Рішення № 102371622, 23.12.2021, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2021 року

м. Харків

справа № 638/19671/16-ц

провадження № 2/638/787/21

Дзержинський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого судді - Яковлевої В.М.,

за участю секретаря судового засідання - Башинської К.С., Корнієнко К.С., Погудіної Д.О., Проданової М.О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округа Лавінда Наталія Олександрівна, ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округа Лавінда Наталія Олександрівна, ОСОБА_5 , про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, застосування наслідків недійсності договору, визнання права власності, скасування державної реєстрації, витребування квартири,

у с т а н ов и в :

У грудні 2016 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_6 , треті особи: Шевченківське відділення Холодногірського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області, Харківська місцева прокуратура, Шоста Харківська державна нотаріальна контора, Комунальне підприємство «Жилкомсервіс», про визнання права власності, яку уточнювала.

Позовна заява мотивована тим, що вона, ОСОБА_1 , виступає як захисник, від імені своєї сестри, яка не може захистити свої права самостійно, оскільки знаходиться в розшуку, щодо визнання її права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , що належить їй на праві власності відповідно до свідоцтва про право власності на житло.

ОСОБА_7 знаходиться у розшуку у кримінальному провадженні, яке ведеться Шевченківським ВП ГУНП у Харківській області за № 42015220040000075 за ознаками частини першої статті 115 КК України з 25 червня 2015 року, що підтверджується довідкою № 518 від 11 липня 2016 року Шевченківського ВП Холодногірського ВП ГУ НП в Харківській області.

ОСОБА_1 зазначає, що підставою залучення її до захисту прав своєї сестри як захисника є постанова слідчого відділу Шевченківського ВП Холодногірського ВП ГУ НП в Харківській області від 04 листопада 2016 року про залучення ОСОБА_1 у кримінальному провадженні № 42015220040000075 від 26 червня 2015 року за ознаками складу злочину, передбаченого частиною першою статті 115 КК України в якості потерпілої.

Тому, користуючись правами потерпілого, передбаченими КК України та ЦК України, звернулась до суду за захистом майнових прав своєї сестри.

ОСОБА_7 та їхня матір, ОСОБА_8 , отримали квартиру, в якій були зареєстровані та проживали, у власність в порядку безоплатної приватизації в 1999 році на праві спільної сумісної власності. Їхня мати, ОСОБА_8 , померла у 2000 році. Їхній батько помер у 1981 році. Інших братів або сестер у них не було. За відсутності заповіту, 1/2 квартири, що належала їхній матері, повинна була перейти у спадок їм обом в рівних частках. Свою долю спадщини вона не приймала. Тому, її сестра, проживаючи в цій квартирі, фактично управляючи та володіючи майном, визнається такою, що прийняла спадок від матері та частку, яку вона не прийняла, тобто стає одноособовим власником даної квартири.

Таким чином, вважає, що ОСОБА_7 має право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 на підставі Свідоцтва про право власності на житло.

ОСОБА_7 перебувала на інвалідності безстроково з приводу психічного захворювання з 1998 року, знаходиться на обліку в психіатричному диспансері та неодноразово проходила лікування в психіатричній лікарні.

Органами прокуратури було розпочате кримінальне провадження за розшуком ОСОБА_7 у червні 2015 року.

В силу тяжкого психічного дефекту, ОСОБА_7 не мала паспорту громадянки України і інших документів, тому не могла вчинити будь-які правочини з відчуження нерухомого майна.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова по справі № 643/15503/14-ц від 01 грудня 2014 року було задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання дійсним договору купівлі-продажу даної квартири, укладеного 01 березня 2002 року між нею та ОСОБА_7 і ОСОБА_8

14 травня 2015 року рішенням Апеляційного суду Харківської області рішення Московського районного суду м. Харкова від 01 грудня 2014 року скасовано, в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про визнання договору купівлі-продажу даної квартири дійсним та визнання права власності відмовлено.

З 25 червня 2015 року ОСОБА_7 знаходилась в розшуку.

