Рішення № 102302992, 28.12.2021, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 грудня 2021 року ЛуцькСправа № 140/8704/21

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого-судді Ксензюка А.Я.,

розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Ковельської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – позивач, ОСОБА_1 ) звернувся в суд з позовом до Ковельської міської ради (далі – відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення від 29.07.2021 №10/68, яким безпідставно відмовлено в наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою, щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,0 га, яка знаходиться в межах міста Ковель; зобов`язання надати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою, щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,0 га, відповідно до заяви від 26 листопада 2020 року та за наслідками розгляду прийняти рішення, у відповідності до вимог Конституції України, Земельного кодексу України.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що за результатами повторного розгляду заяви позивача про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, на виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду від 03.06.2021 в справі №140/2925/21, Ковельською міською радою прийнято рішення від 29.07.2021 №10/68, яким позивачу знову відмовлено в задоволенні його клопотання у зв`язку з невідповідністю місця розташування земельної ділянки вимогам містобудівної документації та з перелічених вище підстав. У свою чергу, позивач звертає увагу, що згідно генерального плану міста Ковеля, який затверджений рішенням Ковельської міської ради від 23.03.2017 №21/48 чітко видно, що ділянка, на яку претендує позивач розміщена на частині земельної ділянки, яка згідно умовних позначень має цільове призначення «луки, городи, сільськогосподарські угіддя». Тобто, місце розташування ділянки на яку претендує позивач, повністю відповідає вимогам Генерального плану м.Ковеля, який є основним видом містобудівної документації, тобто відсутні будь-які законні підстави для надання відмови на заяву позивача. А тому, Ковельською міською радою, в порушення норм чинного законодавства прийнято оскаржуване рішення, яким безпідставно відмолено в наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою, щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,0 га, яка знаходиться в межах м. Ковель. Така відмова є такою, що суперечить і не ґрунтується на нормах чинного законодавства, а тому є незаконною.

З наведених підстав позивач просив позовні вимоги задовольнити повністю.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 20.08.2021 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у даній справі, постановлено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

У відзиві на позовну заяву відповідач заперечує проти позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки оскаржуване рішення відповідача було прийняте відповідно до законодавства України та висновків суду. Зокрема, у преамбулі рішення зазначено причини відмови, а саме із відсутністю у генеральному плані міста Ковель проєктних територій для ведення особистого селянського господарства на території міста, а також враховуючи вимоги п.7.6 ДБН Б.2.2-12:2019 «Планування та забудова території», згідно якого сільськогосподарські виробничі території є функціональною частиною виробничих територій сільських населених пунктів, враховуючи відсутність плану зонування та детального плану території, затвердженого відповідно до вимог Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», що забороняє передачу земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним чи юридичним особам для містобудівних потреб.

З наведених підстав відповідач просив у задоволенні позову відмовити повністю.

У відповіді на відзив позивач вказує, що місце розташування ділянки на яку він претендує, повністю відповідає вимогам Генерального плану м. Ковеля, тобто відсутні будь-які законні підстави для надання відмови на його заяву.

Дослідивши письмові докази та письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступне.

Судом встановлено, що 26.11.2020 ОСОБА_1 звернувся до Ковельської міської ради з листом, у якому просив надати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,0 га, яка знаходиться на території м. Ковель.

Рішенням Ковельської міської ради від 28.01.2021 №4/105 відповідач розглянувши заяву позивача, вирішив відмовити ОСОБА_1 в наданні дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення безоплатно у приватну власність земельної ділянки орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель Ковельської міської ради, не наданих у власність чи користування.

Не погоджуючись з вказаним рішенням позивач звернувся в суд з позовом. Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 03.06.2021 у справі №140/2925/21 позов задоволено, визнано протиправним та скасовано рішення Ковельської міської ради від 28.01.2021 №4/105 «Про розгляд заяви гр. ОСОБА_1 »; зобов`язано Ковельську міську раду повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 26.11.2020 про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га, яка знаходиться на території м. Ковель.

На виконання вказаного рішення суду, 29.07.2021 Ковельська міська рада рішенням №10/68 у зв`язку з невідповідністю вимогам містобудівної документації, зокрема генеральному плану міста Ковель в частині відсутності проєктних територій для ведення особистого селянського господарства на території міста, а також враховуючи вимоги п.7.6 ДБН Б.2.2-12:2019 «Планування та забудова території», згідно якого сільськогосподарські виробничі території є функціональною частиною виробничих територій сільських населених пунктів, враховуючи відсутність плану зонування та детального плану території, затвердженого відповідно до вимог Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», що забороняє передачу земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним чи юридичним особам для містобудівних потреб, вирішила відмовити ОСОБА_1 у наданні дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення безоплатно у приватну власність земельної ділянки орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель Ковельської міської ради, не наданих у власність чи користування, у зв`язку із невідповідністю місця розташування земельної ділянки вимогам містобудівної документації.

