YouControl — сервіс перевірки контрагентів. Повне досьє на компанію доступне в індивідуальних тарифах.

Головна /

Каталог судових рішень

/

Суди Донецька область

/

Костянтинівський міськрайонний суд Донецької області

Рішення № 101863891, 06.12.2021, Костянтинівський міськрайонний суд Донецької області

Дата ухвалення

06.12.2021

Номер справи

233/2082/21

Номер документу

101863891

Форма судочинства

Цивільне

Компанії, зазначені в тексті судового документа

1) ДЕРЖАВНА КАЗНАЧЕЙСЬКА СЛУЖБА УКРАЇНИ

233 № 233/2082/21

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2021 року м. Костянтинівка

Костянтинівський міськрайонний суд Донецької області у складі: головуючого судді Каліуш О. В., за участі секретаря судового засідання Франчук А. О., прокурора Рябіченко О. О., представників відповідачів Циря С. М., Бєрєзнякової Л. С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Костянтинівка цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди,

В С Т А Н О В И В:

Звернувшись до суду з позовом до Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби про відшкодування шкоди та уточнивши заявлені позовні вимоги (а.с.166-170), ОСОБА_1 просить:

1)стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби на її користь майнову шкоду в розмірі 240000,00 грн, що на день подання позову до суду за офіційним курсом НБУ становить 7162,00 Євро;

2)стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби на її користь моральну шкоду у розмірі 1172000,00 грн, що на день подання позову до суду за офіційним курсом НБУ становить 35 000,00 Євро.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивачка послалася на те, що у квітні 2014 року після незаконної анексії Російською Федерацією Автономної Республіки Крим та на момент початку другої фази збройної агресії Російської Федерації проти України на території Луганської і Донецької областей України, вона була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Цей доказ також підтверджує той факт, що вона внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, була змушена покинути тимчасово окуповану територію України та перебувати в м. Маріуполь.

Місто Макіївка включено до переліку населених пунктів, які визнані постановою Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VIII тимчасово окупованими територіями. Таким чином юридичний факт окупації та тимчасової відсутності в м. Макіївка юрисдикції держави Україна встановлений законом.

Крім того, фактичними та юридичними підставами звернення до суду із цим позовом є визнані законодавчо та встановлені нижченаведеними рішеннями судів, що набули законної сили, численні порушення Російською Федерацією основоположних прав і свобод людини.

Зокрема, щодо осіб, які мають такий саме правовий статус як і вона – внутрішньо переміщена особа (надалі ВПО), встановлено, що Російською Федерацією порушений побут та налагоджене повноцінне життя. Збройною агресією Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Донецької області України порушені права ВПО на вільне пересування, повагу до честі та гідності, свободу і особисту недоторканість, повагу до приватного і сімейного життя. що Російською Федерацією в м. Макіївка створені такі умови, які унеможливлюють реалізацію нею права на свободу думки та інших політичних прав громадянина України.

Також збройною агресією Російської Федерації їй завдано суттєву майнову шкоду. В наслідок цих дій порушено її права на користування та розпорядження належним їй майном. А саме, вона позбавлена можливості використовувати власне нерухоме майно - квартиру, що належить їй на праві приватної власності. Зазначені обставини також можуть бути підтверджені даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Внаслідок дій Російської Федерації вона позбавлена можливості використовувати свою квартиру у період з вересня 2014 року по квітень 2021 року. Розмір упущеної вигоди розраховується відповідно до судової практики (Справа №463/6863/18, Провадження № 2-о/463/110/18 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79080218) та на підставі розміру середньої місячної вартості оренди однокімнатної квартири в м. Макіївка (вказана квартира знаходиться в Донецько-Макіївській агломерації, на адміністративному кордоні з обласним центром – містом Донецьк, з віддаленістю від центра м. Донецька менше 10 км), з урахуванням періоду за який вона зазнала збитків.

Середня місячна вартість оренди однокімнатної квартири у такому місці становила 6000,00 гривень (врахована вартість оренди аналогічних квартир). Таким чином, у зв`язку із неможливістю здати в оренду належну їй 1/2 однокімнатної квартири та отримувати відповідний дохід, упущена вигода, завдана їй збройною агресією Російської Федерації становить 1/2 х 6000,00 гривень х 80 місяців = 240000,00 грн.

Відповідальність держави Російської Федерації згідно із принципами і нормами міжнародного права за завдану Україні майнову чи немайнову шкоду внаслідок збройної агресії Російської Федерації визначена Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях».

Частиною 6 ст.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» передбачено, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.

Відповідно до постанови Апеляційного суду Львівської області від 26 червня 2018 року (Справа № 463/6863/18, Провадження № 2-о/463/110/18 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79080218), скасовано рішення Личаківського районного суду м. Львова від 18 січня 2018 року. Ухвалено нове рішення, яким встановлено факт, що вимушене переселення громадян України із статусом внутрішньо переміщених осіб, з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини Луганської області.

