Рішення № 101970966, 07.12.2021, Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області

308/12026/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07.12.2021 року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в особі:

головуючого судді Бедьо В.І.

за участю секретаря судових засідань Пазяк С.М.

представника позивача прокурора Романець Л.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Ужгородської окружної прокуратури до Ужгородської міської ради та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування пункту рішення Ужгородської міської ради, скасування запису про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку,-

ВСТАНОВИВ:

Ужгородська окружна прокуратура звернулася до суду з вищезазначеним позовом, який обґрунтовує наступним.

Ужгородської місцевою прокуратурою в порядку ч. 1 ст. 222 КПК України отримано дозвіл слідчого у кримінальному провадженні за № 42015070030000163 від 25.11. 2015 року на розголошення таємниці досудового розслідування.

Досудовим розслідуванням в рамках даного кримінального провадження встановлено, що 27 сесія 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11. 2015 року відбулася в порушення вимог Конституції та законодавства, а тому на думку позивача рішення, прийняті на цій сесії підлягають скасуванню.

Так, позивач вказує, що Ужгородська міська рада є представницьким органом місцевого самоврядування, яка виконує повноваження, передбачені ст. ст. 140-143 Конституції України та вирішує інші питання, віднесені законом до її компетенції.

Пунктом 14 ст. 46 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що порядом скликання сесії ради, підготовки і розгляду нею питань, а також порядок роботи сесії визначається регламентом ради.

Так пунктом 12 ст. 46 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що сесія ради є повноважною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради.

Вказана норма зокрема закріплена у ст. 17 Регламенту Ужгородської міської ради 6 скликання, затвердженого рішенням 5 сесії Ужгородської міської ради 6 скликання від 08.04.20211 року № 149, згідно якої сесія ради є правомочною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради. А відповідно до ст. 159 Регламенту, такий є обов`язковим до виконання всіма посадовими особами місцевого самоврядування та депутатами Ужгородської міської ради.

На інформаційному Інтернет порталі «Місцеві вибори» розміщено інформацію про те, що в 2010 році до Ужгородської міської ради обрано 60 депутатів.

З позовної заяви слідує, що перед початком сесії 09.11. 2015 року о 10 год. 06 хв. у відповідності до ст. 34 Регламенту згідно роздруківки ПТК «Віче» шляхом застосування персональних карток «Віче» зареєстровано 30 депутатів, а в подальшому 09.11. 2015 року о 10 год. 07 хв. проведено повторну реєстрацію 33 депутатів Ужгородської міської ради.

Всупереч вказаним вище даним щодо реєстрації депутатів, депутат ОСОБА_2 (пульт для голосування № 57), ОСОБА_3 ( пульт для голосування № 33), ОСОБА_4 (пульт для голосування № 13) та ОСОБА_5 (пульт для голосування № 49) не були присутні на сесії міської ради 09.11. 2015 року та персональну участь у голосування не приймали.

Вказану обставину позивач доводить: листом № 394 від 13.04.2016 року командира військової частини А 1047 полковника м/с Бекера Я.Р. про те, що з 05.11. 2015 року по 08. 12.2015 року ОСОБА_2 перебував на стаціонарному лікуванні в травматологічному відділенні військової частини А 1047 (військовий госпіталь м. Мукачево); інформацією Державної прикордонної служби, викладеної в листі № 5/13-93 від 07.04.2016 року Чопського прикордонного загону про те, що ОСОБА_4 з 08.11. 2015 року по 12.11.2015 рік перебував за межами Державного кордону України; розмовою ОСОБА_5 з журналістом телеканалу «Тиса» про його відсутність на вказаній сесії; допитом в режимі телефонної розмови ОСОБА_3 , про що складено відповідний рапорт.

Крім того позивач вказує, що відсутність вказаних вище депутатів підтверджується і відеозаписом пленарного засідання Ужгородської міської ради від 09.11. 2015 року, який міститься в матеріалах кримінального провадження.

Таким чином позивач стверджує, що участь у 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11. 2015 року прийняло 29 депутатів, що складає менше половини депутатів від загального складу ради, а тому вказана сесія не була повноважною у зв`язку з відсутністю кворуму, а тому зміни до порядку денного і всі прийняті на цій сесії рішення є незаконними.

