Рішення № 102223266, 21.12.2021, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2021 року м. Львів

справа №380/15977/21

провадження №П/380/16179/21

Львівський окружний адміністративний суд, суддя Клименко О.М., розглянувши в письмовому провадженні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу № 380/15977/21 за позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Восьмого апеляційного адміністративного суду про стягнення суддівської винагороди в розмірі 469686,06 грн.,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач – ОСОБА_1 (Позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовом до Державної судової адміністрації України (Відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Восьмого апеляційного адміністративного суду (Третя особа), в якому просить:

- стягнути на користь судді Восьмого апеляційного адміністративного суду Онишкевича Тараса Володимировича з Державної судової адміністрації України, як головного розпорядника бюджетних коштів, недоотриману суддівську винагороду в сумі 469686 (чотириста шістдесят дев`ять тисяч шістсот вісімдесят шість) грн. 06 коп. за рахунок коштів окремої бюджетної програми КПКВК 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів»;

- адміністративну справу розглянути без моєї участі, задовольнивши позовні вимоги у повному обсязі.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що наказом Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2018 року № 102-к/тв його зараховано до штату вказаного суду на посаду судді з 17 жовтня 2018 року у порядку переведення з Львівського апеляційного адміністративного суду. Позивач вказує, що в період з квітня по серпень 2020 року щодо нього було застосовано обмеження у виплаті суддівської винагороди, а саме у розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Так, відповідно до довідки про доходи від 13 вересня 2021 року № 78/1, виданої Восьмим апеляційним адміністративним судом, застосоване щодо позивача обмеження у виплаті суддівської винагороди призвело до її недоплати, а саме: за квітень 2020 року – 27038,10 грн.; за травень 2020 року – 141950,00 грн., за червень 2020 року – 141950,00 грн.; за липень 2020 року – 24686,96 грн.; за серпень 2020 року – 134061,00 грн., що разом становить 469686,06 грн. Позивач уважає, що обмеження у виплаті вказаних сум суддівської винагороди є протиправним та таким, що порушує його право на належне матеріальне забезпечення у вигляді отримання законодавчо визначного розміру суддівської винагороди, з огляду на таке.

Обмеження виплати, зокрема, суддівської винагороди було запроваджено Законом України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», який набрав чинності 18 квітня 2020 року. Втім, і Конституція України, і Закон України «Про судоустрій і статус суддів» містять заборону щодо можливості визначення розміру суддівської винагороди будь-якими іншими нормативно-правовими актами. Відтак єдиним нормативно-правовим актом, який визначає розмір суддівської винагороди, є саме Закон України «Про судоустрій і статус суддів», зміни до якого у цій частині не вносились. Таким чином, на думку позивача, правових підстав для обмеження виплати його суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року не було.

При цьому, на думку позивача, ефективним способом захисту його порушеного права буде стягнення з відповідача за рахунок коштів окремої бюджетної програми КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів» обмеженої у виплаті суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року у сумі 469686,06 грн. відповідно до довідки про доходи від 13 вересня 2021 року № 78/1, виданої Восьмим апеляційним адміністративним судом.

У зв`язку з вищенаведеним, адміністративний позов просить задоволити в повному обсязі.

Позиція відповідача викладена у відзиві на позовну заяву. Відповідач вказує, що Державна судова адміністрація України є головним розпорядником коштів Державного бюджету України щодо Восьмого апеляційного адміністративного суду, відповідно Восьмий апеляційний адміністративний суд є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня. Оскільки позивач є суддею Восьмого апеляційного адміністративного суду та перебуває із ним у трудових відносинах, то саме зазначений суд, як розпорядних коштів нижчого рівня, нараховує та виплачує позивачу суддівську винагороду. Відтак, на думку відповідача, позовні вимоги позивача про виплату Державною судовою адміністрацією України суддівської винагороди не можуть бути задоволені, позаяк вказані дії не належать до повноважень Державної судової адміністрації України, визначених статтею 152 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а положення частини другої статті 19 Конституції України вимагають від суб`єкта владних повноважень діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Також відповідач зазначає, що Восьмий апеляційний адміністративний суд, як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, не мав правових підстав, для виплати позивачу суддівської винагороди без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»), поза межами видатків державного бюджету, на власний розсуд вирішуючи, який саме нормативно-правовий акт потрібно застосовувати.

