Рішення № 102201299, 14.12.2021, Золочівський районний суд Львівської області

Справа № 445/490/20

провадження № 2/445/49/21

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2021 року Золочівський районний суд Львівської області в складі:

головуючого судді Бакаїм М. В.

секретаря судового засідання Бездєтко М.П.

з участю:

представника позивача ОСОБА_1

відповідача ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3

представник третьої особи Судді О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Золочеві Львівської області цивільну справу за позовом Навчального центру Національної гвардії України (військова частина 3007) до ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третіх осіб ОСОБА_6 , органу опіки та піклування Золочівської районної державної адміністрації Львівської області про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю, шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,

в с т а н о в и в:

16.03.2020 р. представник Навчального центру Національної гвардії України (ВЧ3007) звернувся суду з вищевказаним позовом, в якому просить визнати ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням кімнатою АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що Навчальний центр Національної гвардії України (ВЧ3007) є власником гуртожитку по АДРЕСА_2 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Третя особа, батько дітей ОСОБА_6 з 11.03.1999р. по теперішній час проходить військову службу за контрактом у Навчальному центрі Національної гвардії України.

Між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 27.05.2010 було розірвано шлюб. 18.04.2019р. та 10.12.2019 р. членами житлово-побутової комісії Навчального центру було обстежено матеріально-побутові умови гр. ОСОБА_2 , дочки ОСОБА_6 та сина ОСОБА_4 , які зареєстровані за адресою: кімната АДРЕСА_1 . Згідно акту обстеження відповідачі фактично проживають в АДРЕСА_3 . Протоколом № 2 від 07.02.2020р. засідання житлово-побутової комісії ОСОБА_2 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було знято з квартирного обліку. Оскільки відповідачі добровільно не хочуть знятись з реєстрації позивач змушений був звернутись в суд.

Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_6 подали відзив, у якому вказали, що свого житла не мають, тому змушені проживати в однокімнатній квартирі матері ОСОБА_2 . Крім цього вказують, що ОСОБА_6 , яка вже є повнолітньою, вчиться на стаціонарному відділенні Львівського торгівельно-економічного університету. А згідно п. 2 ч. 3 ст. 71 ЖК України, жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у зв`язку з навчанням (студентами, аспірантами) - протягом усього часу навчання. Також ОСОБА_2 зазначає, що зміст акту обстеження матеріально-побутових умов громадянки ОСОБА_2 від 01.02.2020 не відповідає дійсності, оскільки вона та її діти проживають в гуртожитку військової частини і вона його не підписувала.

Представником позивача надано відповідь на відзив, у якому йдеться про те, що позивач є юридичною особою, а тому вправі вільно користуватися та розпоряджатися своїм майном, зокрема і має право реєструвати певних осіб на власний розсуд за місцем своєї реєстрації та пропонувати певним особам добровільно знятися з місця реєстрації окремого житлово приміщення, яке належить йому на праві власності. Якщо особи добровільно відмовляються знятися з місця реєстрації за адресою власника, така процедура в подальшому проводиться в судовому порядку. Визначальними для захисту права власності на підставі цієї правової норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Оскільки, позивач має право власності, та не бажає надавати можливість надалі бути зареєстрованими за місцем прописки відповідачів, а відповідачі добровільно знятися з місця реєстрації не бажають, чим чинять перешкоду власникові розпоряджатися та користуватися своїм майном, а тому просить задоволити позовні вимоги в повному обсязі.

Ухвалою судді від 30 березня 2020 року відкрито загальне позовне провадження у вказаній справі, відповідачу роз`яснено право на подання до суду відзиву на позовну заяву, позивачам - відповіді на відзив, а третім особам - письмових пояснень щодо позову та відзиву.

У встановлений судом строк, на адресу суду надійшов відзив відповідача

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримала у повному обсязі, давши аналогічні пояснення зазначені у позові, просив позов задовільнити.

Відповідач ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_3 в судовому засіданні послались на письмовий відзив та просили відмовити у задоволенні позову. Крім того, ОСОБА_2 в судовому засіданні пояснила, що ОСОБА_6 , є її колишнім чоловіком. На підставі рішення житлово-побутової комісії вказаної військової частини, як сім`ї, їм виділили кімнату АДРЕСА_4 , тобто гуртожитку, який належить військовій частині 3007 та зарахували на квартирний облік. Потім у них народилися діти: ОСОБА_6 , 2002 р.н. та ОСОБА_4 , 2003 р.н. і вся їх сім`я була зареєстрована у вищевказаній кімнаті гуртожитку в/ч. Після розлучення, 27.10.2010 року з ОСОБА_6 , ОСОБА_8 перейшла жити до своєї матері, а колишній чоловік та діти залишилися бути зареєстрованими за вищевказаною адресою в гуртожитку військової частини. ОСОБА_2 добровільно знялась з реєстрації в січні 2020 року. Якщо діти будуть виписані, то вони втратять право на реєстрації, бо їх немає куди приписати.

Відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_6 подали заяви про розгляд справи у їх відсутності та просили відмовити у задоволенні позову.

Третя особа ОСОБА_6 в судовому засіданні підтримав позовні вимоги, просив їх задоволити, пояснив, що не заперечує, щодо виписки дітей з гуртожитку, однак прописати їх за іншою адресою немає такої можливості.

Представник служби у справах дітей Суддя О. в судовому засіданні заперечував проти позовних вимог про визнання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням кімнатою АДРЕСА_1 , оскільки позовні вимоги необґрунтовані та суперечать закону. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства. Посилаючись на приписи статті 319 Цивільного кодексу України, статтей 19 та 177 Сімейного кодексу України зазначили, що діти члени сім`ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Свідок ОСОБА_9 в судовому засіданні пояснила, що вона працює діловодом з обліку житла ведення квартирних справ в/ч 3007. ОСОБА_2 знялася з квартирного обліку в січні 2020 року та зареєструвалася за адресою своєї матері в АДРЕСА_3 . Також, вона була у складі житлово-побутової комісії, яка 01.02.2020 року виходила за адресою реєстрації ОСОБА_2 , на місці її не було, сусідка ОСОБА_10 підтвердила, що діти проживають з матір`ю. З актом від 01.02.2020 року ОСОБА_2 не ознайомлена.

Вивчивши доводи, наведені у позовній заяві, всебічно, повно та об`єктивно з`ясувавши всі обставини справи в межах заявлених вимог, перевіривши їх доказами, які були безпосередньо досліджені у судовому засіданні, проаналізувавши зміст норм матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, суд виходить з наступних підстав та мотивів.

Вирішуючи спірні правовідносини суд виходить з того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України).

Відповідно до положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. При цьому, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках (частина 1 статті 13 Цивільного процесуального кодексу України).

При цьому частиною 1 статті 77 вказаного нормативно - правового документа визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Частина 2 статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Аналогічні приписи передбачені частиною 3 статті 12 та частиною 1 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до яких кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього кодексу.

Частиною 2 статті 77 та частиною 1 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Із матеріалів справи судом встановлено, що відповідно до Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 29.11.2019р., встановлено, що військове містечко №1 Будівлі за адресою АДРЕСА_2 , належить на праві власності - Міністерству Внутрішніх Справ України.

Із висновку комісії районної державної адміністрації з питань захисту прав дитини від 30 вересня 2020 року № 1 вбачається, що матір дітей ОСОБА_2 заперечила щодо зняття її сина ОСОБА_11 з реєстрації, оскільки дитина не має де проживати. Комісії не надано жодної документально підтвердженої інформації щодо забезпечення неповнолітнього ОСОБА_4 будь-яким іншим впорядкованим житлом. Даним висновком комісія вирішила не надавати згоду на зняття з реєстрації ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Приписами частини 4 статті 334 Цивільного кодексу України закріплено, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Відповідно до актів обстеження матеріально-побутових умов від 18.04.2019р та 10.12.2019р., ОСОБА_2 та неповнолітні її діти ОСОБА_4 та ОСОБА_6 останні фактично за адресою: кімнатою АДРЕСА_1 не проживають.

Разом з тим з наданих відповідачем доказів встановлено, що згідно довідки виданої завідувачем гуртожитку №6, що ОСОБА_4 проживає, але не зареєстрований, як студент Київського національного університету будівництва та архітектури, в гуртожитку № 6 за адресою: АДРЕСА_5 , займає ліжко -місце.

Згідно довідки від 10.12.2021р. ОСОБА_6 проживає в гуртожитку від ЛТЕУ за адресою: АДРЕСА_6 . Згідно довідки від 16.04.2020р. ОСОБА_6 є студенткою Львівського торгівельно-економічного університету за спеціальністю Готельно-ресторанна справа.

Згідно п.2 ч.3 ст. 71 ЖК України, жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у зв`язку з навчанням- протягом усього часу навчання.

Під час вирішення спірних правовідносин суд виходить з того, що їх правове регулювання здійснюється нормами Конституції України, Цивільного кодексу України та Житлового кодексу Української РСР.

