Рішення № 101999482, 10.11.2021, Корабельний районний суд м. Миколаєва

КОРАБЕЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД М.МИКОЛАЄВА

Справа № 488/3655/20

Провадження № 2-а/488/10/21 р.

РІШЕННЯ

Іменем України

10.11.2021 року м. Миколаїв

Корабельний районний суд м. Миколаєва

у складі: головуючого судді Лазаревої Г.М.,

при секретарі судового засідання Криницькій Ю.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної екологічної інспекції Південно-Західного округу (Миколаївська та Одеська області) про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення,

Встановив:

04.11.2020 року позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до Державної екологічної інспекції у Миколаївській області про скасування постанови № 02-03-07-08/112/20 від 21.10.2020 року про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення та закриття справи.

В обґрунтування свого позову позивач вказав, що постановою № 02-03-07-08/112/20 від 21.10.2020 року, яка була винесена Державним інспектором з охорони навколишнього природного середовища Миколаївської області Орловським В., він був притягнений до адміністративної відповідальності за ст. 82 КУпАП, за якою на нього був накладений штраф у розмірі 850 грн.

Згідно вказаної постанови, 09.10.2020 року під час проведення позапланового заходу державного нагляду (контролю) у відношенні ТОВ «Миколаївський глиноземний завод» зафіксовано порушення правил проводження з відходами, а саме розміщення будівельних та побутових відходів, які утворилися під час розпочатого будівництва нового ставка накопичувача на базисному складі бокситів площею 13 500 м2 та 23 989 м2.

Позивач не погоджується із вказаною постановою, оскільки вона є безпідставною, необґрунтованою та незаконною. Вказав, що із оскаржуваної постанови неможливо встановити, в чому саме полягає суть вчиненого правопорушення, не підтверджена його вина у вчинені цього правопорушення та відповідачем не доведено тієї обставини, що саме позивач є суб`єктом інкримінованого йому правопорушення, передбаченого ст. 82 КУпАП.

Відповідач у письмових поясненнях проти прозову заперечував, посилаючись на те, що притягнення позивача до адміністративної відповідальності було здійснено законно.

Позивач ОСОБА_1 та представник відповідача в судове засідання не з`явилися, представник позивача та відповідач надали спільну заяву, в якій просили суд слухати справу без їх участі, за наявними у ній матеріалами (в порядку письмового провадження). В цій же заяві представник позивача вказав про те, що позов підтримує у повному обсязі з вищевикладених підстав та просив його задовольнити, а представник відповідача вказав про незгоду з позовними вимогами прозову.

Відповідно до ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Ухвалою від 23.04.2021 суд замінив відповідача Державну екологічну інспекцію у Миколаївській області на його правонаступника - Державну екологічну інспекцію Південно-Західного округу (Миколаївська та Одеська області).

Суд, дослідивши письмові докази по справі, прийшов до висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими, і такими, що підлягають задоволенню, виходячи із наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення безсторонньо; добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом тощо.

Із матеріалів справи вбачається, що Державним інспектором з охорони навколишнього природного середовища Миколаївської області Орловським В. 09.10.2020 року було складено протокол про адміністративне правопорушення № 000550, в якому вказується, що під час проведення позапланового заходу державного нагляду (контролю) ТОВ «Миколаївський глиноземний завод» зафіксовано порушення правил проводження з відходами, а саме розміщення будівельних та побутових відходів, які утворилися під час розпочатого будівництва нового ставка накопичувача на базисному складі бокситів площею 13 500 м2 та 23 989 м2, що є порушенням Закону України «Про відходи».

На підставі вказаного протоколу тим же інспектором було винесено постанову № 02-03-07-08/112/20 від 21.10.2020 року про накладення адміністративного стягнення, згідно якої позивач був притягнений до адміністративної відповідальності за ст. 82 КУпАП та на нього був накладений штраф у розмірі 850 грн.

Оцінюючи в порядку судового контролю за обґрунтованістю рішення суб`єкта владних повноважень відповідність оскаржуваної постанови критеріям, наведеним у ч. 2 ст. 2 КАС України, суд приходить до таких висновків.

Згідно ст. 82 КУпАП, адміністративним правопорушенням визнається порушення вимог щодо поводження з відходами під час їх збирання, перевезення, зберігання, оброблення, утилізації, знешкодження, видалення або захоронення.

