Рішення № 102365564, 21.12.2021, Галицький районний суд м. Львова

Справа №461/6983/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

/заочне/

21 грудня 2021 року Галицький районний суд м. Львова

в складі: головуючої судді Волоско І.Р.

секретар судового засідання Береза П.Р.

за участю: позивача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП: невідомий), третя особа Перша Львівська державна нотаріальна контора (79000, м.Львів, вул. Саксаганського, 6) про встановлення факту та визнання права власності в порядку спадкування, -

в с т а н о в и в :

позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із вимогами до відповідача ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання зі спадкодавцем ОСОБА_3 однією сім`єю не менш як пять років до часу відкриття спадщини, з 2004 по 2010 –по час смерті спадкодавця та визнання права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , в порядку спадкування за законом.

Позовні вимоги позивач мотивує тим, що в 2004 році він познайомився з ОСОБА_2 , який запропонував йому проживання разом з його матір`ю - ОСОБА_3 за адресою АДРЕСА_3 , яка була одинокою особою похилого віку, потребувала постійного стороннього догляду. Відповідач проживав за межами України і не міг проживати з матір`ю та опікуватись нею. ОСОБА_1 на той час немав свого житла, з сім`єю не підтримував стосунків, в подальшому розлучився. Відтак, з осені 2004 року, погодившись із пропозицією відповідача, почав спільно проживати з ОСОБА_3 , пересилившись в спірну квартиру, де провів дрібний ремонт; здійснював усю поточну роботу по дому, прибирав та слідкував за дотриманням в квартирі порядку. Вони з ОСОБА_3 були пов`язані взаємними правами та обов`язками щодо ведення спільного господарства, зокрема, із спільних заощаджень разом купували продукти харчування, різні ліки, готували їсти, оплачували комунальні послуги, купували необхідні речі домашнього вжитку, зокрема, купили телевізор та магнітофон; разом святкували релігійні свята; ОСОБА_3 називала його сином. Відповідач ОСОБА_2 практично не приїжджав, інколи телефонував. ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 померла; він (позивач) займався її похоронами, оплатив із всі витрати, пов`язані із похованням. Після смерті останньої продовжив постійно проживати у зазначеній квартирі, по даний час оплачує комунальні тпослуги, іншого житла немає. У зв`язку з цим вважає, що відповідно до ст. 1264 ЦК України він є спадкоємцем четвертої черги за законом, а згідно ч. 3 ст. 1268 ЦК України він вважається таким, що прийняв спадщину, оскільки на момент смерті спадкодавця постійно проживав з нею і не відмовлявся від спадщини. Звертає увагу, що відповідач ОСОБА_2 є спадкоємцем першої черги. Після смерті ОСОБА_3 відповідач подав до нотаріуса заяву про прийняття спадщини, однак, в подальшому жодних дій для оформлення спадщини не вчиняв, свідоцтва про право на спадщину не отримував, а 08.10.2020 направив позивачу та нотаріусу заяву про відмову від спадщини на користь позивача ОСОБА_1 . Однак, Перша Львівська державна нотаріальна контора відмовила позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом. Відтак, позивач позбавлений можливості отримати свідоцтво про право на спадщину і просить в судовому порядку встановити факт постійного проживання ОСОБА_1 однією сім`єю разом зі спадкодавцем ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , на час відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_3 , та визнати в порядку спадкування право власності на квартиру АДРЕСА_2 .

Позивач ОСОБА_1 у судовому засіданні позов підтримав з підстав, наведених у ньому, та просив задовольнити з урахуванням уточнених позовних вимог.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання на неодноразові виклики не з`явився, про причини неявки суд не повідомив. Про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином за всіма наявними у справі адресами та веб-сайті судової влади з врахуванням довідки ГУДМВС України у Львівській області. Також не подав до суду відзиву на позов та заяви про розгляд справи за його відсутності.

Відповідно до ст. 280 ЦПК України суд постановив проводити розгляд справи на підставі наявних у ній доказів, з ухваленням заочного рішення.

Представник Першої Львівської державної нотаріальної контори в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Ухвалою суду від 11 жовтня 2021 року відкрито провадження у справі та призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 13 грудня 2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Заслухавши думку позивача, покази свідків, дослідивши докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд прийшов до наступного висновку.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст.13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

З роз`яснень викладених у п.25 постанови Пленуму Верховного Суду України від №7 «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року вбачається, що якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Відповідно до статті 293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Статтею 315 ЦПК України визначено факти, які можуть встановлюватись у судовому порядку. За приписами ч. 2 ст. 315 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Відповідно до ст.1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодоавцем однією сім`єю не менш як п`ять ть років до часу відкриття спадщини.

У пункті 6 рішення від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 Конституційний Суд України зазначив, що до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т. п.

Обов`язковою умовою для визнання осіб членами сім`ї, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

У п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» №5 від 31 березня 1995 року зазначено, що суди розглядають справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, якщо згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення.

Статтею 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Позивач ОСОБА_1 зернувся до суду із позовом про встановлення факту проживання зі спадкодоавцем ОСОБА_3 однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Суд вважає такі вимоги підставними, виходячи із наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.50).

Як встановлено, що позивач ОСОБА_1 в 2004 році на пропозицію відповідача ОСОБА_2 , який запропонував проживати разом з його мамою - ОСОБА_3 за адресою АДРЕСА_3 , та за згодою останньої вселився в означену квартиру, як член сім`ї. Позивач провів дрібний ремонт, здійснював усю поточну роботу по дому, прибирав та слідкував за дотриманням в квартирі порядку; вони разом купували продукти харчування, різні ліки, готували їсти, оплачували комунальні послуги, купували необхідні речі домашнього вжитку. ОСОБА_1 займався похоронами ОСОБА_3 , оплатив всі витрати, пов`язані із похованням.

Як ствердив позивач, відповідач ОСОБА_2 в 2010 році перебував у м.Львові, на похоронах матері і сказав, що на квартиру не претендує, бо живе в Росії і це житло йому не потрібно; в подальшому в 2020 році подав заяву до нотаріуса про відмову від спадщини на його ОСОБА_1 користь.

Дані обставини в судовому засіданні також підтвердили свідки та надані докази.

Так, допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_4 пояснив, що знає позивача з 2000 року; ствердив, що з 2004 року ОСОБА_1 проживав разом із ОСОБА_3 у квартирі за адресою АДРЕСА_3 ; у них були гарні взаємини, вона називала йог осином; позивач підтримував квартиру в належному стані, робив потутові ремонти, ремонтував сантехніку, купував продукти, оплачував комунальні послуги. Свідок зазначає, що бував у квартирі часто, стверджує, що ОСОБА_1 і ОСОБА_3 проживали як одна сім`я. Відповідача ОСОБА_2 - сина померлої ОСОБА_3 , свідок ніколи не бачив. Знає, що ОСОБА_1 тимчасово прописаний за іншою адресою, щоб мати можливість оформити пенсію та пільги учасника бойових дій.

Свідок ОСОБА_5 пояснив, що знає ОСОБА_1 понад 25 років та ствердив, що останній з осені 2004 року проживає на АДРЕСА_3 . Спочатку він проживав, як одна сім`я із ОСОБА_3 , яка дуже його любила, називала синочком. Свідок неодноразово бував в квартирі, був обізнаний з побутом цих двох людей. ОСОБА_1 дбайливо доглядав за ОСОБА_3 і у них були гарні і теплі стосунки. ОСОБА_6 допомагав ОСОБА_3 у всьому, вона готувала йому їсти, він платив комунальні послуги, купував продукти. В 2010 році ОСОБА_3 померла і позивач її похоронив. Сам продовжує проживати в цій квартирі по даний час.

Як вбачається з матеріалів справи, згідно акту комісії ЛКП «Старий Львів» від 07.02.201я4 року, зі слів сусідів, ОСОБА_6 проживає без реєстрації за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.148).

Крім того, згідно акту комісії ЛКП «Старий Львів» від 22.03.2017 року вбачається, що зі слів сусідів ОСОБА_6 проживає без реєстрації за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.147).

Також рішенням Галицького районного суду м. Львова від 25.05.2020 року ( справа №461\є1752/20) встановлено, що ОСОБА_6 вселився та проживав з 2004 року по АДРЕСА_3 зі згоди основного квартиронаймача ОСОБА_3 та її сина відповідача ОСОБА_2 , відтак, за позивачем визнано право користування спірним житловим приміщенням як за членом сім`ї наймача .

Окрім цього, як вбачається з відомостей про нарахування та оплату за централізоване постачання холодної води та водовідведення, оплата за вказані послуги у квартирі за адресою АДРЕСА_3 нараховується ОСОБА_1 (а.с.126).

24.11.2019 року ОСОБА_6 звертався до ТзОВ «Львівгаз збут» та ЛМКП «Львівводоканал» із заявами про реструктуризацію заборгованості за спожитий газ та за послуги водопостачання та водовідведення у квартирі за адресою АДРЕСА_3 (а.с.130, 133).

29.11.2021 року між ЛМКП «Львівводоканал» та ОСОБА_1 було укладено договір про реструктуризацію заборгованості за послуги водопостачання та водовідведення у квартирі за адресою АДРЕСА_3 (а.с.134).

Згідно квитанцій, які містяться у матеріалах справи, ОСОБА_6 оплачував комунальні послуги у квартирі за адресою АДРЕСА_3 (а.с.135-145).

З матеріалів справи також убачається, що позивач отримує кореспонденцію за адресою АДРЕСА_3 .

Таким чином, факт спільного проживання позивача ОСОБА_1 та ОСОБА_3 однією сім`єю в період 2004р. по листопад 2010р. (час смерті ОСОБА_3 ) у квартирі за адресою АДРЕСА_3 підтверджується зібраними і дослідженими письмовими доказами, поясненнями свідків, які сумнівів у своїй належності та допустимості не викликають.

Згідно ч.1 ст.29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Відповідно до ст.3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), у яких особа отримує соціальні послуги.

Суд зазначає, що відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації не є абсолютним підтвердженням обставин, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачкою та оцінені судом.

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові у справі № 484/747/17 від 10 січня 2019 року.

Відповідно до п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування», справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов`язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними. Якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв`язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не про встановлення факту прийняття спадщини.

Таким чином, особа, яка проживала разом із спадкодавцем на час його смерті без місця реєстрації, має право у судовому порядку встановити факт постійного проживання із спадкодавцем на момент його смерті.

Відповідно до ст.1216 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно ст.1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Положеннями ч.2 ст.1220 ЦК України визначено, що часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (відповідно до вимог частини третьої статті 46 ЦК України).

Згідно положень ч.2 ст.1223 ЦК України, у разі відсутності заповіту, право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Положеннями ч.1 ст.1270 ЦК України визначено, що для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Враховуючи вищевикладене та те, що спадкодавцем ОСОБА_3 не було складено заповіт, спадкування майна померлого повинно відбуватись за законом у встановленому порядку черговості для спадкоємців, які звернулись за спадщиною протягом встановленого строку у 6 (шість) місяців з моменту відкриття спадщини.

Згідно положень ч.1 ст.1268 ЦК України, спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до ч.3 ст.1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Відповідно до ст.76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.

Згідно зі ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до положень ч.3 ст.12 та ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч.5 ст.81 ЦПК України).

Частиною 1 статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Як встановлено судом, що згідно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 померла (а.с.48). Відтак, 03.11.2010 року є датою відкриття спадщини спадкодавця ОСОБА_3 . Як вбачається з матеріалів спадкової справи №560/2010 ОСОБА_3 заповіту не складено.

Згідно свідоцтва про право власності № НОМЕР_3 від 27.12.1993 року, виданого Львівською міською адміністрацією, квартира АДРЕСА_2 належала ОСОБА_3 на праві приватної власності (а.с.58).

Відповідно до свідоцтва про народження, відповідач ОСОБА_2 є сином померлої, а тому є спадкоємцем першої черги (а.с.51).

Після смерті ОСОБА_3 відповідач ОСОБА_2 15.11.2010 року подав до нотаріуса заяву про прийняття спадщини (а.с.47).

Разом з тим, як вбачається з матеріалів спадкової справи №560/2010 Першої Львівської державної нотаріальної контори, в подальшому відповідач жодних дій для оформлення спадщини не вчиняв, свідоцтва про право на спадщину не отримував.

Відповідно до ст.1274 ЦК україни, спадкоємець за законом має право відмовитись від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.

08.10.2020 відповідач ОСОБА_2 подав нотаріусу Першої Львівської державної нотаріальної контори заяву про відмову від спадщини на користь позивача ОСОБА_1 (а.с.87).

08.07.2019 року позивач ОСОБА_6 подав до нотаріуса заяву про прийняття спадщини як спадкоємець четвертої черги (а.с.66).

05.08.2019 року листом Першої Львівської державної нотаріальної контори №1166/02-14 позивачу ОСОБА_1 було роз`яснено, що оскільки спадкова справа була заведена за заявою спадкоємця першої черги, то спадкування за законом спадкоємцями наступних черг не здійснюється (а.с.69).

23.11.2021 року позивач ОСОБА_6 знову подав до нотаріуса заяву про прийняття спадщини як єдиний спадкоємець четвертої черги (а.с.90).

25.11.2021 року та 08.12.2021 року позивачу було роз`яснено, що відкликання спадкоємцем заяви про прийняття спадщини можливе протягом шести місяців з часу відкриття спадщини і такий строк минув, а тому відсутні підстави для видачі ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за законом (а.с.93, 96).

За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо це право не визнається іншою собою, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Отже, враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 ЦК України.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України, зокрема, у постановах: від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15.

Як зазначив Верховний Суд у справі № 332/3923/18 (постанова від 332/3923/18), аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку можливе у випадку, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.

В даному випадку, незважаючи на фактичне прийняття мною спадщини і незважаючи на відмову іншого спадкоємця від спадщини на мою користь позивач фактично позбавлений можливості оформити свої спадкові права через те, що нотаріус тлумачить положення ч. 5 ст. 1269 ЦК України в такий спосіб, що відмова від спадщини допускається виключно в межах шести місяців з моменту відкриття спадщини.

Разом з тим, за змістом ст. 1299 ЦК України в редакції, чинній на момент смерті ОСОБА_3 , спадкоємець, який прийняв спадщину у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний був зареєструвати таке право на спадщину і право власності на таке майно виникало у спадкоємця виключно з моменту державної реєстрації цього майна.

Відповідач не отримував свідоцтва про право на спадщину та не реєстрував свого права і як наслідок, не набув цього права, і незважаючи на його відмову від спадщини станом на даний час нотаріус відмовляється прийняти цю відмову.

Вказане свідчить про існування юридичної колізії, для вирішення якої перевагу слід застосувати відповідні положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ.

Так, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ поняття «майно», яке використано у першому абзаці статті 1 Протоколу № 1 має автономне значення, яке не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у національному законодавстві. Так само, як і матеріальні речі, деякі інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть розглядатися як «майнові права» і, таким чином, як «майно» для цілей цього положення. У кожному випадку питання, яке необхідно розглянути, полягає в тому, чи обставини справи, які розглядаються в цілому, надавали заявниці право на матеріально- правовий інтерес, захищений статтею 1 Протоколу № 1 (див. справу «Ятрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), № 31107/96, § 54, ЄСПЛ 1999-ІІ; «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), № 33202/96, § 100, ЄСПЛ 2000 І; та «Броньовский проти Польщі» (Broniowski v. Poland), № 31443/96, § 129, ЄСПЛ 2004-V;.

Крім того, як неодноразово зазначав Суд, «майно» у значенні статті 1 Протоколу № 1 може бути або «існуюче майно», або активи, включаючи вимоги, щодо яких заявник може стверджувати, що він має принаймні «правомірне очікування», що вони будуть реалізовані (див. справу «Гратзінгер та Гратзінгерова проти Чеської Республіки» (Gratzinger and Gratzingerova v. Czech Republic (dec.) [GC]), № 39794/98, § 69, ЄСПЛ 2002-VII).

Таким чином, «правомірне очікування» отримання активу також може отримати захист статті 1 Протоколу № 1. Отже, якщо майновий інтерес має характер вимоги, то особа, якій вона належить, може розглядатися як особа, яка має «правомірне очікування», якщо є достатньо підстав для інтересу у національному законодавстві, наприклад, коли існує судова практика національних судів, яка підтверджує його існування. Однак не можна сказати, що «правомірне очікування» існує у випадку спору щодо правильної інтерпретації та застосування національного законодавства, і коли скарги заявника згодом відхиляються національними судами (див. справу «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia [GC]), № 44912/98, § 50, ЄСПЛ 2004 IX; «Центро Європа 7 С.Р.Л та Ді Стефоано проти Італії» (Centro Europa 7 S.R.L. and Di Stefano v. Italy [GC]), № 38433/09, § 173, ЄСПЛ-2012; «Єпархія Будімлянско-Нікшичка та інші проти Чорногорії» (Eparhija Budimljansko-Niksicka and Others v. Montenegro (dec.)), № 26501/05, §§ 66-69, від 9 жовтня 2012 року).

Позивач, як падкоємець четвертої черги має «правомірне очікування» на отримання майна в порядку спадкування, а відтак, моя справа підпадає під захист статті 1 Першого протоколу до Конвенції, у якій мова йде про таке:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.»

Надаючи тлумачення цій нормі ЄСПЛ у своїй практиці послідовно дотримується ідеї про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (див. рішення у справі «Ятрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], № 31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999-И).

Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.o.» проти Чеської Республіки» (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), № 26449/95, пункт 54, від 9 листопада 1999 року). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), [ВП], № 33202/96, пункт 109, ЄСПЛ 2000-1).

Також, у своїй практиці Суд визнає, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V).

Застосовуючи таку свою практику у справі «Щокін проти України» (SHCHOKIN v. UKRAINE) (Заяви №№ 23759/03 та 37943/06, рішення від 14 жовтня 2010 року), Суд визнав порушення вимог статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, оскільки органи держаної влади віддали перевагу найменш сприятливому для заявника тлумаченню національного законодавства.

Тому, як випливає зі змісту цього рішення, вирішення колізій у законодавстві завжди має тлумачиться на користь особи.

Вказане узгоджується з принципом правової визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості та однозначності правових норм, зокрема передбачуваності (прогнозованості) законодавчої політики в соціальній сфері та стабільності правових норм. Тож, принцип правової визначеності вимагає, щоб правові норми були чіткими й точними, спрямованими на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість ситуацій та правовідносин, що виникають.

Як наслідок, правозастосовчий орган у випадку неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм позитивного права має тлумачити норму на користь невладного суб`єкта (якщо однією зі сторін спору є представник держави або органу місцевого самоврядування), адже якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна відповідати за недоліки своєї законодавчої діяльності відповідно до правила пріоритету норми за найбільш сприятливим для особи тлумаченням.

Отже, застосовуючи практику ЄСПЛ у даній справі та враховуючи при цьому принцип правової визначеності і правила пріоритету норми за найбільш сприятливим для позивача тлумаченням, право на відмову від спадщини не повинне обмежуватись будь-яким строком і у випадку, коли така відмова буде подана після встановленого законом строку для прийняття спадщини захист прав іншого спадкоємця, на користь якого здійснена відмова, повинен відбуватись в судовому порядку шляхом визнання права власності на таке майно.

Таким чином, суд вважає, що порушене спадкове право ОСОБА_1 слід захистити у спосіб визнання за ним права власності в порядку спадкування як спадкоємця четвертої черги спадкоємців за законом, оскільки встановленим є факт проживання позивача із спадкодавцем ОСОБА_3 однією сім`єю в квартирі по АДРЕСА_3 не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Зібрані по справі докази, оцінені судом належним чином кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв`язок у сукупності, дають правові підстави суду вважати позов обґрунтованим, підставним і таким, що підлягає задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю внаслідок Другої світової війни та сім`ї воїнів (партизанів), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи.

Позивач ОСОБА_6 є інвалідом війни, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_4 .

Таким чином, у зв`язку з задоволенням позову, з відповідача підлягає стягненню на користь держави судовий збір у сумі 908 грн.

Керуючись ст.ст.15, 16, 29, 1216, 1221,1264, 1274, 1276 ЦК України, ст.ст. 76-83, 89, 141, 259, 264, 265, 268, 273, 315 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

позов задоволити.

Встановити факт постійного проживання ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серія НОМЕР_5 , виданий Залізничним РВГУДМС України у Львівській обл. від 21.08.2012 р., РНОКПП НОМЕР_1 ) зі спадкодавцем ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ), яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , по АДРЕСА_3 , однією сім`єю з 2004року, не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в розмірі 908 грн.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його складення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його складення. Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 30.12.2021.

Суддя І.Р.Волоско