Рішення № 102373138, 06.10.2021, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/12591/21

Провадження № 2/761/7782/2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2021 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Сіромашенко Н.В.,

при секретарі Когут Є.О.,

за участі представника позивача ОСОБА_1 ,

представників відповідача Тетері І.А., Цоя Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Адмітад» про стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку, -

ВСТАНОВИВ:

05 квітня 2021 року позивачка звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ТОВ «Адмітад» в якому просить стягнути з відповідача вихідну допомогу у розмірі 82650,60 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22.01.2019 по 18.06.2020 у розмірі 483506,01 грн.

Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що у квітні 2019 року вона звернулася до суду із позовом до ТОВ «Адмітад» (далі - відповідач, Товариство) про встановлення факту, що має юридичне значення, визнання трудового договору розірваним, зобов`язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди.

При цьому, зазначає, що постановою Київського апеляційного суду від 10.12.2020 у справі №761/17325/19-ц її позовні вимоги були задоволені, зокрема, судом апеляційної інстанції було постановлено її апеляційну скаргу задовольнити частково, рішення Печерського районного суду м. Києва від 13.02.2020 скасувати, постановити по справі нове судове рішення про часткове задоволення позову, а саме: встановити факт перебування ОСОБА_2 у трудових відносинах з ТОВ «Адмітад» на посаді прибиральниці службових приміщень у період з 14.12.2018 по 21.01.2019 за сумісництвом; зобов`язати ТОВ «Адмітад» оформити трудові відносини з ОСОБА_2 , яка з 14.12.2018 по 21.01.2019 працювала на посаді прибиральниці службових приміщень в ТОВ «Адмітад» без укладення трудового договору, про що внести до трудової книжки ОСОБА_2 відповідні записи, після надання трудової книжки, із зазначенням про звільнення за ч. 3 ст. 38 КЗпП України; стягнути з ТОВ «Адмітад» на користь ОСОБА_2 заробітну плату за період з 14.12.2018 по 28.12 2018 року у розмірі 10359 грн; стягнути з ТОВ «Адмітад» на користь ОСОБА_2 моральну шкоду у розмірі 1 000 грн.

Позивач звернула увагу на те, що при прийнятті судового рішення апеляційним судом було встановлено наступне.

13.12.2018 ОСОБА_2 звернулася до ТОВ «Адмітад» із заявою про прийняття на роботу на посаду прибиральниці службових приміщень.

Того ж дня, до ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві Товариством подано повідомлення про прийняття працівника на роботу, у якому зазначено про прийняття ОСОБА_2 на роботу з 14.12.2018 згідно наказу № 110-К від 13.12.2018 з повним робочим днем.

Також, матеріалами справи доведено, що 14.12.2018 у АТ «Укрсиббанк» на ім`я позивачки відкрито картковий рахунок та 28.12.2018 відповідачем було їй перераховано на цей рахунок заробітну плату, за період роботи з 14.12.2018 по 28.12.2018, у сумі 2 749, 92 грн.

За встановленими при розгляді справи обставинами ОСОБА_2 була допущена до роботи на посаду прибиральниці службових приміщень у ТОВ «Адмітад», що вказує на те, що предметом цього договору є процес праці.

Даючи пояснення в судовому засіданні, представник ОСОБА_2 зазначала, що позивач мешкає у будинку, який знаходиться поруч з приміщенням Товариства, працівники якого працювали і в вечірній час, що її дуже влаштовувало й роботу прибиральника за згодою роботодавця позивач виконувала протягом дня чи ввечері, поєднуючи виконання обов`язків прибиральниці за основним місцем роботи у навчальному закладі.

Також, факт перебування ОСОБА_2 у трудових відносинах з відповідачем підтверджується долученими до справи даними, які містяться у витягу з реєстру застрахованих осіб та реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, який узгоджується з інформацією, наявною у листі ГУПФУ в м. Києві, відповідно до якого станом на 26.02.2020,в електронній базі Пенсійного фонду України наявний основний зафіксований актуальний звіт про суми нарахованої заробітної плати застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування страхувальника ТОВ «Адмітад» за грудень 2018 року. Звіт зареєстровано 14.01.2019 року за номером ПФУ 408108. Звіт містить дані про трудові відносини із застрахованою особою позивачем, а також період проведення нарахування - грудень 2018 року; загальна сума нарахованої заробітної плати (усього з початку звітного місяця) - 3416,05;сума нарахованого єдиного внеску за звітний місяць - 751,53; ознака неповного робочого часу -0. Зміст складеного ТОВ «Адмітад» звіту узгоджується з об`єктивними діями, вчиненими відповідачем, пов`язаними з прийняттям позивача на роботу та оплатою праці.

Крім того, з долученого до справи копії листка непрацездатності, виданого на ім`я позивача, убачається, що у період з 02.01.2019 по 21.01.2019.позивачка була визнана непрацездатною й згідно відображеної в листку інформації, місцем її роботи зазначено ТОВ «Адмітад».

Таким чином, зазначені обставини підтверджують факт перебування ОСОБА_2 у трудових відносинах, у період з 14.12.2018 по 21.01.2019, та виконання у період з 14.12.2018 по 28.12.2018 трудових обов`язків, а з 02.01.2019 по 21.01.2019 - перебування на листку непрацездатності.

Крім того, встановлено, що 17.09.2019 позивач через засоби поштового зв`язку звернулася до ТОВ «Адмітад» із заявою про її звільнення з роботи з 21.01.2019 за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України - не виконання відповідачем умов законодавства про працю, умов трудового договору. Між тим, як свідчать матеріали справи, відповідь на заяву ОСОБА_2 . Товариством надано не було.

Зазначений характер бездіяльності відповідача колегією суддів розцінюється як бажання уникнути відповідальності за порушення положень трудового законодавства під час прийняття позивача на роботу й даний факт визнає доведеним.

