Рішення № 101911168, 08.12.2021, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

08.12.2021Справа № 910/12886/21Господарський суд міста Києва у складі судді Андреїшиної І.О., за участю секретаря судового засідання Березовської С.В., розглянувши матеріали господарської справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Акку-енерго" (04209, м. Київ, вул. Полярна, 12-А, код ЄДРПОУ 31902769)

до Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "ЕНЕРГОАТОМ" (01032, м. Київ, вул. Назарівська, 3, код ЄДРПОУ 24584661) в особі Відокремленого підрозділу "Централізовані закупівлі" Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "ЕНЕРГОАТОМ" (01054, м. Київ, вул. Івана Франка, 31, код ЄДРПОУ 26251923)

про стягнення 2 756 295,00 грн,

Представники учасників судового процесу:

Від позивача: Подольський В.О.

Від відповідача: Найденко І.О.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Акку-енерго" звернулось до Господарського суду міста Києва із позовом до Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "ЕНЕРГОАТОМ" в особі Відокремленого підрозділу "Централізовані закупівлі" Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "ЕНЕРГОАТОМ" про стягнення заборгованості за договором поставки № 53-129-01-19-01916 від 16.07.2019 у розмірі 2 756 295,00 грн, з яких: 1 999 665,00 грн пені та 756 630,00 грн штрафу.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.08.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/12886/21. Вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження з викликом сторін; підготовче засідання призначено на 15.09.2021.

У засідання суду 15.09.2021 з`явився представник позивача, надав суду клопотання про долучення доказів повідомлення відповідача про дане судове засідання.

Суд на місці ухвалив залучити до матеріалів справи подані документи, відомості про дану процесуальну дію занесено до протоколу судового засідання.

Відповідач участь свого представника у засідання суду 15.09.2021 не забезпечив.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.09.2021 відкладено підготовче засідання на 06.10.2021.

У засіданні суду 06.10.2021 представник відповідача подав клопотання про відкладення розгляду справи для надання можливості надати суду відзив на позовну заяву.

У підготовчому засіданні 06.10.2021 оголошено перерву на 20.10.2021.

07.10.2021 через відділ діловодства суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач зазначає, що договором поставки від 16.07.2019 № 53-129-01-19-01916, який був укладений між позивачем та відповідачем, відповідальності (штрафних санкцій) за порушення строків оплати за договором передбачено не було, як наслідок правових підстав для застосування до відповідача пені у вигляді 0,1 % та 7% штрафу згідно ч.2 ст. 231 ГК України не має.

19.10.2021 представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи та у випадку необхідності продовжити строк підготовчого провадження, для надання можливості підготувати відповідь на відзив, оскільки останній надійшов на адресу позивача, лише, 18.10.2021.

У засіданні суду 20.10.2021 представник відповідача заперечень проти задоволення клопотання представника відповідача не навів та подав клопотання про продовження строку підготовчого провадження на 30 днів.

Суд на місці ухвалив задовольнити клопотання позивача про відкладення та клопотання сторін про продовження строку підготовчого провадження на 30 днів, відповідно до ч. 3 ст. 177 ГПК України, відомості про дані процесуальні дії занесено до протоколу судового засідання.

Позивач участь свого представника у засідання суду 20.10.2021 не забезпечив, про дату та час судового розгляду повідомлявся належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.10.2021 відкладено підготовче засідання на 10.11.2021.

26.10.2021 засобами поштового зв`язку від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій останній зазначає, що відповідач є підприємством, що належить до державного сектору економіки і відносно нього можуть бути застосовані штрафні санкції, передбачені ч. 2 ст. 231 ГК України.

Також 09.11.2021 від позивача надійшло клопотання, в якому останній повідомив, що не має змоги з`явитись у призначене засідання суду, у зв`язку з необхідністю надання правової допомоги клієнту в іншій справі, також просив закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті.

Разом з тим, 09.11.2021 від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку з неможливістю представників з`явитися у призначене судове засідання.

Розглянувши у судовому засіданні 10.11.2021 клопотання відповідача, суд відмовляє у його задоволенні, оскільки останнім не надано доказів участі його представників в інших судових засіданнях, які призначено також на 10.11.2021.

Розглянувши у судовому засіданні 10.11.2021 клопотання представника позивача, суд його задовольняє.

