку в Житомирському психоневрологічному диспансері; постійно спостерігався лікарем психіатром Житомирського психоневрологічного диспансеру, приймав психотропні ліки, оскільки без ліків він взагалі був в неадекватному стані; не впізнавав рідних; у нього постійно були відчуття, що його хтось переслідує, неодноразово звинувачував сусідів в крадіжці майна, хоча насправді ніяких крадіжок не було. Також ОСОБА_6 зберігав обгортку від зошита та вважав її державним актом на землю; говорив, що він його нікому не віддасть. Окрім того, з 2015 року батько втратив зір та після цього нікого не впізнавав.

Враховуючи викладене, вважає, що заповіт ОСОБА_6 є недійсним, як такий що підписаний особою, яка на момент складання заповіту не усвідомлювала значення своїх дій та не могла ними керувати.

З врахуванням уточненої позовної заяви (а.с. 79-81), просить визнати недійсним заповіт ОСОБА_6 , який посвідчений на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .

У відзиві на позовну заяву представник відповідача ОСОБА_8 , яка діє в інтересах ОСОБА_4 , просить у задоволенні позову відмовити за безпідставністю (а. с. 87, т. 1).

Позивач та її представник ОСОБА_9 в судові засідання 02.11.2021 року, 22.11.2021 року не з`явились. ОСОБА_9 позовні вимоги раніше підтримувала та просила задовольнити.

Ухвалою суду від 22.11.2021 року зобов`язано позивача ОСОБА_1 та її представнику ОСОБА_9 надати докази на підтвердження поважності причин неявки в судове засідання; роз`яснено ОСОБА_1 , що її неявка (або неявка її представника) у наступне засідання не є перешкодою для подальшого розгляду справи (а.с. 69, т. 2).

Сторона відповідача позовні вимоги не визнали та просили суд у їх задоволенні відмовити. Зауважили, що спадкодавець на момент складання спірного заповіту мав добрий стан здоров`я; до лікарів почали звертатись у 2018 році, коли стали спостерігати його погіршення стану. Наголосили, що це була воля спадкодавця, оскільки батько онуків, на користь яких і було складено заповіт, загинув, відтак дід саме так і розпорядився щодо свого майна.

Представником Станишівської сільської ради Житомирського району Житомирської області подано заяву про розгляд справи за його відсутності; при вирішенні справи поклалися на розсуд суду (а.с. 77, т. 1).

Третя особа ОСОБА_5 в судове засідання не з`явилась, про дату час та місце розгляду справи сповіщалась належним чином, що стверджується матеріалами справи (а.с. 33, т. 2). Під час розгляду справи просила подальший її розгляд здійснювати за її відсутності. Під час розгляду справи суду повідомила, що вона та померлий чоловік заповіт складали разом та вирішили все заповісти саме онукам. Дійсно, померлий переніс хірургічне втручання - бала здійснена операція на одне око, але проблеми з зором були саме на око, яке прооперували. Крім того, останній самостійно ходив, міг розписатися, перерахувати грошові кошти та таке інше. У 2017 році, в тому числі і на момент складання спірного заповіту, мав добрий стан здоров`я. З літа 2018 року стан його здоров`я погіршився; а вже 2019 році дійсно стан його був незадовільний.

21.12.2021 року позивач та її представник в судове засідання повторно не з`явились. Неявка позивача та її представника у даному випадку не є перешкодою для подальшого розгляду справи, оскільки справа слухається по суті, відтак відсутні обставини, які б перешкоджали подальшому розгляду справи та ухваленню рішення (з огляду розумності строків розгляду справи судом).

Заслухавши пояснення сторін, покази свідка, дослідивши матеріали цивільної справи, судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

У відповідності зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Водночас, відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За змістом ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Згідно зі статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Відповідно до положень ч. 1, п. п. 1, 3, 7, 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; припинення дії, яка порушує право; припинення правовідношення. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має права на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Судом встановлено, що ОСОБА_10 є рідною донькою ОСОБА_6 (а.с. 10, 12, т. 1), який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 14, т. 1).

З матеріалів спадкової справи № 229/2019 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 (а.с. 114-171, т. 1) вбачається, що із заявами про прийняття спадщини звернулись ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

ОСОБА_5 звернулась із заявою про відмову від прийняття спадщини (а.с. 135, т. 1).

23.05.2017 року ОСОБА_6 склав заповіт, яким на випадок своєї смерті, все своє майно, де б воно не знаходилось та з чого воно не складалось, все те, що буде йому належити на час смерті заповів онукам - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в рівних частинах кожному (а.с. 134, т. 1). Заповіт посвідчений в.о. старости с. Зарічани Станишівської сільської ради Житомирського району Житомирської області Ткачуком В. М.