В подальшому без відповідного кворуму відбулося голосування за рішення Ужгородської міської ради № 1882 від 09.11. 2015 року «Про затвердження та відмову в затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок( проект № 1626), відповідно до якого оспорювану земельну ділянку передано у власність ОСОБА_1 для будівництва індивідуальних гаражів та АДРЕСА_1 .

Так згідно роздруківки ПТК «Віче» шляхом застосування персональних карток віче щодо прийняття проекту рішення № 1626 за основу проголосувало 32 депутати Ужгородської міської ради, в тому числі і депутати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які насправді були відсутні в сесійній залі.

Крім того встановлено, що ОСОБА_6 будучи депутатом Ужгородської міської ради, під час виникнення конфлікту інтересів не повідомив про нього у встановленому порядку колегіальний орган Ужгородську міську раду і вчинив дії в умовах реального конфлікту інтересів на 27 сесії Ужгородської міської ради 6 скликання та взяв участь у голосуванні за рішення № 1882 від 09.11. 2015 року «Про затвердження та відмову в затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок». Прийняття оспорюваного рішення в умовах реального конфлікту інтересів та допущення ОСОБА_6 порушення вимог ст. 28, ч. 2 ст. 35 Закону України «Про запобігання корупції» та ст. 59-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» підтверджено у постанові Ужгородського міськрайонного суду від 12.04.2017 року у справі № 308/12880/16-п, якою ОСОБА_6 визнано винним у вчиненні адміністративних правопорушень, передбачених ч. 1, ч. 2 ст. 172 -7 КУпАП.

Також позивач зазначає, що рішення про затвердження проекту землеустрою оспорюваної земельної ділянки також не відповідає вимогам ст. ст. 19, 24 ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 року, так з січня 2015 року набрали чинності частини 3 та 4 ст. 24 даного Закону, відповідно до яких передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється у разі відсутності плану зонування або детального плану території, таким чином позивач вважає, що оскільки ні плану зонування, ні детального плану території за рахунок якої відведено земельну ділянку станом на прийняття рішення про їх відведення не було (такі прийняті на тій же сесії, без відповідного кворуму і не набрали законної сили) передача земельних ділянок відбулася також з порушеннями ст. ст. 19, 24 ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності».

Позивач Ужгородська окружна прокуратура обґрунтовує своє представництво у даній справі положеннями ст. 131-1 Конституції України та ст. 56 ЦПК України. Крім того позивач вказує, що відповідно до ст. 5 ЗУ «Про державний контроль за використанням та охороною земель» та Постанови КМУ за № 15 від 14.01.20215 року Державною службою України з питань геодезії, картографії та кадастру є центральним органом виконавчої влади, до повноважень якої належить здійснення контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю, однак вказаний контролюючий орган не наділений повноваженнями звертись до суду про скасування незаконних рішень ради.

Таким чином позивач вважає, що право власності на земельну ділянку набуте всупереч суспільним інтересам на підставі незаконного рішення, а тому суперечить інтересам держави і суспільства в цілому, зокрема мешканців м. Ужгорода, які виборами у 2010 році обрали своїх представників до органу місцевого самоврядування, що позивач вважає достатньою підставою для пропорціонального втручання в інтереси однієї особи. З цих підстав вважає звернення прокурора до суду в інтересах держави у сфері регулювання земельних відносин і охорони землі спрямованим на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно-значимого питання щодо порядку та правомірності розпорядження земельної ділянки.

На підставі викладеного вище позивач просить суд визнати незаконними та скасувати пункт 1.78 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11. 2015 року за № 1882; скасувати запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:17:001:0318 площею 0, 0024 га, вартістю 18516 грн.

Протоколом автоматизованого розподілу від 23.10.2018 року визначено головуючого суддю у справі Фазикош О.В.

Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 25.10.2018 року задоволено заяву ОСОБА_7 про самовідвід по даній цивільній справі.

Протоколом автоматизованого розподілу від 29.10.2018 року визначено головуючого суддю у справі Світлик О.М.

Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 18.12. 2018 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та визначено проводити судовий розгляд в порядку загального позовного провадження.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу від 29.10.2018 року визначено головуючого суддю у справі Бедьо В.І. (підстава: закінчення терміну повноважень судді Світлик О.В.).

Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 26.06.2021 року закрито підготовче провадження та призначено цивільну справу до судового розгляду та задоволено заяву керівника Ужгородської місцевої прокуратури Кириленко Д. про забезпечення позову та вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:17:001:0318, площею 0, 0024га , адреса: АДРЕСА_1 .

В судовому засіданні представник позивача прокурор Романець Л.П. підтримала позовну заяву та просила задовольнити з підстав, викладених у її змісті.

Відповідачі по справі в судове засідання не з`явилися, хоч були належним чином повідомлені про дату та час та дату розгляду справи, про причину неявки суд не повідомили, заяв про відкладення судового розгляду та відзив на позов до суду не подали.

Заслухавши пояснення представника позивача, вивчивши зміст позовних вимог та надані сторонами письмові докази, суд встановив наступні обставини та відповідні правовідносини.

П. 1.78 рішення XXVII сесії VI скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 року № 1882 затверджено проект землеустрою щодо відведення гр. ОСОБА_1 земельної ділянки кадастровий номер: 2110100000:17:001:0318) площею 0, 0024 га для будівництва індивідуальних гаражів по АДРЕСА_2 та передано у власність.

На підставі вказаного рішення органу місцевого самоврядування Управлінням Держземагенства в Ужгородському районі було здійснено державну реєстрацію земельної ділянки.

У жовтні 2018 року Ужгородська окружна прокуратура звернулася до суду в порядку ст. 56 ЦПК України з позовом до Ужгородської міської ради та ОСОБА_1 , в якому просить суд визнати незаконними та скасувати пункт 1.78 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11. 2015 року за № 1882; скасувати запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:17:001:0318 площею 0, 0024 га, вартістю 18516 грн.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф. В. проти Франції" (F. W. v. France) від 31.03.2005, заява № 61517/00, пункт 27).

Водночас ЄСПЛ звертав увагу також на категорії справ, у яких підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі "Менчинська проти Російської Федерації" (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): "Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у разі захисту інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси значного числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави".

При цьому ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не стосуються сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечення обмеження повноважень і функцій прокурорів сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему здійснення кримінального правосуддя, водночас для виконання будь-яких інших функцій має бути засновано окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.

Зважаючи на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження зміст пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Таким чином прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).

Положення пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким має бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".

Так відповідно до частини 1, абзацу 1 частини 3 та абзацу 1 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Аналіз наведених законодавчих положень дає підстави для висновку, що виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави".

В Основному Законі та ординарних законах не наведено переліку випадків, за яких прокурор здійснює представництво в суді, однак визначено критерії для оцінки орієнтири та умови, коли таке представництво є можливим. Зокрема таке право виникає там і тоді, коли прокурор діє в інтересах держави, у разі відсутності в органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, повноважень щодо звернення до суду із заявленими позовними вимогами.

Наявність інтересу і необхідність його захисту повинні базуватися на справедливих підставах, які мають бути об`єктивно обґрунтовані (доведені) і мати законну мету. Право на здійснення представництва інтересів держави у суді не є статичним, тобто не обмежується тільки зазначенням того, у чиїх інтересах діє прокурор, а спонукає і зобов`язує обґрунтовувати наявності права на таке представництво або, інакше кажучи, вимагає пояснити (засвідчити, аргументувати), чому в інтересах держави звертається саме прокурор. Знову ж таки, це має бути засновано на підставах, за якими можна виявити (простежити) інтерес того, на захист якого відбувається звернення до суду, і водночас ситуацію у динаміці, коли суб`єкт правовідносин, в інтересах якого діє прокурор, неспроможний самостійно реалізувати своє право на судовий захист.

Для представництва у суді інтересів держави прокурор за законом має визначити та описати не просто передумови спору, який потребує судового вирішення, а й виокремити ті ознаки, за якими його можна вважати винятком, повинен зазначити, що відбулося порушення або є загроза порушення економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

З огляду на викладене необхідно зазначити, що закон не передбачає права прокурора на представництво інтересів суспільства загалом, у цілому.

Процесуальні та матеріальні норми, які регламентують порядок здійснення прокурором представництва у суді, чітко й однозначно визначають наслідки, які настають і можуть бути застосовані у разі, якщо звернення прокурора відбулося із порушенням установленого законом порядку.

Зазначене вище узгоджується з усталеними правовими висновками Верховного Суду, зокрема в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17, а також у постановах Верховного Суду від 23.10.2018 у справі № 926/03/18, від 23.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 01.11.2018 у справі №910/18770/17, від 05.02.2019 у справі №910/7813/18.

