Рішення № 102346030, 30.12.2021, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

30 грудня 2021 р. Справа №120/15113/21-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Яремчука Костянтина Олександровича, розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Калинівської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення в частині, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду з позовною заявою в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулася їх представниця до Калинівської міської ради із вимогами визнати протиправним та скасувати рішення від 27 серпня 2021 року №2243 в частині відмови позивачам у наданні дозволів на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею по 2 га на території Бережанського старостинського округу Вінницької області, а також зобов`язати відповідача надати такі дозволи.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, представник позивачів зазначила, що за результатами розгляду клопотань ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про надання дозволів на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок орієнтовною площею по 2 га кожному (ділянки суміжні із земельною ділянкою з кадастровим номером 0521683300:01:001:0046) для ведення особистого селянського господарства, що розташовані на території Бережанського старостинського округу Вінницької області, відповідач своїм рішенням від 27 серпня 2021 року №2243 відмовив у наданні таких дозволів.

Підставою для відмови слугувало те, що земельні ділянки, які заявники мають намір отримати у власність, перебувають у користуванні громадян відповідно до рішення 16 сесії 21 скликання від 01 квітня 1994 року Комунарівської сільської ради народних депутатів Калинівського району Вінницької області.

Вважаючи таке рішення Калинівської міської ради протиправним та таким, що порушує права позивачів, їх представниця звернулася до суду із цим позовом.

Ухвалою від 15 листопада 2021 року відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено її розгляд здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін. Цією ж ухвалою у відповідача витребувано докази перебування земельних ділянок, щодо яких позивачами подавалися клопотання про надання відповідних дозволів, у користуванні інших громадян, у тому числі й належним чином засвідчену копію рішення Комунарівської сільської ради від 01 квітня 1994 року, на яке міститься посилання у оскаржуваному рішенні.

09 грудня 2021 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому зазначено, що підставою для відмови у наданні дозволів на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок слугувало те, що такі ділянки перебувають у користуванні інших осіб відповідно до рішення 16 сесії 21 скликання Комунарівської сільської ради від 01 квітня 1994 року. Водночас, земельним законодавством встановлено заборону надавати земельну ділянку у власність, якщо така перебуває у користуванні або у власності іншої особи. За наведених обставин представник відповідача просить відмовити у задоволенні позовних вимог Окрім того, у відзиві йдеться про те, що розмір заявлених витрат на оплату послуг адвоката є неспівмірним із складністю справи, часом, витраченим адвокатом на надання послуг та обсягом наданих адвокатом послуг. Також звернуто увагу на тому, що адвокатом подано одну позовну заяву в інтересах усіх позивачів, а тому час, який ним витрачено на підготовку такої заяви, стосується лише однієї позовної заяви, що не підтверджує понесені витрати на правову допомогу кожному з позивачів в розмірі по 5675 гривень.

Разом із відзивом на позов подано витребувані судом докази.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані сторонами докази, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до Калинівської міської ради із клопотаннями про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею по 2 га кожному із земель на території Бережанського старостинського округу Вінницької області.

До клопотань долучені документи, передбачені частиною 6 статті 118 Земельного кодексу України, зокрема й графічні матеріали із зазначенням місця розташування бажаних земельних ділянок, копії паспортних документів заявників.

Рішенням Калинівської міської ради 11 сесії 8 скликання №2243 від 27 серпня 2021 року заявникам відмовлено у наданні дозволів на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок у зв`язку із невідповідністю місця розташування об`єкта вимогам законів відповідно до статті 118 Земельного кодексу України, оскільки земельні ділянки, що зазначені в графічних матеріалах, перебувають у користуванні громадян відповідно до рішення 16 сесії 21 скликання Комунарівської сільської ради від 01 квітня 1994 року.

Надаючи правову оцінку рішенню, що оскаржується, суд зважає на таке.

Згідно із частиною 1 статті 22 Земельного кодексу України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

За приписами частини 1 статті 121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.

Отже, законом гарантовано право громадян України на безоплатне набуття у власність земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства, однак не більше ніж 2,0 гектара.