Сторони участь своїх представників у засідання суду 10.11.2021 не забезпечили, про дату та час судового розгляду повідомлялися належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.11.2021 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 08.12.2021.

Представник позивача у судовому засіданні 08.12.2021 підтримав заявлені позовні вимоги та надав письмове заключне слово (промову) для долучення до матеріалів справи.

Відповідач у судовому засіданні 08.12.2021 проти задоволення позовних вимог заперечував у повному обсязі.

08.12.2021 у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оглянувши оригінали документів, копії яких долучено до матеріалів справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

16.07.2019 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Акку-енерго» (далі - постачальник , позивач) та Державним підприємством "Національна атомна енергогенеруюча компанія "ЕНЕРГОАТОМ" в особі Відокремленого підрозділу "Централізовані закупівлі" Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "ЕНЕРГОАТОМ" (далі- покупець, відповідач) було укладено договір поставки № 53-129-01-19- 01916.

Відповідно до п. 1.1. договору постачальник зобов`язується в порядку і на умовах, визначених у Договорі поставити акумуляторну батарею (далі - продукція) виробництва EXIDE Technologies GmbH, Німеччина (далі - виробник) для ВП «Южно-Українська АЕС» ДП «НАЕК «Енергоатом» (далі - кінцевий споживач), а покупець зобов`язується в порядку і на умовах, визначених у договорі, прийняти і оплатити продукцію.

Згідно з п. 1.2. договору найменування, одиниця виміру і загальна кількість продукції, її номенклатура, ціна і строк поставки зазначені в Специфікації, яка є невід`ємною частиною договору.

Відповідно до п. 3.1 договору сума договору становить 10 809 000,00 грн, в т.ч. ПДВ (20%) - 1 801 500,00 грн.

Покупець сплачує вартість продукції за цінами, зазначеними в специфікації, в національній валюті України шляхом банківського переказу на поточний рахунок постачальника (п. 4.1. договору).

Згідно з п. 4.2. договору оплата продукції проводиться покупцем шляхом перерахування коштів протягом 60-ти робочих днів з моменту підписання сторонами акту приймання-передачі продукції.

Оплата покупцем вартості поставленої продукції здійснюється виключно після надання постачальником податкової накладної (розрахунку коригування до податкової накладної), оформленої та зареєстрованої в ЄРПН у встановлених Податковим кодексом України випадках та порядку (п. 4.3. договору).

Відповідно до п. 6.4.1. договору постачальник має право своєчасно та в повному обсязі отримувати плату за поставлену продукцію.

Згідно з п. 7.1. договору у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов`язань за договором сторони несуть відповідальність, передбачену чинним законодавством України та договором.

У випадку виникнення спорів або розбіжностей сторони зобов`язуються вирішувати їх шляхом переговорів та взаємних консультацій (п. 9.1. договору).

У разі недосягнення сторонами згоди спори (розбіжності) вирішуються у судовому порядку, передаються у відповідний Господарський суд України за місцем знаходження відповідача, з дотриманням претензійного порядку врегулювання спору (п. 9.2. договору).

Відповідно до п. 10.1. договору даний договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2020, а в частині оплати за поставлену продукцію, до повного розрахунку. Стосовно виконання гарантійних зобов`язань постачальника, передбачених договором, - до закінчення строку дії гарантії.

На виконання умов договору позивачем було поставлено відповідачу продукцію 13 квітня 2020 року, що підтверджується видатковою накладною №РН-0413001 від 13.04.2020.

Акт приймання-передачі продукції №20-026/1 було підписано 12 травня 2020 року.

7 серпня 2020 року та 13 жовтня 2020 року позивачем на адресу відповідача було направлено листи № 0807/20-01 та № 1013/20-02, з проханням оплатити виниклу заборгованість за договором.

Позивач у позовній заяві зазначає, що відповідачем оплату за поставлену продукцію було проведено двома платежами, що підтверджується платіжними дорученнями № 611 від 19 лютого 2021 року на суму 4 809 000,00 грн та № 2938 від 14 квітня 2021 на суму 6 000 000,00 грн.

Таким чином, позивач зазначає, що з боку відповідача було допущено суттєве порушення строків виконання зобов`язання з оплати поставленої продукції за договором, внаслідок чого підлягають стягненню пеня та штраф.