Суд констатує, що ст. 82 КУпАП, має бланкетний характер, є відсильною, оскільки не встановлює, порушення яких саме вимог щодо поводження з відходами утворює склад зазначеного правопорушенням, а тому у оскаржуваній постанові обов`язково мало бути посилання на конкретний пункт, частину, статтю відповідного нормативного акту, яким встановлені вимоги щодо поводження з відходами.

У протоколі про адміністративне правопорушення № 000550 від 09.10.2020 року зазначено, що позивач порушив вимоги ст. 17 Закону України «Про відходи». У оскаржуваній постанові зазначено, що відповідальність за вчинене позивачем правопорушення передбачена ст. 42 Закону України «Про відходи».

Згідно преамбули Закону України «Про відходи», цей Закон визначає правові, організаційні та економічні засади діяльності, пов`язаної із запобіганням або зменшенням обсягів утворення відходів, їх збиранням, перевезенням, зберіганням, сортуванням, обробленням, утилізацією та видаленням, знешкодженням та захороненням, а також з відверненням негативного впливу відходів на навколишнє природне середовище та здоров`я людини на території України.

Отже, конкретні вимоги щодо поводження з відходами, які на думку відповідача порушив позивач, містяться у спеціальному законі – Законі України «Про відходи».

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про відходи», поводження з відходами - дії, спрямовані на запобігання утворенню відходів, їх збирання, перевезення, сортування, зберігання, оброблення, перероблення, утилізацію, видалення, знешкодження і захоронення, включаючи контроль за цими операціями та нагляд за місцями видалення.

В протоколі про адміністративне правопорушення та у оскаржуваній постанові суть вчиненого позивачем викладена наступним чином - порушення правил поводження з відходами, а саме розміщення будівельних та побутових відходів на базисному складі бокситів.

Однак статті 17 та 42 Закону України «Про відходи», про порушення яких позивачем вказується у оскаржуваній постанові, містять не один, а декілька окремих пунктів, які складають обов`язки суб`єктів господарської діяльності у сфері поводження з відходами та декілька видів порушень за якими може наставати, зокрема, адміністративна відповідальність (пункти з «а» по «т» ст. 17 та пункти з «а» по «н» ч. 1 ст. 42).

Проте в оскаржуваній постанові не зазначено, який конкретно з вказаних пунктів статей 17 та 42 Закону України «Про відходи» порушив або не виконав позивач. При цьому, як слушно вказує позивач у позові, такого порушення як «розміщення відходів на базисному складі бокситів», яке, як зазначено у оскаржуваній постанові вчинив позивач, приписи Закону України «Про відходи» не визначають.

Між тим, згідно з ч. 1 ст. 9 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Тобто обов`язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є підтвердження вчинення протиправних дій або бездіяльності такою особою, які визначені саме як протиправні конкретною нормою чинного законодавства України.

Однак з огляду на наведене вище, з оскаржуваної постанови неможливо з`ясувати, які саме протиправні дії або бездіяльність, які порушують вимоги Закону України «Про відходи» або іншого нормативного акту, вчинив (допустив) позивач.

Вказане дає суду підстави для висновку про те, що у оскаржуваній постанові не розкрито суть вчиненого адміністративного правопорушення, що не дозволяє встановити чи було взагалі вчинено позивачем правопорушення та чи є у діях позивача склад цього правопорушення та вина останнього.

А відповідно до вимог п. 1.ч. 1 ст. 247 КУпАП відсутність події і складу адміністративного правопорушення є підставою для закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення.

У письмових поясненнях відповідач посилається у обґрунтування заперечень проти позовних вимог серед іншого на те, що операції у сфері поводження з відходами здійснюються лише за наявності дозволу на здійснення операцій у сфері поводження з відходами (ст. 32 Закону кураїни «Про відходи», ст. 55 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Однак висновку про те, що ТОВ «Миколаївський глиноземний завод» зобов`язано було отримувати дозвіл на здійснення операцій у сфері поводження з відходами та про допущене порушення позивача у вигляді не забезпечення отримання такого дозволу, оскаржувана постанова не містить.

Між тим, ч. 2 ст. 77 КАС України визначено, що у адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Отже, посилання відповідача на допущене порушення позивачем у вигляді відсутності дозволу на здійснення операцій у сфері поводження з відходами не може прийматися до уваги.

Крім того, в позові позивач вказував, що даний час законодавством не урегульовано порядку отримання дозволів на поводження з відходами, що виключає можливість вважати порушенням дії щодо поводження з відходами без відповідного дозволу.

З приводу вказаних аргументів сторін суд зазначає наступне.

Пунктом с) статті 17 Закону України «Про відходи» (в редакції Закону України від 09.04.2014 р. № 1193-VII), визначено, що суб`єкти господарської діяльності у сфері поводження з відходами повинні мати дозвіл на здійснення операцій у сфері поводження з відходами, якщо їхня діяльність призводить до утворення відходів, для яких Пзув перевищує 1000.

З прийняттям Закону України від 09.04.2014 р. № 1193-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо скорочення кількості документів дозвільного характеру», на Кабінет Міністрів України покладено обов`язок встановлення порядку надання дозволів на здійснення операцій у сфері поводження з відходами, який згідно з п. 3 Прикінцевих положень цього Закону мав бути розроблений Кабінетом Міністрів України протягом 3 місяців з дня набрання чинності цим законом. Закон України від 09.04.2014 р. № 1193-VII набрав чинності 26.04.2014, а отже порядок надання дозволів на здійснення операцій у сфері поводження з відходами бути розроблений до 26.07.2014. Однак до цього такий порядок Кабінетом Міністрів України не розроблений.

У п. 70 справи «Рисовський проти України» Європейським судом з прав людини вказано, що «у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб», а тому такі органи повинні «запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси».

У справі «Вєренцов проти України» ЄСПЛ вказав на неприпустимість притягнення до відповідальності особи за наявність законодавчої прогалини. У п. 55 цього рішення відзначено, що хоча державі може знадобитися певний час для прийняття законодавчих актів, такий час не може затягуватися на роки, особливо якщо йдеться про фундаментальні права.

Отже з вказаних рішень ЄСПЛ вбачається висновок про те, що бездіяльність органів державної влади не може ставитися у провину приватних осіб.

Такий же висновок про неможливість покладання відповідальності на суб`єкта господарювання у зв`язку із здійснення господарської діяльності без дозволу на здійснення операцій у сфері поводження з відходами: зроблено Верховним Судом у постанові від 23.12.2020 р. у справі № 815/132/17: «…Кабінетом Міністрів України не запроваджено механізм надання дозволів на здійснення операцій у сфері поводження з відходами, тому незапровадження на державному рівні відповідного механізму отримання таких дозволів виключає можливість контролюючого органу висувати таку вимогу».

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.06.2019 р. у справі № 816/581/16 та від 12.09.2019 р. у справі № 440/3838/18.

Таким чином суд відхиляє аргументи відповідача стосовно того, що позивач може бути притягнутий до адміністративної відповідальності за порушення у вигляді відсутності дозволу на здійснення операцій у сфері поводження з відходами.

Позивач як на підставу для скасування оскаржуваної постанови також посилався на те, що Відповідачем не представлено доказів про те, що він є суб`єктом правопорушення, передбаченого ст. 82 КУпАП, зокрема, що до його функцій за місцем роботи входило дотримання вимог законодавства щодо поводження з відходами.

Суд при оцінці вказаних доводів виходить з наступного.

Відповідно до ст. 280 КУпАП, орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з ч. 2 ст. 252 КУпАП, обов`язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 77 КАС України визначено, що адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Тобто згідно вищенаведених норм, перед прийняттям оскаржуваної постанови відповідач, серед іншого, повинен був на підставі зібраних ним доказів з`ясувати, чи було вчинено Позивачем адміністративне правопорушення, передбачене ст. 82 КУпАП, чи винний відповідач в його вчиненні, чи підлягає відповідач адміністративній відповідальності. В даному випадку, з`ясування зазначених обставин полягає зокрема у тому, щоб встановити, чи входило до трудових обов`язків позивача за місцем його роботи у ТОВ «МГЗ» дотримання вимог законодавства щодо поводження з відходами.

Однак ані у протоколі про адміністративне правопорушення№ 000550 від 09.10.2020 року, ані в оскаржуваній постанові не вказується, що відповідач досліджував обсяг посадових обов`язків позивача, а також встановлював, чи знаходяться в межах повноважень позивача за місцем його роботи у ТОВ «МГЗ» питання дотримання вимог щодо поводження з відходами, оскільки у протоколі та постанові відсутні посилання на будь-які докази (посадова інструкція тощо) того, що до трудових обов`язків позивача за місцем його роботи входив контроль за поводженням з відходами у ТОВ «МГЗ». Тобто відповідач, приймаючи оскаржувану постанову, не дослідив, чи є взагалі позивач суб`єктом відповідальності за ст. 82 КУпАП, що свідчить про необґрунтованість оскаржуваної постанови.

Посилання Відповідача у письмових поясненнях на те, що при складанні протоколу про адміністративне правопорушення № 000550 від 09.10.2020 Позивач не заперечував проти того, що він є відповідальною особою за територію, де були розміщені будівельні та побутові відходи, не приймаються судом до уваги, з наступних мотивів.

Адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до неї ґрунтується на конституційних принципах, в чому числі, і закріпленої в презумпції невинуватості.

Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Така позиція Конституційного Суду України відповідає і правовим позиціям Європейського Суду з прав людини, практика якого при розгляді справ судами в обов`язковому порядку використовується як джерело права відповідно до .

Так, ЄСПЛ в своєму рішенні від 10.02.1995 року по справі «Аллене де Рібермон проти Франції» вказав, що сфера застосування принципу невинуватості значно ширше, чим це представляється: презумпція невинуватості обов`язкова не тільки для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, але і для всіх інших суспільних відносин.

У пункті 21 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» від 15.05.2008 року зазначено, що Уряд України визнав карний кримінально-правовий характер . ЄСПЛ підкреслив, що обов`язок адміністративного органу нести тягар доведення є складовою презумпції невинності і звільняє особу від обов`язку доводити свою непричетність до скоєння порушення.

При цьому ЄСПЛ притримується того, що суд вправі обґрунтовувати свої висновки лише доказами, що випливають зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту (рішення Європейського суду з прав людини, справа «Коробов проти України» № 39598/03 від 21.07.2011 року), тобто таких, що не залишать місце сумнівам, оскільки наявність останніх не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом» (рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 161, Series А заява №25). У справі «Барбера, Мессеге і Жабардо проти Іспанії» Європейський суд з прав людини в своєму рішенні від 06.12.1988 року зазначив, що докази, покладені в основу висновку суду про винність обвинуваченого, мають відповідати, як вимогам достатності, так і переконливості.

Таким чином, обов`язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення. Однак, достовірність доказів, які є сумнівними, та відсутність доказів зібраних особою, що склала протокол про адміністративне правопорушення, є неприпустимою, оскільки суперечить позиції ЄСПЛ, а також Конституційного Суду України та порушує презумпцію невинуватості особи.

Стандарт доведення вини поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що правопорушення було вчинено і особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, є винною у вчиненні адміністративного правопорушення.

Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб`єктивну сторону.

Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій.

Обов`язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи у цьому контексті означає, що для того, щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія, викладена у протоколі про адміністративне правопорушення, має пояснювати всі встановлені судом обставини, що мають відношення до події, яка є предметом судового розгляду. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії, викладеній у протоколі про адміністративне правопорушення. Наявність таких обставин, які свідчать про можливість іншої версії події, аніж викладена у протоколі про адміністративне правопорушення, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.

Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку вказано у протоколі про адміністративне правопорушення, має бути спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною згідно з протоколом про адміністративне правопорушення.

Отже, відсутність належних та допустимих доказів вчинення адміністративного правопорушення як у матеріалах адміністративного правопорушення, так і у матеріалах судової справи дає підстави суду дійти висновку про незаконність прийнятої постанови про накладення адміністративного стягнення.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний суд у постанові від 23 жовтня 2019 року по справі №357/10134/17.

Тобто незалежно від змісту пояснень позивача, ні за яких обставин не може нівелюватися обов`язок відповідача як суб`єкта владних повноважень доводити зібраними ним належними, допустимими та достатніми доказами правомірність свого рішення, як це встановлено ч. 2 ст. 252 КУпАП та ч. 2 ст. 77 КАС України. Крім того, суд звертає увагу відповідача на те, що позивач не визнавав факт вчинення ним правопорушення,

Відповідно до ч. 3 ст. 286 КАС України за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право скасувати рішення суб`єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення.

З урахуванням всього вищенаведеного, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про скасування оскаржуваної постанови та закриття справи про адміністративне правопорушення.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Матеріалами справи підтверджено, що позивачем сплачено судовий збір за подачу даної позовної заяви у розмірі 420,40 грн. згідно квитанції № 43727 від 20.11.2020 року.

Таким чином, оскільки вимоги позивача про визнання протиправними та скасування оскаржуваної постанови судом задоволені, відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України наявні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судового збору у розмірі 420,40 грн.