При цьому, обґрунтовуючи наявність підстав до розірвання трудового договору на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП України, - недотримання відповідачем безпечних умов праці, зміст вимог обґрунтовано тим, що з позивачем жодного разу не проводився інструктаж, не проводилися відповідні навчання, в той час як виконання ОСОБА_2 трудових обов`язків прибиральника було пов`язано з використанням у роботі хімічних засобів з хлорними та кисневими окислювачами, а також концентрованими лугами з концентрованим вмістом кислоти.Вдихаючи пари хімічних засобів при прибиранні душової, санвузлів, приміщення яких погано провітрювалося й випаровування від дезінфікуючих засобів тривалий час концентрувалося у повітрі, ОСОБА_2 захворіла. Проте роботодавець, незважаючи на хворобу позивача, наполягав на виконанні нею трудових обов`язків, попередивши, що у випадку її невиходу на роботу прийме іншого працівника. Згодом, з метою позбутися хворого працівника, 09.01.2019 скасував повідомлення, подане до податкової інспекції, маючи на меті позбавити її права на соціальний захист та не оплачувати лікарняні, а надалі, коли вона ще хворіла, повідомив, що на роботу можна більше не приходити, оскільки на її місце прийнято іншого працівника.

З метою захисту своїх прав, на адресу роботодавця вона відправила заяву про розірвання трудового договору за ч.3 ст. 38 КЗпП України, яка залишилися без відповіді, а також листок непрацездатності, отримані товариством, відповідно, 21 та 23 січня 2019 року.

Факт отримання заяви та листка непрацездатності й залишення їх без відповідного реагування, матеріалами справи не спростовано.

Разом з тим, при наявності безспірних доказів перебування позивача у трудових відносинах, товариством на спростування твердження ОСОБА_2 про це не надано доказів виконання вимог ст.ст. 6,18 Закону України «Про охорону праці», ч. 2,7 ст.153 КЗпП України та Типового положення.

Зазначене дає підстави для висновків про те, що відповідач, приховуючи факт трудових відносин з ОСОБА_2 , припустився порушень її трудових прав та законних інтересів.

Отже, не вчинення відповідачем будь-яких дій, спрямованих на поновлення прав ОСОБА_2 , колегією суддів розцінюється як бажання уникнути відповідальності за допущені порушення трудових прав позивача й вважає доведеними заявлені по справі вимоги про наявність підстав до зобов`язання відповідача розірвати трудовий договір на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП України.

З урахуванням вищевказаного, колегія суддів вважає доведеним факт наявності між сторонами трудових відносин й перебування ОСОБА_2 на посаді прибиральниці службових приміщень за сумісництвом у період з 14.12.2018 по 21.01.2019, а оскільки відповідач відмовляється їх визнавати та оформляти, тому позовні вимоги про встановлення факту перебування в трудових відносинах та зобов`язання внести записи до трудової книжки підлягають задоволенню.

Крім того, судом було встановлено, що матеріалами цивільної справи №761/17325/19-ц доведено факт виконання ОСОБА_2 трудових обов`язків без укладення трудового договору, а тому,відповідно до положень ч. 6 ст.235 КЗпП України, на її користь підлягає стягненню заробітна плата у розмірі не нижчому середньої заробітної плати за відповідним видом економічної діяльності у регіоні у відповідному періоді. Зі справи убачається, що роботодавцем була протабельована за період з 14.12.2018 по 28.12.2018 й за це період, що становить 10 робочих днів, їй була виплачена заробітна плата, в сумі 2 749,42 грн.Отже, сума заробітної плати за період роботи з 14.12.2018 по 28.12.2018 й за це період, що становить 10 робочих днів складає суму 10359 грн., яка і підлягає стягненню з відповідача, враховуючи положення ч.7 ст. 235 КЗпП України.

Крім того, суд апеляційної інстанції встановивши, що відповідачем було порушено права ОСОБА_2 , враховуючи фактичні обставини, при яких позивачу були спричинені моральні страждання, ступінь вини відповідача, істотність вимушених змін у способі життя та інші обставини та на відшкодування моральної шкоди стягнути 1000 грн.

За таких обставин, позивачка вважає, що судовим рішенням встановлено, що діючи протиправно, відповідач не визнавав позивачку своїм працівником, стверджував у суді, що позивач ніколи нього не працювала, відмовлявся оформлювати трудовий договір, виплачувати заробітну плату, у розмірі визначеному чинним законодавством України, звільняти її з роботи, здійснити з нею розрахунок при звільненні, всупереч її законним вимогам про проведення розрахунку та ст. 116 КЗпП України, приховував трудові відносини з позивачем та вводив в оману суд, не виплатив вихідну допомогу, враховуючи законність вимог позивача про звільнення за ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

Таким чином, позивачка, на підставі положень ст.ст. ч. 2 ст. 233, 44, 116, ч. 1 ст. 117 КЗпП, Постанови кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати»,просила стягнути з відповідача вихідну допомогу у розмірі 82650,60 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 22.01.2019 по 18.06.2020, у розмірі 483506,01 грн.

При цьому, в обґрунтування розрахунку таких виплат, зазначила на наступне.

Середньоденна заробітна плата у розрахунковому періоді складає: 3416,05 грн +10359,00грн/10 = 1377,51 грн,з яких: 3416,05 грн - сума заробітної плати, нарахована та виплачена відповідачем за 10 робочих днів, в період з 14.12.2018 до 28.12.2018, 10359,00 грнприсуджені апеляційним судом, 10 робочих днів (фактично відпрацьовано робочих днів, в період з 14.12.2018 до 28.12.2018).

Кількість робочих днів у розрахунковому періоді (грудень 2018 р.)=20 робочих днів.

Середньомісячна заробітна плата у розрахунковому періоді: 1377,51*20=27550,2 грн.