Згідно з ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Згідно зі ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Частиною 3 ст. 386 ЦК України зазначено, що власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Вищезазначеними нормативно-правовими актами України та чинними судовими рішеннями встановлено, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Луганської та Донецької областей України, внутрішньо переміщені особи фактично позбавлені розпоряджатися власним нерухомим майном, що завдало майнову шкоду у вигляді неотриманих доходів, які могли би реально отримати за обставин, які б не порушували право власності.

З огляду на вищевикладене, та згідно із змістом зазначених норм матеріального права, що визначають майнову шкоду, вона підлягає відшкодуванню в повному обсязі, а саме у розмірах, згідно вищенаведеного розрахунку упущеної вигоди на загальну суму: 240000 грн.

Іншим чинним судовим рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 10 червня 2019 року по справі № 463/640/19 щодо Російської Федерації встановлені аналогічні обставини та стягнуто з неї на користь ВПО моральну шкоду у розмірі 1150000,00 гривень (один мільйон сто п`ятдесят тисяч гривень 00 копійок), що на день подання позову до суду за офіційним курсом НБУ становить 35 000 Євро (тридцять п`ять тисяч Євро).

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (ч. 1 ст. 1167 ЦК України).

У відповідності до вимог ч. 6 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.

Згідно з вимогами ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

При вирішенні вимоги Позивача про компенсацію моральної шкоди суд застосовує практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення Європейського суду з прав людини у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (Article 50), (40/1993/435/514), 28 July 1998), відповідно до якого Турецька Республіка зобов`язана сплатити Позивачу компенсацію, зокрема, й за моральні страждання через незаконну окупацію північної частини Кіпру, де народилась та проживала Позивач, турецькими Збройними Силами.

В рішенні Європейського суду з прав людини зазначено, що внаслідок окупації північної частини території Кіпру Позивач зазнала моральних страждань, які полягали в психологічному стражданні через неможливість проживати на території, де вона народилась та законно мешкала, відчутті страху та безпорадності. Крім того, суд також врахував моральні страждання Позивача через змушене переселення із північної території Кіпру, де вона народилась та законно мешкала до моменту окупації цієї частини Кіпру турецькими Збройними Силами.

Відносно неї саме внаслідок збройної агресії Російської Федерації на частині території Донецької області України було порушено конституційні права, передбачені Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 та Конституцією України, зокрема, право на життя, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на вільний вибір місця проживання громадянина на території своєї країни.

Крім цього, вона тимчасово проживає та зареєстрована у м. Маріуполь, вимушена прилаштовуватися до нових умов життя, шукати додаткові кошти на найм житла, оскільки порушено її законні права. Внаслідок тривалого порушення основоположних прав їй спричинено суттєву моральну шкоду.

Враховуючи наведене вище, триваючий характер порушень прав та законних інтересів, а також зважаючи на практику Європейського суду з прав людини, вона вважає законним обраний нею спосіб стягнення компенсації за завдану моральну шкоду у виді одноразової суми, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені Російською Федерацією.

Заявляючи вимогу щодо розміру такої компенсації за спричинену моральну шкоду, суд виходить із розміру задоволених вимог заявників по аналогічним спорам, що розглядалися Європейським судом з прав людини. Зокрема, згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (Article 50), (40/1993/435/514), 28 July 1998), Турецька Республіка має сплатити Позивачу компенсацію у розмірі 20 000 кіпрських фунтів (станом на 01.01.1998 Європейський Союз при підготовці до запровадження єдиної валюти ЄС - євро, виходив із співвідношення 0,585274 кіпрських фунтів за 1 євро, і таке відношення було актуальним на момент розгляду спору в Європейському суді з прав людини).

З врахуванням характеру, обсягу та тривалості порушень зі сторони Російської Федерації прав, свобод та інтересів ВПО, на підставі чинних нормативно-правових актів та практики Європейського суду з аналогічних питань, моральна шкода нанесена Позивачам у вищезазначених справах визначена українськими судами в сумі 35000,0 євро.

Таким чином, враховуючи вищезазначену судову практику, характер та обсяг завданих їй моральних страждань, істотних порушень її конституційних прав, умисного характеру дій Російської Федерації, вона вважає достатнім розмір компенсації за заподіяну моральну шкоду у розмірі 1172000,00 гривень, яка на день пред`явлення позовної вимоги до суду за офіційним курсом НБУ є еквівалентом 35000,0 Євро.

Для забезпечення захисту порушеного права та досягнення цілей цивільного судочинства, а також дотримання спеціальних для спірних правовідносин норм закону, визначення належного Відповідача у цій справі ґрунтується на таких підставах.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 21 січня 2019 року прийнята до розгляду справа № 265/6582/16-ц про відшкодування шкоди, завданої внаслідок артилерійського обстрілу мікрорайону «Східний» Орджонікідзевського району міста Маріуполя 24 січня 2015 року. Підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтовувала необхідністю вирішення виключної правової проблеми, у тому числі визначення порядку та суб`єкта відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом.

Висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 265/6582/16-ц є таким, що має значення для правозастосовної практики при розгляді даної цивільної справи. Рішення у цих правовідносинах, що є подібними до тих, які є предметом цієї справи.

