Рішення № 102305363, 28.12.2021, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 грудня 2021 року № 320/11303/21

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Василенко Г.Ю., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини 9938 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини 9938, в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини 9938 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.02.2019 по 25.08.2021 включно;

- зобов`язати Військову частину 9938 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.02.2019 по 25.08.2021 включно.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що після його звільнення зі служби та виключення зі списків особового складу частини з ним не було проведено остаточного розрахунку, а саме: не здійснено виплату компенсації за невикористані дні додаткової щорічної оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій, та індексації грошового забезпечення. Так, зазначені виплати були остаточно здійсненні йому лише 25.08.2021, у зв`язку з чим позивач просить стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 16.09.2021 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Відповідач, заперечуючи проти позову, зазначив, що з прийняттям судового рішення, яким присуджено на користь позивача певні суми коштів, статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України не застосовуються, а зобов`язання роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Тобто, не має обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення КЗпП України передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

Відповідач зауважив, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, а тому відсутні правові підставі для застосування цієї норми до спірних правовідносин. При цьому відповідач посилається на відповідну практику Верховного Суду.

Позивачем подано до суду відповідь на відзив, в якій останній заперечує проти наведених у відзиві аргументів з підстав аналогічним тим, що вказані у позові.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином України, про що свідчить паспорт серії НОМЕР_1 , виданий Старобільським РВ УМВС України в Луганській області 15.06.2005.

Позивач має право на пільги встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, що підтверджується відповідним посвідченням серії НОМЕР_2 від 30.04.2015.

Як зазначено у витязі з наказу командувача начальника 3 прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса Східного регіоанального управління Державної прикордонної служби України (І категорії) від 01.02.2019 №36-ОС, прапорщика ОСОБА_1 , звільненого з військової служби в запас наказом начальника загону від 03.01.2019 №2-ос за підпунктом "а" (у зв`язку із закінченням строку контракту) пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" у запас, без права носіння військової форми одягу, остаточною датою закінчення проходження військової служби вважати 03.02.2019, зарахувати на службу у військовому оперативному резерві першої черги.

Судом встановлено, що рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 29.03.2021 у справі №360/532/21 зобов`язано військову частину 9938 провести перерахунок і доплату індексації грошового забезпечення на користь ОСОБА_1 за період з 01.12.2015 по 03.02.2019 із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) в період з 01.12.2015 по 28.02.2018 - січень 2008 року, а в період з 01.03.2018 по 03.02.2019 - березень 2018 року, з урахуванням абзацу 4 пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року №1078.

На виконання цього рішення відповідачем 26.08.2021 було нараховано та виплачено позивачу доплату індексації грошового забезпечення у розмірі 58045,11 грн., що підтверджується матеріалами справи.

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, позивач стверджує, що оскільки сума відповідної доплати не була виплачена йому своєчасно під час його звільнення зі служби та виключення зі списків особового складу військової частини, відповідач зобов`язаний виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 КЗпП України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

За загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми КЗпП підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.

Правова позиція з цього питання викладена у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2020 року у справі №120/2005/19-а, від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19.

Обов`язок роботодавця провести виплату працівнику всіх належних йому сум при звільненні, передбачений у статті 117 КЗпП України

Так, передбачена статтею 117 КЗпП відповідальність за затримку розрахунку при звільненні настає у випадку невиплати в день звільнення всіх сум, що належать працівнику від підприємства, установи, організації. Вказаний законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові в день його звільнення.

Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Наведений правовий висновок щодо застосування положень ст. ст. 116, 117 КЗпП України викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06.08.2019 у справі № 826/9793/18 та від 23.04.2020 у справі № 810/3573/18.

