Рішення № 102161129, 23.12.2021, Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 грудня 2021 року м. Чернігів Справа № 620/9907/21

Чернігівський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді - Бородавкіної С.В.,

розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення (виклику) сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області, Державної фіскальної служби України про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії, визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 , позивач) 29.08.2021 (відповідно до відбитку штампу на конверті) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області (далі – ГУДФС у Чернігівській області, відповідач 1), Державної фіскальної служби України (далі – ДФС України, відповідач 2), у якому, просить:

- визнати протиправною бездіяльність ГУДФС у Чернігівській області, що полягає в невиплаті йому заробітної плати за час його чергової відпустки за 2019-2021 роки, яка розпочалася з 05.07.2021, не пізніше ніж за 3 дні до її початку;

- зобов`язати ГУДФС у Чернігівській області нарахувати та виплатити йому заробітну плату за весь час чергової відпустки за 2019-2021 роки, тривалістю 74 доби, яка розпочалася з 05.07.2021, без відрахування із заробітної плати за дні відпустки, що були надані в рахунок невідпрацьованої частини календарного року;

- визнати протиправним та скасувати наказ ДФС України від 07.07.2021 №1051-о, яким його звільнено із займаної посади та податкової міліції 19.07.2021;

- поновити з 20.07.2021 на попередній роботі;

- відповідно до ч. 2 ст. 235 Кодексу адміністративного судочинства України вирішити питання про стягнення з Головного управління ДФС у Чернігівській області на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ГУДФС у Чернігівській області порушило вимоги Закону України «Про відпустки» та не виплатило йому заробітну плату за час відпустки за 2019-2021 року, у яку позивач відбув 05.07.2021. Крім того, його звільнення відбулось із порушенням процедури скорочення, оскільки останнє фактично не відбулось, змінилась лише назва підрозділу внутрішньої безпеки. За наведених обставин, позивача мали перемістити на рівнозначну посаду. Також позивача не повідомляли про всі наявні вакантні посади протягом терміну попередження. Додатково ОСОБА_1 зазначив, що звільнення відбулось з порушенням вимог частини третьої статті 40 КЗпП України, оскільки він, починаючи з 05.07.2021 перебував у черговій відпустці згідно поданого рапорту.

Ухвалою судді від 25.10.2021 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Ухвалою суду від 23.11.2021 клопотання представника ГУДФС у Чернігівській області про розгляд справи за правилами загального позовного провадження залишено без задоволення.

Ухвалою суду від 06.12.2021 у задоволенні клопотання про витребування доказів представнику ОСОБА_1 відмовлено.

Від відповідача 1 у встановлений судом строк надійшов відзив на позов, у якому ГУДФС у Чернігівській області позовні вимоги не визнало, просило в їх задоволенні відмовити та зазначило, що будь якого наказу чи розпорядження про надання ОСОБА_1 чергової відпустки відповідачем 1 не приймалося. За наведених обставин, відсутні підстави для виплати позивачеві заробітної плати за час чергової відпустки за 2019-2021 роки. Крім того, ГУДФС у Чернігівській області зазначило, що звільнення позивача відбулось з дотриманням вимог чинного законодавства.

Позивачем подано відповідь на відзив, у якій він свою правову позицію підтримав, просив позов задовольнити у повному обсязі та зазначив, що звільнення працівника через скорочення є гарантією на отримання ним відпустки та її оплати. За наведених обставин вважає, що наявність або відсутність відповідного наказу не впливає на гарантію отримання ним права на відпустку. У зв`язку із зазначеним ОСОБА_1 вважає, що право на отримання відпустки було ним реалізоване з моменту подання рапорту.

ГУДФС у Чернігівській області подано заперечення на відповідь на відзив, у яких відповідач 1 підтримав свою правову позицію та зазначив про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1

ДФС України правом подачі відзиву на позов не скористалось. Копія ухвали про відкриття провадження у справі отримана відповідачем 2 08.11.2021 (а.с. 63-65).

Частиною четвертою статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що неподання суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

ОСОБА_1 проходив службу в податковій міліції на посаді завідувача другого сектору відділу внутрішньої безпеки територіальних органів ДФС України у Чернігівській області ГУДФС у Чернігівській області.

