Ухвала суду № 101920492, 13.12.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 У Х В А Л А

про залишення позову без розгляду

13 грудня 2020 року м. Київ№ 640/2063/20Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Маруліної Л.О., вирішивши у письмовому провадженні питання залишення позову без розгляду у справі

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області

третя особа Києво-Святошинський районний відділ ГУМВС України у Київській області, Головне управління Національної поліції в Київській області

про поновлення на роботі,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі також - позивач ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ в Київській області (далі також - відповідач), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Києво-Святошинський районний відділ ГУМВС України в Київській області (далі також - третя особа 1), Головне управління Національної поліції в Київській області (третя особа 2), в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області №591 о/с від 06.11.2015 року в частині звільнення зі служби в органах внутрішніх справ в 06.11.2015 року майора міліції оперуповноваженого сектора карного розшуку сектору Києво-Святошинського районного відділу ГУМВС України в Київській області ОСОБА_1 .

- поновити майора міліції ОСОБА_1 на посаді оперуповноваженого сектора карного розшуку Києво-Святошинського районного відділу ГУМВС України в Київські області з 06.11.2015 року, із зарахуванням до трудового стажу усього періоду вимушеного прогулу ОСОБА_1 , починаючи з 06.11.2015 року (з моменту звільнення) і до моменту поновлення його на посаді.

- стягнути з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 06 листопада 2015 року по день прийняття рішення у даній справі.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що наказом Головного управління МВС України в Київській області від 06.11.2015 року о/с ОСОБА_1 звільнено зі служби в органах внутрішніх справ за пунктом 64 "г" Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ (через скорочення штатів). Разом з тим, на час звільнення відповідно до наказу начальника ГУ МВС України в Київській області від 18.11.2014 року №1081 о/с, в період з 22 липня 2015 року по 25 червня 2016 року позивач перебував у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Вважаючи процедуру звільнення порушеною, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.02.2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху, встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви шляхом подання до суду, зокрема, заяви про поновлення строку звернення до суду, протягом десяти днів з моменту отримання ухвали.

Через канцелярію суду 18.02.2020 року позивачем подано заяву про усунення недоліків, до якої долучено заяву про поновлення строку звернення до адміністративного суду, яку обґрунтовано тим, що про оскаржуваний наказ позивач дізнався лише 20.01.2020 року після отримання листа Управління кадрового забезпечення ГУ НП в Київській області від 28.12.2019 року №К-1254 у відповіді на неодноразові звернення позивача до відповідача.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.02.2020 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін відповідно до статей 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України. Зокрема, з огляду на наявність у суду об`єктивних сумнівів щодо поважності причин пропуску строку звернення до адміністративного суду з даною позовною заявою, пунктом 10 резолютивної частини ухвали зобов`язано відповідача надати свою позицію та міркування з приводу пропуску позивачем строку на звернення до суду з даним позовом.

Через канцелярію суду 04.03.2021 року відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому проти задоволення позову заперечує.

Зокрема, відповідач наполягає на тому, що позивачем пропущено строк звернення до суду, який сплив 06.11.2015 року, в силу пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію". Зауважує, що позивач із заявою, рапортом чи анкетою про вступ на службу до Національної поліції України не звертався, в той час як рапорти ОСОБА_1 щодо надання відпусток для догляду за дітьми до досягнення ними трирічного віку не надходили.

Вирішуючи питання визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними, суд дійшов наступних висновків.

Згідно з частинами першою, п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Згідно з частиною третьою статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Дослідивши матеріали справи в межах вирішення заяви про поновлення строку звернення до суду, судом встановлено наступне.

З Послужного списку ОСОБА_1 (особистий НОМЕР_2, ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) ДСК судом встановлено, що з 2005 року позивач, ОСОБА_1 проходив службу в органах МВС на різних посадах.

