Рішення № 101891022, 13.12.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 грудня 2021 року м. Київ № 640/19827/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Літвінової А.В. розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доУправління Держпраці у Черкаській області провизнання протиправними дії, зобов`язання утриматись від дій,ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 (далі-позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Управління Держпраці у Черкаській області (далі-відповідач), в якій просить суд визнати дії Управління Держпраці у Черкаській області з відмови у призначенні ОСОБА_1 на посаду державної служби, а саме головного державного інспектора відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно-правових актів Управління Держпраці у Черкаській області у зв`язку із застосуванням заборон, передбачених Законом України «Про очищення влади» протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення вказаних дій у подальшому.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено щодо протиправності дій Управління Держпраці у Черкаській області, які виразились у відмові у призначенні його на посаду державної служби у зв`язку із застосуванням заборон, передбачених статтею 3 Закону України «Про очищення влади», а саме перебуванням на посаді першого заступника начальника управління податкової міліції ДПС у Луганській області. Зауважено, що в розумінні Закону України «Про державну службу» керівником податкової міліції територіального органу є голова відповідної територіальної податкової адміністрації/державної податкової служби, оскільки посада заступника начальника управління податкової міліції не наділена повноваженнями, передбаченими цим Законом, відповідно, посада першого заступника начальника управління податкової міліції ДПС у Луганській області не може вважатись такою, як посада заступника керівника територіального (регіонального) органу податкової міліції відповідно, до неї не можуть бути застосовані заборони, передбачені Законом України «про очищення влади». Таким чином, оскільки ОСОБА_1 не обіймав посаду керівника чи заступника керівника територіального (регіонального) органу податкової міліції, інформація викладена в листі Управління Держпраці у Черкаській області від 17.06.2021 №16-17/5926, щодо застосування до нього заборон, передбачених статтею 3 Закону України «Про очищення влади», у зв`язку з перебуванням на посаді першого заступника начальника управління податкової міліції ДПС у Луганській області є недостовірною, а тому підстави для відмови у призначенні на посаду державної служби відсутні.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.07.2021 відкрито спрощене позовне провадження без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі та запропоновано відповідачу протягом 15 днів надати відзив на позовну заяву.

Відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому останній проти задоволення позовних вимог заперечував, просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що згідно з пунктом 43 Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади" від 16.10.2014 №563 (далі - Порядок №563) виявлення відповідальним структурним підрозділом факту належності особи до переліку осіб, щодо яких застосовуються заборони, передбачені частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», на основі критеріїв, визначених частиною першою, пунктами 1-8 частини другої або 2 пунктами 1 і 2 частини четвертої статті 3 Закону України «Про очищення влади, є підставою для відмови такій особі у призначенні на посаду, на яку вона претендує. Проведеною відповідачем перевіркою встановлено факт належності ОСОБА_1 до переліку осіб, щодо яких застосовуються заборони, визначені частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» та складено відповідний висновок про результати перевірки відомостей про особу від 17.06.2021 згідно додатку 2-1 до Порядку №563. Відповідно до пункту 8 частини другої статті 19 Закону України «Про державну службу», на державну службу не може вступити особа, яка підпадає під заборону, встановлену Законом України «Про очищення влади». Враховуючи вищевикладене, Управлінням повідомлено ОСОБА_1 про відмову у призначенні на посаду державної служби. Також, відповідачем наголошено на тому, що визнання незаконною відмови у призначенні на посаду державної служби не матиме наслідком скасування правомірного висновку про результати перевірки відомостей про особу позивача від 17.06.2021.

Позивачем подано клопотання про прискорення розгляду справи.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Наказом Управління Держпраці у Черкаській області від 03.06.2021 №52-АГ оголошено конкурс на зайняття вакантної посади державної служби категорії «В», а саме, головного державного інспектора відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно- правових актів (одна посада).

