Рішення № 102208393, 23.12.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 грудня 2021 року м. Київ № 640/9942/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Скочок Т.О., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доДержавного бюро розслідувань провизнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Державного бюро розслідувань, в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ за підписом виконувача обов`язків Директора Державного бюро розслідувань Соколова О. «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» від 31.03.2020 №223-ос в частині звільнення ОСОБА_1 з посади слідчого першого слідчого відділу Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань (зі змінами згідно з наказом підписаним в.о. Директора Державного бюро розслідувань Соколовим О. від 13.04.2020 №257-ос «Про внесення змін до наказу від 31.03.2020 №223-ос «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань») з 13.04.2020 року у зв`язку зі скороченням посади державної служби, внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу»;

- поновити ОСОБА_1 на посаді, що є рівнозначною посаді слідчого першого слідчого відділу Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань в Головному слідчому управлінні Державного бюро розслідувань;

- стягнути з Державного бюро розслідувань на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, з урахуванням проведених виплат.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено про протиправність оскаржуваного наказу, оскільки останній прийнятий з порушенням вимог Конституції України та чинних нормативно-правових актів. Так, за твердженням позивача, посада, яку він обіймав продовжує існувати в зміненій структурі (штатному розписі) в державному органі, тобто скорочення не відбулось. Також наголошує, що йому під час звільнення не запропоновано жодної вакантної посади. Крім того, як зазначено у позовній заяві, станом на момент звільнення позивач перебував у відпустці, що суперечить положенням ч. 3 ст. 40 Кодексу законів про працю України.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва (суддя Каракашьян С.К.) відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, а також встановлено сторонам строки для подання до суду відзиву та відповіді на відзив.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва суддю Каракашьяна С.К. відведено від розгляду справи №640/9942/20.

З огляду на викладене та на підставі протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва адміністративну справу №640/9942/20 прийнято до свого провадження суддею Скочок Т.О. та призначено останню до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), а також встановлено сторонам строки для подання до суду відзиву, відповіді на відзив та заперечення.

Від представника відповідача через канцелярію суду надійшов відзив, в якому останній заперечував проти задоволення позовних вимог, вказуючи на правомірність оскаржуваного наказу, з огляду на те, що наказом Державного бюро розслідувань від 27.02.2020 №21ДСК затверджено та введено у дію з 03.03.2020 новий штатний розпис центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік, внаслідок чого зі штату скорочено посаду, яку займав позивач. При цьому, а твердженням представника відповідача, ст. 87 Закону України «Про державну службу» (у редакції, яка діяла станом на момент прийняття оскаржуваного наказу) не передбачено обов`язку суб`єкта призначення пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі.

Від позивача через канцелярію суду надійшла відповідь на відзив, в якій останнім додатково наголошено на обґрунтованості заявлених позовних вимог, а також вказано, що оскаржуваний наказ підписано не уповноваженою на це особою.

Від представника відповідача через канцелярію суду надійшли заперечення, згідно з якими, станом на момент виникнення спірних правовідносин дія ч. 2 ст. 40, ч.ч. 2 т 3 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України не поширювалась на державних службовців, у силу ч. 5 ст. 40 Кодексу законів про працю України.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 26.04.2021 подальший розгляд справи №640/9942/20 визначено здійснювати за правилами загального позовного провадження, на підставі чого призначено підготовче засідання у справі.

Під час підготовчого провадження судом вжито заходи, передбачені положеннями ст. 180 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема ухвалою суду від 07.06.2021 витребувано від відповідача докази, необхідні для подальшого розгляду справи, з огляду на що, судом ухвалено про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

У призначене на 22.11.2021 судове засідання з`явились позивач та представник відповідача. Позивач заявлені позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив суд задовольнити їх з підстав, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив. У свою чергу, представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог, підтвердивши викладені у відзиві та запереченнях доводи.

У судовому засіданні 22.11.2021 суд на підставі ч.4 ст.193 Кодексу адміністративного судочинства України ухвалив про здійснення подальшого розгляду справи у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані сторонами документи, заслухавши пояснення позивача, його представника та представника відповідача, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, відповідь на відзив та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як вбачається з наявних у матеріалах справи доказів, наказом Державного бюро розслідувань «Про призначення» від 15.11.2018 №178-ос ОСОБА_1 призначено на посаду слідчого першого слідчого відділу третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань.