06.08.2015 року у офіційному друкованому виданні "Голос України" від 06.08.2015 року №141-142 опубліковано Закон України від 02.07.2015 року № 580-VIII "Про Національну поліцію" (в редакції, чинній на день виникнення спірних правовідносин) (далі також - Закон №580).

Згідно з пунктами 8-11 Розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону №580 з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів (пункт 8).

Працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції (пункт 9).

Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ (пункт 10).

Перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до "Прикінцевих та перехідних положень" цього Закону (пункт 11).

Отже, з аналізу законодавства встановлено, що з дня опублікування Закону №508 працівники міліції вважаються такими, що повідомлені про майбутнє звільнення у зв`язку із скороченням штатів, зокрема у тримісячний термін, який обраховується з 06.08.2015 року та спливає 06.11.2015 року, працівники міліції за їх згодою можуть бути прийнятими на службу в поліції або виявити намір пройти конкурс на посади, що заміщуються поліцейськими.

Постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991 року № 114 (далі також - Положення № 114) (із змінами і доповненнями) затверджено Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, згідно з пунктом 8 якого дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема, у зв`язку зі скороченням штатів - у разі відсутності можливості використання на службі.

За приписами пункту 64 "г" Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Наказом Головного управління МВС України в Київській області від 06.11.2015 року №591о/с на підставі пунктів 10,11 розділу XI Закону №580 та Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, звільнено з 06.11.2015 року у запас Збройних Сил України по Києво-Святошинського районному відділу за пунктом 64 "г" (через скорочення штатів) майора міліції ОСОБА_1 (НОМЕР_2) оперуповноваженого сектора карного розшуку.

Таким чином, звільнення позивача відбулось у зв`язку зі скороченням штатів.

Разом з тим, за змістом пункту 64 "г" Положення № 114 звільнення у зв`язку із скороченням штатів допускається лише при відсутності можливості подальшого використання на службі.

В свою чергу, вищезазначені норми Розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580 та Положення № 114, на які йдеться посилання в оскаржуваному наказі, містять три підстави для звільнення особи зі служби через скорочення штатів, а саме: при відмові працівника міліції від проходження служби в поліції; не прийнятті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення; при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Отже, при вирішенні питання щодо звільнення за скороченням штату, керівник органу прямо зобов`язаний розглянути можливість подальшого використання на службі особи, що звільняється.

Крім того, пунктом 11 Розділу XI Прикінцевих та Перехідних положень Закону №580 не є перешкодою для звільнення зі служби в органах внутрішніх справ перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці.

Так, однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 Кодексу законів про працю України (далі також - КЗпП України) (в редакції, чинній на день виникнення спірних правовідносин) правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Суд вважає за необхідне звернути увагу, відповідно до частин третьої, сьомої статті 179 КЗпП України за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги відповідно до законодавства.

Відпустки для догляду за дитиною, передбачені частинами третьою, четвертою та шостою цієї статті, можуть бути використані повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною.

За приписами частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням.

Верховним Судом України у постановах від 04.03.2014 року у справі № 21-8а14, від 27.05.2014 року у справі № 21-108а14, від 28.10.2014 року у справі №21-484а14, сформульовано правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Отже, спеціальним Законом №580 визначено порядок звільнення працівників міліції у зв`язку з ліквідацією цього органу та його структурних підрозділів і створенням Національної поліції.

Разом з тим, питання щодо звільнення працівників, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до трьох (шести) років зазначеним Законом не врегульовано та визначається трудовим законодавством, яке закріплює додаткові гарантії при звільненні працівників, які мають дітей віком до трьох (шести) років та перебувають у відповідній відпустці, а саме: обов`язковість їх працевлаштування.

Суд зауважує, що позивачем обґрунтовано позовні вимоги тим, що під час звільнення 06.11.2015 року, відповідно до наказу начальника ГУ МВС України в Київській області від 18.11.2014 року №1081 о/с, в період з 22.07.2014 року по 25.01.2016 року останній перебував у відпустці за доглядом за дитиною (дочкою ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) до досягнення нею трирічного віку.