При цьому, вказала, що встановлено, що колективний договір не визначає розміру вихідної допомоги, яка має бути виплачена працівникові при звільненні за ч.3ст. 38 КЗпП України, а оскільки судом апеляційної інстанції визнано, що трудовий договір з позивачем було припинено внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору, а тому, відповідно до ст. 44 КЗпП відповідач повинен був при звільненні виплатити їй середній заробіток за три місяці, що становить: 27550,2грн*3=82 650,6 грн.

Крім того, оскільки відповідач у строки, визначені діючим законодавством, не провів розрахунок при звільненні,не виплатив вихідну допомогу, яка входить до структури заробітної плати, то виходячи із розміру її середньоденної заробітної плати, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, який слід рахувати з 22.01.2019 по 18.06.2020, становить 483506,01 грн: 1377,51 грн (середньоденний заробіток)*351 робочий день (днів затримки розрахунку).

Ухвалою судді від 12.04.2021 позовна заява залишена без руху та позивачці надано строк для усунення недоліків.

Ухвалою судді від 14.05.2021 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін для розгляду справи по суті на 02.08.2021 о 15 год. 00 хв.

13.07.2021 від представника відповідача до суду поштовим відправленням надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник заперечив проти позову повністю, просив відмовити у задоволенні позовної заяви.

Відзив обґрунтовано тим, що позивачкою пропущено тримісячний строк, встановлений ч. 1 ст. 233 КЗпП для звернення до суду з таким позовом.

При цьому пояснив, що, як вказує позивачка, вона звернулася до Товариства із заявою про її звільнення з роботи з 21.01.2019, на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП. Відтак, позов до суду про стягнення з відповідача вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні мав бути поданий позивачкою в термін до 21.04.2019, тобто, протягом трьох місяців з дня, наступного за днем, коли вона дізналася про нібито порушення свого права на отримання вказаних сум, пред`явлених до стягнення. Також зазначив, що враховуючи висновок, наведений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 у справі у справі № 711 /4010/13-ц (п.п. 50-53), на позовні вимоги приписи ч. 2 ст. 233 КЗпП не поширюються.

Крім того, вимогу щодо стягнення з відповідача вихідної допомоги вважає безпідставною та необґрунтованою.

Вказав, що основним завданням вихідної допомоги є матеріальне забезпечення звільненого працівника в період пошуку ним нової роботи. Однак, як зазначає ОСОБА_2 , остання самостійно прийняла рішення про звільнення її за власним бажанням з місця роботи, доказів про те, що відповідач зі свого боку вчиняв будь-які дії, спрямовані на її звільнення з роботи всупереч її волі, матеріали справи не містять.

При цьому, зауважив, що робота позивачки в Товаристві була за сумісництвом, тоді як, основне місце роботи було в навчальному закладі «Спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 97 ім. О. Теліги з поглибленим вивченням англійської мови Шевченківського району м. Києва», в якій позивачка, також працювала прибиральницею.

Однак, як стверджує позивачка, з 02.01.2019 до 21.01.2019, вона тимчасово втратила працездатність (листок непрацездатності серія АДЕ № 949009). При цьому, своє перебування на лікарняному, вона пов`язує з десятиденною роботою в ТОВ «Адмітад» та у зв`язку з цим вважає, що наявні підстави для її звільнення на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП, оскільки, Товариством не виконується законодавство про працю.

При цьому, звернув увагу на тому, що, незважаючи на те, що причинно-наслідковий зв`язок між роботою в Товаристві та захворюванням позивачкою жодним чином не доведено, остання, в період часу, коли вона перебувала на лікарняному, виконувала свої посадові обов`язки в повному обсязі за основним місцем її роботи, що підтверджує лист директора Навчального закладу від 25.03.2019 року № 05-03/63 (засвідчена копія додається). За таких обставин, зазначив, що ОСОБА_2 не потребувала пошуку нової роботи, а, відтак, з огляду на правову природу вихідної допомоги відсутні підстави для виплати їй Товариством матеріального забезпечення у вигляді вихідної допомоги. Таким чином вважає, що зазначений листок непрацездатності видано медичною установою безпідставно, оскільки, позивачка в цей період фактично перебувала в працездатному стані та виконувала роботу за основним місцем роботи, а відтак, позовна вимога про стягнення вихідної допомоги є необґрунтованою та безпідставною, тому, відсутні підстави для звільнення позивачкиза ч. 3 ст. 38 КЗпП та, як наслідок, відсутні підстави для виплати позивачці вихідної допомоги за ст. 44 КЗпП.

Крім того, вказував, що норма права, передбачена ч. 6 ст. 235 КЗпП не може бути застосована у взаємозв`язку з ч. 1 ст. 94 КЗпП, ст.ст. 1, 2, ч. ч. 1-2 ст. 6 Закону України «Про оплату праці», ст. ст. 44 та 117 КЗпП, оскільки, вони мають різну правову природу.

При цьому, пояснив, що виходячи зі змісту позовної заяви, вимоги позивачки ґрунтуються на обчисленнях з урахуванням суми середньої заробітної плати за видом економічної діяльності відповідач, тобто, позивачкою при обчисленні середньої заробітної плати для визначення суми вихідної допомоги, до заробітної плати - грошової винагороди за фактично виконану працівником роботу, яка була виплачена позивачці та підлягає врахуванню при здійсненні розрахунку такої виплати, в розумінні норм права, передбачених ч. 1 ст. 94 КЗпП, ст. ст. 1, 2, ч. ч. 1-2 ст. 6 Закону України «Про оплату праці», абз. 3 п. 2, п. 3 Порядку обчислення середньої заробітної плати для виплати вихідної допомоги, затверджений Постановою КМУ від 08.02.1995 № 100 та п. 2.1 Інструкції, додатково додано середню заробітну плату за видом економічної діяльності, передбачену ч. 6 ст. 235 КЗПП, які мають різну правову природу і застосовуються у різних випадках.