Разом з тим, 03.03.2020 ОСОБА_1 попереджено про наступне вивільнення з посади слідчого першого слідчого відділу третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань по закінченню 30 календарних днів з моменту вручення цього попередження, у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Державного бюро розслідувань та відповідно до наказів Державного бюро розслідувань від 14.02.2020 №42 «Про затвердження структури центрального апарату Державного бюро розслідувань» та від 27.02.2020 №21ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік».

На підставі викладеного, наказом Державного бюро розслідувань від 31.03.2020 №223-ос «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» ОСОБА_1 звільнено з посади слідчого першого слідчого відділу третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань з 02.04.2020, у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.

У той же час, наказом Державного бюро розслідувань від 13.04.2020 №257-ос «Про внесення змін до наказу від 31.03.2020 №223-ос «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» п. 15 наказу Державного бюро розслідувань від 31.03.2020 №223-ос «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» викладено у наступній редакції: «Звільнити ОСОБА_1 з посади слідчого першого слідчого відділу третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань 13.04.2020 у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби».

Вважаючи наказ від 31.03.2020 №223-ос, з урахуванням наказу від 13.04.2020 №257-ос, протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 5 ст. 14 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» (тут і надалі у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин), трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України «Про державну службу». Посади державних службовців Державного бюро розслідувань відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.

У свою чергу, нормативно-правовим актом, який визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, є Закон України «Про державну службу» (тут і надалі у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну службу», державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби (ч. 2 ст. 1 Закону України «Про державну службу»).

Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 5 Закону України «Про державну службу», правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Так, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», серед підстав для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення визначено, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Приписами ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу» визначено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Водночас, 02.02.2020 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 №378-IX, яким внесено зміни до Кодексу законів про працю України та викладено його у новій редакції. Так, нормами вказаного Закону змінено порядок скорочення державних службовців.

Зокрема, відповідно до ч. 6 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України, вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів; у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті; не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

При цьому, Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 14.01.2020 №440-ІХ внесені аналогічні зміни в Закон України «Про державну службу», який набрав чинності 13.02.2020.

Отже, після внесення Законом України від 14.01.2020 №440-IX змін у Закон України «Про державну службу», норми ч. 3 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України в частині обов`язку власника або уповноваженого ним органу запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації на державних службовців не поширюються.

Суд зазначає, що трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 №8-рп/202 зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників.

Однак, суд повторно наголошує, що положеннями ч. 3 ст. 5 Закону України «Про державну службу» визначено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців в частині відносин, не врегульованих цим законом.

Оскільки положеннями спеціального законодавства, а саме: нормами Закону України «Про державну службу», на час прийняття оскаржуваного наказу було врегульовано процедуру звільнення державного службовця у зв`язку із скороченням чисельності або штату працівників, то суд приходить до висновку про те, що у даному випадку саме норми спеціального законодавства підлягають застосуванню, відтак, доводи позивача з приводу ненадання йому відомостей про наявність вакантних посад у Державному бюро розслідувань та наявність у нього суб`єктивного права на зайняття відповідної посади, яка б відповідала ступеню кваліфікації державного службовця, суд визнає необґрунтованими.

Водночас, розглядаючи вказаний трудовий спір, який пов`язаний зі звільненням за п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», суд зобов`язаний з`ясувати, чи дійсно у відповідача мало місце скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.

Так, 12.11.2015 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Державне бюро розслідувань», який визначає правові основи організації та діяльності Державного бюро розслідувань.

Постановою Кабінету Міністрів України від 29.02.2016 №127 утворено Державне бюро розслідувань.

Як вбачається з наявної у матеріалах справи копії наказу Державного бюро розслідувань від 28.01.2020 №4ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік», чинного станом на момент перебування позивача на відповідній посаді у Державному бюро розслідувань, у складі останнього діяло три управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування злочинів у сфері службової діяльності та корупції разом 55 штатних посад; Управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя разом 61 штатних посад; Управління з розслідування військових злочинів разом 71 штатних посад). При цьому, у складі третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) діяло три відділу, у першому з яких (в якому працював позивач до звільнення) обліковувалось 15 штатних посад слідчих.

Водночас, 03.12.2019 Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань», який набрав чинності 27.12.2019 та яким внесено зміни до Закону України «Про Державне бюро розслідувань».

Зокрема, змінено правовий статус Державного бюро розслідувань з центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», систему Державного бюро розслідувань складають центральний апарат, територіальні управління, спеціальні підрозділи, навчальні заклади та науково-дослідні установи. У складі Державного бюро розслідувань діють слідчі, оперативні підрозділи, підрозділи внутрішнього контролю та інші підрозділи.

Організаційна структура Державного бюро розслідувань визначається Президентом України.