Позов у справі, що розглядається, подано прокурором в інтересах держави, а позовні вимоги аргументовано тим, що приймаючи оскаржувані рішення, Ужгородська міська рада допустила порушення земельного законодавства при реалізації своїх повноважень на розпорядження землями комунальної власності.

При цьому в обґрунтування подання позову прокурором як позивачем останній зазначив, у цьому разі порушено інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання земельних ресурсів. Органом, уповноваженим державою організовувати та здійснювати державний нагляд (контроль) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за: дотриманням вимог земельного законодавства в процесі передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок; дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю є Держгеокадастр, який проте не наділений повноваженнями звертатися до суду із вимогами, заявленими у цьому позові, у зв`язку з чим цей позов заявляє в інтересах держави прокурор як позивач.

Відповідно до частин 1-2 статті 2 ЗК України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб`єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Згідно з частинами 1-3 статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Статтею 84 ЗК України передбачено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Згідно з частинами 1-2 статті 83 ЗК України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування."

За змістом положень статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до частин 1 та 4 статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною 8 цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Крім того, згідно з абзацом 4 статті 15-2 ЗК України до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, у сфері земельних відносин, належить організація та здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.

Відповідно до Положення Держгеокадастр є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань організовує та здійснює державний нагляд (контроль): за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за: проведенням землеустрою, виконанням заходів, передбачених проектами землеустрою, зокрема за дотриманням власниками та користувачами земельних ділянок вимог, визначених у проектах землеустрою; дотриманням порядку визначення та відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.

Наведене свідчить, що органи Держгеокадастру можуть виконувати, зокрема, дві абсолютно різних функції, а саме:

1) функції розпорядника земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності від імені власника, яким є держава Україна, з усіма повноваженнями власника на захист права власності;

2) функції органу державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності.

Як встановлено судами, спірна земельна ділянка є комунальною власністю, тобто не є земельною ділянкою сільськогосподарського призначення та не належить до агропромислового комплексу, тому Держгеокадастр у цьому разі не наділений повноваженнями розпорядника з усіма повноваженнями власника на захист права власності, а надані законом функції державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства не наділяють Держгекадастр правом контролю за реалізацією органом місцевого самоврядування повноважень щодо розпорядження землями територіальної громади, що виключає можливість звернення до суду з позовними вимогами, заявленими у цій справі.

У пунктах 36 - 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19) зазначено, що: «суди встановили, що земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади с. Коблеве. Суд апеляційної інстанції у постанові звернув увагу на таке: Прокурор, звертаючись з позовом, зазначив про те, що первинним суб`єктом місцевого самоврядування та суб`єктом права комунальної власності є територіальна громада. З огляду на те, що порушення інтересів територіальної громади відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, який є одним зі співвідповідачів, незаконних рішень, прокурор звернувся до суду як самостійний позивач в інтересах держави, що виражаються в інтересах частини Українського народу - членів територіальної громади, яка є власником земельної ділянки. Прокурор наголошував на особливому режимі прибережних захисних смуг, їх значенні у формуванні водно-екологічного правопорядку та забезпеченні екологічної безпеки населення України; указав на необхідність захисту як інтересів територіальної громади, позбавленої права власності на земельну ділянку, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими аргументами прокурора та вважає необґрунтованим довід касаційної скарги про те, що прокурор не може представляти інтереси територіальної громади, бо вони не є державними. Конституція України та Закон України «Про прокуратуру» надають прокурору повноваження з представництва не тільки загальнодержавних інтересів, але й локальних інтересів держави. Більше того, у збереженні прибережних захисних смуг виражаються загальнодержавні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що прокурор оскаржив рішення Коблівської сільради, саме тому визначивши останню відповідачем. Він мав підстави звернутися до суду як позивач, вважаючи, що відсутній орган, який може захистити інтереси держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 40)). Проте за певних обставин прокурор може звертатися до суду в інтересах держави і в особі органу місцевого самоврядування, зокрема тоді, коли цей орган є стороною правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Оскільки таку позовну вимогу вправі заявити, зокрема, будь-яка сторона правочину, відповідний орган як така сторона може бути позивачем. У такій ситуації прокурор для представництва інтересів держави в особі компетентного органу як сторони правочину має продемонструвати, що цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів, не реагуючи на повідомлення прокурора про наявність підстав для звернення до суду (абзац третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»; див. також висновки, висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункти 77-83))».

