Рішення № 101947356, 14.12.2021, Рівненський окружний адміністративний суд

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

14 грудня 2021 року м. Рівне №460/11315/21

Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді К.М.Недашківської, розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України про визнання протиправним рішення та зобов`язання вчинення певних дій.

До Рівненського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 (далі – позивач) до Міністерства внутрішніх справ України (далі – відповідач), в якому позивач просить суд визнати протиправним рішення комісії Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визнання учасника бойових дій, учасниками війни від 16.06.2021 №2/Х/ХVІІІ/І щодо відмови позивачу у наданні статусу учасника бойових дій, учасника війни та видачу посвідчення встановленого зразка; зобов`язати відповідача визнати позивача учасником бойових дій з наданням відповідного статусу та видати посвідчення встановленого зразка.

Заяви по суті справи.

Позовна заява обґрунтована тим, що позивач звернувся до Міністерства внутрішніх справ України із заявою про надання статусу учасника бойових дій, проте рішенням від 16.06.2021 №2/Х/ХVІІІ/І відмовлено у такому. Позивач вказує, що надав відповідачу усі належні документи, які були достатніми для прийняття позитивного рішення: відповідно до довідки Комендатури району надзвичайного стану НКАО і прилеглих районах Азербайджанської ССР, позивач в період з 06.02.1990 по 09.04.1990 проходив службу у складі військової оперативної групи в районі надзвичайного стану НКАО (Азербайджанська РСР (Нагірний Карабах). Позивач вважає таке рішення протиправним, оскільки хоча територія автономної республіки Нагірний Карабах (автономна республіка Азербайджанської РСР) і не включена в перелік держав і періодів бойових дій на їх території, що затверджений Постановою №63, але ж позивач в період з 06.02.1990 по 09.04.1990 проходив службу у складі військової оперативної групи в районі надзвичайного стану НКАО (Азербайджанська РСР (Нагірний Карабах) із застосуванням вогнепальної зброї і піддавав ризику своє життя і здоров`я, а тому має законне право на отримання статусу учасника бойових дій. Просив задовольнити позов повністю.

Відзив на позовну заяву обґрунтований тим, що територія автономної республіки Нагірний Карабах (автономна республіка Азербайджанської РСР) не включена в перелік держав і періодів бойових дій на їх території, що затверджений Постановою №63, а тому жодних правових підстав для надання позивачу статусу учасника бойових дій немає. Також відповідач вказує, що зобов`язальна частина позовних вимог не може бути задоволена, оскільки прийняття рішень про надання особі статусу учасниках бойових дій є дискреційними повноваженнями суб`єкта владних повноважень. Просив відмовити позивачу у задоволенні позову повністю.

Ухвалою суду від 30.08.2021 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження у підготовчому засіданні на 30.09.2021.

Ухвалою суду від 30.09.2021, постановленою без виходу до нарадчої кімнати (протокол судового засідання від 30.09.2021), у підготовчому засіданні оголошена перерва до 19.10.2021.

Ухвалою суду від 19.10.2021 підготовче засідання відкладене на 16.11.2021.

Ухвалою суду від 16.11.2021 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні на 14.12.2021.

Учасники справи, належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання не прибули.

Відповідно до частини дев`ятої статті 205 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Тому суд дійшов висновку про можливість розгляду справи в порядку письмового провадження, оскільки потреба заслухати свідка чи експерта відсутня.

За приписами частини четвертої статті 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд при вирішенні справи керується принципами верховенства права, законності, рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом, змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з`ясування всіх обставин, гласності і відкритості адміністративного процесу.

Розглянувши матеріали та з`ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 у період з 01.09.1987 по 26.06.1991 навчався у Рязанській вищій школі МВС СРСР (а.с. 8).

Відповідно до довідки Комендатури району надзвичайного стану НКАО і прилеглих районах Азербайджанської ССР, позивач в період з 06.02.1990 по 09.04.1990 проходив службу у складі військової оперативної групи в районі надзвичайного стану НКАО (Азербайджанська РСР (Нагірний Карабах) (а.с. 7).

Позивач звернувся із заявою від 16.11.2020 до Міністерства внутрішніх справ України про надання йому статусу учасника бойових дій, учасника війни та видати посвідчення встановленого зразка (а.с. 58).

Департамент персоналу Міністерства внутрішніх справ України листом від 04.12.2020 за вих. № Т-23937/22 повідомив позивача, що правові підстави для винесення на розгляд комісії Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій, учасниками війни питання про надання позивачу відповідного статусу, відсутні.

Позивач звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду з позовом до Міністерства внутрішніх справ України про визнання протиправною бездіяльності Міністерства внутрішніх справ України щодо не розгляду та не прийняття рішення за заявою від 16 листопада 2020 року про надання статусу учасника бойових дій, учасника війни та видачу посвідчення встановленого зразка та зобов`язання Міністерства внутрішніх справ України розглянути заяву від 16 листопада 2020 року та прийняти рішення щодо надання статусу учасника бойових дій, учасника війни та видачу посвідчення встановленого зразка.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 25.02.2021 у справі №460/9864/20 позов ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України – задоволено частково:

визнано протиправною бездіяльність Міністерства внутрішніх справ України щодо не розгляду та не прийняття рішення за заявою ОСОБА_1 від 16.11.2020 про надання йому статусу учасника бойових дій, учасника війни та видачу посвідчення встановленого зразка;

зобов`язано Міністерство внутрішніх справ України розглянути заяву ОСОБА_1 від 16.11.2020 про надання йому статусу учасника бойових дій, учасника війни, видачу посвідчення встановленого зразка та прийняти рішення у відповідності до вимог Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” та Положення про комісію Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій, учасниками війни, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України №395 від 23.05.2019; в решті вимог – відмовлено (а.с. 9).

Позивач звернувся до Міністерства внутрішніх справ України із заявою від 14.04.2021, у якій просив повідомити про результати розгляду заяви від 16.11.2020 на виконання рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 25.02.2021 у справі №460/9864/20 (а.с. 37).

Листом від 21.05.2021 відповідач повідомив, що рішення суду буде виконане на найближчому засіданні комісії Міністерства внутрішніх справ України (а.с. 64).

Позивач отримав Рішення комісії Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визнання учасника бойових дій, учасниками війни від 16.06.2021 №2/Х/ХVІІІ/І (далі – Рішення №2/Х/ХVІІІ/І), яким позивачу відмовлено у наданні статусу учасника бойових дій з підстави: (1) Перелік держав і періодів бойових дій та їх території, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1994 №63; (2) Пункт 2 Розділу II Положення про комісію МВС, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 23.05.2019 №395, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 07.06.2019 за №588/33559 (а.с. 12).

Перевіривши правову та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб`єктом владних повноважень в основу оскаржуваного Рішення №2/Х/ХVІІІ/І, на відповідність вимогам частини другої статті 2 КАС України, яка визначає, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку; суд зазначає таке.

Нормативно-правовим актом, який визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них, є Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 №3551-ХІІ (далі – Закон №3551-ХІІ).

За правилами статті 1 Закону №3551-ХІІ, Закон спрямований на захист ветеранів війни шляхом: створення належних умов для підтримання здоров`я та активного довголіття; організації соціального та інших видів обслуговування, зміцнення матеріально-технічної бази створених для цієї мети закладів і служб та підготовки відповідних спеціалістів; виконання цільових програм соціального і правового захисту ветеранів війни; надання пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі трудової діяльності відповідно до професійної підготовки і з урахуванням стану здоров`я.

Відповідно до частини першої та другої статті 2 Закону №3551-ХІІ, законодавство України про статус ветеранів війни та їх соціальні гарантії складається з цього Закону та інших актів законодавства України. Права та пільги для ветеранів війни і членів їх сімей, встановлені раніше законодавством України і законодавством колишнього Союзу РСР, не можуть бути скасовані без їх рівноцінної заміни.

За правилами статті 4 Закону №3551-ХІІ, ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни.

Відповідно до статті 5 Закону №3551-ХІІ, учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час*.

* Перелік підрозділів, що входили до складу діючої армії, та інших формувань визначається Кабінетом Міністрів України.

За правилами пунктів 1, 2, 5 частини першої статті 6 Закону №3551-ХІІ, учасниками бойових дій визнаються:

1) військовослужбовці, які проходили службу у військових підрозділах, частинах, штабах і установах, що входили до складу діючої армії в період громадянської та Другої світової воєн, під час інших бойових операцій по захисту Батьківщини, партизани і підпільники громадянської та Другої світової воєн;

2) учасники бойових дій на території інших країн - військовослужбовці Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР (включаючи військових та технічних спеціалістів і радників), працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього Союзу РСР проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в державах, де в цей період велися бойові дії, і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ (флотів).

Військовослужбовці Збройних Сил України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, поліцейські, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які за рішенням відповідних державних органів були направлені для участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки або у відрядження в держави, де в цей період велися бойові дії.

Перелік держав, зазначених у цьому пункті, періоди бойових дій у них та категорії працівників визначаються Кабінетом Міністрів України;

колишні військовослужбовці, особи вільнонайманого складу, а також колишні бійці винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу та інших формувань, що брали безпосередню участь у бойових операціях по ліквідації диверсійно-терористичних груп фашистської Німеччини та інших незаконних формувань і груп на території колишнього Союзу РСР.

Відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1994 №63 (далі – Постанова №63), затверджено перелік держав, яким надавалася допомога за

участю військовослужбовців Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки та осіб рядового, начальницького складу і військовослужбовців Міністерства внутрішніх справ, військовослужбовців Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, інших військових формувань, осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ колишнього Союзу РСР, і періодів бойових дій на їх території.

У Постанові №63 відсутнє зазначення факту проведення бойових дій на території Азербайджанської РСР.

Водночас, в примітці 6 до вищевказаної постанови зафіксовано, що бойові дії велися і в інших країнах після грудня 1979 року, однак Генеральний штаб Збройних Сил України інформацією не володіє.

Тому суд дійшов висновку, що під визначенням «інші країни після 1979 року», яке міститься в Постанові №63, слід розуміти в т.ч. і колишній СССР.

Враховуючи те, що визначення "інші країни після 1979 року" міститься в Постанові №63, яка прийнята у відповідності до законодавства незалежної держави Україна, то термін "інші країни" слід розуміти по відношенню саме до незалежної держави Україна, а не по відношенню до колишнього Союзу.

При цьому, судом приймаються до уваги загальновідомі факти про те, що в період, який передував відокремленню колишніх союзних республік та створення на їх території незалежних держав, а саме з 1988 по 1992 роки, зокрема, в середньоазійских республіках виникали непоодинокі етнічні конфлікти, що супроводжувались збройними сутичками, які призвели до людських жертв. Збройні сили і органи внутрішніх справ в даних регіонах виконували бойові завдання, метою яких були захист мирного населення та приборкання конфліктуючих сторін.

Суд враховує, що на виконання доручення Кабінету Міністрів України № 42048/4/1-05 від 05.09.2005 МЗС України в листі від 21.09.2005 вих. № 620/14-110-1410 надало інформацію щодо юридично визначених періодів бойових дій на територіях держав Кавказу та Молдови, а саме: Нагірно-карабаський конфлікт - Азербайджанська республіка визнає ведення бойових дій на території АР у період з жовтня 1988 року по квітень 1994 рік.

Відповідно до довідки Комендатури району надзвичайного стану НКАО і прилеглих районах Азербайджанської ССР, позивач в період з 06.02.1990 по 09.04.1990 проходив службу у складі військової оперативної групи в районі надзвичайного стану НКАО (Азербайджанська РСР (Нагірний Карабах) (а.с. 7).

Отже факт проходження позивачем служби у складі військової оперативної групи в районі надзвичайного стану НКАО (Азербайджанська РСР (Нагірний Карабах) підтверджено матеріалами справи.

На виконання доручення Кабінету Міністрів України № 42048/4/1-05 від 05.09.2005 МЗС України в листі від 21.09.2005 вих. № 620/14-110-1410 надало інформацію щодо юридично визначених періодів бойових дій на територіях держав Кавказу та Молдови, а саме:

Нагірно-карабаський конфлікт - Азербайджанська республіка визнає ведення бойових дій на території АР у період з жовтня 1988 року по квітень 1994 рік;

Грузино-південноосетинський та грузино-абхазький конфлікти (в Грузії не існує законодавчих актів, які б юридично визначали періоди ведення бойових дій, однак в державних органах влади прийнято вважати, що військова фаза тривала у ході грузино-південноосетинського конфлікту з жовтня 1990 року по 23 червня 1992 року; у ході грузино-абхазького конфлікту з 14 серпня 1992 року до 30 вересня 1993 року);

Придністровський конфлікт - відповідно до Постанови Уряду Республіки Молдова N 662 від 12.10.92 р. "Про встановлення меж зони воєнного конфлікту і часу початку та закінчення бойових дій в дністровській зоні Республіки Молдова" днем початку бойових дій встановлено 2 березня 1992 року (день визволення с. Кочієрь від гвардійців і козаків), а днем завершення бойових - 13 серпня 1992 року (день розведення сторін протистояння).

Вищезазначене спростовує доводи відповідача про неможливість віднесення Нагірного Карабаху Азербайджанської PCP до території країн, де велися бойові дії, відповідно до позиції «інші країни після 1979 року - примітка 6».

Також, суд надає правову оцінку спірним правовідносинам, з огляду на наявність висновків застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 травня 2010 року (№ 21-74во10), 3 жовтня 2011року (№ 21-162а11), 16 жовтня 2012 року (№ 21-337а12) та 3 грудня 2013 року (№ 21-425а13), від 25 лютого 2014 року (№ 21-9а14), на які посилається відповідач.

У даних постановах Верховний Суд України дійшов висновку, що положення примітки 6 до Переліку стосовно можливості визнання осіб учасниками бойових дій після грудня 1979 року поширюються лише на військових фахівців, яких Генеральний штаб Збройних Сил колишнього Союзу РСР направляв у країни, на території яких велися бойові дії, і пільги яким надавалися на підставі довідок 10 Головного управління Генерального штабу Збройних Сил колишнього Союзу РСР про їх особисту участь у бойових діях. Відсутність вищезазначених обставин виключає можливість визнання учасниками бойових дій після грудня 1979 року осіб, які виконували спеціальні завдання в умовах надзвичайного стану та при вирішенні збройних конфліктів, відновлення законності та правопорядку на території колишніх республік Союзу РСР (у тому числі Азербайджанської РСР).

Суд зазначає, що помилковими є посилання відповідача на зазначені правові позиції Верховного Суду України, оскільки відрядження позивача здійснювались відповідно до наказу МВС СССР, у складі військової оперативної групи та виконував службово-бойові завдання на території Азербайджанської ССР, республіки колишнього Союзу, яка не відносилася до інших країн.

Таким чином, виконання бойових завдань на територіях колишніх республік, як території колишнього Союзу, у період до проголошення України суверенною незалежною державою, в силу вказаних норм, є виконанням бойових операцій по захисту Батьківщини.

Крім того, слід зазначити, що чинне законодавство України не містить визначення терміну "бойові дії", а також вичерпних характеристик, які б давали можливість визначити певні дії як бойові.

Тому при визначенні, чи мають дії, в яких позивач брав участь на території Азербайджанської РСР, характер бойових, слід враховувати в повному обсязі обставин, які супроводжували його перебування на зазначеній території.

Факти щодо діяльності незаконних збройних формувань та груп на території колишнього Союзу (Азербайджанська РСР, Вірменська РСР, Молдавська РСР) та проведення бойових операцій під час служби позивача підтверджуються копією листа МЗС України від 21.09.2005 № 620/14-110-1410, в якому юридично визначено періоди бойових дій при Нагірно-Карабаському конфлікті, де зазначається, що «Азербайджанська Республіка визнає ведення бойових дій на території АР у період з жовтня 1988 року по квітень 1994 року».

Збройні сили Союзу, органи внутрішніх справ та органи державної безпеки в таких регіонах виконували бойові завдання, метою яких були захист мирного населення та примирення конфліктуючих сторін. На час існування Союзу та партійної ідеології, яка панувала в той період, не визнавалось, що в союзних республіках могли вестись бойові дії і реальна інформація про їх трагічні наслідки замовчувалась.

Хоча територія автономної республіки Нагірний Карабах (автономна республіка Азербайджанської РСР) не включена в перелік держав і періодів бойових дій на їх території, що затверджений Постановою №63, при розгляді справи встановлено і не спростовано, що позивач в період з 06.02.1990 по 09.04.1990 проходив службу у складі військової оперативної групи в районі надзвичайного стану НКАО (Азербайджанська РСР (Нагірний Карабах) із застосуванням вогнепальної зброї і піддавав ризику своє життя і здоров`я.

Таким чином, хоча Азербайджанська РСР, Вірменська РСР та Молдавська РСР не включені у перелік держав і періодів бойових дій, в ході розгляду справи встановлено, що позивач виконував свій обов`язок по захисту Вітчизни в умовах масових заворушень та безпорядків при міжетнічних збройних конфліктах, які відбувались на території колишніх республік радянського Союзу, а тому доводи відповідача про відсутність підстав для визнання позивача учасником бойових дій, оскільки немає доказів самої участі у бойових діях, є не обґрунтованими.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 23.05.2019 №395 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 07 червня 2019 р. за № 588/33559) затверджене Положення про комісію Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій, учасниками війни (далі – Положення №395).