При розгляді аналогічної цивільної справи № 265/6582/16-ц належним Відповідачем визнані Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України та Державна казначейська служба України.

Крім того, юридичні підстави аналогічної цивільної справи № 265/6582/16-ц відповідають фактичним підставам цієї справи та підтримуються нею як правове обґрунтування позову. Відповідні правові норми взаємопов`язані із обставинами та містять належне правове врегулювання спірних правовідносин, оскільки спрямовані на реальний захист порушених прав громадян України, постраждалих від збройної агресії Російської Федерації.

Згідно із визначенням термінів міжнародного тероризму та антитерористичної операції, наведених у статті 1 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-1У «Про боротьбу з тероризмом» заподіяна їй Російською Федерацією майнова шкода є наслідком акту міжнародного тероризму. Зокрема, зазначеною нормою передбачено, що міжнародний тероризм це здійснювані у світовому чи регіональному масштабі терористичними організаціями, угрупованнями, у тому числі за підтримки державних органів окремих держав, з метою досягнення певних цілей суспільно небезпечні насильницькі діяння, пов`язані з викраденням, захопленням, вбивством ні в чому не винних людей чи загрозою їх життю і здоров`ю, зруйнуванням чи загрозою зруйнування важливих народногосподарських об`єктів, систем життєзабезпечення, комунікацій, застосуванням чи загрозою застосування ядерної, хімічної, біологічної та іншої зброї масового ураження. Також в цій статті визначений термін антитерористична операція як комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності. Місто Макіївка, де знаходиться її майно, включено до переліку населених пунктів, які визнані постановою Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VIII тимчасово окупованими територіями. На цих територіях антитерористична операція як комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на припинення терористичної діяльності та забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності не досягла своєї мети, що призвело до заподіяння їй шкоди.

Таким чином, вищезазначені норми матеріального права корелюють між собою та підлягають застосуванню у вирішені спірних правовідносин. Згідно із висновком Великої Палати Верховного Суду у справі № 265/6582/16-ц правильне правозастосування вищезазначених нормативно-правових актів полягає у відшкодуванні шкоди на підставі Закону України від 20 березня 2003 року № 638-1У «Про боротьбу з тероризмом».

Зокрема, відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом, регламентується спеціальною нормою - статтею 19 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-1У «Про боротьбу з тероризмом». Обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини та до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особі, переходить право вимоги до винної особи. Встановлення осіб, які вчинили терористичний акт, які здійснювали терористичну діяльність, наявність щодо них обвинувального вироку суду, виходячи з системного аналізу статей 1, 11, 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», не є умовою відшкодування шкоди потерпілому.

Отже, належним Відповідачем у цій справі є Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України, а тому, вона вимушена звернутися до суду за захистом своїх прав.

Відповідач Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України подав відзив на позовну заяву (а.с.86-95), в якому зазначив, що відповідно до статті 1 Конвенції з захисту прав людини i основоположних свобод Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією , права i свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції.

Зобов`язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов`язання утриматися від втручання у здійснення гарантованих прав i свобод, а з іншого боку - позитивні зобов`язання вживати для забезпечення таких прав i свобод на своїй території (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЕСПЛ) у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії , рішення ЄСПЛ у «Sargsyan v. Azerbaijan»)

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини i основоположних свобод визначає, що кожна або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Hixто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства i на умовах, передбачених законом i загальними принципами міжнародного права.

Позивачка мотивує вимоги тим, що позбавлена розпоряджатися власним майном, а саме квартирою за адресою: АДРЕСА_2 .

На думку позивачки, згідно з чинним законодавством України та статтею I Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини i основоположних свобод, вона має право на відшкодування шкоди, передбаченою статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

Таку позицію не можна вважати доведеною та обґрунтованою.

Відповідно до статті 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішенням, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів самоврядування, їх посадових i службових ociб при здійсненні ними своїх повноважень.

Проте, в порушення встановленого процесуальним законом обов`язку доведення обставин, позивачка не наводить жодних доказів нездатності держави України підтримувати громадський порядок i безпеку або захищати життя людей.

Тоді як з обставин справи вбачається, що має місце неможливість держави України підтримувати громадський порядок i безпеку або захищати життя в умовах збройної агресії проти України Російської Федерації.

Виконання державою обов`язку забезпечення i захисту прав людини, тобто позитивних зобов`язань, вимагає активного втручання держави в реалізацію прав людини (переважно соціальних, культурних та економічних прав), i в такому випадку порушення прав людини відбуватиметься через активних дій з боку держави, унеможливлюють їх реалізацію.

Обставини справи свідчать про активні дії з боку держави для виконання державою обов`язку щодо забезпечення i захисту прав людини у спірних правовідносинах.

Так, 14.04.2014 Указом Президента України № 405/2014 було введено в дію рішення Ради національної безпеки i оборони України 13 квітня 2014 року «Про невідкладені заходи щодо подолання терористичної загрози i збереження територіальної цілісності України».

Згідно з наказом Антитерористичного центру при безпеки України 07.10.2014 № 33/6/а, Донецька область була визначена районом проведення АТО з 07.04.2014.