Указом Президента України від 05.02.2020 №41/2020 затверджено організаційну структуру Державного бюро розслідувань, згідно з яким, організаційна структура Державного бюро розслідувань включає в себе:

1. Центральний апарат:

Головне слідче управління

Головне оперативне управління

Головне оперативно-технічне управління

Управління внутрішнього контролю

Управління забезпечення особистої безпеки

Управління з розслідування злочинів, вчинених у зв`язку із масовими протестами у 2013-2014 роках

Управління правового забезпечення

Управління міжнародного співробітництва

Управління кадрової роботи та державної служби

Управління режимно-секретної роботи та захисту інформації

Управління фінансової діяльності та бухгалтерського обліку

Управління забезпечення діяльності

Управління інформаційних технологій

Відділ по роботі з громадськістю та засобами масової інформації

Відділ організаційно-аналітичного забезпечення

Патронатна служба.

2. Територіальні управління:

Територіальне управління, розташоване у місті Львові, що поширює свою діяльність на Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Тернопільську області

Територіальне управління, розташоване у місті Хмельницькому, що поширює свою діяльність на Вінницьку, Житомирську, Рівненську, Хмельницьку, Чернівецьку області

Територіальне управління, розташоване у місті Миколаєві, що поширює свою діяльність на Кіровоградську, Миколаївську, Одеську області

Територіальне управління, розташоване у місті Мелітополі, що поширює свою діяльність на Автономну Республіку Крим, Запорізьку, Херсонську області, місто Севастополь

Територіальне управління, розташоване у місті Полтаві, що поширює свою діяльність на Дніпропетровську, Полтавську, Сумську, Харківську області

Територіальне управління, розташоване у місті Краматорську, що поширює свою діяльність на Донецьку і Луганську області

Територіальне управління, розташоване у місті Києві, що поширює свою діяльність на місто Київ, Київську, Черкаську та Чернігівську області.

3. Інститут підготовки кадрів Державного бюро розслідувань та Науково-дослідний інститут судових експертиз Державного бюро розслідувань.

На виконання вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» від 03.12.2019 наказом Державного бюро розслідувань «Про затвердження структури центрального апарату державного бюро розслідувань» від 14.02.2020 №42 затверджено структуру центрального апарату Державного бюро розслідувань із визначенням штатної чисельності.

У подальшому наказом Державного бюро розслідувань «Про затвердження Переліку посад у центральному апараті Державного бюро розслідувань, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами» від 26.02.2020 №47 затверджено найменування посад з відповідними граничними спеціальними званнями.

На підставі вказаних нормативно-правових актів та наказів, Державним бюро розслідувань видано наказ «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік» від 27.02.2020 №21ДСК, яким затверджено та введено в дію штатний розпис центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік.

Цими актами у структурi центрального апарату Державного бюро розслiдувань створено Головне слiдче управління до складу якого включенi чотири Управлiння, а саме: Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами, Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених працівниками правоохоронних органів та суддями, Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями та Управління з організації досудових розслідувань. В кожне з зазначених Управлінь входять відділи, зокрема, до Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, входять перший, другий та третій відділи.

Разом з тим, кількість штатних посад відділах Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, є значно меншим (32), ніж у попередньо визначеному третьому управлінні організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) (71).

З наведеного вбачається, що в оновленiй структурi центрального апарату Державного бюро розслідувань дійсно мало місце скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.

Щодо доводів позивача про те, що оскаржуваний наказ підписано не уповноваженою на це особою, суд зазначає наступне.

Приписами ст.ст. 10 та 14 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» визначено, що директор Державного бюро розслідувань займає найвищу посаду служби в Державному бюро розслідувань, яка є державною службою особливого характеру.

Повноваження Директора Державного бюро розслідувань визначені ст. 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», які властиві керівнику державної служби.

Пунктами 1, 2, 6 ч. 1, ч. 4 ст. 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» передбачено, що Директор Державного бюро розслідувань: несе відповідальність за діяльність Державного бюро розслідувань, зокрема законність здійснюваних Державним бюро розслідувань оперативно-розшукових заходів, досудового розслідування, додержання прав і свобод людини і громадянина; організовує роботу Державного бюро розслідувань, призначає та звільняє першого заступника і заступників Директора Державного бюро розслідувань у порядку, визначеному цим Законом, а також визначає їхні обов`язки.