Вважає, що ОСОБА_7 не втрачала права власності на квартиру, що належить їй на підставі Свідоцтва про право власності від 10 вересня 1999 року.

В уточненій позовній заяві ОСОБА_1 просить визнати договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований приватним нотаріусом Лавіндою Н.О. за № 2533 від 26 червня 2015 року, що укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_9 недійсним; застосувати наслідки недійсності договору купівлі-продажу квартири за адресою АДРЕСА_1 , зареєстрованого приватним нотаріусом Лавіндою Н.О. за № 2533 від 26 червня 2015 року, що укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_9 ; визнати право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_7 ; скасувати державну реєстрацію за номером запису 194043350 від 13 березня 2017 року права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру; витребувати цю квартиру у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_7 .

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05 грудня 2016 року вищевказана цивільна справа передана в провадження судді Рибальченко Л.М.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 січня 2017 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_6 , треті особи: Шевченківське відділення Холодногірського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області, Харківська місцева прокуратура № 1, Шоста Харківська державна нотаріальна контора, Комунальне підприємство «Жилкомсервіс», про визнання права власності.

13 травня 2017 року надійшла заява ОСОБА_5 про заміну відповідача належним відповідачем - ОСОБА_2 .

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22 травня 2017 року вищевказана цивільна справа передана в провадження судді Грищенко І.О. у зв`язку з припиненням повноважень судді Рибальченко Л.М., розпорядження № 02-48/831 від 19 травня 2017 року.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30 липня 2020 року вищевказана цивільна справа передана в провадження судді Омельченко К.О. відповідно до пункту 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, у зв`язку з відстороненням судді ОСОБА_10 від здійснення правосуддя на підставі рішення Вищої ради правосуддя від 23 червня 2020 року, розпорядження № 02-06/750 від 30 липня 2020 року.

В уточненій редакції позовної заяви, яка подана 24 листопада 2020 року ОСОБА_1 та підписана адвокатом Романченком О.М., в інтересах ОСОБА_1 , просила визнати договір купівлі-продажу квартири за адресою АДРЕСА_1 , зареєстрований приватним нотаріусом Лавіндою Н.О. за № 2533 від 26 червня 2015 року, що укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_9 недійсним; застосувати наслідки недійсності договору купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрованого приватним нотаріусом Лавіндою Н.О. за № 2533 від 26 червня 2015 року, що укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_9 ; визнати право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_7 ; скасувати державну реєстрацію за номером запису 194043350 від 13 березня 2017 року права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру; витребувати цю квартиру у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_7 .

Уточнена позовна заява про зміну підстав позову мотивована тим, що органом прокуратури було відкрито кримінальне провадження № 42015220040000075 від 25 червня 2015 року за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 115 КК України. Постановою слідчого на підставі частини шостої статті 55 КПК України ОСОБА_1 , яка є рідною сестрою, було залучено в якості потерпілої. Отже, на її думку, позивачем є сестра власниці спірного майна - ОСОБА_1 .

Рішенням Дзержинського районного суду від 30 листопада 2018 року у справі № 638/9661/18 ОСОБА_7 було оголошено померлою. Позивач, ОСОБА_1 , є спадкоємицею найближчої черги власниці спірного майна, ОСОБА_7 , та звертається до суду за захистом свого спадкового майна.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 березня 2021 року визначено суддю - доповідача Яковлеву В.М., у зв`язку з відрахуванням зі штату судді ОСОБА_11 у зв`язку зі смертю, розпорядження № 02-06/541 від 17 березня 2021 року.

Матеріали цивільної справи № 638/19671/16-ц передані в провадження судді Яковлевої В.М. 19 березня 2021 року.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 березня 2021 року прийнято до свого провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Шоста Харківська державна нотаріальна контора, Комунальне підприємство «Жилкомсервіс», приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округа Лавінда Н.О., про визнання права власності за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче судове засідання.