Відтак, на виконання та у порядку, передбаченому вищевказаними нормативно -правовими актами, суб`єкти боротьби з тероризмом станом на травень 2017 року здійснювали заходи з проведення антитерористичної у м. Макіївка донецької області.

У преамбулі ЗУ «Про особливості державної політики із забезпечення суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганської області» визначено, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з`єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією, а також за допомогою окупаційної адміністрації Російської Федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні Російській Федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.

Факт військової агресії Російської Федерації проти України було не раз констатовано у:

Зверненні до ООН , Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Парламентської ГУАМ, держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, затвердженому постановою Верховної Ради України 27.01.2015 №129 V-ІІІ.

Заява Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», схвалена постановою Верховної Ради України від 21.04.2015 № 337- V-ІІІ.

Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 2133 (2016) від 12.10.2016.

Крім того, як показують вищевказані звернення Верховної Ради України та Резолюція ПАРЕ, Україною постійно вживалися політичні заходи щодо привернення уваги міжнародних організацій та іноземних держав до яка склалася в країні, з метою отримання політичної та іншої допомоги для її вирішення.

Також, Україна неодноразово брала участь у проведенні переговорів у Мінську (5 вересня 2014 року, 19 вересня 2014 року, а також у подальшому) за участю представників іноземних держав, а також представників самопроголошених республік.

Разом з цим, зважаючи на широкомасштабну терористичну діяльність сепаратистів, підтримуваних Російською Федерацією, Україна не мала об`єктивної можливості уникнути втрати контролю над частиною території України, зокрема, i над територією міста Макіївки Донецької області.

Відтак, неможливість забезпечення прав i свобод громадянина у м. Макіївка Донецької області не може бути достатнім свідченням неналежного виконання Державою свого позитивного обов`язку стосовно гарантування права на майно, визначеного статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Таким чином, доводи про порушення державою позитивних зобов`язань не мають й об`єктивного підтвердження.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22.09.2020 по справі № 910/378/19 прийнята постанова у подібних правовідносинах, зокрема щодо застосування статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статті 1177 Цивільного кодексу України.

Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові дійшла до висновку:

«6.10. За частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

6.11. Водночас статтею 1177 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.

6.20. Тобто, визначаючи підстави звернення з позовом, позивач висунув позитивні очікування щодо зобов`язань держави, які полягають, на думку позивача, в отриманні за рахунок держави компенсації (шкоди), яку позивач визначив як шкоду, заподіяну у період проведення АТО, незважаючи на те, що майно, вартість якого просить відшкодувати позивач, викрадено невідомими особами і за вказаним фактом здійснюється кримінальне провадження, а страхові відшкодування, за встановленими судами обставинами, не підлягають виплаті за відсутності страхового випадку.

6.27. Однак положення статті 1177 ЦК України встановлюють порядок відшкодування шкоди, завданої саме фізичній особі, і не можуть за аналогією застосовуватися до відносин щодо відшкодування шкоди, завданої злочином юридичній особі. Також передбачена цими нормами компенсація не може розглядатися як перекладання на державу майнової відповідальності винної особи за рахунок її відповідного обов`язку та не є тотожною такій майновій відповідальності.

7.8. Реалізація передбаченого у статті 19 Закону № 638-IV права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.

7.9. Законодавчий акт, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної викраденням майна на території проведення АТО, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами.

7.10. Також положення Закону не свідчать про наявність у держави обов`язку відшкодувати завдану шкоду внаслідок пошкодження/руйнування усіх таких об`єктів нерухомого майна незалежно від їх цільового призначення (комерційна, промислова, житлова нерухомість, тощо) замість винної особи у розмірі реальної вартості такого об`єкта чи майна, або вартості його відновлення.

7.11. Отже, передбачене у статті 19 Закону № 638-IV право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України відшкодування за викрадене у період проведення АТО майно.

7.14. Разом з тим доводи позивача щодо порушення державою позитивних зобов`язань щодо визначення порядку відшкодування за рахунок Державного бюджету шкоди, заподіяної викраденням майна на території проведення АТО, не знайшли обґрунтованого й об`єктивного підтвердження та не є застосовними у цих правовідносинах.

8.3. Разом з тим, враховуючи предмет та підстави поданого позову, Велика Палата Верховного Суду вважає, що підставою для відмови у задоволенні позову має стати те, що доводи позивача щодо порушення державою позитивних зобов`язань не знайшли обґрунтованого й об`єктивного підтвердження та не є застосовними у цих правовідносинах, підстав для висновку про те, що заявлена позивачем вартість шкоди має ґрунтуватися на відшкодуванні реальної вартості пошкодженого (викраденого) майна, також відсутні.

За приписами ч.4 ст. 263 ЦПК України при i застосуванні норми права до суд враховує висновки щодо застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Враховуючи вищевикладене, наголошує про відсутність порушення державою позитивних зобов`язань у спірних правовідносинах що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Щодо необґрунтованого визначення відповідача у справі.

Згідно з ч.4 ст. 58 ЦПК України держава, територіальна громада бере участь у справі через відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції від імені якого діє його керівник або представник.