В даному випадку суд встановив, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, відповідно до вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру», частини четвертої статті 56 ЦПК України обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, зазначив, у чому полягає порушення інтересів держави, та визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави в особі Ужгородської міської ради, яке полягає у бездіяльності вказаного органу державної влади, який не вжив у розумний строк заходів щодо захисту інтересів держави з повернення спірної земельної ділянки із незаконного користування відповідачем у розпорядження держави.

Таким чином на переконання суду у даному випадку у прокурора наявна процесуальна дієздатність для зверненні з даним позовом в інтересах держави і в особі органу місцевого самоврядування, оскільки цей орган є стороною правочину, про недійсність якого стверджує прокурор.

Надавши правову оцінку доводам сторони позивача щодо незаконності прийняття рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11. 2015 року за № 1882, в тому числі і його пункту 1.78, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення гр. ОСОБА_1 земельної ділянки кадастровий номер: 2110100000:17:001:0318) площею 0, 0024 га для будівництва індивідуальних гаражів по АДРЕСА_2 та передано у власність, суд виходить із наступного.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Як вбачається зі змісту позовної заяви та відповідно до пояснень позивачу у справі основним аргументом для скасування оскаржуваного рішення зазначена та обставина, що 27 сесія 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11. 2015 року відбулася в порушення вимог Конституції та законодавства участь, зокрема рішення у ній прийняло 29 депутатів, що складає менше половини депутатів від загального складу ради, а тому вказана сесія на думку позивача не була повноважною у зв`язку з відсутністю кворуму, а тому зміни до порядку денного і всі прийняті на цій сесії рішення є незаконними.

На підтвердження вказаних обставини позивач надав копії матеріалів у кримінальному провадженні за № 42015070030000163 від 25.11. 2015 року, в рамках якого розслідуються обставини кримінального правопорушення за повідомленням голови Громадської ради Ужгородської міської ради ОСОБА_8 про вчинення злочину , передбаченого ч. 1 ст. 366 КК України.

Суд констатує, що станом на дату розгляду в суді даної цивільної справи жодних відомостей про наявність вироку у даній справі, оголошення підозри чи направлення обвинувального акту до суду на розгляд матеріали справи не містять.

Сторона позивача стверджує, що згідно роздруківки ПТК «Віче» шляхом застосування персональних карток «Віче» зареєстровано 30 депутатів, а в подальшому 09.11. 2015 року о 10 год. 07 хв. проведено повторну реєстрацію 33 депутатів Ужгородської міської ради.

Всупереч вказаним вище даним щодо реєстрації депутатів, депутат ОСОБА_2 (пульт для голосування № 57), ОСОБА_3 ( пульт для голосування № 33), ОСОБА_4 (пульт для голосування № 13) та ОСОБА_5 (пульт для голосування № 49) не були присутні на сесії міської ради 09.11. 2015 року та персональну участь у голосування не приймали.

В подальшому без відповідного кворуму відбулося голосування за рішення Ужгородської міської ради № 1882 від 09.11. 2015 року «Про затвердження та відмову в затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок( проект № 1626), відповідно до якого оспорювану земельну ділянку передано у власність ОСОБА_1 для будівництва індивідуальних гаражів та АДРЕСА_1 .

Так на підтвердження відсутності депутата ОСОБА_2 (пульт для голосування № 57) голосування за рішення Ужгородської міської ради № 1882 від 09.11. 2015 року позивачем надано Лист командира військової частини А 1047 від 04.12. 2017 року про те, що полковник ОСОБА_2 перебував на стаціонарному обстеженні у травматологічному відділенні військової частини А1047 (військовий госпіталь м. Мукачево) з 05.11. по 08.12. 2015 року. У вказаному листі зазначено, що наявне у ОСОБА_2 захворювання передбачає загальний режим перебування хворого в стаціонарі, вихід за територію частини згідно внутрішнього розпорядку хворим заборонено. Також надано копію рапорту слідчого СВ Ужгородського ВП ГУНП в Закарпатській області ( а.с. 29) про те, що ОСОБА_2 в телефонному режимі повідомив про його відсутність на пленарному засідання сесії Ужгородської міської ради, яке проводилось 09.11. 2015 року.

Суд констатує, що стороною позивача не ставилось питання про допит ОСОБА_2 в судовому засіданні в якості свідка для з`ясування факту його відсутності під час прийняття оскаржуваного рішення.