17.05.2021 позивача було попереджено про наступне звільнення із займаної посади з 17.07.2021 згідно із підпунктом «г» пункту 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 №114, у зв`язку із скороченням штату, за можливості подальшого використання на службі (а.с. 13). Також 17.05.2021 позивачеві було запропоновано для призначення такі вакантні посади: старшого оперуповноваженого з особливо важливих справ сектору внутрішньої безпеки ГУДФС у Рівненській та Тернопільській областях, від призначення на які він відмовився (а.с. 14).

15.06.2021 ОСОБА_1 на адресу ГУДФС у Чернігівській області було надіслано рапорт про надання йому невикористаної чергової відпустки за 2019-2021 роки, тривалістю 74 доби, починаючи з 05.07.2021 (а.с. 15-17).

Наказом ДФС України від 07.07.2021 №1051-о позивача звільнено із займаної посади відповідно до підпункту «г» пункту 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української СРС від 29.07.1991 №114 (через скорочення штатів), з 19.07.2021 (а.с. 21).

Вказаний наказ оголошений наказом ГУДФС у Чернігівській області від 12.07.2021 №67-о, зі змістом якого позивача ознайомлено 19.07.2021 (а.с. 22).

Вважаючи, що йому протиправно не було виплачено заробітну плату за час відпустки за 2019-2021 роки згідно рапорту та звільнено з посади, ОСОБА_1 звернувся до суду із відповідним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.

Щодо позовних вимог про зобов`язання ГУДФС у Чернігівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за весь час чергової відпустки за 2019-2021 роки, тривалістю 74 доби, суд зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 348 Податкового кодексу України податкова міліція складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних контролюючих органів, і здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.

Статтею 353 Податкового кодексу України передбачено, що особи начальницького і рядового складу податкової міліції проходять службу у порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ.

Кабінетом Міністрів Української РСР від 29.07.1991 №114 затверджено «Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ» (далі – Положення №114), пунктом 12 якого передбачено, що особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ одержують грошове і речове забезпечення за нормами, встановленими законодавством.

Відповідно до пункту 49 Положення №114 особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ надаються відпустки: а) чергові; б) короткострокові; в) через хворобу; г) канікулярні; д) у зв`язку із закінченням навчальних закладів системи Міністерства внутрішніх справ; є) додаткові та соціальні (по вагітності, родах і догляду за дитиною), творчі, у зв`язку з навчанням.

Тривалість відпустки осіб рядового і начальницького складу визначається залежно від вислуги років (у календарному обчисленні), обчисленої в порядку, передбаченому для призначення пенсій працівникам органів внутрішніх справ, і передбачається тим, які мають вислугу: від 20 років і більше - 45 діб щорічно (пункт 51 Положення №114).

Згідно із пунктом 52 Положення №114 чергова відпустка надається особі рядового або начальницького складу, як правило, до кінця робочого року.

При цьому, пунктом 56 Положення №114 передбачено, що особам середнього, старшого і вищого начальницького складу, звільненим із органів внутрішніх справ за віком, через хворобу, обмежений стан здоров`я чи скорочення штатів, у році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої визначається відповідно до пункту 51 цього Положення.

Особам рядового і начальницького складу, які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористану в році звільнення відпустку виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.

З наведених норм вбачається, що роботодавець за заявою осіб, визначених Положенням №114, повинен надати відпустку, передбачену пунктом 56. Разом з тим, суд звертає увагу, що оформлення вказаної відпустки має здійснюватися відповідним наказом чи розпорядженням. Тобто, сам по собі факт подачі заяви роботодавцю про надання відпустки не є підставою для того, щоб працівник перебував у такій відпустці, оскільки таке право особи повинно бути належним чином підтверджено та оформлено (наказом або розпорядженням).

Разом з тим, відповідно до матеріалів справи, будь-якого наказу чи розпорядження про надання ОСОБА_1 відпустки відповідачем 1 не приймалося. При цьому, позивачем не оскаржуються дії або бездіяльність ГУДФС у Чернігівській області щодо розгляду його рапорту про надання відпустки, а предметом спору є виключно бажання ОСОБА_1 отримати ненараховану та невиплачену заробітну плату за час, коли він мав намір перебувати у відпустці.