Крім цього, відповідач зауважує, що рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020, яким визнано такими, що не відповідають Конституції України положення частин першої, третьої, статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік») на спірні правовідносини з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року не може вплинути, оскільки вони виникли до його прийняття, а зазначене рішення не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до прийняття такого рішення.

З огляду на вищевикладене, відповідач просить у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Третя особа подала пояснення щодо позову, в яких вказує, що у період з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік») були чинними, і на підставі них здійснювались нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди. Таким чином, здійснюючи у період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року виплату позивачу суддівської винагороди у розмірі, визначеному абзацом 1 статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік») Восьмий апеляційний адміністративний суд діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені законами України.

Відповідно до пункту 3 частини 3 статті 246 КАС України, суд зазначає, що ухвалою судді від 27 вересня 2021 року відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без повідомлення сторін. Залучено до участі у справі Восьмий апеляційний адміністративний суд, як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.

Ухвалою суду від 19 листопада 2021 року постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

Ухвалою суду від 02 грудня 2021 року підготовче провадження у справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті.

В судове засідання, призначене на 21 грудня 2021 року, учасники справи не з`явилися.

У позовній заяві позивач просив справу розглянути без його участі.

Представник Державної судової адміністрації України 21 грудня 2021 року подав клопотання про розгляд справи за наявними у справі матеріалами.

Третя особа, яка була належним чином повідомлена про дату, час та місце судового засідання, явки уповноваженого представника не забезпечила.

Із урахуванням норм частини 9 статті 205 КАС України суд розглядає справу у письмовому провадженні, за наявними у справі матеріалами.

Суд встановив наступні фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини:

Згідно з наказом Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2018 року № 102-к/тв «Про зарахування до штату суду ОСОБА_1 » зараховано ОСОБА_1 з 17 жовтня 2018 року до штату Восьмого апеляційного адміністративного суду на посаду судді як переведеного з Львівського апеляційного адміністративного суду (пункт 1 наказу). ОСОБА_1 вважається таким, що приступив до виконання обов`язків з 17 жовтня 2018 року (пункт 2 наказу).

За період з квітня 2020 року по серпень 2020 року позивачу нарахована суддівська винагорода відповідно до статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» із застосуванням обмеження у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року, що підтверджується довідкою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2021 року № 78/1.

Згідно з цією ж довідкою загальна сума нарахованої заробітної плати за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року складає 346490,51 грн. Загальна сума обмеження суддівської винагороди позивача за спірний період становить 469686,06 грн., а саме: за квітень 2020 року – 27038,10 грн.; за травень 2020 року – 141950,00 грн., за червень 2020 року – 141950,00 грн.; за липень 2020 року – 24686,96 грн.; за серпень 2020 року – 134061,00 грн.

Позивач, уважаючи обмеження у нарахуванні та виплаті суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року, протиправними, звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.

Предметом розгляду у цій справі є оцінка наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача недоотриманої суддівської винагороди в сумі 469686 (чотириста шістдесят дев`ять тисяч шістсот вісімдесят шість) грн. 06 коп. за рахунок коштів окремої бюджетної програми КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів».

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечення права кожного на справедливий суд визначає Закон України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII від 02 червня 2016 року (далі – Закон № 1402-VIII, в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частин 1, 3 статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Базовий розмір посадового окладу судді становить, зокрема, судді апеляційного суду – 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Згідно з частиною 4 статті 135 Закону № 1402-VIII, до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.

Відповідно до частин 5-7 статті 135 Закону № 1402-VIII суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Суддям, які обіймають посади заступника голови суду, секретаря, голови судової палати, секретаря Пленуму Верховного Суду, секретаря Великої Палати Верховного Суду, виплачується щомісячна доплата в розмірі 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду, голові суду - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Суддям виплачується щомісячна доплата за науковий ступінь кандидата (доктора філософії) або доктора наук із відповідної спеціальності в розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Частиною 9 статті 135 Закону № 1402-VIII визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.