Позивач, не погоджуючись із вказаним рішенням, звернувся до суду із даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд враховує наступне.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 14 Конституції України гарантує право власності на землю. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, Земельним кодексом України (надалі - ЗК України), а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.

Статтею 3 ЗК України встановлено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з пунктами «а», «б» статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями комунальної власності, територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Як визначено пунктом «б» частини першої статті 81 ЗК України, громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Частинами першою, другою статті 116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом (пункт «в» частини третьої статті 116 ЗК України).

Пунктом «б» частини першої статті 121 ЗК України передбачено норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам. Зокрема, для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.

Згідно з статтею 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради, серед інших, вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин.

Відповідно до статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рішення місцевої ради приймаються у формі відповідних рішень, прийнятих на сесії місцевої ради та рішень виконавчого комітету.

Отже, у даному випадку Ковельська міська рада має виключні повноваження на вирішення питання про надання або відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність за рахунок земель комунальної власності відповідної територіальної громади.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами України визначено у статті 118 ЗК України. Відповідно до положень частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з положеннями частини сьомої наведеної статті відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Отже, чинним законодавством чітко визначено, що орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

При цьому чинним законодавством не передбачено права суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Земельного кодексу України. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі №545/808/17.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти висновку, що ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. У такому випадку відмова може бути визнана обґрунтованою лише тоді, коли компетентним суб`єктом владних повноважень встановлюється невідповідність місця розташування об`єкта вимогам, зазначеним у ЗК Україні, які повинні бути затверджені у встановленому законом порядку або вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно - правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко - економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно - територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

За приписами частин сьомої-одинадцятої статті 118 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін. У разі якщо у місячний строк з дня реєстрації клопотання Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивовану відмову у його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.

Аналіз наведених норм права, якими врегульовано процедуру безоплатного отримання земельних ділянок, свідчить про те, що всі дії відповідних суб`єктів земельно-правової процедури є взаємопов`язаними, послідовними і спрямовані на досягнення результату у вигляді отримання земельної ділянки у власність. Визначена законом процедура є способом дій відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування у відповідь на звернення громадян щодо того чи іншого «земельного» питання. У світлі вимог частини другої статті 19 Конституції України дотримання відповідним органом встановленої законом процедури є обов`язковим.

Як вже зазначалося судом, на виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду від 03.06.2021 у справі №140/2925/21 відповідачем прийнято рішення від 29.07.2021 року №10/68, яким ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення безоплатно у приватну власність земельної ділянки орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель Ковельської міської ради, не наданих у власність чи користування, у зв`язку з невідповідністю вимогам містобудівної документації, зокрема генеральному плану міста Ковель в частині відсутності проектних територій для ведення особистого селянського господарства на території міста, а також враховуючи вимоги пункту 7.6 ДБН Б.2.2-12:2019 «Планування та забудова територій», згідно якого сільськогосподарські виробничі території є функціональною частиною виробничих територій сільських населених пунктів, враховуючи відсутність плану зонування та детального плану території, затвердженого відповідно до вимог Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», що забороняє передачу земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним чи юридичним особам для містобудівних потреб. Водночас, жодних доказів на підтвердження вказаних обставин представником відповідача надано не було.

Разом з тим, суд звертає увагу, що відповідно до статті 1 Закону України «Про особисте селянське господарство» від 15.05.2003 №742-IV особисте селянське господарство - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму. Члени особистого селянського господарства здійснюють діяльність на свій розсуд і ризик у межах встановленого правового господарського порядку, дотримуючись вимог цього Закону, законів України, інших нормативно-правових актів.

У свою чергу, відповідно до пункту 7 ДБН Б.2.2-12:2019 до виробничих відносяться території підприємств, об`єктів, комунальних підприємств та об`єктів, транспортної інфраструктури, складської забудови, інноваційного розвитку (технопарки, індустріальні парки) в складі промислових зон, промислових районів, груп підприємств або розташованих окремо.

Виробничі території сільських населених пунктів є їх функціональною частиною. На цих територіях можуть бути розміщені різні типи агропромислових комплексів, підприємств і цехів галузевих господарських центрів виробничих об`єктів, які належать акціонерним товариствам, кооперативам, особистим селянським та фермерським господарствам тощо, а також підприємств несільськогосподарських галузей (філії підприємств, цехи, в тому числі виробничо-технічного обслуговування і будівництва).

При організації сільськогосподарських виробничих територій, у тому числі фермерських господарств, перевагу доцільно віддавати розвиткові діючих виробничих потужностей, їх розширенню, реконструкції і технічному переобладнанню за умови дотримання організаційно-господарських, санітарно-гігієнічних, зооветеринарних, протипожежних та інших вимог (пункт 7.6 ДБН Б.2.2-12:2019).

