Ухвала суду № 101973215, 08.12.2021, Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 204/3744/21

Провадження № 1-в/204/602/21

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 грудня 2021 року м. Дніпро

Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська в складі:

головуючого судді: Білик І.А.,

за участю секретаря: Косюк А.О.,

за участю прокурора: Коваль Ю.Ю.,

за участю захисника: Мельник В.С.,

засудженого: ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі, справу за клопотанням засудженого ОСОБА_2 про приведення вироку Дніпропетровського обласного суду від 14.12.1999 року та ухвали Верховного суду від 30.05.2000 року у відповідність з вимогами чинного законодавства України та звільнити його з місць ув`язнення у зв`язку із фактичним відбуттям строку покарання, -

В С Т А Н О В И В :

До Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська надійшло клопотання засудженого ОСОБА_1 про приведення вироку Дніпропетровського обласного суду від 14.12.1999 року та ухвали Верховного суду від 30.05.2000 року у відповідність з вимогами чинного законодавства України та звільнення його з місць ув`язнення у зв`язку із фактичним відбуттям строку покарання. В обґрунтування свого клопотання засуджений ОСОБА_1 зазначив, що на даний час він перебуває в ДУВП №4, де фактично відбуває покарання за вироком Дніпропетровського апеляційного суду від 14.12.1999 року, яким його було засуджено за ст.93 КК України (в редакції 1960 року) до смертної кари-розстрілу. Ухвалою Верховного суду від 30 травня 2000 року, смертну кару було замінено на довічне позбавлення волі. На момент скоєння ним злочину, передбаченого ст. 93 КК України (в редакції 1960 року) санкція даної статті передбачала покарання у виді позбавлення волі до 15 років або смертну кару. Рішенням Конституційного суду України від 29.12.1999 року визнано неконституційність існування і застосування в Україні виключної міри покарання – смертної кари. Тому з 29.12.1999 року санкція ст. 93 КК України (в редакції 1960 року) передбачала найвищу міру покарання у виді 15 років позбавлення волі. 29.03.2000 року набрав чинності ЗУ «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22.02.2000 року, яким було встановлено більш суворе покарання – довічне позбавлення волі. Таким чином в період часу з 29.12.1999 року і до 04.04.2000 року єдиними покаранням, яке було передбачене санкцією ст. 93 КК України (в редакції 1960 року) було позбавлення волі до 15 років. Вважає, що призначене йому покарання у виді довічного позбавлення волі порушує принцип верховенства права та правової визначеності закону. Станом на даний час він відбув більше ніж 15 років, а саме 23 роки позбавлення волі. На підставі викладеного, вважає, що Дніпропетровського обласного суду від 14.12.1999 року та ухвалу Верховного суду від 30.05.2000 року, необхідно привести у відповідність з вимогами чинного законодавства України та звільнити його з місць ув`язнення у зв`язку із фактичним відбуттям строку покарання.

В судовому засіданні ОСОБА_1 підтримав своє клопотання, просив задовольнити у повному обсязі, посилаючись на обставини викладені у клопотанні.

Захисник Мельник В.С. в судовому засіданні в повному обсязі підтримав клопотання засудженого ОСОБА_1 та просив задовольнити у повному обсязі.

Прокурор в судовому засіданні просив відмовити в задоволенні клопотання засудженого.

Представник Дніпровської УВП № 4 в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив.

Заслухавши думку учасників судового розгляду, вивчивши матеріали особової справи засудженого, суд дійшов до наступних висновків.

Судом встановлено, що вироком Дніпропетровського обласного суду від 14 грудня 1999 року ОСОБА_1 був засуджений за ст. ст. 93 п.п. «а», «г», «е», «з», «і», 86 ч. 2, 140 ч. 2, 193 ч. 3, 142 ч. 3, 208 КК України до виключної міри покарання - розстрілу. Ухвалою Верховного Суду України від 30 травня 2000 року покарання у вигляді смертної кари призначеного вироком Дніпропетровського обласного суду від 14 грудня 1999 року - розстрілу, замінили на довічне позбавлення волі. Вирок Дніпропетровського обласного суду від 14 грудня 1999 року набрав законної сили 30 травня 2000 року. Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 29 листопада 2017 року, зараховано ОСОБА_1 у строк відбування за вироком Дніпропетровського обласного суду від 19.12.1999 року покарання у виді позбавлення волі строк попереднього ув`язнення у межах даного провадження за період з 25 березня 1999 року по 30 травня 2000 року, із розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі. На даний час засуджений відбуває покарання за вищевказаним вироком суду.

