Рішення № 102146010, 15.12.2021, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

15.12.2021Справа № 910/14420/21

За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Перша Снекова Компанія»доТовариства з обмеженою відповідальністю «УЛФ-Фінанс»провизнання недійсними пунктів договорівСуддя Босий В.П.

секретар судового засідання Єрмак Т.Ю.

Представники сторін:

від позивача:Борисенко В.А.від відповідача:Костенко Є.А.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Перша Снекова Компанія» (надалі - ТОВ «Перша Снекова Компанія») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «УЛФ-Фінанс» (надалі - ТОВ «УЛФ-Фінанс») про визнання недійсними пунктів договорів.

Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для визнання недійсними пунктів 12.2 договорів фінансового лізингу №7695/09/20-Г від 08.09.2020, №7696/09/20-Г від 18.09.2020, №7697/09/20-Г від 18.09.2020, №7698/09/20-Г від 18.09.2020, №7699/09/20-Г від 18.09.2020, №7700/09/20-Г від 18.09.2020, №7701/09/20-Г від 18.09.2020, №7702/09/20-Г від 18.09.2020, №7933/10/20-Г від 21.10.2020, №7934/10/20-Г від 21.10.2020, №7935/10/20-Г від 21.10.2020, №7938/10/20-Г від 21.10.2020, №8321/12/20-Г від 01.12.2020, №8322/12/20-Г від 01.12.2020 та №8323/12/20-Г від 01.12.2020, оскільки такі пункти договору не відповідають принципам добросовісності, розумності та справедливості, а також суперечать приписам Цивільного кодексу України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.09.2021 відкрито провадження у справі, вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено у справі підготовче засідання.

22.10.2021 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує повністю з огляду на те, що матеріали справи не містять доказів незгоди позивача із запропонованими умовами п. 12.2 перелічених договорів або відповідних пропозицій на зміну таких умов. Також відповідач вказує на те, що позивачем не доведено належним чином того, що оскаржувані пункти договорів суперечать будь-яким нормам чинного законодавства та жодним чином не порушують права позивача.

У поданому відзиві відповідачем заявлено клопотання про залучення Компанії UBER B.V. в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору та зупинити провадження у справі до моменту належного повідомлення та отримання такою особою матеріалів позовної заяви.

Відповідно до частини 1 статті 50 Господарського процесуального кодексу України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.

Згідно частини 3 статті 50 Господарського процесуального кодексу України у заявах про залучення третіх осіб і у заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити до участі у справі.

Щодо наявності юридичного інтересу у третьої особи, то у вирішенні відповідного питання суд має з`ясовувати, чи буде у зв`язку з прийняттям судового рішення з даної справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав та/або обов`язків у майбутньому.

Судом встановлено, що заявником не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того яким чином рішення суду у даній справі може вплинути на права та/або обов`язки Компанії UBER B.V., що стало підставою для відмови у задоволенні даного клопотання.

У відповіді на відзив на позовну заяву позивач не погоджується із позицією відповідача, викладеною у відзиві на позовну заяву та вважає не спростованими свої доводи, які наведені у позовній заяві.

Протокольною ухвалою суду від 24.11.2021 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 15.12.2021.

Представник позивача в судове засідання з`явився, надав пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити повністю.

Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував повністю з огляду на викладені у відзиві на позовну заяву обставини.

В судовому засіданні 15.12.2021 судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Між ТОВ «УЛФ-Фінанс» (лізингодавець) та ТОВ «Перша Снекова Компанія» (лізингоодержувач) були укладені договори фінансового лізингу №7695/09/20-Г від 08.09.2020, №7696/09/20-Г від 18.09.2020, №7697/09/20-Г від 18.09.2020, №7698/09/20-Г від 18.09.2020, №7699/09/20-Г від 18.09.2020, №7700/09/20-Г від 18.09.2020, №7701/09/20-Г від 18.09.2020, №7702/09/20-Г від 18.09.2020, №7933/10/20-Г від 21.10.2020, №7934/10/20-Г від 21.10.2020, №7935/10/20-Г від 21.10.2020, №7938/10/20-Г від 21.10.2020, №8321/12/20-Г від 01.12.2020, №8322/12/20-Г від 01.12.2020 та №8323/12/20-Г від 01.12.2020 (для фінансування нових предметів лізингу у гривні) (надалі - «Договори») на аналогічних умовах.

За умовами вказаних договорів лізингодавець передає лізингоодержувачу в лізинг автомобілі Renault Logan, характеристики яких містяться в п. 3 Договорів на строк 24 місяці з моменту підписання сторонами акту прийому-передачі.

Пунктом 10 даних Договорів сторони затвердили графік внесення лізингових платежів.