ОСОБА_1 07.06.2021 на сайті Національного агентства України з питань державної служби - www.nads.gov.ua, було подано заяву з додатками на участь у конкурсі на зайняття посади головного державного інспектора відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно- правових актів Управління Держпраці у Черкаській області (код публікації вакансії по добору-65DSP).

Наказом № 103-к від 16.06.2021 ОСОБА_1 визнано переможцем конкурсу на зазначену вище посаду (65DSP).

Позивач звернувся з заявою від 16.06.2021 до начальника Управління Держпраці у Черкаській області про проведення перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади» у якій повідомив, що заборони, передбачені частиною третьою чи четвертою статті 1 Закону щодо нього не застосовуються та надав згоду на: - проходження відповідної перевірки; - оприлюднення відомостей щодо нього відповідно до вимог Закону України «Про очищення влади».

Листом від 17.06.2021 №16-17/5926 Управління Держпраці у Чераській області відмовлено ОСОБА_1 у призначенні на посаду державної служби, а саме головного державного інспектора відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно-правових актів Управління Держпраці у Черкаській області, з тих підстав, що перевіркою встановлено факт належності до переліку осіб, щодо яких застосовуються заборони, визначені частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Незгода з такими діями відповідача та підставами відмови у допуску до участі у конкурсі зумовила звернення позивача до суду з адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що склалися між сторонами, суд виходить з такого.

Відповідно до частин першої та другої статті 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Згідно з частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Статтею 2 Закону України «Про очищення влади» передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації).

Так, відповідно до пункту 7 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади» заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України.

Згідно зі частиною четвертою статті 5 Закону України «Про очищення влади» організація проведення перевірки осіб (крім професійних суддів та осіб, зазначених в абзаці третьому цієї частини) покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої здійснюється перевірка.

Виходячи з положень пункту 8 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про Державну податкову службу в Україні» (чинного до 19.11.2012 року) (далі - Закон №509-XII) до системи органів державної податкової служби належали: Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах.

У складі органів державної податкової служби знаходяться відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими правопорушеннями (податкова міліція).

Згідно статті 19 Закону №509-XII податкова міліція складалася із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних органів державної податкової служби, і здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.

Статтею 20 цього Закону визначалося, що до складу податкової міліції належать:

- головні управління (управління, відділи), Головне слідче управління, Управління внутрішньої безпеки Державної податкової адміністрації України та підпорядковані йому регіональні підрозділи внутрішньої безпеки при державних податкових адміністраціях в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління (відділи) (з місцем дислокації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі) головних управлінь Державної податкової адміністрації України

- управління податкової міліції, слідчі підрозділи податкової міліції відповідних державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі;

- підрозділи податкової міліції, слідчі підрозділи (групи) податкової міліції відповідних державних податкових інспекцій в районах, містах, районах у містах, міжрайонних та об`єднаних державних податкових інспекцій.

Відповідно до пункту 349.1 статті 349 Податкового кодексу України (чинного з 01.01.2011 року) до складу податкової міліції належать:

- головні управління (управління, відділи, відділення, сектори) центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику;

- управління (відділи, відділення, сектори) податкової міліції відповідних контролюючих органів в Автономній Республіці Крим, областях, округах (на два і більше регіони), містах Києві та Севастополі;

- управління, головні відділи (відділи, відділення, сектори) податкової міліції відповідних державних податкових інспекцій у районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонних, об`єднаних та контролюючих органах, що здійснюють супроводження великих платників податків.

З наведеного вбачається, що підрозділи подааткової міліції як структурні підрозділи входили до складу територіальних ДПА, ДПС, ГУ Міндоходів.

