Рішення № 102328944, 27.09.2021, Кіровський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 203/1921/21

Провадження № 2/0203/931/2021

КІРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 вересня 2021 року Кіровський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого судді Колесніченко О.В.,

при секретарі Акімовій А.М.,

за участю представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпрі в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Фінансова компанія “Позика” до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання осіб такими, які втратили право користування житлом, -

В С Т А Н О В И В:

У травні 2021 року позивач пред`явив через суд зазначений позов на предмет захисту свого права власності на квартиру АДРЕСА_1 , що набута ним у власність у відповідності до договору купівлі-продажу нерухомого майна 22 січня 2021 року, укладеного з ТОВ “ФК “Довіра та Гарантія”, однак за зазначеною адресою зареєстровані ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , відповідачі у справі, які є колишніми власниками спірної квартири, право на користування якою у них припинилось з припиненням їх права власності, оскільки є похідним від права безпосереднього власника майна, тому в силу ст. 391 ЦК України та 156 ЖК України позивач вважає його право на вільне розпорядження, володіння та користування своїм майном порушеним, внаслідок чого звертається до суду з цим позовом.

З відкриттям спрощеного позовного провадження за ухвалою суду від 09 червня 2021 року з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду цієї справи по суті на засадах диспозитивності проведена її підготовка з обміном учасниками заявами по суті справи, та без процесуальних ускладнень.

Відповідач ОСОБА_4 за правничої допомоги адвоката Сірооченко А.В. своїм правом на подання відзиву на позов не скористалась, однак 24 вересня 2021 року в заперечення позовних вимог подала суду письмові пояснення, в яких зазначала про те, що вона набула у свою власність спірну квартиру 25 квітня 2005 року у ОСОБА_6 , через її представника за довіреністю ОСОБА_7 , на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого нотаріально 25 квітня 2005 року за №566780, де вона і зареєстрована. В подальшому між нею та ВАТ КБ “Надра” укладений кредитний договір №841965/ФЛ від 04 липня 2008 року, умовами якого банком передані їй у користування грошові кошти у сумі 191 700 доларів США та укладений договір іпотеки №841965/ФЛ-3 від 04 липня 2008 року, умовами якого спірна квартира нею передана в іпотеку банку як забезпечення кредиту в іноземній валюті. З огляду на викладене відповідач зазначає, що у відповідності до ст. 40 Закону України “Про іпотеку” виселенню особи, які були зареєстровані до укладання договору іпотеки, не підлягають, як і не підлягають позбавленню права користування таким жилим приміщенням без надання іншого. Натомість, відповідач відзначає, що позивач звернувся до суду у неналежний спосіб захисту цивільних прав, оскільки ОСОБА_4 не була стороною укладеної угоди купівлі-продажу між позивачем та ТОВ “ФК “Довіра та Гарантія”, а останнє, в свою чергу, не є стороною у цій справі.

Інших заяв по суті справи не подавали.

В судовому засіданні 27 вересня 2021 року представник позивача позовні вимоги підтримав повністю, наполягаючи на їх задоволенні з наведених в позовній заяві підстав.

Представник відповідача ОСОБА_4 в судовому засіданні 27 вересня 2021 року позов не визнав в повному обсязі, наполягаючи на відмові у задоволенні вимог з наведених у письмових поясненнях підстав.

Відповідач ОСОБА_5 , будучи повідомленим належним чином про час та місце розгляду справи, в судове засідання не прибув, свого представника не направив, заяв чи клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надавав, причини неявки не повідомляв.

Суд, заслухавши усні пояснення сторін, дослідивши подані учасниками докази, дійшов висновку про вирішення справи за ст. 13 ЦПК України в межах заявлених вимог з відмовою у задоволенні позову, виходячи з встановлених у судовому засіданні наступних обставин.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 25 квітня 2005 року уклала з ОСОБА_6 через її представника за довіреністю Ліщинського Валерія договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який зареєстрований у Державному реєстрі правочинів за №566780 та посвідчений нотаріально за №1216 від 25 квітня 2005 року приватним нотаріусом ДМНО Хомич О.М., що також узгоджується з Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно.

П.4.1. договору купівлі-продажу від 25 квітня 2005 року встановлено, що в день підписання цього договору покупець здійснює повну оплату вартості квартири, у тому числі 212 100,00 грн., що еквівалентно 42 000,00 доларів США, за рахунок кредиту в АКБ “Укрсоцбанк” шляхом перерахування грошових коштів з поточного рахунку, відкритого в АКБ “Укрсоцбанк”, на поточний рахунок продавця, відкритого в АКБ “Укрсоцбанк”, а решта коштів — 90 000 грн., що еквівалентно 18 000 доларів США покупець сплачує за рахунок власних коштів.

04 липня 2008 року ОСОБА_4 уклала з ВАТ КБ “Надра” кредитний договір №841965/ФЛ, умовами якого їй банком передано 191 700,07 доларів США для проведення розрахунків по договору купівлі-продажу від 25 квітня 2005 року щодо придбання нерухомого майна за адресою АДРЕСА_2 .

Того ж дня між ОСОБА_4 та ВАТ КБ “Надра” укладений договір іпотеки №841965/ФЛ-3, умовами якого ОСОБА_4 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 , як забезпечення грошового зобов`язання в іноземній валюті.

За зазначеною адресою ОСОБА_4 зареєстрована з 14 липня 2003 року, у відповідності до відмітки у її паспорті громадянина України серії НОМЕР_1 , яким вона документована з 10 квітня 1998 року. Ці ж відомості зазначені і у відповідях Відділу адресно-довідкової роботи УПР ГРФО ДМС України у Дніпропетровській області від 08 червня 2021 року та Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур ДМР від 29 червня 2021 року на запит суду від 24 травня 2021 року, а також відомості про зареєстроване місце проживання відповідача ОСОБА_5 з 18 квітня 2005 року.

Відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 фактично проживають за вищевказаною адресою дотепер, що сторонами в судовому засіданні не заперечувалось.

22 січня 2021 року між ТОВ “ФК “Довіра та Гарантія” та ТОВ “ФК “Позика” укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: квартири АДРЕСА_1 , умовами якого передбачено, що зазначене майно належить ОСОБА_4 , на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 25 квітня 2005 року приватним нотаріусом ДМНО Хомич О.М., та право на продаж вказаного нерухомого майна будь-якій особі належить іпотекодержателю на підставі договору іпотеки №841965/ФЛ-3 від 04 липня 2008 року, посвідченого нотаріально та договору №GL3N216867 про відступлення прав вимоги, посвідченого 29 квітня 2020 року приватним нотаріусом ДМНО Мурською Ню.В. за реєстровим №624, укладеного 29 квітня 2020 року між ПАТ “КБ “Надра” та ТОВ “ФК “Довіра та Гарантія”.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 37 Закону України «Про іпотеку», іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

Позивач, набувши 22 січня 2021 року право власності на спірну квартиру, без повідомлення про це відповідачів, які проживають за спірною адресою задовго до набуття позивачем права власності на спірну квартиру, вважаючи себе єдиним власником спірної квартири, просить усунути перешкоди у здійсненні його майнових права шляхом визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням з підстав втрати ними права власності на нього.

Проте з такою позицією суд не погоджується, зважаючи на відсутность доказів про порушене право позивача в межах заявлених вимог про усунення перешкод в здійсненні права власності.

Так, правовою підставою вимог про зобов`язання не чинити перешкод в користуванні житлом є положення ст. 391 ЦК України, яке визначає право власника майна вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Відповідно, позивач звернувся до суду з негаторним позовом, підставою для подання якого є вчинення дій, які ускладнюють здійснення власником повноважень користування та розпорядженням майном. Однією з умов подання такого позову - є триваючий характер правопорушення і його наявність в момент подання позову, що не встановлено в ході розгляду справи, відповідно встановлена відсутність підстав для застосування до вказаної особи санкції про зобов`язання не чинити перешкод позивачу в користуванні житлом.

Позивач не надав суду жодного належного та допустимого доказу здійснення йому перешкод відповідачами у реалізації його права власності на спірну квартиру.

Так, принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені (ст. 3 ЦПК України).

За положенням ст. 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Окрім того, зважаючи на ч.2 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Враховуючи встановлений та не оспорюваний позивачем факт про те, що спірна квартира, яка була передана в іпотеку, набута відповідачами не за рахунок кредитних коштів, отриманих за кредитним договором №841965/ФЛ від 04 липня 2008 року, які, в свою чергу, нею отримано за для погашення заборгованості за іншим кредитним договором, укладеним між нею та в АКБ “Укрсоцбанк”, остання не могла бути предметом звернення стягнення на предмет іпотеки, відтак підстава набуття позивачем права власності на спірну квартиру є оспорюваною.

Такої правової позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 18 березня 2015 року № 6-39цс15.

У відповідності до ст. 41 Конституції України та ст.ст. 317, 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у здійсненні володіння, користування та розпоряджання своїм майном, і ніхто не може бути примусово позбавлений житла згідно ст. 47 Конституції України інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, і володіє, користується, розпоряджається своїм майном згідно ч. ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України на власний розсуд, а громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) згідно ст. 150 ЖК УРСР для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Відповідно до ст. 386 ЦК України, власник може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення дій які можуть порушити його право та усунення перешкод в користуванні власністю.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Право власності за пунктом 8 ч. 1 і ч. 2 ст. 346 ЦК України може бути припинене в разі звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника та в інших випадках, встановлених законом.

Факт припинення права власності з підстав передбачених пунктом 8 частини першої статті 346 ЦК України, законодавець пов`язує не з наявністю рішення суду про звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника, а саме із завершальною стадією, укладення відповідного правочину на підставі реалізації такого майна у зв`язку із зверненням стягнення на майно за зобов`язаннями власника.

Судом встановлено, що спірна квартира набута у власність за договором про відступлення прав вимоги, а доказів того, що попередній власник спірного майна ТОВ “ФК Довіра та Гарантія” набув цю квартиру в порядку реалізації іпотечного майна, позивачем не надано, внаслідок чого таке набуття права власності і попереднім власником спірної квартири також є оспорюваним.

Таким чином, судом не встановлено, а матеріалами справи не підтверджено набуття позивачем права власності у передбаченому законом порядку від попереднього її власника, як і не підтверджено позивачем набуття цього права ТОВ “ФК “Довіра та Гарантія” від ОСОБА_4 , як власника на підставі договору купівлі-продажу від 25 квітня 2005 року, у свою власність, щоб надавало можливість стверджувати про вилучення у відповідача у встановленому законодавством порядку спірного майна, яке до того ж передано нею в іпотеку значно пізніше, ніж набуття відповідачем ОСОБА_4 права власності на квартиру, як забезпечення інших грошових зобов`язань перед іншим банком, щоб підтверджувало факт звернення на таку квартиру стягнення за її зобов`язаннями згідно п. 8 ч. 1 ст. 346 ЦК України з подальшим позбавленням відповідача права користування жилим приміщенням відповідно до ст. 155 ЖК УРСР.

Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" (N 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява N 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява N 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Зокрема, слідуючи практиці Європейського Суду з прав людини використовувати travaux preparatoires для розуміння духу закону, суд не може не звернути уваги на Закон України № 3795-VI від 22.09.2011 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» та № 1304-VII від 03.06.2014 «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

В історичних умовах подолання наслідків всесвітньої фінансової кризи 2008-2009 рр. з метою зниження рівня ризиків фінансової системи України і зниження частки проблемних активів у портфелі національних банківських установ для підвищення захисту прав кредиторів Законом № 3795-VI від 22.09.2011 запроваджувалося виселення зареєстрованих мешканців з іпотечного житла споживача фінансових послуг як вдосконалення процедури звернення стягнення на житло боржника, реалізація якого у виконавчому провадженні допускається в останню чергу, з уточненням про виселення з наданням постійного жилого приміщення споживачу фінансових послуг внаслідок звернення стягнення за іншими боргами.

В подальшому мораторій на примусове звернення стягнення на певне іпотечне житло накладений Законом № 1304-VII від 03.06.2014 через напруженість у суспільстві, викликану вилученням банками житла з виселенням боржників, які втратили можливість обслуговувати кредитні зобов`язання за споживчими кредитами в іноземній валюті, тим самим мораторій встановлений на застосування до відомого кола боржників раніше введеного винятку з загального правила ст. 109 ЖК УРСР, запобігаючи втраті боржником права користування своїм єдиним житлом.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17 провадження № 61-18178св20.

Суд також враховує, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.

Також суд відзначає, що за встановлених обставин позивач не заявляє про виселення відповідачів, яким повинно закінчуватись примусове звернення стягнення на належні ОСОБА_4 права на спірну квартиру, внаслідок чого вичерпувалося б як її та члена її сім`ї ОСОБА_5 право користування цим житлом внаслідок припинення права власності на нього.

З наведених мотивів суд має визнати не виправданим втручання у право на повагу приватного життя, за якого забезпечення захисту прав нового власника не є більш вагомою користю, аніж шкода інтересам недобросовісного боржника, який, між тим, іншого житла не має, на підставі чого позов не підлягає задоволенню.

За правилами ст. 141 ЦПК України з урахуванням результату розгляду справи судові витрати належить покласти на позивача.

Керуючись ст. ст. 3, 4, 11-13, 81, 141, 209, 265, 268 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Товариству з обмеженою відповідальністю “Фінансова компанія “Позика” в задоволенні позову до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання осіб такими, які втратили право користування житлом – відмовити в повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги у паперовій формі до Дніпровського апеляційного суду через Кіровський районний суд м. Дніпропетровська протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя О.В. Колесніченко