З вироку суду вбачається, що ОСОБА_1 визнаний винним та засуджений за вчинення умисних вбивств (ст. 93 КК України 1960 року).

При вирішенні клопотання засудженого суд виходить з того, що рішенням Конституційного Суду України від 29.12.1999 № 1-33/99 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення ст. 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини КК України (в редакції 1960 року), які передбачали смертну кару як вид покарання та запроваджено мораторій на її застосування.

В подальшому, 22.02.2000 року до ст. 93 КК України внесено зміни відповідно до Закону України № 1483-11 «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» в частині зміни виду покарання з «смертної кари» на «довічне позбавлення волі».

Таким чином, з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29.12.1999 і до набрання чинності Законом України № 1483 існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до КК України 1960 року стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання – довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями КК України 1960 року, щодо смертної кари і набранням чинності Законом України № 1483 стосовно встановлення нового виду покарання та виник у результаті здійснення Конституційним Судом України нормоконтролю за відповідністю Конституції України положень КК України 1960 року щодо смертної кари.

З вироку Дніпропетровського обласного суду від 14 грудня 1999 року вбачається, що ОСОБА_1 призначено покарання у виді смертної кари, яке було замінено на підставі Закону України № 1483-11 від 22.02.2000 року ухвалою Верховного суду України від 30 травня 2000 року.

З рішення Конституційного суду України від 26.01.2011 року № 1-рп/2011 вбачається, що наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей КК України 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п`ятнадцяти років. Це підтверджується, зокрема, тим, що КК України 1960 року встановлював безальтернативну санкцію – позбавлення волі на строк до п`ятнадцяти років за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (стаття 94 КК України в редакції 1960 року). Проте, законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (стаття 93 КК України 1960 року).

За таких обставин Конституційний Суд України зазначає, що альтернативний характер санкцій статей КК України 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давав підстав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни Верховною Радою України на довічне позбавлення волі, оскільки це порушувало принцип співмірності тяжкості злочину і покарання за його вчинення, не відповідало принципу справедливості в кримінальному праві.

Крім того, Конституційний Суд України вважає, що після Рішення від 29.12.1999 року КК України 1960 року не став новим законом, що пом`якшував кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів, оскільки в ч. 4 ст. 5 КК України 2001 року йдеться про можливість зміни тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не Рішенням Конституційного Суду України, який повноважний лише визнавати неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність. Таким чином, зіставлення положень ст.ст. 8, 58, 92, 152, п. 1 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України та ст. 5 КК України дає підстави дійти висновку, що виключно кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом`якшують відповідальність особи.

Крім того, новий вид кримінального покарання, запроваджений Законом України № 1483, — довічне позбавлення волі — є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою. Даний висновок ґрунтується на тому, що при застосуванні довічного позбавлення волі забезпечується невід`ємне право на життя людини, яка вчинила особливо тяжкий злочин.

Таким чином, довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена Кодексом 1960 року на час вчинення ОСОБА_1 особливо тяжких злочинів. Положення КК України 1960 року із змінами, внесеними Законом України № 1483, є такими, що пом`якшують кримінальну відповідальність та іншим чином поліпшують правове становище ОСОБА_1 , а його посилання на те, що він в даний час отримав право на пом`якшення йому міри покарання на 15 років позбавлення волі є необґрунтованими.

Враховуюче викладене, суд при постановленні вироку щодо ОСОБА_1 призначив покарання у відповідності до положень Конституції України та чинного на той час Кримінального кодексу України.