Як встановлено судом та не заперечується відповідачем, згідно дублікату трудової книжки НОМЕР_1 від 24.02.2015, встановлено що в період з 01.11.2007 до 24.10.2014, ОСОБА_1 службу в органах податкової міліції. Відповідно до довідки Головного управління ДФС у Донецькій області, наданої на підтвердження стажу перебування на державній службі, у період з 02.2012 до 05.2013, позивач перебував на посаді першого заступника начальника управління податкової міліції ДПС у Луганській області, тобто управління, утвореного у складі територіального ДПС, а отже висновок відповідача стосовно того, що позивач у зазначений період обіймав посаду керівника територіального (регіонального) органу податкової міліції в місті Києві упродовж 15 місяців, є помилковим та не відповідає вищенаведеним положенням законодавства та існуючої станом на лютий 2012 року - травень 2013 року структурі податкових органів.

Відповідно до частини другої статті 17 Закону України «Про державну службу» - керівник державної служби: організовує планування роботи з персоналом державного органу, забезпечує планування службової кар`єри, планове заміщення посад державної служби підготовленими фахівцями згідно з вимогами до професійної компетентності та стимулює просування по службі; забезпечує своєчасне оприлюднення та передачу центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби, інформації про вакантні посади державної служби з метою формування єдиного переліку вакантних посад державної служби, який оприлюднюється; призначає громадян України на посади державної служби, звільняє з таких посад відповідно до цього Закону; укладає та розриває контракти про проходження державної служби; присвоює ранги державним службовцям державного органу; забезпечує підвищення кваліфікації державних службовців державного органу; здійснює контроль за дотриманням виконавської та службової дисципліни в державному органі; розглядає скарги на дії або бездіяльність державних службовців; приймає у межах наданих повноважень рішення про заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності державних службовців; виконує функції роботодавця стосовно працівників державного органу, які не є державними службовцями; створює належні для роботи умови та їх матеріально-технічне забезпечення; здійснює інші повноваження відповідно до цього та інших законів України.

Відповідно до Положення про державну податкову адміністрацію в Автономній Республіці Крим, областях, місті Києва та Севастополі, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 23.10.2007 №601, у складі регіональної ДПА знаходяться спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими правопорушеннями (управління податкової міліції, слідчі підрозділи податкової міліції).

Відповідно до пункту 4.1 Положення регіональну ДПА очолює голова, який призначається на посаду і звільняється з посади Головою ДПА у порядку, визначеному законодавством.

Голова регіональної ДПА призначає та звільняє з посад працівників регіональної ДПА, застосовує до працівників заходи заохочення та дисциплінарні стягнення відповідно до Кодексу законів про працю України, Закону України «Про державну службу» та Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ (для працівників підрозділів податкової міліції).

Також повноваження очільника регіонального ДПС визначено Положенням про Державну податкову службу у Луганській області, затвердженим наказом Державної податкової служби України від 12.11.2020 №643, з якого вбачається, що до повноважень заступника начальника податкової міліції - начальника слідчого управління ДПС у Луганській області не входило призначення на посади та звільнення з посад працівників податкової міліції, присвоєння їм спеціальних звань, прийняття рішень щодо їх заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності. Такі повноваження відносилися виключно до повноважень Голови територіальної податкової адміністрації/державної податкової служби.

Виходячи з наведеного, посада першого заступника начальника управління податкової міліції ДПС у Луганській області не може вважатися посадою заступника керівника територіального (регіонального) органу податкової міліції, тому відповідно, не підпадає під заборони, визначені частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Отже, в розумінні Закону України «Про державну службу» керівником податкової міліції територіального органу є голова відповідної територіальної податкової адміністрації/державної податкової служби, оскільки посада заступника начальника управління податкової міліції не наділена повноваженнями, передбаченими цим Законом.

Згідно з положеннями частини першої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до частини другої статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Україна 17.07.1997 ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція), яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.

Частинами першою-третьою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до положень статті 6 Конвенції кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі «Матиєк проти Польщі»).

У рішенні по справі «Турек (Turek) проти Словаччини» (люстрація) від 14.02.2006 №57986/00 ЄСПЛ постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку ЄСПЛ, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв`язку із застосуванням засобів люстрації.

Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (додатково див.п.115 вказаного рішення).

Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, засновані на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку, це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

Люстрація повинна проводитися спеціально створеною незалежною комісією, до складу якої мають увійти видатні громадяни, яких пропонує глава держави і затверджує парламент; люстрація може використовуватися тільки для ліквідації або суттєвого зменшення загрози, яку суб`єкт люстрації становить для формування життєздатної і вільної демократичної держави, використовуючи своє особливе становище, порушуючи права людини або блокуючи процес демократизації; люстрація не може використовуватися для покарання, відплати або помсти; покарання може накладатися тільки за минулу злочинну діяльність на основі кримінального кодексу та у відповідності з усіма процедурами і гарантіями кримінального переслідування; люстрація повинна обмежуватися посадами, щодо яких є всі підстави вважати, що суб`єкти, які їх обіймають, становитимуть значну небезпеку для прав людини і демократії.

Закон України «Про очищення влади» був предметом оцінки Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія), за результатами якої Комісією схвалено Проміжний висновок №788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року та Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року.

Згідно Проміжного (п. 64, 65, 82, 104) та Остаточного (п. 18, 69, 70) висновків Венеціанської комісії вина кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, має бути доведена та люстрація має бути заснована на принципі індивідуальної відповідальності, а не колективної.

Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону України «Про очищення влади», що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).

Крім того, Венеціанська комісія у своєму Проміжному висновку зазначила: «За Законом «Про люстрацію» особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. ... На думку Комісії, однак, той факт, що Закон «Про люстрацію» виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом «індивідуальної відповідальності», на якому має бути заснована люстрація (стаття 1, 2).».

У пункті 64 Проміжного висновку Венеціанська комісія констатувала: «Закон «Про люстрацію» не відповідає цим вимогам. За винятком осіб, зазначених у статтях 3.5, 3.6 та 3.7, встановлення індивідуальної провини незалежним органом не вимагається. Заборона доступу до державних функцій, що застосовується до цих осіб, заснована на простому факті обіймання певної посади з подальшою презумпцією винуватості. У той час, як цей підхід може бути прийнятним щодо осіб, що обіймали високі посади в комуністичний період і в деяких найважливіших державних установах, у всіх інших випадках вина має бути доведена на основі індивідуальних вчинків. Якщо сам факт належності до партії, організації або адміністративного органу старого режиму є підставою для заборони обіймати державні посади, то така заборона зводиться до форми колективного та дискримінаційного покарання, яка несумісна з нормами в галузі прав людини. Тому люстрація ризикує стати політичним інструментом для придушення опонентів».

Також, Венеціанська комісія зауважила: «Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це» (пункт 62).

Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: «Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій» (підпункт «Ь> пункту 20 розділу З Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13 жовтня 2009 року).

У Висновку Венеціанської комісії від 14-15 грудня 2012 року №694/2012 CDL- AD(2012)028 щодо Закону «Про визначення критерію для обмеження повноважень несення державної служби, доступу до документів та оприлюднення інформації про колабораціонізм із органами державної безпеки» (Закону «Про люстрацію») колишньої Югославської Республіки Македонія Венеціанська комісія констатувала: «... Мета люстрації перш за все полягає в захисті демократії від ремінісценцій тоталітаризму, другорядною метою люстрації, підпорядкованою реалізації першочергової мети, є індивідуальне покарання осіб, які співпрацювали з тоталітарним режимом...» (пункт 16 розділу А).

Згідно статті 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Зі сталою практикою Європейського Суду, приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 «C. проти Бельгії» від 07.08.1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16.12.1992 року. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. п. 47 рішення Суду у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28.05.2009 року (справа 26713/05)). Окрім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі «Ozpinar проти Туреччини» від 19.10.2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у статті 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Суду у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15.11.2007 року (справа № 12556/03) та п.п. 63 та 64 рішення Суду у справі «A. проти Норвегії» від 09.04.2009 року (справа №28070/06), п. 165 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява №21722/11)).

Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов`язків (див., наприклад, рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов`язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (<…>), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)).