Відповідно до п. 12.1 Договорів визначено, що лізингоодержувач своїм підписом на договорі підтверджує, що на дату укладання цього договору є партнером UBER B.V. (юридична особа, зареєстрована згідно законодавства Нідерландів), що також підтверджується листом, наданим лізингодавцю від UBER B.V., і як наслідок має особливі умови щодо його виконання. Під партнерством з UBER B.V. розуміються відносини лізингоодержувача з компанією UBER B.V. (чи будь-якою іншою пов`язаною з UBER B.V. в тому числі в Україні (далі - UBER), щодо надання послуг з перевезення пасажирів та багажу. Під особливими умовами сторони розуміють здійснення лізингоодержувачем протягом календарного місяця не менше 400 поїздок з перевезенням пасажирів та/або багажу в якості партнера UBER. Особливі умови застосовуються виключно протягом 12 місяців користування предметом лізингу.

Пунктом 12.2 Договорів передбачено, що у разі якщо кількість поїздок, здійснених лізингоодержувачем як партнером UBER протягом календарного місяця становить менше 400 як це передбачено п. 12.1 договору, останній сплачує на користь лізингодавцю штраф в наступному розмірі:

а) у разі якщо кількість поїздок становить 200-400 протягом поточного місяця - лізингоодержувач зобов`язаний сплатити штраф за відповідний місяць в розмірі 2 600,00 грн.;

б) у разі якщо кількість поїздок становить менше 200 протягом поточного місяця - лізингоовжержувач зобов`язаний сплатити штраф за відповідний місяць в розмірі 7 800,00 грн.

UBER повідомляє лізингодавцю та лізингоодержувача про кількість здійснених лізингоодержувачем протягом поточного місяця поїздок в якості партнера UBER до 7 числа місяця, наступного за звітним, шляхом направлення на електронну адресу сторін, зазначену в договорі відповідного повідомлення. У випадку, коли кількість поїздок становить менше 400, лізингоодержувач повинен самостійно сплатити штраф, передбачений у цьому пункті, не пізніше дати здійснення наступного лізингового платежу згідно графіку платежів. Штраф, передбачений цим пунктом не застосовується у разі якщо кількість поїздок не здійснено у зв`язку з тим, що предмет лізингу знаходився (-ться) на ремонті, про що також зазначається у відповідному повідомленні UBER.

На виконання умов Договорів між сторонами були підписані акти (видаткові накладні) прийому-передачі предмету лізингу до Договорів, за якими лізингодавець передав, а лізингоодержувач прийняв предмети лізингу.

Спір у справі виник у зв`язку з оспорюванням позивачем дійсності пунктів 12.2 Договорів.

Зокрема, позивач вказує, що вказані пункти Договорів, які передбачають стягнення з позивача штрафу у випадку порушення виконання зобов`язання, передбаченого п. 12.1, є несправедливими (суперечать ч. 3 ст. 509 Цивільного кодексу України), а позивач взагалі не може відповідати за таке порушення зобов`язання, оскільки виконання його умов залежить від випадку (ч. 3 ст. 550 та ст. 617 Цивільного кодексу України).

Згідно з частинами 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Свобода договору, справедливість, добросовісність та розумність є одними із загальних засад цивільного законодавства (пункти 3, 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України).

Статтею 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частинами 2, 3 статті 6 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Таким чином, суперечність правочину актам законодавства як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства чи укладення певного правочину всупереч змісту чи суті правовідносин сторін; саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином, не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 599 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

З метою захисту законних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб при укладанні договорів, насамперед інтересів кредитора, у главі 49 Цивільного кодексу України визначено види забезпечення виконання зобов`язання. Інститут забезпечення виконання зобов`язання спрямований на підвищення гарантій забезпечення майнових інтересів сторін договору, належного його виконання, а також усунення можливих негативних наслідків неналежного виконання боржником взятих на себе зобов`язань. Тобто у разі невиконання або неналежного виконання умов цивільного договору на боржника покладається додаткова відповідальність.

Одним із видів забезпечення виконання зобов`язань згідно з частиною першою статті 549 Цивільного кодексу України є неустойка.

Відповідно до частини першої статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Також статтею 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Частинами першою, другою статті 216 Господарського кодексу України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими: потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; сплата штрафних санкцій за порушення зобов`язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов`язань у натурі; у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції (частина третя статті 216 Господарського кодексу України).

За частинами першою та другою статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

Положеннями статті 218 Господарського кодексу України визначено, що підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов`язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов`язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Відповідно до частини першої статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Згідно із частинами першою, четвертою статті 231 Господарського кодексу України законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Отже, чинне законодавство передбачає як право сторін встановити у договорі розмір неустойки, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (пеню), так і право застосовувати погоджені у договорі штрафні санкції у певному розмірі (у разі порушення негрошового зобов`язання).

Судом встановлено, що під час укладення Договорів сторони за вільним волевиявленням і на власний розсуд погодили в оспорюваних пунктах 12.2 Договорів відповідальність лізингоодержувача за невиконання зобов`язань, встановлених пунктами 12.1, у вигляді сплати штрафу та його розмір.