Відповідно до пункту 3 Положення №395, у своїй роботі Комісія керується Конституцією України, Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», постановами Кабінету Міністрів України від 13 січня 1995 року № 16 «Про застосування пункту 2 статті 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», від 26 квітня 1996 року № 458 «Про комісії для розгляду питань, пов`язаних із встановленням статусу учасника війни відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», від 20 серпня 2014 року № 413 «Про затвердження Порядку надання та позбавлення статусу учасника бойових дій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення чи у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення» (далі - Порядок), від 23 вересня 2015 року № 739 «Питання надання статусу учасника війни деяким особам» та цим Положенням.

Пунктом 2 Положення №395 визначено, що у місячний строк із дня надходження документів (уточненої інформації) за наявності передбачених законодавством України підстав приймається рішення комісії Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій, учасниками війни (далі - рішення Комісії) за формою, наведеною в додатку до цього Положення.

Комісія приймає рішення про: надання статусу учасника бойових дій; надання статусу учасника війни; відмову в наданні статусу учасника бойових дій; відмову в наданні статусу учасника війни; позбавлення статусу учасника бойових дій; позбавлення статусу учасника війни.

Відповідно до пункту 4 Положення №395, Комісія відмовляє в наданні статусу учасника бойових дій, статусу учасника війни в разі:

1) відсутності документів, що містять достатні підтвердні докази, які є підставою для надання статусу учасника бойових дій, статусу учасника війни;

2) надання недостовірних даних про осіб, зазначених у пункті 2 розділу I цього Положення;

3) подання документів державними органами, військовими частинами (органами, підрозділами) або підприємствами, установами та організаціями, матеріалів службових перевірок та інших документів, що встановлюють факт недостовірної інформації про участь особи в антитерористичній операції чи здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, у забезпеченні їх проведення, або подання недостовірних даних про особу;

4) наявності обвинувального вироку суду, який набрав законної сили, за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період участі в антитерористичній операції чи здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – ЄКПЛ або Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України як чинний міжнародний договір, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України №475/97-ВР від 17.07.1997; Конвенція набула чинності для України 11.09.1997.

За приписами статті 8 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Європейським Судом з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п.36, від 01 липня 2003 року, яке, відповідно до ч. 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», підлягає застосуванню судами як джерело права, вказано, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Отже, рішення суб`єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб`єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.

Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.

При цьому, суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

Разом з тим, приймаючи рішення або вчиняючи дію, суб`єкт владних повноважень не може ставати на сторону будь-якої з осіб та не може виявляти себе заінтересованою стороною у справі, виходячи з будь-якого нелегітимного інтересу, тобто інтересу, який не випливає із завдань цього суб`єкта, визначених законом.

Прийняття рішення, вчинення (не вчинення) дії вимагає від суб`єкта владних повноважень діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з відданістю визначеним законом меті та завданням діяльності, передбачувано, без корисливих прагнень досягти персональної вигоди, привілеїв або переваг через прийняття рішення та вчинення дії.

Тому оскаржуване Рішення №2/Х/ХVІІІ/І є протиправним та підлягає скасуванню, як акт індивідуальної дії, оскільки зі змісту такого рішення вбачається, що єдиною підставою для його винесення було те, що територія автономної республіки Нагірний Карабах (автономна республіка Азербайджанської РСР) не включена в перелік держав і періодів бойових дій на їх території, що затверджений Постановою №63.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача визнати позивача учасником бойових дій з наданням відповідного статусу та видати посвідчення встановленого зразка, суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:

1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;

2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;

3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій;

4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії;

5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень;

6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Відповідно до пунктів 1-4 частини другої статті 145 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

За правилами пункту 10 частини другої статті 145 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про: інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Частиною третьою статті 245 КАС України визначено, що у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Частиною четвертою статті 245 КАС України установлено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Відповідач у відзиві на позовну заяву зазначив, що зобов`язальна частина позовних вимог не може бути задоволена, оскільки прийняття рішень про надання особі статусу учасниках бойових дій є дискреційними повноваженнями суб`єкта владних повноважень.

Суд не погоджується з такими доводами відповідача та зазначає таке.

Реалізація суб`єктами публічної адміністрації своїх повноважень, які є законодавчо визначеними, що випливає з положень частини другої статті 19 Конституції України, здійснюється в межах відповідної законної дискреції.