Зазначив, що середня заробітна плата відповідно до ВЕД, передбачена ч. 6 ст. 235 КЗПП, за своїм правовим походженням не є тією величиною, передбаченою ч.1 ст. 94 КЗпП,ст. ст. 1, 2, ч.ч. 1-2 ст. 6 Закону України «Про оплату праці», абз. 3 п. 2, п. 3 зазначеного Порядкута п. 2.1 Інструкції, та яка має братися за основу при розрахунку суми вихідної допомоги згідно зі ст. 44 КЗпП та відповідальності, передбаченої у ст. 117 КЗпП.Таким чином, позовні вимоги в цій справі є безпідставними, оскільки, їх обчислення здійснювалося з урахуванням вихідних даних, які не можуть братися при встановлені розміру вихідної допомоги та відповідальності за затримку виплати цієї допомоги, а тому, ця підстава є самостійною для відмови у задоволенні позову. При цьому, вказав, що позивачці була нарахована відповідачем та 28.12.2018 виплачена ним заробітна плата у розмірі 3 416,05 грн. Отже, враховуючи правила обчислення середньої заробітної плати, передбачені абзацом 3 п. 2 вказаного Порядку та наведені обставини, розмір вихідної допомоги, який підлягав би сплаті позивачці становить 20496,30 грн, (тобто, без додавання суми заробітної плати, за період часу з 14.12.2018 по 28.12.2018, у розмірі 10359,00 грн, яку, на підставі ч.3 ст. 235 КЗпП, стягнуто з ТОВ «Адмітад» на користь ОСОБА_2 постановою Київського апеляційного суду від 10.12.2020 у справі №761/17325/19-ц.). Поряд з цим, зауважив, що наведений розрахунок позивачки вихідної допомоги призводить до безпідставного подвійного нарахування суми середньої заробітної плати за один обсяг роботи, який вже оплачено відповідачем повністю згідно з посадовим окладом, встановленим для позивачки. При цьому, наведені правила Порядку та норми КЗпП не містять положень про проведення розрахунку середньої заробітної плати з урахуванням сум, встановлених рішенням суду.

Крім того, вказував, що застосування середньої заробітної плати, яку позивачка додатково додає до виплаченої відповідачем суми заробітної плати, є безпідставним, оскільки вона не є працівником в галузі економіки. Так, виходячи з аналізу норми ч. 6 ст. 235 КЗпП, за наявності підстав, суд стягує на користь працівника плату, яка має бути не нижчою за середню заробітну плату відповідно до виду діяльності такого працівника у відповідному регіоні та періоді. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 16.01.2018 року у справі № 127/1309/16-ц. Позивачка обіймала посаду прибиральниці в Товаристві та працювала за сумісництвом, тобто, не виконувала роботу в Товаристві, пов`язану з економічною галуззю, не провадила у відповідача професійну, наукову та технічну діяльність. Отже, здійснення позивачкою розрахунку суми вихідної допомоги, виходячи з середньої заробітної плати в грудні 2018 року, передбаченої для іншого виду роботи, ніж тієї, що вона виконувала є безпідставним і необґрунтованими, а тому, розмір цієї вимоги є недоведеним, та таким, що суперечить п. 3 ч. 3 ст. 175 ЦПК України. При цьому, зазначив, що виконувана позивачкою робота підпадає під вид діяльності - «Діяльність у сфері адміністративного та допоміжного обслуговування», для якої середня заробітна плата в грудні 2018 року, згідно з даними Головного управління статистики у м. Києві, оприлюдненими на його офіційному веб-сайті, дорівнює 10 499 грн.Отже, середня заробітна плата, відповідно до ч. 6 ст. 235 КЗпП, складає мінус 791,30 грн, а саме: - 791,30 грн = 2 624,75 грн - 3 416,05 грн, де:2 624,75 грн - сума середньої заробітної плати згідно з ч. 6 ст. 235 КЗпП: 10499,00 грн (середня заробітна плата в грудні 2018 року за ВЕД позивачки) / 0,5 (працевлаштування позивачки у Товаристві за сумісництвом) = 5 249,50 грн / 20 робочих днів в грудні 2018 року * 10 робочих днів позивачки = 2 624,75 грн; 3416,05 грн - нарахована відповідачем та виплачена ним позивачі заробітна плата за відпрацьований десятиденний час. За таких обставин, застосована позивачкою при здійсненні розрахунку вихідної допомоги сума (10359,00 грн) є неправильною, оскільки, при розрахунку цієї суми взято за основу ВЕД, під який не підпадає характер її посадових обов`язків та, відповідно, суму середньої заробітної плати. При цьому, позивачкою не доведено, що її кваліфікація підпадає під обраний нею ВЕД - «Професійна, наукова та технічна діяльність». Більше того, враховуючи наведене, підстави для стягнення з відповідача на користь позивачки середньої заробітної плати, на підставі ч. 6 ст. 235 КЗпП відсутні, оскільки, виплачена Товариством позивачці сума заробітної плати перевищує розмір, передбачений у вказаній нормі законодавства.

Щодо вимоги про стягнення середнього заробітку у зв`язку із затримкою виплати вихідної допомоги, зазначив, що вимога щодо застосування до Товариства відповідальності, передбаченої у ст. 117 КЗпП, є похідною від вимоги про стягнення з відповідача вихідної допомоги на підставі ст. 44 КЗпП, яка є безпідставною і необґрунтованою, а відтак, відповідач не є таким, що прострочив її виплату, а тому в цій вимозі також слід відмовити.