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується відповідачем, земельна ділянка, на яку претендує позивач, розміщена на частині земельної ділянки, яка має цільове призначення «луки, городи, сільськогосподарські угіддя». Відповідно до пункту «а» частини другої статті 22 ЗК України до земель сільськогосподарського призначення належать: сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги). Пунктом «а» частини третьої статті 22 ЗК України передбачено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства. Таким чином, твердження відповідача про невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам містобудівної документації є безпідставним та не підтвердженим належними доказами.

Суд наголошує, що позивачем до заяви про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства було додано, зокрема, графічний матеріал, на якому зазначено бажане місце розташування земельної ділянки.

У свою чергу, суд зазначає, що відмова в наданні дозволу має бути вмотивованою, і підставою для відмови може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою. Статтею 118 ЗК України визначений виключний перелік підстав для відмови у наданні дозволу.

Суд наголошує, що положення статей 118, 122 ЗК України надають відповідачу повноваження на вирішення питання про надання або відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства із земель державної або комунальної власності та зобов`язують мотивувати відмову у наданні такого дозволу, а також визначають підстави, з яких така відмова, може бути прийнята.

Крім того, суд зазначає, що вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, перелічений у частині сьомій статті 118 ЗК України не передбачає такої підстави для відмови, як відсутність затвердженого плану зонування або детального плану території.

Разом з тим, за усталеною практикою Верховного Суду, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність не створює для уповноваженого органу обов`язку надати таку земельну ділянку у власність чи у користування відповідної особи у подальшому (постанови Верховного Суду від 11.06.2019 у справі №826/841/17, від 29.08.2019 у справі №540/2441/18, від 21.06.2021 в справі №815/2318/18).

З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, суд вважає, що відповідач, відмовляючи позивачу в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені ЗК України, виключних підстав для відмови у наданні дозволу визначеної статтею 118 ЗК України в спірному рішенні не навів. Формальне посилання в оскаржуваному рішенні на невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам містобудівної документації, без надання відповідних підтверджуючих доказів, не може свідчити про обґрунтованість даного рішення. Отже, у даному випадку відповідач не довів суду, що прийняте ним рішення про відмову у наданні позивачу дозволу на розроблення документації із землеустрою відповідає нормам чинного законодавства; воно не може вважатися обґрунтованим, добросовісним і законним.

Вищевикладені обставини свідчать, що рішення Ковельської міської ради від 29.07.2021 №10/68 про відмову ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою є протиправним та підлягає скасуванню.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача надати дозвіл на розробку проекту землеустрою, суд зазначає наступне.

Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами: 1) за допомогою оціночних понять, наприклад: «за наявності поважних причин орган вправі надати …», «у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…», «рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…» тощо; 2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав; 3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів; 4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.

Отже, такими є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав. У разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов`язаний до вчинення конкретних дій - розглянути заяву позивача у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви. Підставою для відмови у задоволенні заяви позивача можуть бути лише визначені законом обставини. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій. Для цього адміністративний суд наділений відповідними повноваженнями, зокрема, частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Вказані висновки щодо застосування норм права викладені у постанові Верховного Суду від 03.03.2021 у справі № 320/4182/20 та враховуються при вирішенні цієї справи.

Суд зазначає, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 року (заява № 38722/02)).

Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», п. 64).

При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 у справі «Джорджевич проти Хорватії», п. 101; рішення від 06.11.1980 у справі «Ван Остервійк проти Бельгії», п.п. 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.

Відповідно до абзацу першого частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Як встановлено судом, відповідач протиправно відмовив позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою.

З урахуванням наведеного, зважаючи на повторну відмову позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою з аналогічних підстав, недоведення відповідачем факту наявності визначених законом підстав для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, суд дійшов висновку, що належним та ефективним способом захисту порушених прав ОСОБА_1 у даному випадку буде саме зобов`язання відповідача надати дозвіл на розроблення документації із землеустрою, щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,00 га., на заяву позивача від 26.11.2020.

Відповідно до статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України суд під час ухвалення рішення вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.

Як визначено частинами першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Отже, на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача необхідно стягнути судовий збір у розмірі 908,00 грн., сплачений згідно з квитанцією №52 від 17.08.2021.

Керуючись статтями 243, 245, 246, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, на підставі Земельного кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Ковельської міської ради (45000, Волинська область, місто Ковель, вулиця Незалежності, будинок 73, код ЄДРПОУ 21735504) про визнання протиправним рішення та зобов`язання вчинити дії , - задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення Ковельської міської ради від 29 липня 2021 року №10/68 «Про розгляд заяви гр. ОСОБА_1 ».

Зобов`язати Ковельську міську раду надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,00 га за його заявою від 26 листопада 2020 року.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Ковельської міської ради на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 908,00 грн. (дев`ятсот вісім грн. 00 коп.).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя А.Я. Ксензюк