Згідно з частиною 4 статті 148 Закону № 1402-VIII функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.

Отже, з огляду на приписи частини 2 статті 130 Конституції України та частини 1 статті 135 Закону № 1402-VIII розмір суддівської винагороди, зокрема, і граничний розмір останньої, можуть визначатись виключно Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Водночас, 12 березня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою з 12 березня 2020 року на усій території України встановлено карантин, кінцева дата якого, з урахуванням внесених до вказаної постанови змін, неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.

Окрім цього, 18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» № 553-ІХ від 13 квітня 2020 року (далі – Закон № 553-ІХ в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин), яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» № 294-ІХ доповнено статтею 29, відповідно до якої встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.

Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).

У зв`язку з чим, як встановлено судом, та підтверджується матеріалами справи, починаючи з 18 квітня 2020 року розмір суддівської винагороди позивача було обмежено 10 розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року.

Водночас відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Суд зазначає, що норми Конституції України є нормами прямої дії. При цьому, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується статтями 8 та 55, 124 Конституції України.

Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України (стаття 126 Конституції України).

Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

11 березня 2020 року Конституційним Судом України було розглянуто конституційне подання Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Законів України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року № 193-IX, «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року №1798-VIII.

У пункті 4.1 цього рішення зазначено, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України: від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002; від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005; від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008; від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року №11-р/2018; від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020).

У вказаному рішенні зазначено, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2, абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018).

Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року №1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.

Європейська Комісія за демократію через право (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства [України], яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 9 грудня 2019 року №969/2019 (далі по тексту - Висновок).

Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (частина перша статті 124 Основного Закону України).

Крім того, Конституційний Суд України неодноразово висловлювався щодо зупинення законами про Державний бюджет України на відповідний рік дії інших чинних законів України та вказував, що зупинення дії положень законів, якими визначено права і свободи громадян, їх зміст та обсяг, є обмеженням прав і свобод і може мати місце лише у випадках, передбачених Основним Законом України.

У статті 64 Конституції України вичерпно визначено такі випадки, зокрема, передбачено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод людини із зазначенням строку дії цих обмежень, та визначено ряд прав і свобод, які не можуть бути обмежені за жодних обставин (абзаци третій-сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007); оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, Кодексі, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов`язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України.(абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини рішення КСУ від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007); Верховна Рада України не повноважна при прийнятті закону про Державний бюджет України включати до нього положення про внесення змін до чинних законів України, зупиняти дію окремих законів України та/або будь-яким чином змінювати визначене іншими законами України правове регулювання суспільних відносин (абзац другий пункту 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007); законом про Держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об`єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і як наслідок скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремі закони (абзаци третій, четвертий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини рішення КСУ від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008); словосполучення «держава прагне», на думку Конституційного Суду України, означає намагання i обов`язок держави спрямовувати свою діяльність на виконання певного, визначеного Конституцією України завдання.

Аналіз термінів баланс, збалансувати, бюджет збалансований свідчить, що збалансованість бюджету (держави, регіону) передбачає рівномірне (паритетне) співвідношення між його видатковою і доходною частинами, дотримання відповідності видатків доходам, проте не виключає при цьому можливості прийняття бюджету з перевищенням видатків над доходами i навпаки (з дефіцитом або профіцитом). У той же час правова природа бюджету не може обмежуватися лише фінансово-економічною складовою. Бюджет це план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Закон про Державний бюджет України як правовий акт, що має особливий предмет регулювання (визначення доходів та видатків на загальносуспільні потреби), створює належні умови для реалізації законів України, інших нормативно-правових актів, ухвалених до його прийняття, які передбачають фінансові зобов`язання держави перед громадянами i територіальними громадами. Саме у виконанні цих зобов`язань утверджується сутність держави як соціальної i правової (абзаци другий, третій підпункту 3.2, абзац другий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 27 листопада 2008 року №26-рп/2008).

Наведене в сукупності свідчить, що норми Закону № 553-ІХ щодо зменшення розміру виплати суддівської винагороди не відповідають нормам Конституції України, а тому не можуть бути застосовані до визначення розміру виплати суддівської винагороди.