Так, з огляду на положення статті 47 Конституції України та статті 1 Житлового кодексу Української РСР кожен громадянин має право на житло.

Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

У свою чергу, положеннями частини 4 статті 9 Житлового кодексу Української РСР закріплена гарантія кожного громадянина, відповідно до якої ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Наведена стаття Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення Європейського суду з прав людини від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення Європейського суду з прав людини від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Суд зауважує, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави становитиме порушення статті 8 Конвенції у випадку, якщо воно не переслідує законну мету і не є необхідним у демократичному суспільстві. Особа, якій загрожує виселення, має право на оцінку пропорційності цього заходу судом та оцінку її аргументів у зв`язку з цим.

Положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню незалежно від того, на своїй чи на чужій земельній ділянці або іншому об`єкті нерухомості відповідач вчиняє дії (бездіяльність), що порушують право позивача.

Разом з тим варто врахувати, що у статті 406 Цивільного кодексу України унормовано питання припинення сервітуту.

Положеннями статті 156 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. До членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Аналогічну норму містить також частина 1 статті 405 Цивільного кодексу України, відповідно до якої члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

За змістом зазначених норм право користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Частиною 2 статті 405 Цивільного кодексу України обумовлено, що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Системний аналіз положень статей 383, 391, 405 Цивільного кодексу України та положень статтей 150, 156 Житлового кодексу Української РСР у поєднанні зі статтею 64 Житлового кодексу Української РСР дає підстави дійти висновку, що положення статей 383 та 391 Цивільного кодексу України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 Цивільного кодексу України та статтей 150, 156 Житлового кодексу Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є членами сім`ї ОСОБА_6 , оскільки останній є їх батьком.

Також судом встановлено, що ОСОБА_8 , яка є матір`ю відповідачки, на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_7 , в якій зареєстрована та проживає ОСОБА_2 .

Згідно положенням статі 29 Цивільного кодексу України, яка визначає місце проживання фізичної особи в залежності від її віку. Так, відповідно до частини 3 вищенаведеної норми права, місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Ця норма є імперативною, тобто дитина у віці від 10 до 14 років може бути зареєстрована лише з батьками, або з одним із батьків, якщо інше не є наслідком угоди.

В силу статті 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини визначається по місцю проживання батьків.

Таким чином, права неповнолітньої дитини є похідними від права батьків (або одного з них). Причини не проживання неповнолітньої дитини за місцем реєстрації не залежать від волі дитини, а тому неможливо встановити їх характер (поважні або неповажні) окремо для неповнолітньої дитини, незалежно від причин відсутності батьків.

Неповнолітня дитина не є самостійним суб`єктом житлових правовідносин, а набуття або втрата права користування житлом дитиною залежить від набуття або втрати такого права її батьками.

Статтею 3 Конвенції «Про права дитини» схваленою резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 44/25 від 20 листопада 1989 року та ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-12, встановлено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України (стаття 8 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402 - ІІІ «Про охорону дитинства»).

Відповідно до частини 1 статті 18 та частини 1 статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789 - ХІІ, держави - учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

На батьків покладається обов`язок забезпечення дітей всім необхідним, в тому числі житлом.

Системний аналіз наведених вище норм права дає підстави для висновку, що неповнолітня дитина не має права вільно та самостійно обирати місце свого проживання, і набуває право користування житлом за місцем проживання батьків, або одного з батьків, з ким вона проживає.

Окрім цього, позивачем не доведено, що відповідач ОСОБА_2 має інше житло та має можливість забезпечити та зареєструвати дітей за іншою адресою.

З урахуванням вищенаведеного, оцінивши допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, суд приходить до висновку, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Керуючись статтями 4, 12, 14, 81,82, 89, 259, 263 - 265, 273 ЦПК України, ст.ст. 41, 47 Конституції України, статтями 150, 160 Сімейного кодексу України, статтями 16, 317, 383, 391, 396, 405 Цивільного кодексу України, статтями 1, 9, 71, 150, 156 Житлового кодексу України, суд -

у х в а л и в:

в задоволенні позову Навчального центру Національної гвардії України (військова частина 3007) до ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третіх осіб ОСОБА_6 , органу опіки та піклування Золочівської районної державної адміністрації Львівської області про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю, шляхом визнання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням кімнатою АДРЕСА_1 - відмовити.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції. До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст судового рішення складений 24.12.2021.

Суддя М. В. Бакаїм