При цьому додав, що з позовної заяви вбачається, що позивачка 17.09.2019 надіслала засобами поштового зв`язку заяву Товариству про її звільнення з 21.01.2019 на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП, тобто, позивачка 17.09.2019 просила відповідача в своїй заяві звільнити її минулою датою - з 21.01.2019. Зауважив, що таке прохання є неправомірним і не могло бути задоволене відповідачем, оскільки, його задоволення позбавило б останнього можливості виконати наведені вимоги норм трудового законодавства, яке вимагає від роботодавця вчинення дій в день його звільнення працівника, та призвело б до наявності підстав для застосування до нього відповідальності, передбаченої у ст. 117 КЗпП. Таким чином, вважає, що відповідач в спірних відносинах з позивачкою не є таким, що прострочив виконання своїх зобов`язань з виплати вихідної допомоги, оскільки,позивачкою не доведено факту настання моменту, з яким закон пов`язує виникнення в роботодавця обов`язку виплатити працівнику, зокрема, вихідну допомогу. Як наслідок, вимога про застосування до відповідача відповідальності, згідно зі ст. 117 КЗпП, є безпідставною і необгрунтованою, а, відтак, задоволенню не підлягає.

При цьому, звернув увагу щодо періоду прострочення, на який вказує позивачка (22.01.2019 по 18.06.2020), пояснивши, що зважаючи на те, позивачка 17.09.2019 надіслала засобами поштового зв`язку заяву Товариству про її звільнення з 21.01.2019, строк прострочення є меншим на вісім місяців, тобто, може починатися, щонайменше, з 20.09.2019 (17.09.2019 + два дні на поштовий перебіг) та закінчуватися 18.06.2020. Відтак, такий строк може становити дев`ять місяців, а не сімнадцять, як стверджує позивачка. Крім цього, зазначив, що трудове законодавство в день звільнення покладає на роботодавця обов`язок, зокрема, з проведення розрахунку з працівником, що звільняється, проте, незважаючи на це, Київський апеляційний суд, 10.12.2020 своїм рішенням встановив дату припинення трудових відносин Товариства з ОСОБА_2 , на підставі ч. 3 ст. 44 КЗпП, - з 21.01.2019, тобто з дати, яка минула на той час як вже два роки. Відтак, вважає, що незважаючи на неправомірність такого судового рішення, в Товариства лише 10.12.2020 року виник обов`язок здійснити нарахування на підставі ст. 44 КЗпП. При цьому, звернув увагу на тому, що позовна вимога щодо стягнення з відповідача витрат на підставі ст. 117 КЗпП, обраховується позивачкою за період часу до 18.06.2020, однак, обов`язок зі здійснення нарахування в Товариства виник лише 10.12.2020, тобто, після спірного періоду у цій справі. Відтак, спірний строк прострочення виплати вихідної допомоги на підставі ст. 44 КЗпП у цій справі фактично відсутній, оскільки, період за який нарахована позивачкою вимога щодо стягнення середнього заробітку, припинився до моменту виникнення у Товариства обов`язку нарахувати і виплатити позивачці таку допомогу.

Крім цього, звернув увагу, що вимога позивачки про стягнення середнього заробітку, на підставі норм ст. 117 КЗпП, ґрунтується на невірному розрахунку, оскільки, як вже ним було зазначено, позивачкою здійснено невірне обрахування середньої заробітної плати при обчисленні вихідної допомоги.

Також додав, що незважаючи на вищенаведені заперечення, у будь-якому випадку наявні об`єктивні підстави для зменшення розміру середнього заробітку за затримку виплати ОСОБА_2 вихідної допомоги при звільненні, заявленої нею до стягнення, в період з 22.01.2019 по 18.06.2020 (351 робочий день) в розмірі 483506,01 грн, оскільки, він є необґрунтовано завищеним у порівнянні з сумою вихідної допомоги - 20496,30 грн - за розрахунками відповідача, яка є більш ніж у двадцять чотири рази меншою, ніж сума середнього заробітку, яку позивачка просить суд стягнути з відповідача (483506,01 грн), що вказує на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку з розміром вихідної допомоги.

Тому, із врахуванням вищезазначеної позиції щодо періоду прострочення, а саме, що він може починатися, щонайменше, з 20.09.2019, оскільки, позивачка 17.09.2019 надіслала засобами поштового зв`язку заяву Товариству про її звільнення з 21.01.2019, вважає, що сума середньої заробітної плати, заявлена позивачкою до стягнення, підлягає зменшенню, принаймні, до 6770,44 грн. Такий розмір дорівнює сумі, яку працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця (вихідна допомога у розмірі 20 496,30 грн), міг би сплатити відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя. Обчислення вказаної суми здійснено на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні (34,35 %) та за період користування кредитом, за який позивач обраховує цю вимогу (20 496,30 грн * 34,35 % = 7 040,48 грн / 365 = 19,29 грн * 351 робочі дні = 6 770,44 грн).

При цьому, звернув увагу, що при визначенні вказаної суми відповідач застосував підхід, визнаний Великою Палатою Верховного Суду розумним для приблизної оцінки розміру можливих майнових втрат працівника (п. 94.5 постанови від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц).

22.07.2021 від позивачки до суду поштовим відправленням надійшла відповідь на відзив, в якій позивачка вважає доводи відзиву безпідставними та необґрунтованими.

Зокрема, зазначила, що відповідно до рішень КСУ № 8-рп/2013від 15.10.2013 та № 9-рп/2013 від 15.10.2013, у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить. Отже, виходячи зізмісту ч. 2 ст. 233 КЗпП, нею не пропущено строк звернення до суду щодо стягнення вихідної допомоги.

Крім цього, в силу ст. 44 КЗпП, підставою для стягнення вихідної допомоги є припинення трудового договору за ч.3 ст. 38 КЗпП, що й було вирішено апеляційною інстанцією. Інші підстави законом не передбачено.

Щодо розміру заробітної плати вказала, що суд апеляційної інстанції, керуючись положеннями ч.6 ст. 235 КЗпП України, стягнув на її користь позивачки заробітну плату, за період роботи з 14.12.2018 по 28.12.2018, у розмірі 10359,00грн, при цьому, відповідачем позивачці була виплачена заробітна плата в розмірі 3416,05 грн, тому, загальна сума заробітної плати за визначений період складає 13775,05 грн.