У відповідності до вимог ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Таким чином, суд приходить до переконання, що виключного одного листа про перебування ОСОБА_2 на стаціонарному обстеженні у травматологічному відділенні військової частини А1047 та рапорту працівника міліції про телефонну розмову з ОСОБА_9 є недостатньо для того, щоб достеменно стверджувати, що такий дійсно не виходив за територію медичного закладу та не брав участі в голосуванні на сесії станом на дату прийняття оскаржуваного рішення.

На підтвердження відсутності депутата ОСОБА_3 ( пульт для голосування № 33) під час голосування за рішення Ужгородської міської ради № 1882 від 09.11. 2015 року позивачем надав копію рапорту слідчого СВ Ужгородського ВП ГУНП в Закарпатській області ( а.с. 30) про те, що ОСОБА_3 в телефонному режимі повідомила про її відсутність на пленарному засідання сесії Ужгородської міської ради, яке проводилось 09.11. 2015 року.

Суд констатує, що стороною позивача не ставилось питання про допит ОСОБА_3 в судовому засіданні в якості свідка для з`ясування факту її відсутності під час прийняття оскаржуваного рішення.

Таким чином, суд приходить до переконання, що виключного одного рапорту працівника міліції про телефонну розмову з ОСОБА_3 є недостатньо для того, щоб достеменно стверджувати, що така дійсно не брала участі в голосуванні на сесії станом на дату прийняття оскаржуваного рішення.

Доводи позивача щодо відсутності депутата ОСОБА_5 (пульт для голосування № 49) під час голосування за оскаржуване рішення з тих підстав, що останній у розмові з журналістом телеканалу «Тиса» повідомив про відсутність на засіданні сесії не підтверджено жодним належним доказом.

Також суд не може вважати доказом зазначений у позові та доданий до справи відеозапис пленарного засідання Ужгородської міської ради від 09.11. 2015 року, оскільки судом не допитувались та не встановлювались під час судового розгляду особи депутатів, які за твердженням позивача не були присутні на сесії під час прийняття оскаржуваного рішення.

Вивчивши доводи позивача про те, що рішення про затвердження проекту землеустрою оспорюваної земельної ділянки також не відповідає вимогам ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 року, оскільки з січня 2015 року набрали чинності частини 3 та 4 ст. 24 даного Закону, відповідно до яких передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється у разі відсутності плану зонування або детального плану території, а план зонування, і детальний план території за рахунок якої відведено земельну ділянку були прийняті на тій же сесії, що і оскаржуване рішення без відповідного кворуму, суд приходить до переконання, що вказані доводи також необґрунтовані у зв`язку з відсутністю належних доказів відсутності кворуму.

Також суд не вважає належним доказом факт голосування депутата ОСОБА_6 в умовах конфлікту, оскільки матеріали справи не містять жодних доказів того, що вказаний депутат є родичем відповідача ОСОБА_1 .

Частиною 3 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Частиною 6 статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

Таким чином суд приходить до висновку, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт відсутності кворуму на засіданні 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11. 2015 року, а тому суд не вбачає правових підстав для визнання оскаржуваного рішення незаконними та його скасування, прийняті на цій сесії рішення є незаконними.

Що стосується вимоги позову про скасування запису про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:17:001:0318 площею 0, 0024 га, то оскільки вона є похідною від першої вимоги, в якій суд відмовив, тому також не підлягає до задоволення.

У відповідності до ст. 141 ЦПК України судові витрати залишаються за позивачем по справі.

На підставі викладеного та керуючись ст. 2, 4, 12, 13, 15, 76-82, 89, 133, 137, 141, 247, 258, 259, 263-265 ЦПК України, Законом України «Про прокуратуру», ЗК України, -

УХВАЛИВ :

В задоволенні позову Ужгородської окружної прокуратури до Ужгородської міської ради та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування пункту рішення Ужгородської міської ради, скасування запису про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку – відмовити.

Учасники судового процесу:

Позивач: Ужгородська окружна прокуратура, 88000, м. Ужгород, вул. Небесної Сотні, 6.

Відповідач: Ужгородська міська рада, 88000, м. Ужгород, пл. Поштова, 3.

Відповідач: ОСОБА_1 , АДРЕСА_3 , іпн: НОМЕР_1 .

Рішення може бути оскаржено до Закарпатського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено 17.12.2021 року.

Суддя Ужгородського

міськрайонного суду: В.І.Бедьо