09 червня 2021 року ОСОБА_2 подала відзив на позовну заяву, в якому просила в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Відзив мотивовано тим, що позивні вимоги ОСОБА_1 є необгрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню. Зазначила, що спірну квартиру за адресою АДРЕСА_1 вона купила у власника ОСОБА_12 , відповідно до договору купівлі-продажу від 13 березня 2017 року, реєстровий № 455, посвідченого приватним нотаріусом Мітякіною С.З. На час укладення договору квартира не перебувала під забороною. Договір купівлі - продажу складено у відповідності з усіма вимогами діючого законодавства та зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав власності за номером запису 194043350 від 13 березня 2017 року. Про те, що спір відносно цієї квартири знаходиться на розгляді в суді продавець її не повідомив, інакше б вона її не придбала. Вона володіє та користується зазначеною квартирою з часу укладення договору купівлі-продажу і по теперішній час, як її власник, та є добросовісним набувачем.

Згідно з п. 2 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом. Відповідно до положень частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Вказує на те, що з урахуванням фактичних обставин справи, вимог діючого законодавства, спірна квартира не може бути витребувана у неї на користь ОСОБА_7 та скасована державна реєстрація прав власності на її ім`я, з тих підстав, на які посилається позивач у позовній заяві та клопотаннях, доданих до справи.

Крім того, вважає, що ОСОБА_1 звертається до суду за захистом порушеного права своєї сестри ОСОБА_7 з посиланням на положення статті 1158 ЦК України. Тобто позивач діє від імені ОСОБА_7 та в її інтересах. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 листопада 2018 року ОСОБА_7 визнана померлою.

За таких обставин ОСОБА_7 не є суб`єктом права - особою, що володіє по закону здатністю мати і здійснювати безпосередньо або через представника права і юридичні обов`язки у спірних правовідносинах.

Суб`єкт права - необхідний елемент правовідносин у всіх галузях права, хоча в кожній з них положення його має певну специфіку. Суб`єктами цивільно-правових відносин можуть бути фізичні та юридичні особи. Змістом цивільно-правових відносин є цивільні права та обов`язки суб`єктів таких відносин. У цьому випадку суб`єктивне право - заснована на законі можливість конкретної особи здійснювати певні дії та вимагати задоволення її інтересу від зобов`язаної особи. Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов`язки.

Правоздатність у громадянина України виникає від дня народження і припиняється з його смертю (або з визнанням громадянина померлим), згідно статті 25 ЦК України.

В даному випадку вважає, що позовні вимоги позивача не відповідають нормам матеріального права, а тому не може бути задоволені.

Представник позивача посилається на те, що позивач виступає також на захист власних майнових прав, як майбутній спадкоємець, хоча це не є обставинами, на яких ґрунтується вимога позивача.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.

З урахуванням норм діючого законодавства, зазначає, що захист майнових прав які можуть виникнути в майбутньому не передбачений законом.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 05 листопада 2021 року заяву ОСОБА_13 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , задоволено. Прийнято до розгляду уточнену редакцію позовної заяви про зміну підстав позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округа Лавінда Наталія Олександрівна, ОСОБА_5 , про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, застосування наслідків недійсності договору, визнання права власності, скасування державної реєстрації, витребування квартири.

Закрито підготовче провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округа Лавінда Н.О., ОСОБА_5 , про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, застосування наслідків недійсності договору, визнання права власності, скасування державної реєстрації, витребування квартири. Призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.

У судовому засіданні представник позивачки ОСОБА_1 - адвокат Романченко О.М. позовні вимоги підтримав з підстав, викладених в уточненій редакції позовної заяви, у повному обсязі та просив їх задовольнити повністю.

У судовому засіданні представник відповідачки ОСОБА_2 - адвокат Самойленко Л.В. позовні вимоги підтримала з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, в задоволенні позовних вимог просила відмовити повністю.

У судове засідання відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не з`явились, про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином і у установленому законом порядку відповідно до вимог статті 128 ЦПК України. Будь-яких заяв та клопотань з процесуальних питань до суду не подали.

У судовому засіданні третя особа - ОСОБА_5 позовні вимоги підтримала з підстав, викладених в уточненій редакції позовної заяви, у повному обсязі та просила їх задовольнити.

Третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округа Лавінда Н.О. подала до суду заяву, в якій просила розглянути справу за її відсутності. Стосовно вирішення справи покладалася на розсуд суду.

Відповідно до вимог частини першої - третьої статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: 1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження; 5) якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники.

Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: 1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; 2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), крім відповідача, незалежно від причин неявки; 3) неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з`явилася особа, яку він представляє, або інший її представник; 4) неявки в судове засідання учасника справи, якщо з`явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов`язковою.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

В силу положень частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (ALIMENTARIA SANDERS S.A. V. SPAIN, № 11681/85, § 35, ЄСПЛ, від 07 липня 1989 року).

Суд враховує, що в силу вимог частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнова проти України»).

При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

З метою недопущення надмірної тривалості судового провадження правових підстав для подальшого відкладення розгляду справи суд не вбачає.

Дослідивши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, як кожен окремо так і у їх сукупності, суд доходить таких висновків.

Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 10 вересня 1999 року № НОМЕР_1 ОСОБА_7 та ОСОБА_8 на праві спільної сумісної власності належала квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_7 знаходилась у розшуку у кримінальному провадженні Шевченківського ВП ГУНП у Харківській області за № 42015220040000075 за ознаками частини першої статті 115 КК України з 25 червня 2015 року, що підтверджується довідкою № 518 від 11 липня 2016 року Шевченківського ВП Холодногірського ВП ГУ НП в Харківській області.

Постановою слідчого відділу Шевченківського ВП Холодногірського ВП ГУ НП в Харківській області від 04 листопада 2016 року про залучення ОСОБА_1 у кримінальному провадженні № 42015220040000075 від 26 червня 2015 року за ознаками складу злочину, передбаченого частиною першою статті 115 КК України ОСОБА_1 залучено до кримінального провадження у якості потерпілої.

ОСОБА_7 перебувала на інвалідності безстроково з приводу психічного захворювання з 1998 року, знаходилась на обліку в психіатричному диспансері та неодноразово проходила лікування в психіатричній лікарні.

Органами прокуратури було розпочате кримінальне провадження за її розшуком у червні 2015 року.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова у справі № 643/15503/14-ц від 01 грудня 2014 року було задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання дійсним договору купівлі-продажу даної квартири, укладеного 01 березня 2002 року між нею та ОСОБА_7 і ОСОБА_8 , незважаючи на те, що ОСОБА_8 померла у 2000 році.

14 травня 2015 року рішенням Апеляційного суду Харківської області рішення Московського районного суду м. Харкова від 01 грудня 2014 року скасовано, в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про визнання договору купівлі-продажу даної квартири дійсним та визнання права власності відмовлено.

З 25 червня 2015 року ОСОБА_7 знаходилась в розшуку.

Рішенням Дзержинського районного суду від 30 листопада 2018 року у справі № 638/9661/18 ОСОБА_7 було оголошено померлою.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі – «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Відповідно до статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Аналіз статті 13, 15, 16, 203, 215 ЦК України дозволяє зробити висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

У частині першій та другій статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Вищевикладене узгоджується з правовим висновком, викладеним в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) зазначено про те, що відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право – обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

У статті 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20).

Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено, що: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв`язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Згідно частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має існувати в момент вчинення правочину та має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину, що узгоджується з правовим висновком, викладеним в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2020 року у справі № 522/25151/14-ц (провадження № 61-101св19), постанові Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Матеріали справи свідчать, що 01 березня 2002 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 , ОСОБА_8 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 .

Відповідно до договору купівлі-продажу від 26 червня 2015 року ОСОБА_3 передала, а ОСОБА_4 прийняла у власність двокімнатну квартиру АДРЕСА_3 (а. с. 154 том 1).

02 жовтня 2015 року ОСОБА_4 , продавець, з однієї сторони, та, з другої сторони, ОСОБА_6 , покупець, уклали договір купівлі-продажу квартири, за яким продавець передала, а покупець прийняв у власність квартиру АДРЕСА_2 (а.с. 44 – 46 том 1).

Відповідно до договору купівлі - продажу від 13 березня 2017 року продавець ОСОБА_6 передав у власність покупця ОСОБА_2 двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 43,7 кв. м., житловою площею 28,7 кв. м. (а. с. 181 том 1).

У судовому засіданні представник позивача та третя особа ОСОБА_5 не заперечували, що ОСОБА_2 , яка є останнім набувачем, є добросовісним набувачем спірної квартири. У період, коли ОСОБА_2 придбала квартиру будь-яких обтяжень чи заборон у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не існувало, про існування будь-яких цивільних позовів стосовно спірної квартири їй відомо також не було, ОСОБА_6 про жодні такі обставини її не повідомляв. У судовому засіданні представник позивачки та третя особа ОСОБА_5 також підтвердили цей факт, та зазначили про те, що позов у той період вже було подано, однак будь-яких обтяжень та заборон на момент укладення договору між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 - 13 березня 2017 року, не було, оскільки ухвала про забезпечення позову була постановлена судом лише 20 червня 2017 року.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири за адресою АДРЕСА_1 , зареєстрований приватним нотаріусом Лавіндою Н.О. за № 2533 від 26 червня 2015 року, що укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_9 суд виходить з відсутності підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, оскільки судом не встановлено порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, яке має існувати в момент вчинення правочину та має бути встановленим саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Суд вважає, що позивачкою не доведено підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, з огляду на те, що такий спосіб захисту не призведе до ефективного відновлення порушеного права позивачки.

За таких обставин правові підстави для застосування наслідків недійсності правочину також відсутні.

В обґрунтування позовних вимог позивачка також посилається на те, що вона, ОСОБА_1 , належну їй частку в спадщині не приймала, відповідну заяву в передбачений законодавством шестимісячний строк не подала.

Водночас, вважає, що станом на 14 травня 2015 року квартира є такою, що належить ОСОБА_7 , тобто вона є одноособовим власником спірної квартири. Таким чином, вважає, що ОСОБА_7 має право власності та не втрачала права власності на квартиру, що належить їй на підставі Свідоцтва про право власності від 10 вересня 1999 року.

Разом із цим, суд враховує, що рішенням Апеляційного суду Харківської області від 14 травня 2015 року встановлено обставини про те, що ОСОБА_8 знята з реєстрації за місцем проживання у квартирі АДРЕСА_2 у зв`язку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_1 . Даних про те, що ОСОБА_7 прийняла спадщину після смерті ОСОБА_8 матеріали справи не містять.

Таким чином, факту прийняття спадщини ОСОБА_7 апеляційним судом встановлено не було, та, відповідно, і не було встановлено того факту, що ОСОБА_7 є повноправним власником спірної квартири. А відтак, вказана квартира не входить до складу спадщини відповідно до приписів статті 1218 ЦК України, якою визначено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Рішення набрало законної сили, а тому ці обставини не потребують доказуванню в силу приписів частини четвертої статті 82 ЦПК України.

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 , водночас, вказує на те, що є спадкоємицею найближчої черги власниці спірного майна ОСОБА_7 , та звернулась до суду за захистом свого спадкового права. Водночас належних доказів того, що вона є спадкоємицею ОСОБА_7 , відповідно до положень 1261-1266 ЦК України, зокрема документів на підтвердження родинних зв`язків, суду не надано.

При цьому представник позивача та третя особа у судовому засіданні зазначили про те, право на звернення позивачки до суду з відповідним позовом як спадкоємиці підтверджується постановою про визнання її потерпілою у кримінальному провадженні. Разом із цим, слід зауважити, що інститут представництва у цивільному судочинстві регулюється нормами Цивільного кодексу та Цивільного процесуального кодексу України.

Що стосується вимог визнати право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за померлою ОСОБА_7 ; скасувати державну реєстрацію за номером запису 194043350 від 13 березня 2017 року права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру; витребувати цю квартиру у ОСОБА_2 на користь померлої ОСОБА_7 суд вважає необхідним зазначити таке.