Відповідно до ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Законодавець визначив пріоритет спадкування за заповітом над спадкуванням за законом, зазначивши у ч. 2 ст. 1223 ЦК України, що спадкування за законом має місце лише у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також неохоплення заповітом всієї спадщини.

Згідно ст. 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Статтею 1247 ЦК України визначені загальні вимоги до форми заповіту, відповідно до яких заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до ч. 4 ст. 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.

Статтею 1251 ЦК України встановлено, що якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Відповідно до положень ч. 1, 2 ст. 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Згідно п. 4 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам, відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом(частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Згідно з частиною другою статті 1267 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Заінтересованими особи, повноважними пред`являти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України, можуть розглядатися виключно особи, суб`єктивні спадкові права яких, що виникають відповідно до норм книги шостої ЦК України (спадкоємців за законом, спадкоємців за іншим заповітом, відказоодержувачів), порушені у зв`язку із вчиненням (складанням) недійсного (за їх твердженням) заповіту.

Відповідно до вимог статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

Вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтею 1247 ЦК України, згідно з якою загальними вимогами до форми заповіту є складання заповіту в письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання, заповіт повинен бути особисто підписаний заповідачем.

Стаття 1257 ЦК України передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, в якій передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Підставою недійсності заповіту є недотримання заповідачем вимог, додержання яких необхідне для чинності цього правочину. Аналіз загальних норм про правочини (гл. 16 ЦК) та спеціальних норм про заповіт (гл. 85 ЦК) дає підстави виділити вимоги, дотримання яких є необхідним для чинності заповіту:

1) зміст заповіту не може суперечити положенням ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

2) заповіт може скласти фізична особа з повною цивільною дієздатністю;

3) заповіт складається особисто заповідачем;

4) волевиявлення заповідача має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

5) заповіт складається в письмовій формі, посвідчується нотаріусом або іншою посадовою чи службовою особою, вичерпний перелік яких наведено у ст. ст. 1251, 1252 ЦК.

Відповідно до ст. 225 ЦК правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

У п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року № 9 роз`яснено, що правила ст. 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Як відзначив Верховний Суд у постанові від 19.02.2020 року у справі № 372/1862/17, підставою для визнання правочину недійсним згідно з ч. 1 ст. 225 ЦК має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Таким чином, особа під час складення заповіту перебуває у стані «фактичної недієздатності».

При цьому слід врахувати, що в контексті ч. 1 ст. 225 ЦК заповідач має страждати тяжким психічним розладом, а не будь-якою іншою хворобою. Сама собою обставина, що заповіт складений у період, коли заповідач систематично хворів, перебував у нестабільному стані здоров`я, не міг себе самостійно обслуговувати, не є підставою для висновку про те, що особа страждала таким розладом здоров`я, який би впливав на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, і який би позбавив його можливості вільно і свідомо висловити свою волю.

Для встановлення психічного стану заповідача в момент складення заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу (п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 р. № 7).

Відтак висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент складення заповіту.

Верховний Суд у постанові від 16.03.2020 року (справа № 204/1064/16-ц, провадження № 61-21834св19) наголосив, що висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину необхідно робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами. Будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи могла в конкретний момент вчинення правочину особа розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Отже, підставою для визнання правочину недійсним згідно з ч. 1 ст. 225 ЦК може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Згідно ст. 110 ЦПК висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта № 172 - 2021 від 09.07.2021 року КНП «Обласний медичний спеціалізований центр» Житомирської обласної ради (а.с. 45-47, т. 2), ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , на час складання та підписання заповіту 23.05.2017 року, будь-якими психічними захворюваннями не страждав, міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

У судовому засіданні 08.02.2021 року було допитано у якості свідка лікаря-психіатра ОСОБА_11 , який показав, що ОСОБА_6 вперше звернувся до нього у липні 2018 році; приходив постійно разом з родичами. Зазначив, що явного психічного захворювання не мав. Спостерігалась легка деменція, яка виникла внаслідок ураження головного мозку, оскільки мав онкологічне захворювання.

Згідно ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

На основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які посилались сторони, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, та враховуючи висновок судово-психіатричного експерта № 172 - 2021 від 07.07.2021, відповідно до якого на момент складання заповіту 23.05.2017 року ОСОБА_6 усвідомлював значення своїх дій та керував ними, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову.

На підставі викладеного та керуючись Конституцією України, ст.ст. 3, 4, 5, 12, 19, 78-81, 89, 263-265, 352, 354 ЦПК України, ст.ст. 12, 15-17, 202, 203, 215, 225, 1217, 1233, 1234, 1247, 1248, 1257, 1267 ЦК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Відмовити у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: Станишівська сільська рада Житомирського району Житомирської області, ОСОБА_5 про визнання недійсним заповіту.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено та підписано 04.01.2022 року.

Суддя О. М. Дубовік