У разі звільнення Директора Державного бюро розслідувань з посади, його смерті або відсутності відомостей про місце його перебування повноваження Директора Державного бюро розслідувань протягом 60 днів виконує його перший заступник, а в подальшому - почергово кожний із заступників і знову перший заступник з ротацією кожні 60 днів до того часу, доки не буде призначено нового Директора Державного бюро розслідувань у порядку, передбаченому цим Законом. Строк виконання повноважень розпочинається відповідно з дня, наступного за днем звільнення Директора Державного бюро розслідувань, або з дня, наступного за днем його смерті, або з дня, наступного за останнім днем, коли місце перебування Директора Державного бюро розслідувань було відомо.

17.03.2020 до виконання обов`язків Директора Державного бюро розслідувань приступив заступник Директора Державного бюро розслідувань - Соколов О.В., що цілком узгоджується з положенням ч. 4 ст. 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань».

Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань на час спірних відносин керівником Державного бюро розслідувань зазначено Соколова О.В. , що відповідно до приписів ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», є достатнім доказом на підтвердження його повноважень.

Крім того, призначення Соколова О.В. виконувачем обов`язків директора Державного бюро розслідувань не є предметом даного спору.

Щодо тверджень позивача про звільнення останнього із займаної ним посади у період його перебування у відпустці слід зазначити наступне.

Так, наказом Державного бюро розслідувань від 25.03.2020 №38-в «Про надання відпусток працівникам» ОСОБА_1 надано частину щорічної основної відпустки на вісім календарних днів з 25.03.2020 по 01.04.2020.

У той же час, у матеріалах справи міститься копія листка непрацездатності серії АДШ №813528, виданого 27.03.2020, згідно з яким, ОСОБА_1 у період з 27.03.2020 по 10.04.2020 був звільнений від роботи.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України «Про відпустки», щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена в разі: 1) тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку; 2) виконання працівником державних або громадських обов`язків, якщо згідно з законодавством він підлягає звільненню на цей час від основної роботи із збереженням заробітної плати; 3) настання строку відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами; 4) збігу щорічної відпустки з відпусткою у зв`язку з навчанням.

Щорічна відпустка за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, як виняток, може бути перенесена на інший період тільки за письмовою згодою працівника та за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом у разі, коли надання щорічної відпустки в раніше обумовлений період може несприятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, та за умови, що частина відпустки тривалістю не менше 24 календарних днів буде використана в поточному робочому році (ч. 3 ст. 11 Закону України «Про відпустки»).

У разі перенесення щорічної відпустки новий термін її надання встановлюється за згодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Якщо причини, що зумовили перенесення відпустки на інший період, настали під час її використання, то невикористана частина щорічної відпустки надається після закінчення дії причин, які її перервали, або за згодою сторін переноситься на інший період з додержанням вимог статті 12 цього Закону (ч. 4 ст. 11 Закону України «Про відпустки»).

З аналізу викладених законодавчих положень вбачається, що у разі настання тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку, у період використання ним щорічної відпустки, то невикористана частина щорічної відпустки надається після закінчення дії причин, які її перервали, або за згодою сторін переноситься на інший період. Відтак, у такому разі потребується волевиявлення особи, у тому числі за згодою сторін, для використання невикористаної частини щорічної відпустки. Проте, наявними у матеріалах справи доказами не підтверджено того, що після завершення періоду тимчасової непрацездатності позивач звертався до роботодавця - Державного бюро розслідування - з волевиявленням або щодо продовження такої відпустки після завершення періоду тимчасової непрацездатності, або ж з метою перенесення такої відпустки на іншу дату у майбутньому. При цьому, суд звертає увагу, що наведені законодавчі положення ст. 11 Закону України «Про відпустки» не встановлюють безумовного пріоритету одного способу реалізації права на частину щорічної відпустки над іншим, невикористаної особою з огляду на її тимчасову непрацездатність.

Відтак, виходячи з наявних у матеріалах справи доказів, суд виходить з того, що станом на момент звільнення - 13.04.2020 - не вбачається того, що ОСОБА_1 перебував у щорічній відпустці.

Як наслідок, оскаржуваний наказ про звільнення позивач з займаної ним посади винесено відповідачем правомірно та у межах наданих останньому повноважень.

Інші доводи позивача не спростовують вищезазначені висновки суду та не доводять протилежне.

Інші позовні вимоги, як похідні від розглядуваної вище, у силу п. 23 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України, також задоволенню не підлягають.

У силу ч.ч. 1 та 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Беручи до уваги викладене, суд дійшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для задоволення останніх.

Керуючись ст.ст. 77, 139, 245, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) до Державного бюро розслідувань (код ЄДРПОУ 41760289, адреса: 01008, м. Київ, вул. Михайла Грушевського, 12/2) відмовити у повному обсязі.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Т.О. Скочок