Відповідно до листа ГУДФС у Чернігівській області від 14.07.2021 №166/Г/25-97-08, позивачу чергова відпустка за 2021 рік у березні поточного року надавалась. При цьому, під час здійснення з ним розрахунку при звільненні було забезпечено виплату компенсації за всі невикористані дні чергової відпустки (а.с. 23-24).

Згідно із наказом ГУДФС у Чернігівській області від 12.07.2021 №67-о, ОСОБА_1 забезпечено виплату грошової компенсації за невикористану частину чергової відпустки за 2019 рік в кількості 12 діб, за невикористану частину чергової відпустки за 2020 рік в кількості 31 доба та пропорційно часу служби в 2021 році в кількості 11 діб (а.с. 22), що позивачем не заперечується.

Крім того, суд зазначає, що позивач зазначає про наявність у нього станом на 15.06.2021 права на відпустку тривалістю 74 доби, разом з тим, зі змісту вказаного вище наказу вбачається, що на момент звільнення невикористана за 2019-2021 роки відпустка становила загалом 54 дні.

За наведених обставин, суд вважає, що ОСОБА_1 у задоволенні позовних про зобов`язання ГУДФС у Чернігівській області нарахувати та виплатити йому заробітну плату за весь час чергової відпустки за 2019-2021 роки необхідно відмовити.

Щодо позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу ДФС України від 07.07.2021 №1051-о про звільнення ОСОБА_1 зі служби, суд зазначає таке.

Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно із статтями 2, 5-1 Кодексу законів про працю України передбачено право громадян України на працю і гарантії держави в правовому захисті працездатним громадянам від незаконного звільнення.

Частиною другою статті 21 та частиною першою статті 23 Загальної декларації прав людини встановлено, що кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Статтею 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14.09.2006 визначено, що з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

Відповідно до підпункту «г» пункту 64 Положення №114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

В статті 40 КЗпП України закріплено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1). Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

У постанові від 01 квітня 2015 року (справа №6-40цс15) Верховний Суд України сформулював правову позицію, згідно з якою власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації і досвіду.

Ці позиції підтримані Верховним Судом, зокрема, у постановах від 12 грудня 2018 року (справа №826/25887/15), від 17 липня 2019 року (справа №820/2932/16), від 09 жовтня 2019 року (справа №208/3390/16-а), від 24 квітня 2020 року (справа №824/168/19-а).

Таким чином, враховуючи вищенаведені висновки Верховного Суду та час виникнення спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що при скороченні посади, внаслідок зміни штату, ДФС України було зобов`язане додержуватися встановленого порядку звільнення працівників з цієї підстави, в основу якого покладено вимогу щодо пропонування усіх вакантних посад, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації і досвіду.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 20 вересня 2021 року у справі №340/221/20, від 26 травня 2021 року у справі № 260/261/20 та від 29 вересня 2021 року у справі №640/6399/20.

Судом встановлено, що відповідачем 2 у зв`язку зі змінами в структурі штатного розпису ГУДФС у Чернігівській області та скороченням посади позивача складено попередження про наступне його звільнення (а.с. 13).

Одночасно з попередженням про звільнення позивачу було запропоновано для переведення вакантні посади: старшого оперуповноваженого з особливо важливих справ сектору внутрішньої безпеки ГУДФС у Рівненській та Тернопільській областях, від призначення на які він відмовився (а.с. 14).

Разом з тим, судом не встановлено та відповідачем 2 не надано відповідні належні та допустимі докази, що станом на час попередження позивача про наступне звільнення та під час самого звільнення були відсутні інші, окрім запропонованих, посади, які відповідали освіті, кваліфікаційному рівню та досвіду роботи позивача. Зокрема, ухвалою суду від 25.10.2021 у ДФС України витребувано інформацію про наявні вакантні посади в органах податкової міліції у період з 14.05.2021 по 19.07.2021;належним чином завірені копії документів щодо ліквідації займаної позивачем посади. Однак, зазначені вимоги ухвали суду відповідачем 2 виконані не були.