Крім того, зазначала, що апеляційним судом встановлено, що заява про розірвання трудового договору за ч.3 ст. 38 КЗпП отримана Товариством 21.01.2019, тому, суд задовольнив вимогу позивачки та розірвав трудовий договір 21.01.2019, тому, зазначена обставина є преюдинійною та не підлягає доказуванню.

Щодо доведення суду розміру майнових втрат позивачки внаслідок неотримання належних їй при звільненні коштів, зазначила, що відповідно до договору позики б/н від 17.01.2019, укладеного між ОСОБА_2 (позивачка, боржниця) та ОСОБА_1 , боржниця отримала в борг на свої життєві потреби 80000,00 грн, які зобов`язувалась повернути 21.01.2019. Однак, в зазначену дату, коштів не повернула. Між тим, листом № б/н від 21.01.2019 боржниця повідомила, що не має можливості повернути борг, оскільки її роботодавець ТОВ «Адмітад» не вчинив передбачених законом дій щодо виплаті належних їй коштів та в зв`язку з цим вона позбавлена можливості сплатити борг.Враховуючи те, що, в подальшому, позика повернута позикодавцю не була, станом на 15.06.2020, борг та проценти за прострочення повернення позики становить: сума основного боргу - 80 000грн, проценти за прострочення повернення позики - 1 020 000 грн, (виходячи з розрахунку(80 000 грн * 912,5%/365)*510 = 1 020 000 грн), штраф - 4000 грн.

Таким чином, позивачка вважає, що наведені у відзиві доводи зводяться до незгоди з преюдиційними обставинами, що були встановлені Постановою Київського апеляційного суду у справі №761/17325/19-ц щодо оцінки зібраних у справі доказів і встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих обставин.

29.07.2021 від представника відповідача до суду поштовим відправленням надійшло заперечення на відповідь на відзив, в якому представник наголосив на безпідставності доводів позивачки.

Зокрема, зазначив, що посилання позивачки на рішення КСУ, не спростовують тієї обставини, що вихідна допомога та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, які у даній справі просить стягнути позивачка, не належать до структури заробітної плати.Відтак, положення ч. 2 ст. ст. 233 КЗпП не поширюється на спірні правовідносини, а тому, доводи позивачки із посиланням на рішення КСУ є безпідставними. Отже, позивачкою пропущено тримісячний строк, встановлений ч. 1 ст. 233 КЗпП для звернення до суду з даним позовом.

З приводу посилань позивачки, що обставини, які встановлені Постановою Київського апеляційного суду від 10.12.2020 у справі № 761/17325/19-ц є преюдиційними, зауважив, що Верховний суд неодноразово висловлював правові позиції, що преюдиція, як звільнення від доказування, не має абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. При цьому, з врахуванням, що у зазначеній Постанові апеляційного суду останній допустив очевидні та явні помилки при встановленні фактичних обставин справи, які мають істотне значення для правильного вирішення спору по суті у даній справі, наголосив, що наведені доводи відповідача підлягають оцінці судом за загальними правилами процесуального законодавства та мають бути враховані судом під час розгляду даної справи по суті.

Щодо посилань позивачки на понесені майнові витрати, звернув увагу на те, що в останній було основне місце роботи в навчальному закладі «Спеціалізована школа № 97 ім. О. Теліги з поглибленим вивченням англійської мови Шевченківського району м. Києва», в якій позивачка, також працювала прибиральницею. Фактичні обставини справи, які не спростовані позивачкою, вказують на те, що, в період з 02.01.2019 по 21.01.2019, вона продовжувала працювати за основним місцем роботи, в той час як до ТОВ «Адмітад» подала листок непрацездатності і свої трудові обов`язки, про які вона зазначала під час розгляду даної справи, не виконувала, що свідчить про недобросовісну поведінку позивачки, не говорячи вже про договір позики, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , на суму 80000,00 грн, відповідно до умов якого їй були нараховані проценти за прострочення повернення зазначеної позики у розмірі 1020000,00 грн. При цьому, зазначив, що, можливо, укладення такого договору між родичами першої лінії споріднення, містить ознаки фраудаторного правочину та спрямовано виключно на реалізацію недобросовісного наміру позивачки стягнути зазначені суми з відповідача. При цьому, зауважив, що посилання позивачки на ту обставину, що саме невиконання відповідачем своїх зобов`язань з виплати їй вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку призвело до тих майнових втрат, про які позивачка зазначала у своїх доводах, є безпідставними з огляду на те, що остання мала основне місце роботи, за яким продовжувала отримувати заробітну плату та виконувати там свої трудові обов`язки.

Поряд з цим, також зазначив, що до моменту набрання законної сили судовим рішенням у справі №761/17328/19-ц, у відповідача були відсутні правові підстави для перерахування позивачці будь-яких коштів, а відтак, строк, за який нараховується позивачкою середня заробітна плата, є безпідставним.

В судовому засіданні 06.10.2021 представник позивачки позовні вимоги підтримала, просила задовольнити.

Представники відповідача в судовому засіданні проти задоволення позову заперечували, просили відмовити в його задоволенні.

Заслухавши представників сторін, дослідившиповно та всебічно наявні матеріали справи, суд встановив наступні обставини справи.