У позові визначено, що відповідач у справі - Держава Україна в особі КМУ.

Вважає, що позивачем не обґрунтовано, які саме дії або бездіяльність держави в особі КМУ, виходячи з його повноважень, призвели до порушення права позивача на мирне володіння майном, визначене статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини i основоположних свобод.

Статтею 170 кодексу України встановлено, що Держава набуває i здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Виходячи з компетенції КМУ його діяльність передбачає тільки прийняття підзаконних нормативних актів, обов`язкових для виконання.

Статті 113 та 117 України визначають, що КМУ є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який в межах своєї компетенції видає постанови i розпорядження, які є обов`язковими до виконання.

Відповідно до статей З, 49, 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», який визначає організацію, повноваження i порядок діяльності КМУ, Кабінет Міністрів України є колегіальним органом i шляхом голосування приймає рішення після обговорення питань на його засіданнях. Проекти актів КМУ готуються i вносяться на розгляд КМУ міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, місцевими державними адміністраціями.

У статті 19 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» визначено, що діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров`я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв`язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

Згідно зi статтею 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» визначено, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Таким чином, Кабінету Міністрів України, як центральний орган виконавчої влади в Україні спрямовує діяльність на забезпечення внутрішньої країни, шляхом видання підзаконних нормативних актів на виконання законів України та Конституції України.

Вказані повноваження Кабінет Міністрів України, аж нi як не передбачають участь у проведенні спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористичної терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності, тобто незабезпечення проведення яких призвело до порушення прав позивача.

За приписами ст. 17 Конституції України, Оборона України, захист її суверенітету територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Забезпечення державної безпеки i захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація i порядок діяльності яких визначаються законом.

А відтак, Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України не являється суб`єктом, який порушив права позивача. В матеріалах справи відсутні належні, достатні та допустимі докази протилежного.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 30.01.2019 у справі № 552/6381/17 встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. За результатами розгляду справи, суд відмовляє у позові до неналежного відповідача.

Посилання позивача на правову позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04.09.2019 по справі № 265/6582/16-ц є необґрунтованим, адже у справі № 265/6582/16-ц спірні правовідносини стосуються відшкодування реальних збитків, а не упущеної вигоди як у справі №233/2082/21, що впливає на застосування норм матеріального права, а також на зміст правовідносин. Отже, правовідносини у вказаних справах не можна вважати подібними.

За таких обставин, визначення у справі Державу Україна в особі Кабінету Міністрів України є необґрунтованим.

Щодо безпідставності тверджень позивача про завдання йому матеріальної шкоди.

В позовній заяві позивач зазначає про заподіяну матеріальну шкоду та обґрунтовує свою позицію положеннями п. 2 ч. 2 ст. 22 ЦК України , відповідно якої збитків відноситься доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).

Таким чином, позивач зазначає, що йому було заподіяно матеріальні збитки у вигляді не отримання доходів, які б особа могла реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).

Розмір матеріальної шкоди у вигляді не отриманої вигоди позивач визначає в розмірі 240 000,00 грн., тобто прирівнює матеріальну шкоду до суми можливої плати за надання квартири, яка належить позивачу, в оренду.

При цьому у позові не доведено взагалі можливість надання квартири в оренду (її технічний стан, наявність меблів, технічна оснащеність тощо).

У позові не обґрунтовано i середньомісячний розмір орендної плати зам період, коли позивач на її думку зазнала збитки.

Вважає , що такий розмір взагалі не можливо визначити на тимчасово України. Посилання позивача на обставини, які встановлені судом у справі №463/640/19 не мають підстав, адже у вказаній справі учасниками в справі булі інші громадяни України та Російська федерація.

Вищезазначене свідчить про те, що позовні вимоги про відшкодування шкоди у розмірі 240000, 00 грн є безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Щодо строку звернення позивача до суду.

Статтею 257 кодексу України встановлено, що загальна позовна встановлюється тривалістю у три роки. А статтею 261 цього ж кодексу встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позивач у позові вказує, що позбавлена можливості використовувати квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , з вересня 2014 року, та розраховує розмір відшкодування саме з цієї дати.

З огляду на вказані положення законодавства України позивач мала звернутися до суду з захистом свого права або інтересу щодо відшкодування шкоди протягом трьох років з дня порушення її права розпоряджатися житлом, тобто перебіг строку позовної давності починається з 1 жовтня 2014 року.

Отже, позов поданий до суду з пропущенням строку позовної давності. Наслідками пропущення строку позовної давності є відмова у задоволенні позову (частина четверта ст. 267 ЦК України)

За приписами частини третьої ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовуються судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Щодо вимог позивача про відшкодування йому моральної шкоди.

Статтею 23 ЦК України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частин 2- 5 цієї статі моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів . Моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

За приписами статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт ; в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.l995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння і її заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, їм підтверджується акт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в який матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих i виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Кабінет Міністрів України стверджує, що позовна заява та додані до не матеріали не містять будь-яких належних, допустимих, достовірних, достатніх доказів на підтвердження завдання позивачеві моральної шкоди Державою України в особі КМУ.

