Рішення № 102419870, 01.11.2021, Ленінський районний суд м. Дніпропетровська

01.11.2021 Єдиний унікальний номер 205/4283/21

Єдиний унікальний номер 205/4283/21

Провадження № 2/205/2410/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 листопада 2021 року м. Дніпро

Ленінський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого судді Приходченко О.С.

при секретарі Кулябі Ю.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та Дніпровська міська рада про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 24 травня 2021 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та Дніпровська міська рада про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Ухвалою судді Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 31 травня 2021 року позовну заяву прийнято до провадження суду та відкрито провадження в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 червня 2021 року розгляд справи було відкладено на 30 липня 2021 року.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 липня 2021 року розгляд справи було відкладено на 01 жовтня 2021 року.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 жовтня 2021 року судовий розгляд справи було відкладено і призначено дату розгляду на 01 листопада 2021 року.

Позивач у своєму позові посилався на те, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 березня 2004 року, посвідченого Другої дніпропетровською державною нотаріальною конторою і зареєстрованого в реєстрі за № 4-810, він є власником ј частини квартири АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано у встановленому порядку у КП «ДМБТІ». Власниками інших ѕ частин зазначеної квартири є треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_1 . Позивач з відповідачем перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 листопада 2020 року було розірвано. З червня 2019 року відповідач у спірній квартирі не проживає, її речей в ній немає, комунальні послуги вона не сплачує, поточний ремонт не здійснює. Позивач у своїх позовних вимогах просив суд визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Відповідачеві ОСОБА_2 у встановленому законом порядку було направлено копію ухвали про прийняття цивільної справи до провадження суду з копією позовної заяви та копіями доданих до неї матеріалів. У встановлений строк відповідачем відзив на позовну заяву подано не було, зустрічний позов не заявлено, будь-які інші документи до суду не направлено.

Третім особам ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та Дніпровській міській раді у встановленому законом порядку було направлено копію ухвали про прийняття цивільної справи до провадження суду з копією позовної заяви та копіями доданих до неї матеріалів. У встановлений строк письмових пояснень щодо позову до суду третіми особами подано не було.

Перевіривши матеріали справи, оцінивши докази, що містяться в матеріалах справи, суд вважає позовну заяву такою, що не підлягає задоволенню.

Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 березня 2004 року, посвідченого Другою дніпропетровської державною нотаріальною конторою і зареєстрованого в реєстрі за № 4-810, ОСОБА_1 є власником ј частини квартири АДРЕСА_1 (а.с. 17). Право власності у встановленому законом порядку зареєстровано в КП «ДМБТІ» (а.с. 18).

На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 березня 2004 року, посвідченого Другою дніпропетровської державною нотаріальною конторою і зареєстрованого в реєстрі за № 4-812, третя особа ОСОБА_1 є власником ј частини квартири АДРЕСА_1 (а.с. 19). Право власності у встановленому законом порядку зареєстровано в КП «ДМБТІ» (а.с. 20).

На підставі свідоцтва про право власності від 23 березня 2004 року, посвідченого Другою дніпропетровської державною нотаріальною конторою і зареєстрованого в реєстрі за № 4-808, третя особа ОСОБА_3 є власником Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 (а.с. 21). Право власності у встановленому законом порядку зареєстровано в КП «ДМБТІ» (а.с. 22).

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 листопада 2020 року шлюб між позивачем і ОСОБА_2 було розірвано (а.с. 9-10).

Відповідно до акту обстеження від 30 листопада 2020 року, затвердженого головою ЖБК № 350, ОСОБА_2 у спірній квартирі АДРЕСА_1 не проживає з червня 2019 року (а.с. 5).

На підставі ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Частиною 1 ст. 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ч. 1 ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Згідно з ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Статтею 387 ЦК України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

На підставі ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Право користування чужим майном передбачено у положеннях ст. ст. 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки: у ч. 1 ст. 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.

Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди приймає до уваги як формальні підстави, передбачені ст. 406 ЦК України, так і зважає на те, що сам факт припинення сімейних відносин з співвласником квартири - ОСОБА_1 не позбавляє ОСОБА_2 права користування приміщенням.

У постановах від 10 березня 2021 року у справі № 686/26093/19-ц (провадження № 61-16974св20), від 31 травня 2021 року у справі № 310/1912/19 (провадження № 61-3370св20), від 15 вересня 2021 року у справі № 643/2443/17 (провадження № 61-1731св20) Верховний Суд прийшов до висновку про те, що у разі виникнення спору між власником та членами його сім`ї суд повинен врахувати, що право члена сім`ї власника на користування житлом є сервітутним правом, у зв`язку з чим припинення цього права повинно відбуватися у відповідності з вимогами ст.ст. 405, 406 ЦК України, зокрема, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Положення ст. 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі ст. 402 ЦК України, ч. 1 ст. 405 ЦК України.

Неможливість для позивача здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

При цьому суд зауважує, що в провадженні Ленінського районного суду м. Дніпропетровська перебуває спір між сторонами щодо визначення місця проживання їх спільної дитини, а також зважаючи, що рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 листопада 2020 року шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було розірвано, суд приходить до висновку, що причини непроживання відповідача у спірному житловому приміщенні не можуть мати характер неповажних, оскільки між відповідачем і позивачем склалися напружені та неприязні стосунки, що самі по собі є наслідком неможливості користування відповідачем житловим приміщенням, співвласником якого є позивач. Таким чином, факт її непроживання у спірному житловому приміщенні за місцем реєстрації обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення відповідача права користування даним житлом.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені законом строки у жилому приміщенні без поважних причин.

За таких обставин, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, які було надано позивачем, доказів неповажності причин не проживання відповідача ОСОБА_2 судові надано не було, суд не вбачає законних підстав визнавати її такою, що втратила право користування житловим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 , тому позивачеві у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

На підставі п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України у разі відмови в позові судовий збір покладається на позивача.

Враховуючи, що у задоволенні позовних вимог позивачеві відмовлено, сплачений ним судовий збір у розмірі 908 гривень (а.с. 1) слід віднести за його рахунок

На підставі викладеного, керуючись ч. 1 ст. 316, ч. 1 ст. 317, ч. 1 ст. 321, ч. ч. 1, 2 ст. 386, ст. ст. 387, 391, ст. ст. 401-406 ЦК України, ч. 1 ст. 141, ст. ст. 263, 264, ч.ч. 1-5 ст. 265 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ) у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 ), треті особи: ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 ), ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 , проживає за адресою: АДРЕСА_3 ) та Дніпровська міська рада (ЄДРПОУ 26510514, юридична адреса: 49000, м. Дніпро, пр. Дмитра Яворницького, буд. 75) про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відмовити.

Судові витрати по справі у вигляді судового збору у розмірі 908 гривень віднести за рахунок позивача.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом тридцяти днів з дня його складення.

Суддя: