Рішення № 102309185, 18.11.2021, Київський районний суд м. Харкова

Справа № 953/10110/21

н/п 2/953/2810/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 листопада 2021 року Київський районний суд м. Харкова в складі:

головуючого судді Зуб Г.А.

за участю секретаря Черниш О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Мелітопольської міської ради Запорізької області про надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини на тимчасово окуповану територію України у м. Луганську без згоди батька особи, яка не досягла 16-річного віку, -

ВСТАНОВИВ:

28.05.2021 року до суду надійшла вказана позовна заява, в якій позивач просить надати їй дозвіл на виїзд сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Луганськ для відвідування родичів на строк 6 місяців.

В обгрунтування позовних вимог посилається на наступне. 05.09.2009 між позивачем та відповідачем зареєстровано шлюб, від якого народилась дитина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проживає разом з матір`ю за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач та її син мають статус внутрішньо переміщених осіб, та перемістились з м. Луганська. 27.02.2012 рішенням Артемівського районного суду м. Луганська шлюб між сторонами було розірвано. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 21.12.2020, стягнуто з відповідача на користь позивача аліменти у розмірі ј частини з усіх видів заробітку, але не менш 50% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку щомісячно, починаючи з 22.10.2020 і до досягнення дитиною повноліття. Позивач та її дитина є уродженцями м. Луганська, яка на даний час тимчасово окупована територія, та у м. Луганську залишились проживати родичі, батьків позивача, що стало підставою для звернення з вказаним позовом, оскільки відповідач дозвіл на виїзд не надає у добровільному порядку.

Відповідач своїм правом на подання відзиву не скористався.

Позивач в судове засідання не з`явилась, повідомлялась судом у встановленому законом порядку, до матеріалів позову додано клопотання про розгляд справи за відсутності позивача.

Відповідач до судового засідання не з`явився, повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи. Причину не явки суду не повідомив, клопотань про відкладення розгляду справи від нього не надходило.

Від представника третьої особи до суду надійшла заява, в якій представник просить розглянути справу за своєї відсутності, та прийняти рішення по справі з урахуванням інтересів дитини.

Відповідно до вимог ч.2 ст.247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

За таких обставин суд вважає за можливе розглянути справу без участі сторін, та за наявними в справі доказами.

28.05.2021 року вказана справа надійшла до суду, та розподілена судді Зуб Г.А.

Ухвалою судді від 24.06.2021 вказану позовну заяву залишено без руху з наданням позивачу 10-денного строку для усунення недоліків, які усунені позивачем 13.07.2021.

Ухвалою судді від 29.07.2021 прийнято до розгляду вказану позовну заяву, та відкрито провадження в ній за правилами спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з повідомленням сторін.

Судом встановлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 05.09.2009 по 27.02.2021.

Від шлюбу сторони мають неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проживає з позивачем за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішенням Мелітопольського районного суду Запорізької області від 21.12.2020, стягнуто з відповідача на користь позивача аліменти у розмірі ј частини з усіх видів заробітку, але не

менш 50% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку щомісячно, починаючи з 22.10.2020 і до досягнення дитиною повноліття, тобто ІНФОРМАЦІЯ_2 .

З довідок про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб вбачається, що позивач та її неповнолітній син ОСОБА_4 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_3 , перебувають на обліку як внутрішньо переміщені особи з м. Луганська, адреса проживання/перебування: АДРЕСА_1 .

Звертаючись до суду з позовом, позивачка в обґрунтування своїх вимог зазначала, що у м. Луганську проживають її батьки, яких вона має намір відвідувати разом з сином. Однак на теперішній час вона не має такої можливості, оскільки відповідач не надає згоду на в`їзд/виїзд неповнолітнього сина, що і стало підставою для звернення до суду з вказаною позовною заявою.

Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).

Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Наведеними нормами права закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки,

якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України , які набрали чинності з 01 жовтня 2016 року, вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.

З цього часу єдиним законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

Разом із тим, за змістом статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Порядок виїзду за кордон дітей громадян України встановлено, зокрема, Законом України від 21 січня 1994 року № 3857-ХІІ Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України та Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (далі - Правила).

Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: 1) за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску;2) без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред`явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Таким чином, тимчасовий виїзд дитини за кордон передбачений на підставі рішення суду та має відповідати найкращим інтересам дитини.

Саме така правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 04.07.2018 року по справі №712/10623/17.

Відповідно до преамбули Закону України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України суверенітет України, яка є незалежною державою, поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Питання перетинання лінії розмежування у Донецькій та Луганській областях регулюються Тимчасовим порядком контролю за переміщенням осіб через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей, затвердженим наказом першого заступника керівника антитерористичного центру при Службі безпеки України 14.04.2017 року №222ог.