2 липня 2021 року позивачем було направлено на адресу відповідача претензію № 60/10 з вимогою сплатити пеню та неустойку за договором поставки № 53-129-01-19-01916 від 16 липня 2019 року. Докази надсилання даної претензії містяться в матеріалах справи.

Проте відповіді на вказану претензію відповідач не надав.

Звертаючись до суду з вказаним позовом та обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає про порушення відповідачем своїх зобов`язань в частині прострочення виконання відповідачем оплати продукції, у зв`язку з цим позивачем нараховано до стягнення пеню у розмірі 1 999 665,00 грн, штраф у розмірі 756 630,00 грн відповідно до ч. 2 ст.231 ГК України.

Дослідивши обставини справи, надані матеріали, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи, а також належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов такого обґрунтованого висновку.

Згідно з ч.ч. 1, 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини;

Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Дослідивши умови договору № 53-129-01-19-1916 від 16.07.2019 судом встановлено, що за своєю правовою природою укладений договір є договором поставки.

Правовідносини поставки врегульовано §§ 1, 3 Глави 54 «Купівля-продаж» Цивільного кодексу України та § 1 «Поставка» Господарського кодексу України.

За приписами ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Статтею 655 Цивільного кодексу України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов`язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (частина 7 статті 193 Господарського кодексу України).

Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Судом встановлено, що 13 квітня 2020 року позивачем поставлено відповідачу продукцію, зокрема, батарею акумуляторну для 1СБ Classic типу 12 ОСSM 1740 LA в комплекті зі сейсмостійкими стелажами, що підтверджується видатковою накладною №РН-0413001 від 13.04.2020.

Загальна сума продукції склала 10 809 000,00 грн з ПДВ.

Сторонами засвідчено факт приймання-передачі продукції за договором № 53-129-01-19-1916 від 16.07.2019 шляхом підписання 12 квітня 2020 року Акту приймання-передачі №20-026/1 від 12.05.2020.

Відповідно до п. 4.2. договору оплата продукції проводиться покупцем шляхом перерахування коштів протягом 60-ти робочих днів з моменту підписання сторонами акту приймання-передачі продукції.

Разом з тим, судом встановлено, що відповідачем 19.02.2021 та 14.04.2021 здійснено оплату продукції на загальну суму 10 809 000,00 грн, що підтверджується платіжними дорученнями № 611 від 19 лютого 2021 року на суму 4 809 000,00 грн та № 2938 від 14 квітня 2021 на суму 6 000 000,00 грн.

Позивач у позовній заві просить суд стягнути з відповідача пеню у розмірі 1 999 665,00 грн, штраф у розмірі 756 630,00 грн за період з 05.06.2020 по 05.02.2021 відповідно до ч. 2 ст.231 ГК України.

Відповідно до положень ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Згідно з ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України, учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання. У разі, якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

У сфері господарювання, згідно з ч. 2 ст. 217 та ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, застосовуються господарські санкції, зокрема, штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Відповідно ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

За наведеними вище положеннями чинного законодавства, господарське правопорушення може полягати як у порушенні нормативно встановлених правил здійснення господарської діяльності, так і у порушенні договірних зобов`язань. Господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов`язань також поділяється на встановлену законом і договірну. Необхідною умовою застосування такої відповідальності є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов`язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого застосовується відповідальність, штрафні санкції і конкретний їх розмір.

Нормативно-правове забезпечення сфери господарювання є однією з форм здійснення державою регулювання господарської діяльності. Водночас, за змістом статті 1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності є спрямованою, зокрема, на зменшення втручання держави у діяльність суб`єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, та здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Так, за пунктом 22 частини першої статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

Таким чином, тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо підстав застосування відповідальності за порушення відповідачем грошового зобов`язання має здійснюватися у системному взаємозв`язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання такої відповідальності у господарських правовідносинах.

Стаття 231 ГК України регулює розмір штрафних санкцій таким чином: «Законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

У разі якщо порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

- за порушення умов зобов`язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

- за порушення строків виконання зобов`язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов`язань, зазначених у частині другій цієї статті.

У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов`язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу.

Штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов`язань, визначається відповідним суб`єктом господарювання - господарською організацією».