Позивач не доводить наявність моральної шкоди, не обґрунтовує розмір заявленої до стягнення суми, не доводить наявність причино-наслідкового зв`язку між діями відповідача за шкодою.

Враховуючи відсутність трьох обов`язкових умов для застосування юридичної відповідальності у формі відшкодування шкоди, а також не доведеність факту завдання позивачу моральної шкоди Державою Україна в особі КМУ вважає, що позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди не підлягають задоволенню. Тому просив у задоволенні позовних вимог відмовити, застосувати позовну давність.

Відповідач Державна казначейська служба України подав відзив на позовну заяву (а.с. 117-119), в зазначив, що позивачем визначено розмір майнової шкоди в розмірі 240 000,00 грн. та моральної шкоди у розмірі 1 172 000,00 грн. з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України.

Вимоги позивача, викладені у позовній заяві, не визнаються ним повністю з таких підстав. Відповідно до ст.43 Бюджетного кодексу України, при виконанні державного і місцевих бюджетів застосовується казначейське обслуговування бюджетних коштів. Казначейство України забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку, відкритого у Національному Банку України. Згідно з Положенням про Державну казначейську службу України, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 № 215, відповідно до якого – Державна казначейська служба України (далі - Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів, Казначейство є юридичною особою публічного права, має самостійний баланс, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, власні бланки, рахунки в Казначействі і банках. Повноваження на здійснення представництва Держави в судах не передбачені.

Дійсно статтею 56 Конституції України визнається право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними свої повноважень.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну та майнову шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 Цивільного кодексу Украйни, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. Відповідно до п. 5 ППВСУ №4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди підлягають: наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Шкода – це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам. Закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Причинний зв`язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв`язок протиправної поведінки та шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода – наслідком.

Отже позивач повинен довести протиправність поведінки відповідача, і наявність самої моральної шкоди та причинний зв`язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою. Казначейство вважає, що в силу вимог ст.ст. 10, 60, 212 ЦПК України позивач не довів причинно-наслідковий зв`язок між діями заподіювача та шкодою, на яку він посилається та не є безумовною підставою для відшкодування моральної шкоди і не підтверджені доказами.

У позовній заяві позивач поклав відповідальність та виклав свої претензії до Російської Федерації. Отже, виникає непорозуміння, чому саме Казначейство повинно виступати в якості відповідача. Адже в постановах судів на аналогічні позови, які суди задовольнили у справах №752/11084/19, №752/11085/19, №463/640/19 та у інших, на які посилається в позовній заяві ОСОБА_1 , відповідачем визнана зовсім інша сторона. А по справі №265/6582/16-ц, в якій відповідачами виступали Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України та Державна казначейська служба України, на яку посилається позивачка, позов залишено без задоволення. Оскільки прямих позовних вимог до Державної казначейської служби України в позовній заяві не викладено та наведені факти не торкаються безпосередньо діяльності Державної казначейської служби України, вважає, що Казначейство не може виступати в цій справі відповідачем, а тому просив відмовити у задоволенні позову.

Позивачка подала відповідь на відзив (а.с.109-112), в якій зазначила таке. Згідно із висновком Великої Палати Верховного Суду у справі № 265/6582/16-ц правильне правозастосування вищезазначених нормативно-правових актів полягає у відшкодування шкоди на підставі Закону України від 20 березня 2003 року № 638-1У «Про боротьбу з тероризмом». Таким чином, Верховним Судом роз`яснено, що норми права, які містяться у вищенаведеному законі с спеціальними у правовідносинах між сторонами вищевказаних справ.

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону i з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.

Тобто, обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від ii вини та до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особі, переходить право вимоги до винної особи.

Відповідно до частини 4 ст. 58 ЦПК України, Держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник або представник, тобто свою цивільну процесуальну правосуб`єктність держава реалізує через відповідні органи державної влади за допомогою особливого інституту процесуального представництва держави.

Механізм представництва держави зумовлюється її внутрішньою побудовою: у цивільних відносинах носієм цивільних прав та обов`язків є держава, а виразником державного (публічного) інтересу правомочні та зобов`язані особи. Виступаючи стороною у цивільній справи, держава є носієм цивільних процесуальних прав та обоз яків, у той час як виразником інтересів держави в суді та безпосередніми учасниками відповідних правовідносин виступають уповноважені державою суб`єкти – органи державної влади, організації, посадові особи, якими держава делегує свої права та обов`язки, що закріплюються у відповідних нормативно-правових документах.

Відповідно до ст. 1 ЗУ від 27.02.2014 № 794-ІІ «Про Кабінет Міністрів України» КМУ (Уряд України) входить до системи органів державної влади України та є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Згідно ст. 4 ЗУ від 20.03.2003 № 638-ІV « Про боротьбу з тероризмом» саме КМУ у межах його компетентності здійснюється організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами.

Решта суб`єктів боротьби з тероризмом, які зазначені в ст. 4 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом», є лише суб`єктами, які безпосередньо у межах своєї компетенції здійснюють боротьбу з тероризмом.