Відповідачем 2 копії вказаного наказу не надано, Послужний список відомостей про видання зазначеного наказу не містить

Водночас, згідно із змістом листа Головного управління МВС у Київській області щодо надання інформації стосовно середньоденного грошового забезпечення члену Ліквідаційної комісії ГУ МВС в Київській області Ользі Середюк від 16.03.2020 року №29/78 (вх. ГУ НП в Київській області від 19.03.2020 року №470), який долучено відповідачем до відзиву, підтверджено, що відповідно до наказу ГУ МВС України в Київській області від 18.11.2014 року №1081 о/с, ОСОБА_1 дійсно вважався таким, що перебуває у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 22.07.2014 року по 25.01.2016 року.

Відповідачем зазначені відомості не спростовано, доказів зворотного до матеріалів справи не долучено.

Крім того, вважаючи, що продовжує проходження служби в органах внутрішніх справ, у зв`язку із народженням дітей, ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) та ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), позивачем, за його твердженням, у лютому 2016 року та у лютому 2019 року подавалися рапорти із документами, з метою отримання відпусток по догляду за дітьми до досягнення ними трьох років, а саме, до ІНФОРМАЦІЯ_4 та ІНФОРМАЦІЯ_5 відповідно.

Проте, жодних відповідей про розгляд цих рапортів позивачу не надходило.

Відомості про направлення вказаних рапортів містяться лише у долученій позивачем до позовної заяви копії Заяви від 14.11.2019 року з приводу надання інформації про розгляд звернень щодо надання відпусток для догляду за дітьми, а також актуальної інформації щодо проходження служби та місця зберігання трудової книжки та військового квитка, адресованої начальнику Головного управління Національної поліції в Київській області.

Водночас, з матеріалів справи судом встановлено, що листом Головного управління Національної поліції в Київській області від 28.12.2019 року №К-1254 "Про надання відповіді", адресованого ОСОБА_1 у відповідь на заяву від 14.11.2019 року, повідомлено останнього про звільнення на підставі оскаржуваного наказу та проінформовано позивача, що до управління кадрового забезпечення ГУ НП в Київській області рапорти щодо надання відпусток для догляду за дітьми до досягнення ними трирічного віку не надходили.

Разом з тим, посилання позивача на те, що останній дізнався про своє порушене право лише 20.01.2020 року після отримання листа Управління кадрового забезпечення ГУ НП в Київській області від 28.12.2019 року №К-1254 судом не приймаються, з огляду на наступне.

Так, згідно Послужного списку, судом встановлено, що наказом Головного управління МВС України в Київській області від 22.07.2015 року №385 о/с ОСОБА_1 призначено оперуповноваженим сектора карного розшуку Києво-Святошинського районного відділу.

В силу пункту 8 Розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону №580 позивача, як працівника міліції, попереджено про звільнення за скороченням штату у разі невиявлення останнім наміру продовжити службу в органах поліції.

Дослідивши копії матеріалів особової справи позивача, судом встановлено та позивачем не заперечується, що останнім не подано у тримісячний термін з дня опублікування Закону №580, рапорту або заяви про намір проходити подальшу службу в поліції.

В силу статті 68 Конституції України, до спірних правовідносин суд вважає такою, що підлягає застосуванню, «презумпція знання законодавства» (лат. Ignorantia juris non excusat - незнання закону не вибачається) - кожен вважається таким, що знає закони.

Презумпція знання законодавства поширюється тільки на закони та інші нормативно-правові акти, які доведені до відома населення у порядку встановленому законом.

Згідно з частиною третьою статті 57 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов`язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом є нечинними. І відповідно не можуть застосовуватись. Тому основна умова вступу нормативно-правового акту в силу, і відповідно обов`язку його знати є його офіційне оприлюднення, яке здійснюється шляхом опублікування у офіційних друкованих виданнях.