До аналогічних правових висновків дійшов також і Верховний Суд, які суд враховує в силу імперативних норм ч. 5 ст. 242 КАС України.

Так, у постанові від 03 березня 2021 року (справа № 340/1916/20) Верховний Суд зазначив, що Закон № 553-ІХ (яким внесено зміни до Закону № 294-ІХ, зокрема доповнено його статтею 29 (пункт 10 розділу І Закону № 553-ІХ) не є законом про судоустрій; ним чи іншим законом не вносилися зміни до Закону № 1402-VIII (стосовно розміру суддівської винагороди), а тому такий закон не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв`язку з набранням чинності Закону № 553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону № 1402-VIII.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі по тексту – Конвенція), була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Згідно із частиною 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, вказані вище норми гарантують захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (рішення ЕСПЛ у справі «Колишній Король Греції та інші проти Греції» (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII).

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (рішення ЄСПЛ у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelasv. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п. 71).

Словосполучення «відповідно до закону» вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (п. 55 рішення Суду у справі Kopp проти Швейцарії від 25 березня 1998 року (Reports of Judgments and Decisions 1998-II)).

Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (п. 39 рішення Суду у справі C.G. and Others проти Болгарії від 24 квітня 2008 року (справа № 1365/07)).

Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (п. 46 рішення Суду у справі P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX))та див.п.169-170 рішення ЄСПЛ у справі Олександр Волков проти України (заява № 21722/11).

Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (рішення у справі Скордіно проти Італії (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі Щокін проти України (заяви №№23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року).

Наведене в сукупності свідчить про те, що норми Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» в частині з`ясування можливості їх застосування до спірних відносин не відповідають неодноразово описаному ЄСПЛ принципу якості закону.

При цьому, суд зауважує, що Законом України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ, як і будь-яким іншим чинним нормативно-правовим актом, не скасовані та не внесені зміни в чинні норми права, передбачені:

- частиною 2 статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, яка визначає, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами;

- статтею 130 Конституції України, якою передбачено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Вказані норми є зрозумілими та доступними для зацікавлених осіб, чіткими та передбачуваними у своєму застосуванні, а також є спеціальними та мають найвищу юридичну силу і тому мають виконуватися.

Відтак, на переконання суду, що положення Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ є такими, що не відповідають принципам якості та правової визначеності закону в частині застосування до спірних правовідносин та визначення розміру суддівської винагороди позивача, що, в свою чергу, свідчить про те, що вирішення питання щодо виплати суддівської винагороди судді є обов`язком відповідача і повинно вирішуватись у встановленому Законом порядку, оскільки є невід`ємним елементом гарантій незалежності суддів, які встановлені Конституцією України.

Право на отримання суддівської винагороди у належному та повному розмірі не може бути поставлено в залежність від неналежного виконання обов`язків державними органами в частині внесення змін до законодавчих актів чи то до формування бюджету, а обмеження такого права є порушенням вимог статті 19, 130 Конституції України, статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII та статті 1 Протоколу 1 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а державний орган, який не дотримується своїх власних процедур, не повинен мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків.

Більш того, слід зазначити, що рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-IX зі змінами, абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України» Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-IX.

Зокрема, у вказаному рішенні зазначено, що вирішуючи питання щодо конституційності оспорюваних положень Закону № 294, Конституційний Суд України виходить із юридичної позиції, яку він неодноразово висловлював: оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов`язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини рішення від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007).

Крім того, виходячи з того, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України (далі – Кодекс), так само, як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, що обумовлено положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, Конституційний Суд України в Рішенні від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020 дійшов висновку, що Кодексом не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію або скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України (абзац восьмий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.

В рішенні Конституційного суду України від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 також констатовано, що Конституційний Суд України зазначав, що юридичну визначеність слід розуміти через такі її складові елементи: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування) (абзац п`ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини рішення від 23 січня 2020 року № 1-р/2020). Установлення граничного розміру заробітної плати, грошового забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування), передбачене у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України (частини перша, третя статті 29 Закону № 294), є невизначеним щодо дії в часі та не забезпечує передбачуваності застосування цих норм права. Згідно з частиною першою статті 113 Конституції України, частиною першою статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Тобто, оспорюваними положеннями статті 29 Закону № 294 заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб органів законодавчої та судової влади поставлені в залежність від виконавчої влади.