Разом з тим, відповідно до ст. 43 Бюджетного кодексу України безпосереднє обслуговування державного бюджету здійснюється Державною казначейською службою України i саме тому відповідачем у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави повинні виступати i представники Державної казначейської служби України.

Саме така правова позиція викладена в п. 28 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних i кримінальних справ від 07.02.2014 № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових справах», що роз`яснює подібні за змістом відносини.

Крім того, у рішенні від 8 січня 2004 року у справі Айдер та інші проти Туреччини (Ayder and Others v. Turkey) Європейський суд з прав людини вказав, що відповідальність держави носить абсолютний характер i мас об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику (social risk). Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених oci6 або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок i безпеку або захищати життя людей i власність (п. 70). При цьому, на думку ЄСПЛ, відсутність об`єктивного незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди є самостійною підставою відповідальності держави за дії своїх органів та їх посадових осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини ґрунтується на ствердженні про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир ї порядок i витікаючи з неї особисту i майнову безпеку людей, що знаходяться під iї юрисдикцією. Тому порушення громадського миру i порядку, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду. Причому причиною настання шкоди можуть бути будь-які обставини: не тільки теракти, але i, наприклад, масові заворушення. Таким чином, для виникнення обов`язку держави з відшкодування шкоди не має значення, виходила насильницька дія від посадових осіб держави, або терористів, або невстановлених осіб.

Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України (п.3, 9) № 4 від 31.03.95 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема, в моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначаться судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості ix реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимогу розумності і справедливості.

Так, чинним рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 10 червня 2019 року по справі № 463/640/19 щодо Відповідача встановлені аналогічні обставини та стягнуто з нього на користь BПO майнову та моральну шкоду у розмірі 1150000,00 грн (один мільйон сто п`ятдесят тисяч гривень 00 копійок), що на день подання позову до суду за офіційним курсом НБУ становить 35 000 Євро (тридцять п ять тисяч Євро).

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (ч. 1 ст.1167 ЦК України).

У відповідності до вимог ч. 6 ст. 5 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.

Згідно з вимогами ст. 23 ЦК України, ocoбa мас право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів iї сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням ii майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого aбo позбавлення його можливості ix реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та пов`язана з розміром цього відшкодування.

Статтею 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду прав людини» передбачено, що суду застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

При вирішенні вимоги Позивача про компенсацію моральної шкоди суд застосовує практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення Європейського суду з прав людини у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v.TURKEY(Article50), (40/1993/435/514), 28 July 1998), відповідно до якого Турецька Республіка зобов`язана сплатити позивачу компенсацію, зокрема, й за моральні страждання через незаконну окупацію північної частини Kiпpy, де народилась та проживала позивач, турецькими Збройними Силами.

В рішенні Європейського суду з прав людини зазначено, що внаслідок окупації північної частини території Кіпру Позивач зазнала моральних страждань, які полягали в психологічному стражданні через неможливість проживати на території, де вона народилась та законно мешкала, відчутті страху та безпорадності. Крім того, суд також врахував моральні страждання Позивача через змушене переселення із північної території Кіпру, де вона народилась та законно мешкала до моменту окупації цієї частини Кіпру турецькими Збройними Силами.

Відносно неї саме внаслідок збройної агресії Російської Федерації на частині території Донецької області України було порушено конституційні права, передбачені Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 та Конституцією України, зокрема, право на життя, право на свободу та повагу до честі i гідності, право на свободу i oco6ucтy недоторканість, право на повагу до приватного i сімейного життя, право на вільний вибір місця проживання громадянина на території своєї країни.

Крім цього, вона тимчасово проживає та зареєстрована у м. Маріуполь, вимушена прилаштовуватися до нових умов життя, шукати додатковий заробіток на найм житла, оскільки порушено її законні права. Внаслідок тривалого порушення основоположних прав їй спричинено суттєву моральну шкоду.

Враховуючи наведене вище, триваючий характер порушень прав та законних інтересів, а також зважаючи та практику Європейського суду з прав людини, вона вважає законним обраний ним спосіб стягнення компенсації за завдану моральну шкоду у виді одноразової суми, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені Російською Федерацією.

Заявляючи вимогу щодо розміру такої компенсації за спричинену моральну шкоду, суд виходять із розміру задоволених вимог заявників по аналогічним спорам, що розглядалися Європейським судом з прав людини. Зокрема, згідно із рішенням Європейського суду з прав людини у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (Article 50), (40/1993/435/514), 28 July 1998), Турецька Республіка мас сплатити позивачу компенсацію у розмірі 20 000 кіпрських фунтів (станом на 01.01.1998 Європейський Союз при підготовці до запровадження єдиної валюти CC - євро, виходив із співвідношення 0,585274 кіпрських фунтів за 1 євро, i таке відношення було актуальним на момент розгляду спору в Європейському суді з прав людини.