Опублікування нормативно-правового акту є юридичною підставою презумпції знання законодавства. Суть даної презумпції полягає в тому, що ніхто не може посилатись на незнання закону, якщо він був опублікований у встановленому законом порядку. Якщо нормативно-правовий акт не опубліковано, то відпадає юридична підстава презумпції знання законодавства. Таким чином, існує прямий зв`язок між презумпцією знання законодавства та його офіційним опублікуванням.

Отже, в призмі презумпції знання законодавства, з дня опублікування Закону №580 позивач не міг не усвідомлювати наслідки невчинення ним активних дій (щодо виявлення наміру подальшого проходження служби шляхом подання відповідного рапорту) або, навпаки, пасивної поведінки (не подання рапорту про виявлення наміру подальшого проходження служби) відповідно до положень, передбачених пунктами 8-11 Розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону №580, навіть вважаючи процедуру звільнення, передбачену вказаними положеннями такою, що не може бути до нього застосована як до працівника, який перебуває у відпустці по догляду за дитиною.

В той же час, позивачем необґрунтовано та не надано належних доказів, якими б підтверджувалося наявність обставин, які унеможливлювали звернення ОСОБА_1 відповідно до вимог пункту 10 у тримісячний строк з дати опублікування Закону №580 у офіційному друкованому виданні - 06.08.2015 року.

Зокрема, перебуваючи у відпустці по догляду за дитиною на підставі наказу від 18.11.2014 року №1081 о/с, доказів того, що позивач звертався до свого роботодавця - Головного управління МВС України в Київській області щодо надання інформації про місце проходження служби з огляду на набрання чинності Законом №580, суду ні позивачем, ні відповідачами не надано.

Крім того, суд враховує, що відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку відповідно до наказу ГУ МВС в Київській області від 18.11.2014 року №1081 о/с спливає 25.01.2016 року, що свідчить про те, що з 26.01.2016 року позивач мав приступити до своїх службових обов`язків, крім того, що, з твердження останнього у Заяві від 14.11.2019 року, наступний рапорт про надання відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, направлено у лютому 2016 року.

Отже, вже 26.01.2016 року, якби позивачем були б вчинені дії щодо прибуття на місце служби, останній мав би дізнатися про своє звільнення оскаржуваним у цій справі наказом.

Водночас, доказів прибуття позивача на службу за закінченням відпустки за доглядом за дитиною віком до трьох років, в якій позивач перебував згідно з наказом ГУ МВС в Київській області від 18.11.2014 року №1081 о/с матеріали справи не містять.

Зокрема, згідно з відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, Головне управління МВС України в Київській області (код ЄДРПОУ 08592218), в якому позивач проходив службу, з 05.11.2015 року перебуває у стані припинення (номер запису 10741100005037322 (внесення рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи в результаті її ліквідації)).

В свою чергу, 07.11.2015 року (номер запису: 10741020000056862) зареєстровано Головне управління Національної поліції в Київській області (код ЄДРПОУ 40108616).

В той же час, із змісту Заяви ОСОБА_1 від 14.11.2019 року з приводу надання інформації про розгляд звернень щодо надання відпусток для догляду за дітьми, а також, актуальної інформації щодо проходження служби та місця зберігання трудової книжки та військового квитка, адресованої начальнику Головного управління Національної поліції в Київській області, висновується, що позивачем поштою направлялися рапорти у лютому 2016 року та у лютому 2019 року на адресу Головного управління Національної поліції в Київській області, тобто, органу, в якому позивач ніколи не працював.

Водночас, доказів звернення позивача із рапортами щодо надання відпусток для догляду за дітьми, а також, актуальної інформації щодо проходження служби до роботодавця - Головного управління МВС України в Київській області (Ліквідаційної комісії), матеріали справи не містять, що додатково свідчать про обізнаність позивача про ліквідаційну процедуру Головного управління МВС України в Київській області, в якому ОСОБА_1 проходив службу та за наказом якого вважався таким, що перебуває у відпустці по догляду за дитиною (до 25.01.2016 року).

Позаяк, посилання позивача на те, що останній дізнався про своє порушене право лише 20.01.2020 року після отримання листа Управління кадрового забезпечення ГУ НП в Київській області від 28.12.2019 року №К-1254 у відповіді на неодноразові звернення позивача до відповідача, судом як поважні причини пропуску звернення до суду не приймаються.

Так, оскаржуваний наказ про звільнення позивача видано 06.11.2015 року.

Отже, останнім днем строку звернення до суду з метою оскарження цього наказу є 07.12.2015 року, в той час, як із позовною заявою позивач звернувся до суду 25.01.2020 року, тобто, із пропуском строку звернення до суду у категорії справи, пов`язаної із звільненням з публічної служби.

Суд зауважує, що в обґрунтування позову позивачем зазначено, що його мало бути звільнено із дотриманням норм Кодексу законів про працю України, водночас, не заперечує та не спростовує, що був усвідомлений про набрання чинності Закону №580, зокрема, про наслідки невиявлення наміру проходження служби у поліції, передбачені його Прикінцевими та перехідними положеннями.

Водночас, позивачем не вчинено жодних дій щодо виявлення цікавості щодо свого робочого місця та посади після спливу тримісячного терміну, встановленого пунктом 8 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №580, яку він обіймав до набрання чинності останнім, усвідомлюючи, що вимоги пункту 9 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №580 позивачем не виконані.

Суд зауважує, що строк звернення до адміністративного суду - це строк, в межах якого особа, яка має право на позов, повинна звернутися до адміністративного суду для захисту своїх прав у публічно-правових відносинах або для реалізації владних повноважень.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність та остаточність; захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів; запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20.09.2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звертається до суду, та пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.

Ключовою є фраза «з поважних причин», а отже це і є предметом доказування при вирішенні питання щодо встановлення поважності причин для позивача, тобто, якщо строк був пропущений з поважних причин, це повинно підтверджуватися незаперечними письмовими доказами.

Строк звернення до адміністративного суду обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Порівняльний аналіз термінів «довідалася» та «могла довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач начебто не знав про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач при зверненні до суду повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Таким чином, враховуючи, що позивача належним чином повідомлено про майбутнє звільнення в силу Закону 06.08.2015 року, у суду відсутні правові підстави щодо не застосування до вказаних спірних правовідносин спеціального строку, встановленого пунктом 8 Розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580 в призмі частини п`ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.

Дійсно, чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.

Суд зазначає, що практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа "Стаббігс та інші проти Великобританії", справа "Девеер проти Бельгії").

Враховуючи викладене та встановлені судом обставини відсутності поважних причин пропуску строку звернення до суду, суд дійшов висновку про залишення позову без розгляду.

Керуючись положеннями статей 3, 5-11, 44, 72-77, 122, 123, 166-167, 240, 243, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

УХ В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ в Київській області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Києво-Святошинський районний відділ ГУМВС України в Київській області, Головне управління Національної поліції в Київській області, про визнання протиправним та скасування наказу від 06.11.2015 року №597 о/с, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, залишити без розгляду.

Ухвала набирає законної сили відповідно до ст.256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до Шостого апеляційного адміністративного суду у порядку та строки, встановлені ст.ст.293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до пункту 4 частини п`ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України:

Позивач: ОСОБА_1 (іпн. НОМЕР_1 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 );

Відповідач: Головне управління Міністерства внутрішніх справ в Київській області (код ЄДРПОУ 08592218, адреса: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, буд. 15);

Третя особа 1: Києво-Святошинський районний відділ ГУМВС України в Київській області (код ЄДРПОУ 08673129, адреса: 08150, Київська обл., м. Боярка, вул. Хрещатик, буд. 88);

Третя особа 2: Головне управління Національної поліції в Київській області (код ЄДРПОУ 40108616, адреса: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, буд. 15).

Повну ухвалу складено 13.12.2021 року.

Суддя Л.О. Маруліна