Словосполучення «відповідно до закону» вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (див. з-поміж інших джерел п. 55 рішення Суду у справі «Kopp проти Швейцарії» від 25.03.1998 року (Reports of Judgment sand Decisions 1998-II)).

Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (див. п. 39 рішення Суду у справі «C.G. and Others проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (див. п. 46 рішення Суду у справі «P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства» (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX)).

У § 291 постанови по справі «Полях та інші проти України» ЄСПЛ нагадує, що він встановив порушення Конвенції у випадках, коли люстраційні заходи були застосовані без достатньої індивідуалізації й посилається на § 115 постанови Суду по справі «Адамсон проти Латвії», згідно з яким, якщо національне законодавство передбачає обмеження прав, гарантованих Конвенцією, воно повинно бути досить точним, щоб можна було індивідуалізувати відповідальність кожної із зацікавлених осіб і містити адекватні процесуальні гарантії. У § 294 постанови ЄСПЛ по справі «Полях та інші проти України» Суд встановив, що застосування заходів відповідно до Закону України «Про очищення влади» до заявників не передбачало будь-якої індивідуальної оцінки їх поведінки. Фактично ніколи не стверджувалося, що заявники самі робили якісь конкретні дії, що підривають демократичний контроль над верховенством закону, національну безпеку, оборону чи права людини. Вони були звільнені в силу закону тільки за те, що займали певні відносно високі пости на державній службі, в той час як ОСОБА_3 був президентом України.

Ключовим у позиції ЄСПЛ у постанові по справі «Полях та інші проти України» є §156 цієї постанови, де суд зазначив, що «у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент ОСОБА_3 ». Тому не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і ЄСПЛ у §324 даної постанови визнав порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Аналіз наведеного дає суду підстави для висновку, що для застосування до особи положень Закону України "Про очищення влади", у даному випадку недопущення позивача до участі у конкурсі на посаду державної служби, необхідно довести, що така особа своїми діями, рішеннями чи бездіяльністю здійснювала заходи, або сприяла у їх здійсненні, спрямовані на узурпацію влади Президентом ОСОБА_3 , підрив національної безпеки і оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини.

Натомість, матеріали справи таких доказів щодо позивача не містять.

Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Згідно статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

З огляду на наведені положення, суд дійшов висновку щодо протиправності дій Управління Держпраці у Черкаській області з відмови у призначенні ОСОБА_1 на посаду державної служби, а саме головного державного інспектора відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно-правових актів Управління Держпраці у Черкаській області у зв`язку із застосуванням заборон, передбачених Законом України «Про очищення влади», а відтак щодо задоволення позовних вимог в цій частині.

Разом з тим позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача утриматися від вчинення вказаних дій у подальшому задоволенню не підлягають, оскільки суд не вирішує питань щодо можливого, ймовірного, подальшого порушення прав та інтересів осіб, а виходить з реальних, вже існуючих обставин, фактів, які потребують належного захисту. Обраний позивачем в цій частині спосіб захисту не відповідає завданням адміністративного судочинства та не відповідає положенням статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Суд зазначає, що позивачем підтверджено достатніми та належними доказами факт порушення його прав та інтересів в межах спірних правовідносин, в той час як відповідачем не доведено правомірність дій з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, у суду наявні правові підстави для часткового задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 241-246, 262, 263, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Управління Держпраці у Черкаській області з відмови у призначенні ОСОБА_1 на посаду державної служби, а саме головного державного інспектора відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно-правових актів Управління Держпраці у Черкаській області у зв`язку із застосуванням заборон, передбачених Законом України «Про очищення влади»..

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань Управління Держпраці у Черкаській області (18000, м. Черкаси, бульвар Шевченка, 205, код ЄДРПОУ 39881228) витрати зі сплати судового збору у розмірі 454 (чотириста п`ятдесят чотири гривні) 00 копійок.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України, із урахуванням положень пункту 15.5 Перехідних положень (Розділу VII) Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Літвінова А.В.