Також, в зазначеному рішенні вказано, що Конституцією України встановлено, що виключно законами України визначається, зокрема, статус суддів (пункт 14 частини першої статті 92); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється (частини перша, друга статті 126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (перше речення частини першої, частина друга статті 130).

Відтак невідповідність Конституції України вказаних вище норм Закону вже визнано Конституційним Судом України.

Щодо доводів відповідача про те, що рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року (№ 10-р/2020) не може вплинути на спірні правовідносини, оскільки правовідносини у цій справі виникли до прийняття такого рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до прийняття такого рішення, суд зазначає таке.

У рішенні від 28 серпня 2020 року (№10-р/2020) Конституційний Суд України вирішив, що суми невиплаченої суддівської винагороди внаслідок дії обмеження мають бути компенсовані відповідними виплатами.

Відповідно до наведеного, правовий висновок Конституційного Суду України по суті визначає порядок застосування (виконання) його рішення та правовий шлях (спосіб) захисту прав судді в контексті спірних відносин.

Згідно із статтею 152-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Отже, невиплачена суддівська винагорода позивача внаслідок дії обмеження має бути компенсована Державною судовою адміністрацією України відповідними виплатами.

Сума обмеження суддівської винагороди за спірний період підтверджується наявною в справі довідкою про доходи від 13 вересня 2021 року № 78/1, виданою Восьмим апеляційним адміністративним судом, та не заперечується відповідачем.

А тому, аналізуючи вищевикладене, та надані докази у їх сукупності, суд погоджується із доводами позивача, що виплата суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року із застосуванням щомісячного обмеження її нарахування згідно з частиною 3 статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» із змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ, в редакції, яка діяла з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року, є протиправною та такою, що порушує право позивача на належне матеріальне забезпечення.

В контексті питання про обрання ефективного способу захисту порушеного права позивача суд враховує таке.

Для виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів в державному бюджеті України передбачена спеціальна бюджетна програма КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», розпорядником якої є Державна судова адміністрація України.

Відповідно до Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 у разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється лише за цією бюджетною програмою.

З урахуванням викладеного, суд доходить висновку про те, що ефективним способом відновлення порушених прав позивача буде стягнення недоплаченої ОСОБА_1 суддівської винагороди в сумі 469686,06 грн. (за вирахуванням податків та зборів) за рахунок бюджетної програми КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», розпорядником якої є Державна судова адміністрація України.

Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про задоволення позову повністю.

Відповідно до пункту п`ятого частини першої статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує як розподілити між сторонами судові витрати.

Згідно із частиною першою статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Частиною другою цієї ж статті передбачено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Відповідно до пунктів першого, третього частини третьої статті 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз.

Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» та при зверненні до суду з цим адміністративним позовом його не сплачував, а тому розподіл судового збору на підставі статті 139 КАС України не здійснюється.

Докази понесення сторонами витрат, пов`язаних з розглядом справи у матеріалах справи відсутні.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень, п.3 Розділу VI Прикінцевих положень КАС України, суд, –

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної судової адміністрації України (вул. Липська, 18/5, м. Київ, 01601), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Восьмого апеляційного адміністративного суду (вул. Саксаганського, 13, м. Львів, 79005) про стягнення суддівської винагороди в розмірі 469686,06 грн. – задовольнити повністю.

Стягнути за рахунок бюджетної програми КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», розпорядником якої є Державна судова адміністрація України (вул. Липська, 18/5, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 26255795) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) суму недоплаченої за період з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року суддівської винагороди у розмірі 469686,06 грн., з утриманням при виплаті з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів.

Розподіл судових витрат не здійснюється.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» та п. 3 Розділу VI «Прикінцеві положення» цього Кодексу.

Повний текст рішення складено 23 грудня 2021 року.

Суддя Клименко О.М.