З огляду на наведене, суд вважає, що відповідачем 2 не доведено та документально не спростовано, що у зв`язку зі змінами в організаційній структурі ГУДФС у Чернігівській області, зменшився штат працівників, відбулась реорганізація в розумінні КЗпП України та були відсутні рівнозначні посади, які міг обіймати позивач.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що відповідачем 2, в супереч вимог законодавства, не дотримано порядку попередження позивача про звільнення, шляхом надання останньому усіх вакантних посад та не враховано його досвід, що суперечить вимогам законодавства.

За наведених обставин, суд погоджується із позицією ОСОБА_1 , що його звільнення зі служби відбулось із порушенням чинного законодавства, що має насідком скасування спірного наказу від 07.07.2021 №1051-о.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Згідно зі статтею 8 Конституції України та статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Нормами частини другої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в ч.1 ст.235 та ст.240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, єдиним можливим рішенням суду є поновлення такого працівника на займаній.

Враховуючи наведене, належним способом відновлення порушеного права позивача буде зобов`язання відповідача поновити його на займаній посаді з 20.07.2021.

Частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону України від 24.03.1995 №108/95-ВР «Про оплату праці», порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Верховний Суд України у постанові від 14 січня 2014 року у справі №21-395а13 зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку №100.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 червня 2018 року (справа №11-134ас18) вказала, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

Так, підпунктом «з» пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 (далі - Порядок №100), встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.

Пунктом 2 вказаного Порядку №100 визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до пункту 5 цього Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 цього ж Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З огляду на викладене, розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Разом з тим, Верховний Суд у постановах від 14 березня 2018 року у справі №822/1832/16, від 24 жовтня 2018 року у справі №820/5932/16, від 19 червня 2019 року у справі №2-а-1648/00(2-а/215/15/16), від 01 серпня 2019 року у справі № 820/1446/17, від 24 жовтня 2019 року у справі №826/26589/15 вказує, що при визначенні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд повинен навести у рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню з відповідача.

Відтак, з огляду на вказане, обчислюючи кількість днів вимушеного прогулу позивача слід виходити з того, що останнього звільнено 19.07.2021, а дана справа вирішена судом першої інстанції 23.12.2021, тому вимушений прогул складає 112 робочих дні.

Згідно довідки ГУДФС у Чернігівській області від 18.11.2021 №166/25-97-09, середньоденна заробітна плата позивача становила 678,18 грн. Сума середньомісячної заробітної плати становить 12885,41 грн. (а.с. 48).

Таким чином, оскільки період вимушеного прогулу позивача складає 112 робочих дні, тому середній заробіток за час вимушеного прогулу, який має бути стягнутий з відповідача 1, становить 75 956,16 грн. (112*678,18).

При цьому, суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку зменшується на суму податків і зборів.

Справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 20.03.2019 №201/12340/16-а (№2а/201/1042/2016) та від 04.06.2020 №821/114/18.

Таким чином, відповідач 1, як податковий агент згідно із нормами Податкового кодексу України та як страхувальник відповідно до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування», зобов`язаний виплатити позивачеві суму середнього заробітку (грошового забезпечення) за час вимушеного прогулу, утримавши із нього при виплаті податки та інші обов`язкові платежі.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Враховуючи вищевикладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, суд зазначає, що позов ОСОБА_1 необхідно задовольнити частково.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд враховує таке.

Позивач просить стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідачів на його користь витрати на професійну правничу допомогу в сумі 7700,00 грн.

Право на правову допомогу гарантовано статтями 8, 59 Конституції України, офіційне тлумачення яким надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16 листопада 2000 року №13-рп/2000, від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009 та від 11 липня 2013 року №6-рп/2013.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.

Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (частина третя вказаної статті).

Таким чином, послуги зі складання позовних заяв, апеляційних та касаційних скарг є різновидом правової допомоги, витрати на яку включаються до складу судових витрат.