Водночас, порядок набуття права на землю визначається главою 19 розділу IV Земельного кодексу України.

Так, згідно зі статтею 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульований положеннями статті 118 Земельного кодексу України. Зокрема, частиною шостою цієї статті визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідно до частини 7 статті 118 Земельного кодексу України орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Земельного кодексу України, а тому відмова у наданні відповідного дозволу на будь-яких інших підставах, які не передбачені даною нормою, суперечитиме вимогам земельного законодавства.

За приписами частини 1 статті 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Статтею 144 Конституції України передбачено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Відповідно до положень частини 1 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин віднесено до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад. Такі питання вирішуються виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради (стаття 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Отже, орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 Земельного кодексу України, за результатами розгляду відповідного клопотання надає громадянину дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність або ж відмовляє у наданні такого шляхом прийняття рішення, прийнятого на пленарному засіданні відповідної ради.

Із оскаржуваного рішення №2243 від 27 серпня 2021 року слідує, що підставою для відмови позивачам у наданні дозволів на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність слугувало те, що такі ділянки перебувають у користуванні інших осіб відповідно до рішення Комунарівської сільської ради 16 сесії 21 скликання від 01 квітня 1994 року.

Водночас, варто врахувати положення статті 125 Земельного кодексу України, згідно із якою право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Разом із тим, в силу приписів статті 126 Земельного кодексу України, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Однак, у адміністративній справі відсутні докази, які б підтверджували факт перебування земельних ділянок, які позивачі мають намір отримати у власність, у користуванні інших осіб.

Не підтверджує такого факту й рішення 16 сесії 21 скликання Комунарівської сільської ради народних депутатів Калинівського району Вінницької області від 01 квітня 1994 року, адже зі змісту такого слідує, що на розгляд сесії сільської ради виносилось зокрема питання щодо виділення земельних ділянок для ведення підсобного господарства громадянам села. За результатами розгляду такого вирішено виділити земельні ділянки окремим громадянам в межах розмірів від 0,05 га до 0,22 га.

При цьому, з рішення Комунарівської сільської ради народних депутатів Калинівського району Вінницької області від 01 квітня 1994 року неможливо встановити (ідентифікувати), які саме земельні ділянки вирішено виділити окремим громадянам, адже у рішенні не зазначено ані кадастрових номерів ділянок, ані інших відомостей, на підставі яких можливо було б визначити їх місцезнаходження.

А тому безпідставно стверджувати, що земельні ділянки, які позивачі мають намір отримати у власність, та деякі із земельних ділянок, про виділення яких йдеться у рішенні Комунарівської сільської ради народних депутатів Калинівського району Вінницької області від 01 квітня 1994 року, є одними і тими ж ділянками.

Більше того, суду не надано доказів того, що право власності на виділені рішенням Комунарівської сільської ради народних депутатів Калинівського району Вінницької області від 01 квітня 1994 року земельні ділянки зареєстровано у належний спосіб.

За таких обставин позовні вимоги щодо визнання протиправним та скасування рішення Калинівської міської ради №2243 від 27 серпня 2021 року в частині відмови у наданні дозволів на розроблення проекту землеустрою громадянам ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

З приводу позовної вимоги зобов`язального характеру, то суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Водночас, згідно з пунктом 10 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд керується принципом ефективності захисту такого права, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом.

Оскільки суд дійшов висновку, що відповідачем протиправно відмовлено у наданні позивачам відповідних дозволів, а тому з метою ефективного захисту прав та інтересів позивачів задоволенню також належить позовна вимога щодо зобов`язання відповідача надати такі дозволи.

Так, відповідно до приписів частини 7 статті 118 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою або надає мотивовану відмову у його наданні.

Отже, відповідач як компетентний орган наділений виключними повноваженнями щодо вирішення питання про надання або відмову у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення.

Разом із тим, суд звертає увагу на те, що законодавець чітко передбачив як підстави, порядок, строки, процедуру надання відповідачем дозволу зацікавленим громадянам на розроблення відповідних проектів землеустрою, так і порядок, строки, відповідну процедуру та підстави для відмови у наданні такого дозволу.

Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

При цьому, на законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.

Водночас, повноваження суб`єкта владних повноважень не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант його поведінки. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №825/602/17, від 06 березня 2019 року у справі №1640/2594/18, від 11 вересня 2019 року у справі №819/570/18, а також у постановах Сьомого апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2019 року у справі №120/2225/19-а, від 06 листопада 2019 року у справі №120/2190/19-а, від 12 листопада 2019 року у справі №120/1836/19-а, в, від 17 грудня 2019 року у справі №120/2019/19-а та ряду інших.

Для підсилення висновку щодо необхідності у спірних правовідносинах зобов`язати відповідача вчинити конкретну дію слід навести висновки, до яких дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду за результатами перегляду судових рішень у справі №820/2307/17 з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі №509/1350/17: "Тобто, застосування такого способу захисту прав та інтересів позивача шляхом зобов`язання уповноваженого органу прийняти конкретне рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, є правильним, коли уповноважений орган розглянув клопотання заявника та прийняв рішення, яким відмовив в його задоволенні. В такому разі, суд під час перевірки підстав прийняття рішення, перевіряє конкретні підстави відмови в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою. У разі визнання незаконності підстав, що стали причиною прийняття рішення про відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, доцільним способом захисту є власне зобов`язання уповноваженого суб`єкта прийняти конкретне рішення, а не зобов`язання повторно розглянути клопотання. Оскільки клопотання вже було розглянуто, рішення прийнято, тому повторний розгляд клопотання не захистить прав заявника".

В свою чергу, оскаржуване рішення прийняте з підстав, не визначених частиною 7 статті 118 Земельного кодексу України, що свідчить про відсутність наміру у органу місцевого самоврядування прийняти обґрунтоване та законне рішення відповідно до чинного законодавства.

За таких обставин, на переконання суду, належним способом захисту порушеного права позивача буде зобов`язання відповідача надати позивачам дозволи на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею по 2,0 га кожному.

Відповідно до положень статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності свого рішення та докази, надані представником позивачів, суд дійшов висновку, що за наведених у позовній заяві мотивів і підстав позовні вимоги належить задовольнити.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зважає на положення статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, частиною 1 якої визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивачі при зверненні до суду з позовною заявою сплатили судовий збір в розмірі по 908 гривень кожен, що підтверджується квитанціями від 12 листопада 2021 року.

Відтак, на користь кожного з позивачів слід стягнути витрати, пов`язані з оплатою судового збору, в розмірі по 908 гривень за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

З приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, то слід врахувати наступне.

Про витрати на професійну правничу допомогу йдеться у статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, частиною 1 цієї статті визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Відповідно до частини 2 згаданої статті за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 3 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Приписами частини 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною 5 та 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Зі змісту вказаних норм слідує, що від учасника справи, який поніс витрати на професійну правничу допомогу, вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Так, судом установлено, що між Залокоцькою Вікторією Дживанівною (адвокат) та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 (клієнти) укладено договори про надання правової допомоги від 04 листопада 2021 року, за умовами яких адвокат приймає на себе доручення від клієнтів надавати їм правничу допомогу, включаючи представництво й інші види адвокатської діяльності щодо захисту прав, свобод та інтересів в усіх органах державної влади і місцевого самоврядування, підприємствах, установах, організаціях незалежно від їх організаційно - правової форми та підпорядкованості, зокрема, але без виключення, щодо вирішення питань, пов`язаних з поданням адвокатських запитів і отриманням різного роду інформації, документів, їх копій, можливості ознайомитись з останніми та будь-якими іншими матеріалами і вчиняти інші різні дії, а також у всіх судах на території України на всіх етапах судочинства з усіма правами без обмежень, наданими позивачу, відповідачу, третій особі, в тому числі з правом пред`явлення позову, сплати судового збору, повної або часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни підстав та предмету позову, укладення мирової угоди, оскарження рішення суду всіх рівнів.

