Рішення № 102011580, 09.12.2021, Заводський районний суд м. Миколаєва

Справа № 487/431/21

Провадження № 2/487/1225/21

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 грудня 2021 року Заводський районний суд м. Миколаєва у складі: головуючого судді Гаврасієнко В.О., за участю секретаря судового засідання Савчук К.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Антарес-Буд» про стягнення невиплаченої заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку та середній заробіток за час затримки виплати компенсації

В С Т А Н О В И В:

26.01.2021 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ТОВ «Антарес-Буд» про стягнення грошової компенсації за невикористану основну щорічну відпустку за робочий період з 06.09.2013 року по 15.03.2017 року виходячи із заробітної плати на день звільнення та стягнення середнього заробітку за час затримки сплати належних йому сум по день фактичного розрахунку. 30.04.2021 року до надійшла заява позивача про уточнення позовних вимог у якій позивач окрім попередніх позовних вимог просив також стягнути з відповідача невиплачену суму заробітної плати за період з 01.01.2014 року по 31.12.2014 року у розмірі 14616,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовуванні тим, що він є інвалідом ІІ групи загального захворювання. Він працював на посаді сторожа на ТОВ «Антарес-Буд» з 06.09.2013 року по 15.03.2017 року. Позивач додатково вказує, що за весь період роботи за трудовим договором з 06.09.2013 року по 15.03.2017 рік ним не використовувались щорічні відпустки 106 днів та роботодавцем не виплачувались грошова компенсація за невикористані дні щорічної відпустки. 23.10.2020 року він звернувся до відповідача із заявою з проханням надати документи на підтвердження належних до виплати сум та провести розрахунок із ним. Вказану заяву відповідачем отримано 30.10.2020 року, але станом на 04.01.2021 року позивач відповіді або розрахунків не отримував. Зазначені обставини і стали підставою для звернення до суду.

Ухвалою суду від 01 лютого 2021 року відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження.

Представник позивача адвокат Каліч Є.А. до судового засідання не з`явився, надав до суду заяву, у якій просив розглядати справу без участі позивача, позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача до судового засідання не з`явився, хоча про час і місце засідання був повідомлений належним чином, причину неявки суду не повідомив.

Суд вважає за можливе ухвалити рішення про заочний розгляд справи на підставі наявних у справі доказі, що відповідає положенням ст. 280 ЦПК України.

Всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об`єктивному розгляді справи, зібрані по справі докази, керуючись законом, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є інвалідом другої групи, що підтверджується довідкою МСЕК серії 10 ААБ №527789 від 11.03.2013 року.

Згідно з копією трудової книжки позивача ОСОБА_1 було прийнято на посаду сторожа на ТОВ «Антарес-Буд» наказом №73-к від 06.09.2013 року. Наказом №37-к від 15.03.2017 року позивача було звільнено із займаної посади за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП України. Згідно з відомостями з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків ДФС України про суми виплачених доходів від 20.11.2021 року ОСОБА_1 за 2014 рік відсутня інформація про доходи. Таким чином, судом встановлено, що позивач у 2014 року працював на ТОВ «Антарес-Буд», проте йому заробітна плата не нараховувалась.

Вказані обставини свідчать про заборгованість по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку.

У зв`язку з тим, що відповідачем не надано доказів про розмір заробітної плати, позивач вважає за доцільне стягнути невиплачену заробітну плату виходячи із розміру мінімальної заробітної плати.

Відповідно до ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Положеннями ч.1 ст.13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до положень ст.43 Конституції України держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Відповідно до положень ст.1 Конвенції про захист заробітної плати №95, яка ратифікована 31 січня 1961 року, метою цієї Конвенції є термін "заробітна плата", який означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити, на підставі письмового або усного договору про наймання послуг, працівникові за працю, яку виконано, чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано, чи має бути надано.

Відповідно до положень ч.1 ст.2 Конвенції, ця Конвенція застосовується до всіх осіб, яким виплачується або повинна виплачуватись заробітна плата.