Судом встановлено, що Постановою Київського апеляційного суду від 10.12.2020 у справі №761/17325/19-ц, яка набрала законної сили, рішення Печерського районного суду м. Києва від 13.02.2020 скасовано та постановлено по справі нове судове рішення про часткове задоволення позову. Встановлено факт перебування ОСОБА_2 у трудових відносинах з ТОВ «Адмітад» на посаді прибиральниці службових приміщень у період з 14.12.2018 по 21.01.2019 за сумісництвом. Зобов`язано ТОВ «Адмітад» оформити трудові відносини з ОСОБА_2 , яка з 14.12.2018 по 21.01.2019, працювала на посаді прибиральниці службових приміщень в ТОВ «Адмітад» без укладення трудового договору, про що внести до трудової книжки ОСОБА_2 відповідні записи, після надання трудової книжки, із зазначенням про звільнення за ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Стягнуто з ТОВ «Адмітад» на користь ОСОБА_2 заробітну плату, за період з 14.12.2018 по 28.12 2018, у розмірі 10 359 грн, моральну шкоду у розмірі 1 000 грн, судові витрати пов`язані з розглядом справи у сумі 6342 грн.

Крім того, з листа-відповіді директора спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 97 ім. О. Телігиз поглибленим вивченням англійської мови Шевченківського району м. Києва М. Гусєвої за Вих. 05-03/63 від 25.03.2019, наданої на адвокатський запит, вбачається, що ОСОБА_2 працює прибиральницею у ЗЗСО № 97 ім. О. Теліги за основним місцем роботи з 16.11.2013 і по теперішній час, про що надаємо копію записів зі сторінок трудової книжки. З02.01.2019 по 21.01.2019 ОСОБА_2 виконувала свої посадові обов`язки в повному обсязі згідно графіка роботи.

Крім того, згідно витягу з наказу від 03.09.2018 № 196 «Про розподіл штатних одиниць технічного персоналу на 2018/2019 навчальний рік», ОСОБА_2 працює на посаді прибиральниці з графіком роботи: понеділок - п`ятниця, з 8.30 год.-16.30 год.

Відповідно до листка непрацездатності серії АДЕ № 949009, ОСОБА_2 звільнена від роботи з 02.01.2019 по 22.01.2019.

При цьому, з листа головного лікаря Київського міського психоневрологічного диспансеру № 1 від 15.02.2019 № 061/203/01/04-13/76, наданого на адвокатський запит, вбачається, що комісія ЛКК диспансеру перевірила медичну документацію (ф.025/0 та ф.003/0) пацієнтки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 , яка знаходилась на лікуванні в денному стаціонарі диспансеру з 02.01.2019 по 21.01.2019 з приводу свого нервово-психологічного захворювання. Комісія ЛКК порушень діючого законодавства при виписці листа непрацездатності серії АДЕ №949009, виданого ОСОБА_2 , не виявила.

Наказом директора спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 97 ім. О. Теліги з поглибленим вивченням англійської мови Шевченківського району м. Києва М. Гусєвої від 08.11.2019 № 135-к про звільнення з роботи ОСОБА_2 , останню звільнено з роботи 08.11.2019 за власним бажанням ст.38 КЗпП.

З листа-відповіді директора спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 97 ім. О. Теліги з поглибленим вивченням англійської мови Шевченківського району м. Києва М. Гусєвої за Вих. від 20.09.2021 № 05-03/217 на запит адвоката Цоя Д.С. (представник ТОВ «Адмітад») від 16.09.2021 № 21/09-16/1вбачається, що ОСОБА_2 працювала прибиральницею у ЗЗСО № 97 ім. О. Теліги за основним місцем роботи з 16.11.2013 по 08.11.2019. З 14.12.2018 по 21.01.2019 ОСОБА_2 виконувала свої посадові обов`язки в повному обсязі згідно графіка роботи. ОСОБА_2 звільнилась за власним бажанням (ст. 38 КЗпП) з 08.11.2019 (наказ від 08.11.2019 №135-к). ОСОБА_2 із заявою про видачу дублікату трудової книжки не зверталась. Запис про звільнення не внесено до трудової книжки, тому що на період звільнення вона перебувала у ОСОБА_2 і яку вона відмовилась повернути у визначені заявою терміни. Зазначені обставини підтверджуються копією трудової книжки ОСОБА_2 , НОМЕР_1 .

Відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Звертаючись до Шевченківського районного суду м. Києва із позовною заявою про стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку, позивачкою в обґрунтування позовних вимог фактично покладено висновки, які містяться в мотивувальній частині Постанови Київського апеляційного суду від 10.12.2020 у справі №761/17325/19-ц.

З постанови вбачається, що зазначаючи на наявність підстав для розірвання трудового договору на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України, - недотримання відповідачем безпечних умов праці, зміст вимог обґрунтовано тим, що з позивачем жодного разу не проводився інструктаж, не проводилися відповідні навчання, в той час як виконання ОСОБА_2 трудових обов`язків прибиральниці було пов`язано з використанням у роботі хімічних засобів з хлорними та кисневими окислювачами, а також концентрованими лугами з концентрованим вмістом кислоти, вдихаючи пари яких, при прибиранні приміщень, які погано провітрювалися й випаровування від дезінфікуючих засобів тривалий час концентрувалося у повітрі, ОСОБА_2 захворіла. Проте, роботодавець, незважаючи на хворобу позивача, наполягав на виконанні нею трудових обов`язків, попередивши, що у випадку її невиходу на роботу прийме іншого працівника. Згодом, з метою позбутися хворого працівника, 09.01.2019 скасував повідомлення, подане до податкової інспекції, маючи на меті позбавити її права на соціальний захист та не оплачувати лікарняні, а надалі, коли вона ще хворіла, повідомив, що на роботу можна більше не приходити, оскільки, на її місце прийнято іншого працівника.