Як зазначено у пункті 3.1 договорів, розмір гонорару складає 50 (п`ятдесят) відсотків від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, за одну годину участі особи, яка надає правову допомогу у справі в судовому засіданні, поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді. За надання правової допомоги гонорар сплачується авансом на підставі рахунку або за фактом надання послуг згідно з актом приймання-передачі наданих послуг і рахунку. У разі бажання клієнта заявити до відшкодування витрати на правову допомогу гонорар сплачується клієнтом адвокату на стадії завершення розгляду справи (до судових дебатів) або протягом п`яти днів після ухвалення судового рішення у справі на користь клієнта.

Зі змісту актів приймання-передачі наданих послуг від 08 листопада 2021 року слідує, що клієнти визнали, що договори про надання правової допомоги від 04 листопада 2021 року виконано адвокатом належним чином.

Оплата гонорару адвокату в сумі 5675 гривень здійснена кожним позивачем 04 листопада 2021 року, про що свідчать квитанції про оплату правової допомоги.

Суд зауважує, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

При цьому, суд враховує й правову позицію Верховного Суду, наведену у додатковій постанові від 05 вересня 2019 року у справі №826/841/17, згідно із якою суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, за наявності заперечень іншої сторони, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої постановлено рішення, всі її витрати на правничу допомогу, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документа, витрачений адвокатом час тощо, є неспівмірними у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Крім того, у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц йдеться про те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи. При цьому, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

На переконання суду, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, що понесені кожним позивачем у розмірі 5675 гривень, є досить завищеними.

Так, судом встановлено, що адміністративна справа №120/15113/21-а розглядалась у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, що свідчить про те, що така справа належить до справ незначної складності, що вказує на необґрунтовано завищену вартість наданих послуг.

Також слід врахувати й те, що позовна заява подана адвокатом Залокоцькою В.Д. в інтересах позивачів, що вказує на неможливість складання однієї позовної заяви протягом однакової кількості часу для кожного з позивачів.

Наведене свідчить про недостатню обґрунтованість розміру понесених позивачами витрат на професійну правничу допомогу у розмірі по 5675 гривень кожним, а тому слід дійти висновку, що такий розмір є досить завищеним.

Відтак, з огляду на встановлені обставини, на переконання суду, розмір понесених витрат на професійну правничу допомогу кожним позивачем підтверджено у розмірі по 2000 гривень, що відповідає вимогам співмірності, розумності та справедливості.

Таким чином, на користь кожного з позивачів з відповідача слід стягнути витрати на професійну правничу допомогу у розмірі по 2000 гривень.

Керуючись статтями 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 134, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України,

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення Калинівської міської ради від 27 серпня 2021 року №2243 в частині відмови у наданні ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 дозволів на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею по 2 га на території Бережанського старостинського округу Вінницької області.

Зобов`язати Калинівську міську раду надати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 дозволи на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею по 2 га на території Бережанського старостинського округу Вінницької області.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Калинівської міської ради витрати, пов`язані з оплатою судового збору, в розмірі 908 (дев`ятсот вісім) гривень, а також витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2000 (три тисячі) гривень.

Стягнути на користь ОСОБА_2 за рахунок бюджетних асигнувань Калинівської міської ради витрати, пов`язані з оплатою судового збору, в розмірі 908 (дев`ятсот вісім) гривень, а також витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2000 (три тисячі) гривень.

Стягнути на користь ОСОБА_3 за рахунок бюджетних асигнувань Калинівської міської ради витрати, пов`язані з оплатою судового збору, в розмірі 908 (дев`ятсот вісім) гривень, а також витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2000 (три тисячі) гривень.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 КАС України.

Відповідно до частини 1 статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивачі:

ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 )

ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 )

ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_3 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_3 )

Відповідач: Калинівська міська рада (місцезнаходження: 22400, Вінницька обл., м. Калинівка, вул. В. Нестерчука, буд. 19; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 04326106)

Повний текст рішення суду складено 30.12.2021

Суддя Яремчук Костянтин Олександрович