Отже, сторони у цьому випадку діяли у межах закону, а саме скористалися наданим їх законодавцем правом врегулювати у Договорах правовідносини щодо господарсько-правової відповідальності позивача шляхом нарахування штрафів за вказані конкретні порушення негрошових зобов`язань.

При цьому саме по собі покладення відповідальності у виді штрафу не є порушенням положень цивільного та господарського законодавства, а тому не може бути підставою для визнання недійсними оспорюваних пунктів договору.

Так, відповідальність лізингоодержувача може настати лише у разі порушення ним умов пунктів 12.1 Договорів, а визначені п. 12.2 Договору штрафні санкції спрямовані передусім на те, щоб стимулювати позивача до належного та своєчасного виконання і якраз попередити таке порушення. Крім того, з розміру попередньо розрахованих позивачем можливих штрафних порівняно з іншими штрафними санкціями, що передбачають відповідальність лізингоодержувача за умовами Договорів.

Свобода договору, як одна з принципових засад цивільного законодавства, є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін.

Необхідно зазначити, що свобода договору передбачає не лише право сторін вільно виявляти волю на вступ у договірні відносини, але включає також можливість визначати зміст договору, у тому числі і визначати способи забезпечення договірних зобов`язань та гарантії прав сторін. Така свобода обмежується рамками чинних нормативних актів, звичаїв ділового обороту, а дії сторін повинні відповідати вимогам розумності, добросовісності та справедливості.

Господарський кодекс України передбачає широку свободу сторін при укладенні господарських договорів, з урахуванням того, що суб`єкти господарювання є рівними за своїм правовим статусом.

З наведеного можна зробити висновок про те, що сторони, керуючись принципом свободи договору, за взаємною згодою мають право визначати штрафні санкції, їх кількість, вид, розмір та види порушення зобов`язання, за якими застосовується неустойка тощо.

Судом не встановлено та позивачем не надано як жодних доказів на підтвердження того, що під час укладення Договорів позивач пропонував будь-які інші умови у частині відповідальності за порушення договірних зобов`язань, передбачених п. 12.1 таких договорів, так як і не надано доказів складання протоколу розбіжностей стосовно застосування до лізингоодержувача відповідальності у виді нарахування штрафних санкцій за порушення негрошових зобов`язань, передбачених пунктами 12.1 Договору (схожий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 19.02.2019 у справі № 904/3189/18, від 13.06.2019 у справі № 908/1012/18).

Щодо тверджень позивача про порушення оспорюваними пунктами Договорів принципів справедливості, добросовісності і розумності суд відзначає наступне.

Зміст зазначених принципів полягає в тому, що тексти законів, угод та їх застосування суб`єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту, вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права з дотриманням прав і інтересів інших осіб.

Сторони є вільними у виборі контрагента, у визначенні умов договору із врахуванням вимог чинних правових норм, а добросовісність, розумність та справедливість - є засадами зобов`язальних правовідносин і зміст даних принципів полягає у тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб`єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту. В свою чергу, добросовісність є внутрішнім критерієм, в той час як справедливість і розумність - зовнішнім або об`єктивним, і зазначені принципи у сукупності є оціночними категоріями цивільного права.

Цивільне законодавство не дає визначення вищезазначених принципів, віддаючи це на розсуд сторін зобов`язання. Тобто, укладаючи угоду, сторони повинні керуватись внутрішнім критерієм - добросовісністю по відношенню до контрагента (вчиняти дії таким чином, щоб при цьому не завдавалася шкода, неможливість укладення зобов`язання на засадах обману, насильства, зловживання довірою, дотримуватись правової поведінки суб`єктів зобов`язання, вчиняти всі залежні від сторони зобов`язання дії щодо належного виконання зобов`язання та непорушення прав інших осіб), і виходити з зовнішнього критерію - справедливості та розумності, що виражається в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню, тобто кожна сторона у виконанні цивільно-правових зобов`язань повинна дотримуватись такої поведінки по відношенню до своїх прав і обов`язків, яка б виключала необ`єктивні (неупереджені, несправедливі) дії сторін зобов`язання стосовно одна одної.

З огляду на викладене, враховуючи те, що цивільне законодавство саме обмежується презумпцією добросовісності та розумності поведінки особи при укладенні угоди, судом враховано узгоджені обома сторонами у визначеному законом порядку умови Договорів, які в силу приписів статті 11 Цивільного кодексу України є підставою виникнення між сторонами спору певних прав та обов`язків, виконання і дотримання яких відповідає приписам статті 526 Цивільного кодексу України, і узгоджені умови пунктів 12.2 Договорів виключали необ`єктивні (неупереджені, несправедливі) дії сторін зобов`язання стосовно одна одної.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Перша Снекова Компанія» не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Перша Снекова Компанія» відмовити повністю.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 23.12.2021.

Суддя В.П. Босий