Крім того, згідно ст. 152 КВК України, підставами звільнення від відбування покарання є: відбуття строку покарання, призначеного вироком суду; закон України про амністію; акт про помилування; скасування вироку суду і закриття кримінального провадження; закінчення строків давності виконання обвинувального вироку; умовно-дострокове звільнення від відбування покарання; хвороба; інші підстави, передбачені законом.

Кримінальним кодексом України, передбачені окремі види покарань, які утворюють певну їх систему, яка закріплені у ст.51 КК України у формі встановленого законом і обов`язкового для суду вичерпного переліку видів покарань, які розташовані у певному порядку - відповідно до ступеня їх суворості. Так, статтею 51 КК України визначено серед інших видів покарань визначені два види покарання у виді позбавлення волі: позбавлення волі на певний строк та довічне позбавлення волі.

У відповідності зі ст. 64 КК України, довічне позбавлення волі є безстроковим основним видом покарання, яке встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.

Згідно ст. 4 КВК України, підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування.

Виходячи із кримінального процесуального кодексу України, можливість звільнення від відбування покарання може застосовуватися до осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк. Разом з тим, законодавство України про кримінальну відповідальність передбачено механізм захисту прав осіб, які засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі, шляхом помилування.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 87 КК України, помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи. Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п`яти років.

Крім того, зі змісту ч. 7 ст. 151 КВК України випливає, що засудженим до довічного позбавлення волі може бути подано клопотання про його помилування після відбуття ним не менше двадцяти років призначеного покарання.

На час розгляду даного клопотання засудженого ОСОБА_1 , в національному законодавстві України відсутній механізм звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, окрім як помилування, та наявності серйозного захворювання, несумісного з триманням під вартою.

Засуджений ОСОБА_1 в теперішній час відбуває покарання за вироком Дніпропетровського обласного суду від 14 грудня 1999 року, а тому, вказаний вирок суду в теперішній час виконується.

Засудження до довічного позбавлення волі, як і до позбавлення волі на певний строк, передбачає конкретне визначення початку відбування цих покарань. Упродовж відбування довічного позбавлення волі законодавством установлені конкретні часові показники, сплив яких змінює правовий статус засудженого до цього покарання. Йдеться, зокрема, про виникнення у засудженого до довічного позбавлення волі права на подання клопотання про помилування – «після відбуття ним не менше двадцяти років призначеного покарання (частина сьома статті 151 КВК України). Таким правом може скористатися і засуджений ОСОБА_1 , який на теперішній час відбув більше 20 років призначеного покарання.

Отже, чинним законодавством передбачено можливість заміни покарання у виді довічного позбавлення волі більш м`яким покаранням шляхом помилування засудженого, що у повній мірі відповідає вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини.

При розгляді справи «Вінтер і інших проти Обєднаного Королівства» 09.07.2013 в Європейському суді було обговорено питання законності застосування довічного увязнення в Договірних країнах, де Україна була згадана в числі 5 країн, в якій хоча законодавством і не передбачено умовно-дострокове звільнення при пожиттєвому увязненні, проте довічно засудженим дозволено клопотати перед Президентом про помилування, що не було визнано порушенням міжнародних норм.

З урахуванням усього вищевикладеного, суд приходить до переконання, що у задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_1 , про приведення вироку Дніпропетровського обласного суду від 14.12.1999 року та ухвали Верховного суду від 30.05.2000 року у відповідність з вимогами чинного законодавства України та звільнити його з місць ув`язнення у зв`язку із фактичним відбуттям строку покарання, слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст.369-372, ст.ст 537, 539 КПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_2 про приведення вироку Дніпропетровського обласного суду від 14.12.1999 року та ухвали Верховного суду від 30.05.2000 року у відповідність з вимогами чинного законодавства України та звільнити його з місць ув`язнення у зв`язку із фактичним відбуттям строку покарання - відмовити.

На ухвалу може бути подана апеляція протягом семи діб з дня її оголошення до Дніпровського апеляційного суду через Красногвардійський районний суд м.Дніпропетровська.

Суддя І.А. Білик