За змістом статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною чи третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, установлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (послуг), виконаних (наданих) адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути сумірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частин 7, 9 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, установлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд ураховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим і пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Також, за змістом частини дев`ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд ураховує, зокрема, чи є розмір таких витрат обґрунтованим і пропорційним до предмету спору.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.01.2014 (справа «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними й неминучими, а їх розмір — обґрунтованим (пункт 268).

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивачем надані суду: договір про надання правової допомоги від 01.06.2021 №б/н, акт прийому-передачі виконаних робіт з розрахунком витраченого часу від 03.12.2021, квитанцію до прибуткового касового ордеру від 03.12.2021 №2 на суму 7700,00 грн., ордер на надання правової допомоги (а.с. 67-70).

Відповідно до розрахунку витрат на оплату послуг адвоката, ОСОБА_1 була надано такі послуги: ознайомлення з матеріалами, наданими довірителем, та пошук додаткової інформації; оформлення запитів до роботодавця – 5 год, написання заяв по суті від імені довірителя, зокрема, позовної заяви, відповіді на відзив, написання заяв з процесуальних питань, а також підготовка пакету документів до суду, ксерокопіювання, інше – 6 год.

Всього адвокатом витрачено 7 год. Вартість години становить 700,0 грн.

Представник відповідача 1 в поданих запереченнях зазначив про неспівмірність заявлених витрат та просив зменшити їх розмір.

Визначаючись щодо обґрунтованості гонорару адвоката, суд частково погоджується з позицією представника ГУДФС у Чернігівській області та вважає за необхідне зменшити його розмір враховуючи те, що послуги з пошуку додаткової інформації не можуть бути віднесені до жодних видів правничої допомоги, передбачених Законом України «Про адвокатуру в Україні». Крім того, адвокат зазначає про оформлення ним запитів до роботодавця позивача, однак фактично в матеріалах справи наявний лише один лист, адресований 14.07.2021 ДФС України, який підписаний безпосередньо ОСОБА_1 .

Враховуючи наведене та часткове задоволення позовних вимог, суд приходить до висновку, що витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7700,00 грн. є неспівмірними з обсягом наданих адвокатом послуг позивачу, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (послуг) та ціною позову, а відтак, суд, вирішуючи питання про визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, приходить до висновку про зменшення розміру таких витрат до 3500,00 грн., що буде за даних обставин справи справедливим і співмірним відшкодуванням таких витрат саме у зазначеному розмірі.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (частина третя статті 139 Кодексу)

Пунктами 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Керуючись статтями 227, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області, Державної фіскальної служби України про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії, визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі – задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Державної фіскальної служби України від 07.07.2021 №1051-о ''Про звільнення ОСОБА_1 ''.

Поновити ОСОБА_1 з 20.07.2021 на посаді завідувача другого сектору відділу внутрішньої безпеки територіальних органів ДФС України у Чернігівській області Головного управління ДФС у Чернігівській області.

Стягнути з Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 20.07.2021 по 23.12.2021 в сумі 75 956 (сімдесят п`ять тисяч дев`ятсот п`ятдесят шість) грн. 16 коп.

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді завідувача другого сектору відділу внутрішньої безпеки територіальних органів ДФС України у Чернігівській області Головного управління ДФС у Чернігівській області та присудження виплати ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнення за один місяць, а саме: 12 885 (дванадцять тисяч вісімсот вісімдесят п`ять) грн. 41 коп., звернути до негайного виконання.

У задоволенні решти позивних вимог – відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 1750 (одна тисяча сімсот п`ятдесят) грн. 00 коп.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 1750 (одна тисяча сімсот п`ятдесят) грн. 00 коп.

Рішення суду може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту. Апеляційна скарга подається безпосередньо до адміністративного суду апеляційної інстанції.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 23 грудня 2021 року.

Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ).

Відповідач 1: Головне управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області (код ЄДРПОУ 39392183, вул. Реміснича, буд. 11, м. Чернігів, 14000).

Відповідач 2: Державна фіскальна служба України (код ЄДРПОУ 39292197, Львівська площа, 8, м. Київ, 04053).

Суддя С.В. Бородавкіна