Заробітна плата виплачуватиметься через регулярні проміжки часу. Якщо немає інших відповідних урегулювань, котрі забезпечують виплату заробітної плати через регулярні проміжки часу, то періоди виплати заробітної плати має бути продиктовано національним законодавством або визначено колективним договором чи рішенням арбітражного органу (ст.12 Конвенції про захист заробітної плати).

Відповідно до ч.1 ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 1 Кодексу законів про працю України, даний кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

За положеннями ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Статею 1 Закону України "Про оплату праці" встановлено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Статтею 116 Кодексу законів про працю України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Відповідно до частини четвертої статті 95 КЗпП України розмiр мiнiмальної заробiтної плати встановлюється i переглядається вiдповiдно до статей 9 i 10 Закону України «Про оплату праці».

За змістом статті 9 Закону України «Про оплату праці» мінімальна заробітна плата встановлюється у розмірі не нижчому від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Згідно з приписами статті 10 Закону України «Про оплату праці» розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України не рідше одного разу на рік у законі про державний бюджет України з урахуванням вироблених шляхом переговорів пропозицій спільного представницького органу об`єднань профспілок і спільного представницького органу об`єднань організацій роботодавців на національному рівні.

Розмір мінімальної заробітної плати не може бути зменшено в разі зменшення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Зміни розміру мінімальної заробітної плати іншими законами України та нормативно-правовими актами є чинними виключно після внесення змін до закону про Державний бюджет України на відповідний рік.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2014 рік» мінімальна заробітна плата була встановлена у місячному розмірі: з 1 січня - 1218,00 грн.

Таким чином, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню невиплачена заробітна плата за 12 місяців 2014 року у розмірі 14616,00 грн. (1218,00х12).

Також позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача грошової компенсації за невикористану відпустку.

Згідно ч. 7 ст. 6 Закону України «Про відпустки» особам з інвалідністю I і II груп надається щорічна основна відпустка тривалістю 30 календарних днів.

Відповідно до статті 74 Кодексу законів про працю України громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Відповідно до ст. 83 КЗпП України та ч.1 ст. 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки.

У відповідності до вимог ст. 6 Закону України «Про відпустки» - щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 47 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи - працівники, які працюють (перебувають у відрядженні) на територіях радіоактивного забруднення, надається щорічна відпустка тривалістю пропорційно відпрацьованому на цих територіях часу: у зоні посиленого радіоекологічного контролю - 30 календарних днів.

Оскільки місто Біла Церва Київської області, у відповідності до вимог постанови Кабінету міністрів Української РСР № 106 від 23 липня 1991 року віднесено до зони посиленого радіологічного контролю - тривалість відпустки позивачів складає 30 днів.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про оплату праці» структура заробітної плати складається з основної заробітної плати, додаткової заробітної плати, а також заохочувальних та компенсаційних виплат. До останніх належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені, зазначеними актами, норми.

Тобто, компенсація за невикористану відпустку входить до структури заробітної плати, тому звернення до суду за захистом такого права не обмежено будь-яким строком.

Обґрунтовуючи позовні вимоги в частині компенсації за невикористану відпустку, позивач зазначає, що за період роботи він взагалі не перебував у відпусках, а тому відповідач був зобов`язаний при його звільненні виплатити компенсацію за весь час роботи.

У абзаці 1 пункту 2, пункті 7 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року зазначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Нарахування виплат за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, тривалість яких розраховується в календарних днях провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки.

Загальна сума заробітної плати позивача ОСОБА_1 за період з березня 2016 року по січень 2017 року згідно з відомостями з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків ДФС України про суми виплачених доходів від 20.11.2020 року становить 22840,77 грн. Кількість календарних днів в році, за винятком святкових та неробочих днів становить 253 дні. Отже, середньоденний заробіток позивача за останній рік, що передував звільненню становить 22840,77:253днів = 90,28 грн.