З метою захисту своїх прав, на адресу роботодавця вона відправила заяву про розірвання трудового договору за ч.3 ст. 38 КЗпП України, яка залишилися без відповіді, а також листок непрацездатності, отримані товариством, відповідно, 21 та 23 січня 2019 року. Факт отримання заяви та листка непрацездатності й залишення їх без відповідного реагування, матеріалами справи не спростовано. Разом з тим, при наявності безспірних доказів перебування позивача у трудових відносинах, Товариством на спростування твердження ОСОБА_2 про це не надано доказів виконання вимог ст.ст. 6, 18 Закону України «Про охорону праці», ч. 2, 7 ст.153 КЗпП України та Типового положення. Зазначене дає підстави для висновків про те, що відповідач, приховуючи факт трудових відносин з ОСОБА_2 , припустився порушень її трудових прав та законних інтересів. Отже, не вчинення відповідачем будь-яких дій, спрямованих на поновлення прав ОСОБА_2 , колегією суддів розцінено як бажання уникнути відповідальності за допущені порушення трудових прав позивача й на думку колегії є доведеними заявлені по справі вимоги про наявність підстав до зобов`язання відповідача розірвати трудовий договір на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України.

В той же час, досліджені судом докази у справі № 761/12591/21 спростовують обставини, на які посилається позивачка у позовній заяві щодо причинно-наслідкового зв`язку її захворювання з виконанням нею своїх трудових обов`язків прибиральниці в приміщеннях ТОВ «Адмітад», при цьому, зважаючи на те, що робота позивачки в Товаристві була за сумісництвом, а її основне місце роботи було в навчальному закладі, в якому позивачка, також, працювала прибиральницею.

При цьому, як свідчить лист директора спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 97 ім. О. Теліги М. Гусєвої за Вих. 05-03/63 від 25.03.2019, у період з 02.01.2019 по 21.01.2019, ОСОБА_2 виконувала свої посадові обов`язки в повному обсязі згідно графіка роботи (з 8.30 год - 16.30 год - згідно штатного розпису) за основним місцем роботи - у Спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів № 97 ім. О. Теліги.

Більше того, доводи позивачки щодо її захворювання у зв`язку з виконанням нею робіт в приміщенні відповідача, суперечать підставі видачі листка непрацездатності серії АДЕ № 949009, виданого Київським міським психоневрологічним диспансером № 1, за яким вона, у період з 02.01.2019 по 21.01.2019, знаходилась на лікуванні в денному стаціонарі диспансеру з приводу свого нервово-психологічного захворювання.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

При цьому, преюдиція - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню.

Водночас, преюдиція як звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях за інших адміністративних, цивільних чи господарських справ.

Для спростування преюдиційних обставин учасник судового процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази. Ці докази повинні бути оцінені судом, що розглядає справу, у загальному порядку за правилами чинного процесуального законодавства.

Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 23.12.2015 № 6-327цс15, Верховним судом у постанові від 17.04.2018 у справі №822/1468/17.

Таким чином, з огляду на вище викладене, твердження позивачки що перебування на лікарняному пов`язано з роботою в Товаристві, а тому, наявні підстави для її звільнення за ч. 3 ст. 38 КЗпП, є необґрунтованими та безпідставними. Доказів зворотного суду не надано.

В свою чергу, щодо позовних вимог про стягнення з відповідача суми вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 44 КЗпП при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Згідно ст. 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

За ч. 1 ст. 117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком (ч. 2 ст. 233 КЗпП).

Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) за трудовим договором виплачує працівникові за виконану ним роботу (ч. 1 ст. 94 КЗпП, ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці»).

Стаття 2 Закону України «Про оплату праці» відносить до структури заробітної плати основну та додаткову заробітну плату, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Означена структура заробітної плати відображена також у розробленій відповідно до Закону України «Про державну статистику» та Закону України «Про оплату праці» з урахуванням міжнародних рекомендацій у системі статистики оплати праці і стандартів Системи національних рахунків Інструкції зі статистики заробітної плати (далі -«Інструкція»), затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13.01.2004 № 5.

Відповідно до п. 1.3 Інструкції для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До цього фонду, який складається з фонду основної заробітної плати, фонду додаткової заробітної плати й інших заохочувальних та компенсаційних виплат, включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Суми вихідної допомоги при припиненні трудового договору та суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні, не належать до фонду оплати праці (п. п. 3.8 і 3.9 Інструкції).

Отже, вихідна допомога та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (зокрема, і за час затримки виплати такої допомоги) не належать до структури заробітної плати, тобто, не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є іншою заохочувальною чи компенсаційною виплатою, що входить до такої структури

Аналогічні висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 18.03.2020 у справі № 711/4010/13-ц, від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16, від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц.

Таким чином, оскільки, заявлені позовні вимоги про стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, які позивачка просить стягнути з відповідача, не входять до структури заробітної плати, тому ч. 2 ст. 233 КЗпП на них не поширюється.

Як стверджує позивачка, вона звернулася до відповідача із заявою про її звільнення з роботи на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП - з 21.01.2019.

З матеріалів позовної заяви вбачається, що позивачка звернулася із вказаним позовом до суду - 05.04.2021.

За таких обставин, позивачкою пропущений тримісячний строк,встановлений ч. 1 ст. 233 КЗпП, для звернення до суду про стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку.

При цьому, строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Наведене ґрунтується на висновку Верховного Суду, викладеному в постанові від 10.10.2019 у справі № 369/10046/18.

Поряд з цим, Конституційний Суд України у своєму рішенні № 4-рп/2012 від 22.02.2012. дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

За змістом статей 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Нормами ст. 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно положень ст.ст. 77-79 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

При цьому, Верховний Суд 23.10.2019 прийняв постанову у справі № 917/1307/18, якою розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливість застосування учасником справи концепції «негативного доказу» для обґрунтування власної позиції. Так, Верховний Суд зазначив, що принцип змагальності полягає в обов`язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Мається на увазі, що позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. В свою чергу суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою виносить власне рішення. При цьому, сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності.

При цьому, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

З огляду на вищевикладене, виходячи з фактичних обставин справи, досліджених судом доказів, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також, достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Керуючись ст. ст. 259, 259, 263, 264, 265, 268, 274-279 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволені позову ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Адмітад» про стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: