Рішення № 102353394, 30.12.2021, Коростенський міськрайонний суд Житомирської області

Справа № 279/4064/21

Провадження № 2/279/1618/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 грудня 2021 року м.Коростень Житомирської області

Коростенський міськрайонний суд Житомирської області у складі судді Недашківської Л.А., з секретарем Подвисоцькою Т.В., розглянувши за правилами загального позовного провадження цивільну справу №279/4064/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: Служба у справах дітей Коростенської РДА, Служба у справах дітй Коростенської міської ради про позбавлення права користування житловим приміщенням про позбавлення права користування житловим приміщенням,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з даним позовом до відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , та як законного представника малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , зазначивши, що він є власником будинку АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 в 2010 році був засуджений та з цього часу в будинку не проживає. В будинку значаться зареєстровані малолітні діти відповідача ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , 2014 року народження та ОСОБА_5 , 2019 року народження. Також значиться зареєстрованою ОСОБА_3 , хоча фактично за вказаною адресою вони не проживають з 2010 року, особистих речей та іншого належного їм майна в квартирі не має, витрат за утримання житла не несуть, він позбавлений можливості оформити субсидію. Тому просив суд постановити рішення яким позбавити відповідачів права на користування житловим приміщенням.

Позивач клопотав про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги пітримав, подавши заяву до суду.

Відповідач ОСОБА_3 до суду не з`явилась, причини неявки не повідомила, про день розгляду справи повідомлялась належним чином.

Відповідач ОСОБА_2 про день час розгляду справи повідомлений належним чином, в судове засідання не з`явився, причини неявки суду не відомі, проти задоволення позову заперечив.

Третя особа: Служба у справах дітей Коростенського міської ради про день час розгляду справи повідомлена належним чином, в судове засідання не з`явилась, причини неявки суду не відомі, проти задоволення позову заперечила.

Дослідивши письмові матеріали справи в їх сукупності, суд приходить до наступного:

Судом встановлено, що згідно з довідкою Виконавчого комітету Коростенської міської ради №689 від 22.07.2021 року житловий будинок АДРЕСА_1 побудований в 1946 році та згідно запису НОМЕР_2 в погосподарській книзі №1 за 2016-2021 рокик належить позивачу ОСОБА_1 .

Відповідно до п.1 ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Положеннями ст.321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності в Україні до моменту набрання чинності ЦК України з 01.01.2004 року регулювалися положеннями ЦК України 1963 року та Законом України «Про власність», який введено в дію з 15.04.1991 року.

Відповідно до положень ст.12 цього Закону було визначено, що громадянин набуває право власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Об`єктами права індивідуальної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення (ст.13 Закону).

Крім цього, згідно з п. 62 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР, №45/5 від 31 жовтня 1975 року, діючої до 7 липня 1994 року підтвердженням приналежності будинку, який знаходиться в сільському населеному пункті, можуть бути відповідні довідки виконавчого комітету сільської Ради депутатів трудящих, які видавалися в тому числі і на підставі записів у погосподарських книгах.

За змістом наведених норм виникнення права власності на житлові будинки, споруди не залежало від державної реєстрації цього права.

До компетенції виконкомів місцевих Рад відносилось, крім іншого, питання узаконення будівель та внесення записів про право власності на будинки за громадянами у погосподарські книги місцевих Рад.

Погосподарські книги є особливою формою статистичного обліку, що здійснюється в Україні (УРСР) із 1979 року. В погосподарських книгах при визначенні року побудування зазначається рік введення в експлуатацію будинку. Записи у погосподарських книгах визнаються в якості актів органів влади (публічних актів), що підтверджують право приватної власності.

За таких обставин, оскільки житловий будинок АДРЕСА_1 , був побудований у 1946 році, до моменту набрання чинності Законом України «Про власність», і відповідно до записів у погосподарських книгах села Немирівка такий належить позивачу, а тому суд приходить до переконання про те, що ОСОБА_1 вправі звернутися до суду із вимогами про усунення перешкод в користуванні цим майном, як належний позивач у справі.

В ході судового розгляду встановлено, що в будинку АДРЕСА_1 значаться зареєстровані відповідач ОСОБА_2 та його малолітня дитина, ОСОБА_5 , 2019 року народження.

Згідно інформаційного листа УДМС України в Житомирській області, який надано на запит суду, відповідач ОСОБА_3 та малолітня ОСОБА_4 , 2014 року народження зареєстрованими за вказаною адресою не значаться.

За змістом ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном, що передбачено ч.1 ст.391 ЦК України.

Стаття 317 ЦК України вказує, що право власності являє собою право користування, володіння та розпорядження майном.

Також відповідно до ст.41 Конституції України, ст.ст. 321, 387 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а захист права власності забезпечується державою.

Забезпечуючи гарантії захисту права власності, законодавець надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені ст.ст. 6, 386, 391 ЦК України.

Згідно зі ст.383 ЦК України, ст.150 ЖК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї родини, розпоряджатися житлом на власний розсуд.

Згідно ч.2 ст.3 Сімейного кодексу України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Крім того відповідно до ст.405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Члени сім`ї власника житлового приміщення мають право на проживання з власником та користування житловим приміщенням на підставі сервітуту. Сервітут - це договір на обмежене користування, а обмеження щодо користування житлом встановлюються законом. Законодавство пов`язує такий сервітут зі спільним веденням господарства членами однієї сім`ї при умові, що його ведення не можливе без спільного проживання членів сім`ї.

Відповідно до ч.2 ст.406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Таким чином, право користування приватним житлом має речово-правовий характер, у зв`язку з чим припинення цього права повинно відбуватись згідно з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема житловий сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення або через відсутність особи без поважних причин понад один рік у спірному житловому приміщенні.

Крім того, Верховний Суд України у Постанові від 15 травня 2017 року, справа № 734/387/15-ц, зауважив, що «право користування житловим приміщенням може виникати та існувати лише в членів сім`ї власника будинку»; «право відповідача на користування чужим майном (спірним житловим будинком) підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень ч. 2 ст. 406 Цивільного кодексу України».

Аналогічна правова позиція вбачається у постанові Веховного Суду від 27 лютого 2019 року по справі № 357/7940/16-ц.

Відповідно до положень ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до положень ст. 7 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі, зокрема, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Із досліджених матеріалів справи що спір з приводу користування будинком виник між власником майна ОСОБА_1 та його пасинком, ОСОБА_2 і членом його сім`ї неповнолітньою ОСОБА_5 , які в будинку не проживають та продовжують бути в ньому зареєстровані.

Згідно з ч.1, 4 ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Відповідно до статті 156 Житлового кодексу члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК України).

У постановах Верховного Суду України від 16.11.2016 року в справі № 709цс16, від 15.05.2017 року в справі № 6-2931цс16 міститься висновок про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, як постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Також у постанові від 14.08.2019 року в справі № 702/101/18 Верховний Суд у подібних правовідносинах щодо втрати права користування особами житловим приміщенням дійшов висновку, що відповідач вселилась у спірну квартиру в якості члена сім`ї власника житлового будинку і набула право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язаний, тому його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі ч.2 ст.406 ЦК України. Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом у складі колегії суддів Другої цивільної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16.01.2019 року в справі № 243/7004/17-ц.

Як встановлено судом, малолітня донька відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_5 була зареєстрована за місцем реєстрації свого батька, але фактично в будинку не проживала та не проживає, навчальні заклади по м. Коростеню та Коростенському районі не відвідує.

Відмову відповідача ОСОБА_2 у добровільному порядку знятися з реєстрації суд вважає порушенням права власника - ОСОБА_1 щодо вільного розпорядження своєю власністю.

Відповідно до п.1 ст.17 Закону України від 23.02.2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 1 першого Протоколу до Конвенції визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

У п. 36 рішення від 18.11.2004 року в справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція житла за змістом ст. 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлено у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі п. 1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків із конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11.01.1995 року, пункт 63).

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У спірних правовідносинах права позивача, як власника житлового будинку, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 та його неповнолітня дитина ОСОБА_5 , хоча і зареєстровані у будинку АДРЕСА_1 , однак ОСОБА_2 не проживає в ньому з 2010 року, неповнолітня ОСОБА_5 взагалі жодного дня в будинку не проживала, а була в ньому зареєстрована за місцем реєстрації батька; ОСОБА_2 не є членом сім`ї власника житла, не веде в ньому господарства, поважних причин непроживання чи доказів щодо чинення йому перешкод у користуванні таким житлом відповідачем суду не надано.

Також при вирішенні балансу інтересів сторін суд враховує, що неповнолітня ОСОБА_5 взагалі жодного дня в будинку не проживала, а була в ньому зареєстрована за місцем реєстрації батька, ОСОБА_2 , що свідчить про відсутність порушення житлових прав неповнолітньої, у тому числі при знятті її з реєстрації.

Таким чином, формальне залишення місця реєстрації неповнолітньої ОСОБА_5 за спірним житловим приміщенням, попри фактичне проживання її з матір`ю, свідчить про порушення балансу інтересів та не пропорційне втручання в право позивача на мирне володіння своїм майном.

Аналогічного висновку щодо обгрунтованості задоволення позовних вимог в частині визнання відповідача та його малолітньої дитини такими, що втратили право користування у спірному житлі з урахуванням принципів застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі №466/245/16-ц.

Разом з тим судом враховано і те яким чином зняття з реєстрації за спірним житловим приміщенням звузить житлові права неповнолітньої, яка взагалі в будинку не проживала, а проживає з матір`ю.

Пунктом 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 року № 207, передбачено, що у разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування).

Суд вважає за необхідне зауважити, що стосується реєстрації місця проживання малолітньої доньки відповідача ОСОБА_2 , якій не виповнилося 14 років, то за змістом Правил реєстрації місця проживання, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 року № 207, обов`язок з реєстрації такої дитини разом з батьками або одним з них покладається саме на батьків.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Таким чином, оскільки судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 та його донька ОСОБА_5 не являються членами сім`ї позивача; ОСОБА_2 майже 13 років не проживає в спірному будинку, а дитина там взагалі не проживала, не ведуть нарівні із позивачем, як власником будинку, спільне господарство, фактично втратили інтерес до спірного житла, позивач не чинти перешкод у кристуванні будинком відповідачу ОСОБА_2 та його дитині, в добровільному порядку не бажають знятися з реєстрації за вказаною адресою, що є порушенням права власника будинку вільно розпоряджатися своєю власністю, та з урахуванням балансу інтересів сторін, суд вважає обґрунтованими вимоги позивача про визнання відповідач ОСОБА_2 та його доньки ОСОБА_5 такими, що втратили право користування житловим приміщенням та задовольняє позов. При цьому судом врахована правова позиція Верховного Суду України, висловлена у постанові від 16 листопада 2016 року, справа № 6-709цс16, відповідно до якої визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Крім того, судом враховано, що відповідно до висновку експерта №1044/12-2020 від 08.12.2020 року житловий будинок АДРЕСА_1 трайону не придатний для проживання, є аварійним.

Керуючись ст.263-265 ЦПК України, ст.ст. 405,406, 385, 391 ЦК України, ст.ст. 150, 156 ЖК України,

У Х В А Л И В :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: Служба у справах дітей Коростенської РДА, Служба у справах дітей Коростенської міської ради про позбавлення права користування житловим приміщенням задовольнити частково.

Позбавити ОСОБА_2 , 1986 року народження та малолітню ОСОБА_5 , 2019 року народження права користування житловим приміщенням будинку АДРЕСА_1 .

В задоволенні решти частин позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в 30-денний строк, який обчислюється з дня проголошення (складення) рішення. Учасник справи, якому рішення не було вручено у день його проголошення (складення), має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, а в разі подання апеляційної скарги - після розгляду справи апеляційним судом, якщо рішення не було скасовано .

Сторони:

Позивач - ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідач - ОСОБА_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 .

Відповідач: ОСОБА_3 , останнє відоме місце реєстрації: АДРЕСА_2 .

Третя особа: Служба у справах дітей Коростенської міської ради, місце знаходження: м.Коростень вул.Грушевського,22, Житомирська область.

Третя особа: Служба у справах дітей Коростенської РДА, місце знаходження: м.Коростень вул.Грушевського,60/2, Житомирська область, ЄДРПОУ 34152095.

Суддя Недашківська Л.А.

копія згідно з оригіналом