Під дискреційними повноваженнями слід розуміти надання органу або посадовій особі повноважень діяти на власний розсуд саме в межах закону. Зокрема, дискреційні повноваження полягають у тому, що суб`єкт владних повноважень може обирати у конкретній ситуації альтернативне рішення, кожне з яких є законним.

Дискреційні повноваження - це комплекс прав і зобов`язань представників влади як на державному, так і на регіональному рівнях, у тому числі представників суспільства, яких уповноважили діяти від імені держави чи будь-якого органу місцевого самоврядування, що мають можливість надати повного або часткового визначення і змісту, і виду прийнятого управлінського рішення. Також ця особа може вибирати рішення у передбачених для конкретних ситуацій нормативно-правових актах або схожих документах.

Відповідно до Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він уважає найкращим за конкретних обставин, та яке захистить або відновить порушене право.

Разом з цим, свобода органів влади звужується певними обмеженнями. Так, прий няття управлінських рішень та розв`язання індивідуальних справ вимагає, передусім, точного і об`єктивного оцінювання ситуації, яка склалася. Бе ручи до уваги загальновизнані цінності та принципи державного управлін ня, орган влади (посадова особа) не повинні помилятись і спотворено (неправдиво) тлумачити ситуацію, оцінювати її з позиції власної вигоди, особливо коли справа торкається законних прав та інтересів громадян.

Законний (або охоронюваний законом) інтерес – це певне бла го конкретного громадянина, безперешкодному користуванню яким орган державної влади чи орган місцевого самоврядування повинен всіляко спри яти.

У даному випадку відповідач діяв протиправно, відмовляючи позивачу у наданні статусу учасника бойових дій, про йдеться вище, а тому зобов`язання відповідача прийняти рішення про надання ОСОБА_1 статусу учасника бойових дій та видати посвідчення установленого зразка, не являється та не може являтися втручанням у дискрецію: відповідач не прийняв одне із законних (легітимних) рішень.

Суд також звертає увагу на необхідність повного захисту прав позивача.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Суд враховує те, що позивач вже звертався до суду з позовом щодо надання йому статусу учасника бойових дій, за результатами чого судом ухвалене рішення про часткове задоволення позову, зокрема: зобов`язано Міністерство внутрішніх справ України розглянути заяву ОСОБА_1 від 16.11.2020 про надання йому статусу учасника бойових дій, учасника війни, видачу посвідчення встановленого зразка та прийняти рішення у відповідності до вимог Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” та Положення про комісію Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій, учасниками війни, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України №395 від 23.05.2019.

Таке рішення суду вмотивоване тим, що рішення по суті питання відповідачем на той момент винесено не було, тобто відповідач не відмовив у наданні статусу учасника бойових дій з прийняттям відповідного рішення у порядку та спосіб, установлені нормами чинного законодавства.

У даному ж випадку рішення прийнято про відмову у наданні статусу учасника бойових дій, проте таке рішення не відповідає принципу «обґрунтованості».

Європейський суд з прав людини у п.50 рішення від 13 січня 2011 у справі «Чуйкіна проти України» (заява №28924/04) констатував: «що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп.28– 36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції – гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)».

За приписами статті 19 Конституції України від 28.06.1996 №254к/96-ВР, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідачем не доведено правомірності оскаржуваного Рішення №2/Х/ХVІІІ/І у порядку статті 77 КАС України, а тому права та інтереси позивача підлягають судовому захисту як шляхом визнання протиправним такого рішення суб`єкта владних повноважень, так і шляхом зобов`язання прийняти рішення про надання ОСОБА_1 статусу учасника бойових дій та видати посвідчення установленого зразка.

За правилами частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

На користь позивача підлягає стягненню сума судового збору у розмірі 908,00 грн, сплачена відповідно до квитанції від 26.08.2021 №157 (оригінал знаходяться у матеріалах справи).

Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В :

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) Міністерства внутрішніх справ України (вулиця Богомольця, 10, місто Київ, 01024; код ЄДРПОУ 00032684) про визнання протиправним рішення та зобов`язання вчинення певних дій – задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення комісії Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визнання учасника бойових дій, учасниками війни від 16.06.2021 №2/Х/ХVІІІ/І.

Зобов`язати Міністерство внутрішніх справ України прийняти рішення про надання ОСОБА_1 статусу учасника бойових дій та видати посвідчення установленого зразка.

Стягнути на користь ОСОБА_1 суму судового збору у розмірі 908 грн 00 коп. за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень – Міністерства внутрішніх справ України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення складений 14 грудня 2021 року

Суддя К.М. Недашківська