Рішення № 102200943, 24.12.2021, Буський районний суд Львівської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Єдиний унікальний номер №943/2046/20

Провадження № 2/943/623/2021

24 грудня 2021 року м. Буськ Львівська область

Буський районний суд Львівської області в складі:

в складі: головуючого-судді Шендрікова Г. О.

за участю секретаря судового засідання Бузун О.О.

без участі сторін

розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні у м.Буську без фіксації технічним засобом цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Буської міської ради Золочівського району Львівської області, третя особа: Головне управління Держгеокадастру в Львівській області про визнання права власності на середню земельну частку,

в с т а н о в и в :

позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із указаним вище позовом, у якому просить ухвалити судове рішення про визнання його таким, що має право на середню земельну частку (пай) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва із земель запасу на території Милятинської сільської ради Буського району Львівської області. Крім того, позивач просить зобов`язати сільську раду внести позивача в списки осіб, які мають право на середню земельну частку (пай) та виділити із земель запасу середню земельну частку (пай) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

В обгрунтування заявлених вимог позивач покликається на те, що він на час розпаювання земель на території Милятинської сільської ради працював в місцевому колгоспі СТЗОВ «Авангард» та НААГ «В.Україна» протягом 1982-1990 років, який згодом реорганізувався у Мале спільне підприємство «Соколяни». Рішенням Милятинської сільської ради у 1994 році затверджувалися списки осіб, які мають право на середню земельну частку (пай), однак листом від 29.09.2020 року сільська рада повідомила позивачку про неприйняття такого рішення. Відповідно до Указу Президента України у 1993 році проводилось розпаювання земель вищевказаного господарства, однак під час складання списків на отримання середньої земельної частки (паю) позивача не було включено у вказані списки осіб, незважаючи на те, що він являвся працівником колективного сільськогосподарського підприємства. З метою надання особі земельної частки (паю) у разі відсутності для цього землі, остання має бути надана із земель запасу сільської ради, створеного під час передачі землі у колективну власність. Відтак, позивач вважає, що зазначене порушує його права на землю, що стало приводом для звернення до суду із цим позовом.

Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, направивши письмову заяву про розгляд справи у його відсутності, заявлений позов підтримує в повному обсязі та просить його задовольнити.

Ухвалою суду від 16.04.2021 року було проведено заміну відповідача в справі на Буську міську раду, яка із 26 листопада 2020 року є правонаступником припиненої Милятинської сільської ради Буського району Львівської області.

Ухвалою суду від 06.12.2021 року закрито підготовче провадженням із призначенням справи до судового розгляду по суті.

Відповідач Буська міська рада явку свого повноважного представника до суду не забезпечила, хоча була належним чином повідомлена про час і місце судового засідання, направивши письмову заяву від 28.04.2021 за №603, у якій проти задоволення заявленого позову заперечують, оскільки особа пропустила трирічний строк позовної давності до суду, звернувшись за судовим захистом через 26 років. Тому просили відмовити в задоволенні позову повністю, а розгляд справи проводи у відсутності представника відповідача.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали та з`ясувавши дійсні обставини справи, перевіривши їх доказами, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення, виходячи із таких мотивів.

Частиною першою статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як передбачено частиною першою статті 13 ЦПК України, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.

Згідно частини першої та другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частинами п`ятою - сьомою статті 81 цього Кодексу передбачено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Судом встановлено, що 20 березня 1982 року позивач ОСОБА_1 був прийнятий на роботу ветлікарем у колгосп «Авангард» Буського району Львівської області, звідки 23 квітня 1982 року був призваний у армію, після звільнення з якої 12 червня 1984 року знову працевлаштувався в колгосп «Авангард» звідки 19 вересня 1985 року звільнений за власним бажанням.

Крім того, як убачається із матеріалів справи, що ОСОБА_1 працював в НААГ «Вільна Україна».

Із довідки Милятинської сільської ради № 795 від 29.09.2020 вбачається, що згідно рішення 17 сесії 21 скликання Милятинської сільської ради від 23 лютого 1994 року «Про затвердження списків осіб на середню земельну частку» ОСОБА_1 в списках немає.

Із матеріалів справи вбачається, що списки осіб, які мали право на середню земельну частку (пай) на території Милятинської сільської ради складались у 1994 році.

Відтак, суд вважає, що позивачем ОСОБА_1 доведено факт його перебування у трудових відносинах із указаним колективним сільськогосподарським підприємством «Авангард».

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права; примусове виконання обов`язку в натурі (ч. 1, п.п. 1, 5 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Статтею 1 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» визначено, що право на земельну частку (пай) мають колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку. Частиною другою статті 2 цього Закону передбачено, що документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є рішення суду про визнання права на земельну частку (пай).

Статтею 2 Указу Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» N 720/95 від 8 серпня 1995 року передбачено, що право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

Відповідно до п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16.04.2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку.

Судом встановлено, що позивачем пропущено строк позовної давності при зверненні з даним позовом до суду, на застосуванні якого наполягає відповідач.

Так, оскільки спірні правовідносини виникли у 1994 році (момент складення списків осіб, які мають право на середню земельну частку (пай) і невключення до них позивача), тобто до набрання чинності Цивільним Кодексом України у редакції 2003 року, а тому регулюються нормами ЦК УРСР у редакції 1963 року.

Статтею 71 ЦК УРСР передбачено, що загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін (ст. 75 ЦК УРСР).

Згідно статті 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові (ст. 80 ЦК УРСР).

В силу чинної на даний час норми статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «дізналася» та «повинна була дізнатися», що містяться у статті 76 ЦК УРСР, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, яка викладена у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 487/10132/14-ц.

Виходячи із наведених вище фактичних обставин спору, суд вважає, що позивач, проживаючи в селі Милятин Буського району Львівської області та працюючи в колгоспі «Авангард», мав об`єктивну можливість дізнатись про факт складення у 1994 році списку осіб, які мають право на середню земельну частку (пай) на території села Задвір`я, до якого його з невідомих причин не було включено. Відтак, суд погоджується із доводами сторони відповідача у відзиві на позовну заяву (а.с. 32-33) про те, що позивач пропустив трирічний строк позовної давності, звернувшись за судовим захистом через 26 років після того, як він повинен був дізнатись про порушення своїх прав у 1994 році.

Отже, суд приходить до висновку, що у задоволенні заявлених позовних вимог слід відмовити за спливом позовної давності, ураховуючи заяву відповідача, зроблену ним у відзиві на позовну заяву, подану до винесення судового рішення.

Крім того, в силу вимог пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати сплачений позивачем ОСОБА_1 судовий збір за подання ним позовної заяви в сумі 840,80 грн. покладаються на нього, ураховуючи відмову в задоволенні позову.

Ураховуючи наведене та керуючись ст.ст. 1,2,4,8,10,11,12,13,76,77,78,81,82,84,141, 259,263,264,265,273,352,354 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в :

у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржено до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складено 24.12.2021 р.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 , який проживає за адресою: с. Новий Милятин Золочівського району, Львівської області.

Відповідач: Буська міська рада Буського району Львівської області, адреса: м. Буськ площа 900-річчя м. Буська Золочівського району, Львівської області.

Третя особа: Головне управління Держгеокадастру у Львівській області, (м. Львів, проспект Вячеслава Чорновола, 4).

Суддя: Г. О. Шендрікова