Відповідно до положень п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи належать також витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частини першої статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Згідно із частиною другою статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

За змістом пункту першого частини третьої статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Частиною четвертою статті 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з частиною п`ятою статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Разом з тим, згідно з частиною 9 статті 139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Також варто зауважити, що питання щодо застосування процесуальних норм права, які регулюють порядок розподілу судових витрат за надану професійну правничу допомогу на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою було предметом дослідження судами різних юрисдикцій. Зокрема, Верховним Судом відповідно до постанов від 29.10.2020 року (справа № 686/5064/20), від 05.03.2021 року (справа № 200/10801/19-а), від 16.03.2021 року (справа №520/12065/19), від 21.01.2021 у (справа № 280/2635/20), постанови Об`єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 03.10.2019 року (справа №922/445/19), сформульовано правовий висновок про те, що відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Таке правозастосування випливає з нової процедури відшкодування витрат на професійну правову допомогу, імплементованої, зокрема, і у КАС України з 15 грудня 2017 року, однією з особливостей якої є те, що відшкодуванню підлягають витрати незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки належить сплатити.

Так, у додатковій постанові від 18.08.2021 у справі № 300/3178/20, Верховний Суд зробив висновок про те, що навіть у випадку, якщо умовами договору про правову допомогу передбачено, що оплату гонорару буде здійснено у майбутньому, то витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості все одно підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже сплачено чи тільки має бути сплачено.

Таким чином, норми процесуального закону передбачають можливість стягнення не тільки судових витрат на професійну правничу допомогу, які вже фактично понесені стороною, а й судових витрат, що мають бути сплачені у майбутньому за умови підтвердження розміру таких витрат належними доказами, про що неодноразово наголошував Верховний Суд.

Наведений підхід щодо визнання фактично здійсненими витрат за відсутності факту оплати випливає також із практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Так, у рішенні по справі «Бєлоусов проти України» (Заява №4494/07) ЄСПЛ дійшов висновку, що витрати, які мають бути сплачені за договором адвокату, слід розглядати як фактично понесені, зазначивши наступне: «... хоча заявник ще не сплатив адвокатський гонорар, він має сплатити його згідно із договірними зобов`язаннями. Отже, представник заявника має право висувати вимоги щодо сплати гонорару згідно з договором. Відповідно Суд вважає витрати за цим гонораром «фактично понесеними» (див. вищезазначене рішення у справі «Савін проти України» (Savin v. Ukraine), п. 97)».

Таким чином, відшкодування витрат на правничу допомогу здійснюється незалежно від того, чи сплачено гонорар адвокату чи тільки він підлягає сплаті.

Позивачем в установлений абз. 2 ч. 7 ст. 139 КАС України строк подано до суду заяву про відшкодування витрат на правову допомогу, а також договір про надання правової допомоги від 22.10.2020 № 2, згідно якого на замовлення позивача адвокатом здійснено підготовку позовної заяви, письмових пояснень у справі, що підтверджується також наявним у матеріалах справи актом приймання-передачі послуг за договором про надання правничої допомоги та юридичних послуг від 10.11.2021 № 1. За ці послуги згідно умов п.3.1.1 та п.3.2 вказаного договору та на підставі зазначеного акта Позивач зобов`язаний буде через 60 календарних днів після ухвалення судового рішення після сплатити на користь адвоката 3000,00грн.

На підставі вище викладеного, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення заяви позивача про розподіл судових витрат шляхом компенсації позивачу витрат на професійну правничу допомогу з урахуванням принципів обґрунтованості, співмірності та пропорційності у розмірі 3000 грн.

Відтак, сума судових витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 3000 грн. підлягає відшкодуванню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст. ст. 5-6, 8-9, 11, 132, 134,139, 241 - 245, 250, 286, 293, 295 КАС України,

В и р і ш и в :

Позовні вимоги задовольнити.

Постанову № 02-03-07-08/112/20 від 21.10.2020 року про накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення, винесену Державним інспектором з охорони навколишнього природного середовища Миколаївської області Орловським В., - скасувати.

Провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_1 за ст. 82 КУпАП закрити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Державної екологічної інспекції Південно-Західного округу (Миколаївська та Одеська області) судові витрати по сплаті судового збору в сумі 420,40грн., а також витрати на професійну правничу допомогу в сумі 4000,00грн.

Рішення може бути оскаржено протягом 10 днів до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Повне найменування сторін:

Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Державна екологічна інспекція Південно-Західного округу (Миколаївська та Одеська області), код ЄДРПОУ 43879780, адреса: пр-т Шевченка 12, м. Одеса, 65058.

Суддя Г.М. Лазарева