Як встановлено судом, рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 29.03.2021 у справі №360/532/21 зобов`язано військову частину 9938 провести перерахунок і доплату індексації грошового забезпечення на користь ОСОБА_1 за період з 01.12.2015 по 03.02.2019 із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) в період з 01.12.2015 по 28.02.2018 - січень 2008 року, а в період з 01.03.2018 по 03.02.2019 - березень 2018 року, з урахуванням абзацу 4 пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року №1078.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеній, зокрема, у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі №240/222/20 встановивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Вирішуючи питання про стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд повинен врахувати принцип співмірності ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Відповідно до наданих довідок від 06.10.2021 №960 та №961 розмір грошового забезпечення позивача за час проходження військової служби становив: середньомісячний розмір грошового забезпечення - 10634,17 грн.; середньоденний розмір грошового забезпечення - 343,04 грн. Інші документи щодо розміру грошового забезпечення позивача відповідач, як суб`єкт владних повноважень, суду не надав, у зв`язку з чим інформацію, відображену у вказаній довідці, суд визнає достовірною.

Всього період затримки розрахунку при звільненні становить з 04.02.2019 по 26.08.2021 - 934 робочих дні.

З урахуванням положень постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 “Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати” розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку становить 320 399,36 грн. (343,04 грн. х 934 днів).

Оскільки розмір невиплачених позивачу сум становить 58045,11 грн., а розмір середнього заробітку, що підлягає до виплати працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України - 320 399,36 грн., суд вважає за справедливе застосувати принцип співмірності та зменшити розмір відшкодування працівникові заробітку за час затримки розрахунку.

Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, під “належними звільненому працівникові сумами” необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Одночасно Верховний Суд України зауважив, що разом із тим необхідно брати до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц погодилася з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16 і вказала, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2020 року у справі №260/348/19.

Суд враховує, що позивач, який був виключений зі списків особового складу військової частини 03.02.2019, лише 01.02.2021 звернувся до суду з позовом про нарахування та виплату індексації грошового забезпечення.

За таких обставин, суд вважає за можливе зменшити суму стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з урахуванням справедливого і розумного балансу між інтересами позивача і відповідача, оскільки стягнення компенсації у розмірі 320 399,36 грн. за несвоєчасну виплату заборгованості у сумі 58045,11 грн. було б явно неспівмірним розміру простроченої заборгованості та майнових втрат позивача.

Такі висновки суду узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 04 вересня 2020 року у справі №260/348/19, від 16 липня 2020 року у справі №812/1259/17.

На підставі викладеного, з урахуванням суми заборгованості, істотності цієї суми порівняно із сумою середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні, принципу співмірності та тієї обставини, що позивач тривалий час не звертався до суду за вирішенням спору про стягнення заборгованості, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 58045,11 грн., що відповідає сумі своєчасно невиплачених сум.

При цьому, суд не вбачає правових підстав для задоволення позову в частині визнання протиправними дій відповідача щодо не проведення своєчасного повного розрахунку з позивачем при звільненні, оскільки наведений спосіб захисту не є ефективним та не призводить до відновлення порушеного права позивача.

Так, суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з положеннями частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист, зокрема, шляхом визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій.

Частиною другою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій.

Отже, визнання протиправними дій суб`єкта владних повноважень є передумовою для зобов`язання цього суб`єкта утриматися від вчинення певних дій, внаслідок чого лише визнання протиправними таких дій, без застосування похідного наслідку, не є ефективним способом захисту права, оскільки безпосередньо не призводить до відновлення порушеного права позивача.

При цьому, з огляду на положення частини другої статті 5, а також пункту 10 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина має забезпечувати ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Таким чином, лише визнання протиправними дій відповідача щодо не проведення своєчасного повного розрахунку з позивачем при звільненні, без зобов`язання відповідача утриматися від вчинення певних дій, не є ефективним способом захисту права.

Суд зазначає, що належним, достатнім та ефективним способом захисту, який у повній мірі відновлює порушені права позивача, у даному випадку є стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

За таких обставин, позов належить задовольнити частково.

Враховуючи, що під час звернення до суду позивач не сплачував судовий збір внаслідок звільнення від такої сплати, судові витрати розподілу не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись статтями 242-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Стягнути з Військової частини 9938 (код ЄДРПОУ 14321736) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 58045,11 грн. (п`ятдесят вісім тисяч сорок п`ять гривень 11 копійок).

В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Василенко Г.Ю.