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає у день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. За змістом статті 392 ЦК України право власності на майно може бути визнано судом у випадку, коли це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує це право.

Відповідно до частини першої статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.

Разом із тим, цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті (частина четверта статті 25 ЦК України).

З урахуванням зазначеного, Верховний Суд у постанові 16 червня 2021 року у справі № 570/997/19 (провадження № 61-16257св20) зробив висновок про те, що визначення судом права власності на нерухоме майно за померлим не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, що свідчить, у тому числі, про неефективність способу захисту права особи відповідно до положень статті 16 ЦК України.

У такому випадку спадкоємець не позбавлений можливості захисту своїх прав шляхом подання позову про визнання права власності в порядку спадкування.

Аналогічний правовий висновок неодноразово було викладено Верховним Судом у постановах від 20 червня 2018 року у справі № 640/13903/16-ц (провадження № 61-15147св18); від 20 червня 2018 року у справі № 266/5267/18 (провадження № 61-6647св19); від 20 березня 2019 року у справі № 550/1040/16-ц (провадження № 61-28423св18); від 22 квітня 2020 року у справі № 601/2592/18 (провадження № 61-17859св19); від 22 квітня 2020 року у справі № 127/23809/18 (провадження № 61-11210св19); від 27 травня 2020 року у справі № 361/7518/16-ц (провадження № 61-43734св18), від 16 вересня 2020 року у справі № 464/1663/18 (провадження № 61-9410св19), що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах.

Відповідно до вищевказаних положень закону та з урахуванням релевантної практики Верховного Суду, враховуючи, що на момент ухвалення рішення ОСОБА_7 є померлою, тому відповідно до частини четвертої статті 25 ЦК України дієздатність та її цивільна правоздатність як фізичної особи припинилася з її смертю, що свідчить про неможливість визнання права власності на квартиру за померлою особою. Крім того, вказаний спосіб захисту не є ефективним у розумінні положень статті 16 ЦК України та не призведе до відновлення порушеного права позивача, за захистом якого вона звернулася до суду.

Стосовно заявленої вимоги про витребування майна у останнього набувача ОСОБА_2 в порядку статті 388 ЦК України суд зазначає таке.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно зі статтею 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 391 ЦК України передбачене право власника майна вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що право на доступ до суду повинно бути реальним та ефективним.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В рішенні від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що втручання у право особи, захищене статтею 1 Першого протоколу, має бути виправданим. У цьому зв`язку Суд наголошує на необхідності підтримання «справедливої рівноваги» між загальним інтересом суспільства та захистом основних прав конкретної особи. Необхідну рівновагу не буде забезпечено, якщо відповідна особа несе «особистий і надмірний тягар» (див. рішення у справі Брумареску, пункт 78).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у праві № 183/1617/16 (провадження № 14-208 цс 18) вказала на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17).

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14 захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду погодилась з цим висновком Верховного Суду України, оскільки задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Велика Палата Верховного Суду у постанові зазначила, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14).

Поняття добросовісного набувача пов`язується у ЦК України (статті 330, 388) з можливістю захисту від власника у разі набуття (придбання) майна. Добросовісним вважається той набувач, який не знав і не мав знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати.

Частиною першою статті 338 ЦК України визначено, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Нормативне регулювання можливості витребування майна закріплене статтею 330 ЦК України, відповідно до якої, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Дана норма регулює набуття добросовісним набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права.

Згідно з п. 5, п. 8 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого сул, України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК).

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Проте, якщо права на нерухоме майно підлягають державній реєстрації, то право власності у набувача виникає з дня такої реєстрації відповідно до закону (стаття 334 ЦК) та з урахуванням положення про дію закону в часі на момент виникнення спірних правовідносин (стаття 5 ЦК).

Відповідно до статей 330, 334 ЦК право власності на нерухоме майно, відчужене особою, яка не мала на це права, виникає у добросовісного набувача з моменту реєстрації права на таке майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу воно не може бути витребувано у нього.