З аналізу положень статті 231 ГК України вбачається, що нею передбачено можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов`язань штрафних санкцій, що мають імперативний характер (тобто, їх розмір не може бути змінений за згодою сторін та не залежить від їх волевиявлення), а також можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов`язань штрафних санкцій, розмір яких може бути змінений сторонами за умовами договору.

Так, частина друга статті 231 ГК України визначає уніфікований розмір штрафних санкцій за певні види правопорушень (порушення вимог щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг), порушення строків виконання негрошового зобов`язання) у господарському зобов`язанні, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, якщо інше не передбачено законом або договором.

Частина третя цієї статті передбачає можливість законодавчого встановлення розміру штрафних санкцій і за інші види правопорушень у окремих видах господарських зобов`язань, перелічених у частині другій статті 231 ГК України.

Частиною четвертою статті 231 ГК України законодавець передбачає застосування штрафних санкцій, у разі якщо їх розмір законом не визначено, у розмірі, визначеному умовами господарського договору, а також надає сторонам право встановлювати різні способи визначення штрафних санкцій, - у відсотковому відношенні до суми зобов`язання (виконаної чи невиконаної його частини) або у певній визначеній грошовій сумі, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Положення ж частини шостої статті 231 ГК України регулюють виключно правовідносини сторін щодо їх відповідальності за невиконання грошових зобов`язань, передбачаючи їх встановлення у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. На відміну від, наприклад, частини другої статті 231 ГК України, у частині шостій цієї статті не вказано про застосування штрафної санкції у певному розмірі, а йдеться про спосіб її визначення.

Разом з тим, за частиною другою статті 343 ГК України, як спеціальною нормою, яка регулює відповідальність за порушення строків розрахунків, платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Також за статтями 1 та 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань», платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Нарахування пені у відповідному відсотковому розмірі від суми простроченого платежу на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини, передбачено, зокрема, частиною першою статті 1 Закону України «Про відповідальність суб`єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій», частинами чотирнадцятою-шістнадцятою статті 14 Закону України «Про державний матеріальний резерв», частиною другою статті 36 Закону України «Про телекомунікації».

За змістом наведених вище положень законодавства, розмір пені за порушення грошових зобов`язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов`язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.

Аналогічна правова щодо застосування норм статті 231 ГК України викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18 та № 3-1гс14 від 04.02.2014.

Крім того, судом встановлено, що умовами договору не встановлений розмір пені за порушення виконання грошового зобов`язання, а частині шоста статті 231 ГК України також не встановлює конкретного розміру (відсотку) належної до стягнення пені, а лише встановлює порядок його визначення у договорі виходячи з облікової ставки Національного банку України та період, протягом якого можу бути застосовано таку санкцію.

У спірних правовідносинах відповідачем порушено грошове зобов`язання зі строків оплати вартості отриманої продукції за договором, тому підстави для застосування положень ч. 2 ст. 231 відсутні.

За таких обставин, суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача заявленого розміру штрафу та пені у зв`язку з недоведеністю та необґрунтованістю їх нарахування, тому вимоги в цій частині позову судом не задовольняються.

Враховуючи наявні в матеріалах справи докази у їх сукупності та відсутність заперечень сторін із застосуванням стандарту доказування "вірогідності доказів", суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Акку-енерго" до Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "ЕНЕРГОАТОМ" в особі Відокремленого підрозділу "Централізовані закупівлі" Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "ЕНЕРГОАТОМ" про стягнення 1 999 665,00 грн пені та 756 630,00 грн штрафу задоволенню не підлягають.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.

Згідно з приписами статей 78-79 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись статтями 129, 233, 238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Акку-енерго" відмовити повністю.

Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Акку-енерго" (04209, м. Київ, вул. Полярна, 12-А, код ЄДРПОУ 31902769)

Відповідач - Державне підприємство "Національна атомна енергогенеруюча компанія "ЕНЕРГОАТОМ" (01032, м. Київ, вул. Назарівська, 3, код ЄДРПОУ 24584661) в особі Відокремленого підрозділу "Централізовані закупівлі" Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "ЕНЕРГОАТОМ" (01054, м. Київ, вул. Івана Франка, 31, код ЄДРПОУ 26251923)

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 15.12.2021

Суддя І.О. Андреїшина