З урахуванням викладеного, грошова компенсація за невикористані відпустки ОСОБА_1 за період з 2013 року по 2017 рік становить 90,28х106 днів = 9569,68 грн. без врахування податків та інших обов`язкових платежів.

Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Виплата працівникові середнього заробітку за час затримку розрахунку при звільненні є формою матеріальної відповідальності роботодавця, яка виникає у випадку вчинення ним порушення норм трудового законодавства. Тягар відсутності вини у вчиненні такого порушення покладається на роботодавця.

Відповідно до частин першої та другої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Згідно роз`яснень п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні та встановленні факту невиплати у зазначені строки працівникові належних йому від підприємства сум, суд стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведені його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутність в цьому своєї вини.

Судом встановлено, що відповідач не виконав свого обов`язку щодо виплати належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

При цьому, відповідачем не надано доказів, які б підтверджували повний розрахунок з позивачем при звільнені, або відсутність вини відповідача у невиплаті позивачу належних йому при звільнені сум.

У частинах першій, другій статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У пункті 2.2 рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу вказано, що «за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин. Для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним».

Пленум Верховного Суду України в п. 6 постанови від 29 грудня 1976 року № 11 (зі змінами) «Про судове рішення» також роз`яснив, що встановивши пропуск строку для звернення до суду без поважних причин, суд в рішенні вказує про відмову в позові з цих підстав.

При цьому, як зазначено КЦС ВС в постанові від 02.12.2020 у справі №751/1198/18, встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Згідно з вимогами статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Верховний Суд зазначив, що оскільки у статті 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору, їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. При цьому поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

При цьому, строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

А перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом "ex officio", незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі).

Як вбачається із заяви про уточнення позовних вимог позивачем заявлено вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє в позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Такі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц; від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц; від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80); від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61); № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61); від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71); від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134); від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51).

У позовній заяві позивачем не зазначено про наявність поважних причин пропуску строку звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

При цьому, суд зазначає, що про порушення права на належний розрахунок при звільненні позивач дізнався 15 березня 2017 року, в день коли вказана сума йому не була виплачена, та відповідно, міг звернутися до суду про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, натомість з позовом до суду звернувся лише 26.01.2021 року.

Таким чином, суд вважає, що в задоволенні вимог в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні слід відмовити, оскільки позивачем вказані вимоги заявлено з пропуском тримісячного строку звернення до суду за вирішенням трудового спору, встановленого статтею 233 КЗпП України та відсутні поважні причини для поновлення пропущеного строку звернення до суду.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З урахуванням всіх обставин справи, враховуючи вимоги ст. 81 ЦПК України - кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, виходячи із принципів розумності та справедливості, зважаючи на те, що позивачем було надано належні докази на підтвердження своїх тверджень, суд приходить до висновку, що позовна заява є обґрунтованою та підлягає до задоволення.

На підставі викладеного, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню, а порушені права позивача судовому захисту.

Відповідно до ч. 6 ст. 141 ЦПК України, якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

Виходячи з наведеного, оскільки позивача було звільнено від сплати судового збору, такий підлягає стягненню з відповідача на користь держави за вимогу по стягнення заробітної плати 908,00 грн. та за вимогу про стягнення компенсацію за невикористану відпустку 908,00 грн, а всього 1816,00 грн.

Керуючись ст.10,18,23,76,141,279,258,259-260, 280-282,352,354 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Антарес-Буд» на користь ОСОБА_1 недонарахованої та невиплаченої заробітної плати в сумі 14616,00 грн.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Антарес-Буд» на користь ОСОБА_1 компенсацію невикористані дні відпустки за період з 06.09.2013 по 15.03.2017 рік в сумі 9569,68 грн.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Антарес-Буд» на користь держави судовий збір у розмірі 1816,00 грн.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом 30 днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Антарес-Буд», місцезнаходження: м. Миколаїв, пр. Центральний, 12, кв. 50, ЄДРПОУ 31159868.

Суддя В.О. Гаврасієнко