Пунктом 5.1.1. цього порядку визначено, що в`їзд на тимчасово неконтрольовану територію дітей, які не досягли 16-річного віку, здійснюється з дотриманням вимог, передбачених для таких осіб Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57.

Сукупний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що законом встановлені у таких випадках певні обмеження та порядок для в`їзду на окуповану територію з метою захисту інтересів неповнолітніх (малолітніх) дітей, який є аналогічним порядку перетинання державного кордону України.

Виходячи з положень зазначених норм матеріального права, дозвіл на виїзд неповнолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення.

Аналогічного правового висновку щодо застосування наведених норм матеріального права дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 липня 2018 року у справі №712/10623/17.

Конвенцією ООН Про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка набрала чинності для України з 27 вересня 1991 року і, відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, передбачено у п. 1 ст. 3, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання й розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (п.1 ст.18 Конвенції ООН).

Виїзд малолітньої дитини за межі України або виїзд/в`їзд на територію населених пунктів України (територію проведення антитерористичної операції), повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд, зокрема, спричиняє зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини тощо, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання.

Суд вважає зазначити, що сама по собі можливість поїздки за кордон дитини, не є безумовним свідченням того, що така поїздка відповідає найкращим інтересам дитини, оскільки істотне значення має країна поїздки, мета такої поїздки та період поїздки.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що звертаючись до суду з позовом, позивач зазначала тривалий проміжок часу (6 місяців) протягом якого вона має намір виїжджати на тимчасово неконтрольовану територію в районі проведення антитерористичної операції.

Статтями 12, 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Матеріали справи не містять належних доказів, які б підтверджували необхідність виїзду дитини саме в тимчасово окупований м. Луганськ. Наявність у родичів позивача власного житла у м. Луганську, та наявність там родичів не є підставою для надання дозволу.

Територія м. Луганська є тимчасово окупованою територією України внаслідок збройної агресії Російської Федерації і виїзд дитини на окуповану територію не може гарантувати безпеку дитині, яка не перебуває під захистом держави, та призведе до порушення статті 3 Конвенції про права дитини.

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку про те, що надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини з матір`ю до м. Луганська протягом тривалого періоду (6 місяців) суперечитиме інтересам дитини.

Аналогічні правові висновки містяться у постановах Верховного Суду у подібних правовідносинах від 29 квітня 2020 року у справі № 653/2438/17 (провадження № 61-38758св18); від 20 травня 2019 року у справі № 477/457/17 (провадження № 61-33796св18); від 06 грудня 2018 року справі № 554/3399/17 (провадження № 61-28382св18).

Крім того, надання дозволу на виїзд дитини на окуповану територію на вказаний позивачкою період без згоди батька порушить його право на участь у вихованні дітей, позбавить можливості знати про його місцезнаходження, умови проживання тощо, що згідно із вимогами статті 313 ЦК України, статей 141, 157 СК України, положеннями Закону України Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України , Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57 (далі Правила), є неприпустимим.

Таким чином, позивач, окрім надання доказів проживання там батьків позивача, інших доказів, які б підтвердили факт необхідності виїзду на тимчасово окуповану територію дитини без згоди батька не надано, а тому з метою забезпечення якнайкращих інтересів неповнолітньої дитини, суд приходить до висновку про відсутність на момент вирішення даного спору визначених законом підстав для виїзду дитини на тимчасово окуповану територію без згоди батька, а тому суд відмовляє в задоволенні позовних вимог за наведених вище підстав.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, судові витрати компенсуються за рахунок держави.

Керуючись ст.ст. 2, 4, 5, 12, 13, 76, 81, 141, 206,263-265 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Мелітопольської міської ради Запорізької області про надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини на тимчасово окуповану територію України у м. Луганську без згоди батька особи, яка не досягла 16-річного віку - відмовити в повному обсязі.

Судові витрати компенсувати за рахунок держави.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач - ОСОБА_1 , місцеперебування: АДРЕСА_1 , р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 .

Відповідач - ОСОБА_2 , місцеперебування: АДРЕСА_4 , р.н.о.к.п.п. НОМЕР_2 .

Третя особа - Служба у справах дітей Мелітопольської міської ради Запорізької області, місцезнаходження: Запорізька область, м. Мелітополь, вул. Осипенко, буд. 96, код ЄДРПОУ 25219707.

Повний текст рішення виготовлено 18 листопада 2021 року.

Суддя Г.А. ЗУБ