Виходячи зі змісту статті 330 ЦК, добросовісний набувач набуває право власності на майно і в тому разі, коли набрало законної сили рішення суду про відмову в задоволенні позову про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки згідно з частиною другою статті 328 ЦК право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з роз`яснення п. 10 Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у Постанові від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до частини п`ятої статті 12 ЦК добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Як встановлено вище, та сторонами не заперечувалось, ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірної квартири. Водночас приписами статті 388 ЦК України встановлено право власника на витребування майна від добросовісного набувача, тобто право на звернення за захистом порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, шляхом пред`явлення віндикаційного позову.

Однак позивачка ОСОБА_1 не набула статусу власника спірного майна, та не вважає себе власником спірного майна, а, як вона сама зазначила в уточненій позовній заяві про зміну підстав позову, звернулась за захистом свого спадкового права як спадкоємиці.

Разом із тим, ОСОБА_1 не пред`явлено вимог про визнання за нею права власності в порядку спадкування, а вона просить визнати право власності та витребувати квартиру на користь померлої ОСОБА_7 .

Більше того, як встановлено вище визнання права власності за померлою особою, та, відповідно, і витребування майна на користь померлої особи не є можливим, отже звернення позивачки з даною вимогою не відповідає юридичній природі віндикаційного позову та не є належним способом судового захисту її права.

Крім того, оскільки на підставі встановлених вище обставин, суд дійшов висновку, що визнання права власності та витребування майна на користь померлої особи не є належним способом судового захисту, стосовно позовних вимог про визнання недійсним договір купівлі - продажу між ОСОБА_3 та ОСОБА_9 та застосування наслідки недійсності договору, слід зазначити, що їх задоволення не призведе до ефективного поновлення права ОСОБА_1 , яке вона вважає порушеним.

Водночас суд враховує презумпцію правомірності правочину, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , та виходить з принципів добросовісності, справедливості та розумності, чинності та виконуваності договору (правочину), а також з непорушності права власності останнього добросовісного набувача ОСОБА_2 .

Відповідно до вимог частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою вказаної статті визначені способи захисту цивільних прав та інтересів.

Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до вимог статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно частинами першою - другою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Порушені право чи інтерес підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним способом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміються визначені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, судам слід виходити із його ефективності (стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Виходячи зі змісту зазначених правових норм, саме позивач визначає предмет та підстави позову, суд позбавлений права самостійно змінювати їх. Невідповідність обраного позивачем способу його захисту є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Враховуючи вищевикладене, суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності, та, водночас, зважаючи на невідповідність обраного позивачкою способу захисту її права, доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округа Лавінда Н.О., ОСОБА_5 , про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, застосування наслідків недійсності договору, визнання права власності, скасування державної реєстрації, витребування квартири задоволенню не підлягають.

Відповідно до вимог статті 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови в позові покладаються на позивача.

Керуючись статтями 265, 268, 273 ЦПК України, суд,

в и р і ш и в:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округа Лавінда Наталія Олександрівна, ОСОБА_5 , про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, застосування наслідків недійсності договору, визнання права власності, скасування державної реєстрації, витребування квартири - залишити без задоволення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення може бути оскаржено шляхом подачі апеляційної скарги до Харківського апеляційного суду через Дзержинський районний суд міста Харкова протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання ) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_4 .

Відповідач: ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_3 , адреса реєстрації: АДРЕСА_5 .

Відповідач: ОСОБА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_4 , адреса реєстрації: АДРЕСА_6 .

Відповідач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_5 , адреса реєстрації: АДРЕСА_7 .

Третя особа: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_6 , адреса реєстрації: АДРЕСА_4 .

Третя особа: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округа Лавінда Наталія Олександрівна, адреса місцезнаходження: 61002, м. Харків, вул. Сумська, 80.

З текстом рішення можна ознайомитись в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням http://reyestr.court.gov.ua.

Повний текст судового рішення складено 30 грудня 2021 року.

Суддя В. М. Яковлева