З врахуванням характеру, обсягу та тривалості порушень зі сторони Російської Федерації прав, свобод та інтересів BПO, на підставі чинних нормативно-правових актів та практики Європейського суду з аналогічних питань, моральна шкода нанесена позивачам у вищезазначених справах визначена українськими судами в сумі 35000,0 євро.

Таким чином, враховуючи характер та обсяг завданих їй моральних страждань, істотних порушень її конституційних прав, умисного характеру дій Російської Федерації, вона вважає достатнім розмір компенсації за заподіяну моральну шкоду у розмірі 1172000,00 грн, яка на день пред`явлення позовної вимоги до суду за офіційним курсом НБУ є еквівалентом 35000,0 Євро.

Для забезпечення захисту порушеного права та досягнення цілей цивільного судочинства, а також для отримання спеціальних для спірних правовідносин норм, визначення належного відповідача у цій справі ґрунтується на підставах, які зазначені в позовній заяві.

Заперечення відповідача не подані.

Ухвалою судді Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 11 серпня 2021 року відкрито провадження у цій справі, справу призначено до підготовчого засідання (а.с.36).

Ухвалою Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 20 вересня 2021 року заяву про внесення уточнень до позовної заяви та уточнену позовну заяву від 26.08.2021 повернуто позивачці (а.с.135 ).

Ухвалою Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 05 листопада 2021 року підготовче провадження закрито, справу призначено до судового розгляду (а.с.187).

Ухвалою Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 19 листопада 2021 року витребувано з Державної прикордонної служби України інформацію щодо перетинання позивачкою Державного кордону України, в т.ч. лінії розмежування, у період з вересня 2014 року по квітень 2021 (а.с.193).

Позивачка ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилася, надавши суду заяву про розгляд справи у її відсутність.

Представники відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у судовому засіданні позов ОСОБА_1 не визнали з підстав, наведених у відзивах на позовну заяві, просили відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Прокурор Рябіченко О. О. у судовому засіданні підтримала позиції представника КМУ та Казначейської служби, просила відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Дослідивши всі обставини у справі та перевіривши їх доказами, суд прийшов до таких висновків.

Судом установлено, що позивачою у цій справі є громадянка України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка відповідно до копії дублікату довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № 4020 від 04.05.2017, перемістилася з АДРЕСА_2 до АДРЕСА_3 (а.с.6).

Позивачка є власницею Ѕ частки квартири АДРЕСА_2 , що підтверджується копією свідоцтва про право власності на житло від 30.12.2004, копією Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 6402968 від 03.02.2005 (а.с.7-10).

Пред`являючи позов про відшкодування матеріальної та моральної шкоди Державною Україна, позивачка посилається на те, що внаслідок збройної Російської Федерації проти України, вона була вимушена у квітня 2014 року залишити окуповану частину території Донецької області та переселитися у м. Маріуполь Донецької області, де мешкає за адресою: АДРЕСА_3 по теперішній час. Внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та її вимушеного переселення із окупованої частини території Донецької області, де у неї була частка своєї квартири та усталений побут, їй завдана матеріальна та моральна шкода. Діями Російської Федерації щодо України, а саме збройною окупацією частини території Донецької області вона позбавлена можливості користування та розпорядження належним їй майном та використовувати належну їй нерухомість. Крім того, їй завдана моральна шкода, яка спричинена втратою права розпоряджатися та користуватися належним їй нерухомим майном, можливістю проживати в рідному місті. Обов`язок по відшкодуванню, спричиненої шкоди позивачка вважає необхідним покласти на Державу Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд прийшов до таких висновків.

Відповідно до статті 1 Конвенції з захисту прав людини i основоположних свобод, Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права i свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції.

Зобов`язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов`язання утриматися від втручання у здійснення гарантованих прав i свобод, а з іншого боку - позитивні зобов`язання вживати для забезпечення таких прав i свобод на своїй території (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЕСПЛ) у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії , рішення ЄСПЛ у «Sargsyan v. Azerbaijan»).

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини i основоположних свобод визначає, що кожна або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Hixто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства i на умовах, передбачених законом i загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішенням, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів самоврядування, їх посадових i службових ociб при здійсненні ними своїх повноважень.

Проте, в порушення вимог ст. 81 ЦПК України, позивачкою суду не надано жодних доказів нездатності держави України підтримувати громадський порядок i безпеку або захищати життя людей.

В цьому випадку не є спірною неможливість держави України підтримувати громадський порядок i безпеку або захищати життя в умовах збройної агресії проти України Російської Федерації.

Виконання державою обов`язку забезпечення i захисту прав людини, тобто позитивних зобов`язань, вимагає активного втручання держави в реалізацію прав людини (переважно соціальних, культурних та економічних прав), i в такому випадку порушення прав людини відбуватиметься через активних дій з боку держави, унеможливлюють їх реалізацію.

Загальновідомими є факти про активні дії з боку держави для виконання державоюобов`язку щодо забезпечення i захисту прав людини у спірних правовідносинах.

Так, 14.04.2014 Указом Президента України № 405/2014 було введено в дію рішення Ради національної безпеки i оборони України 13 квітня 2014 року «Про невідкладені заходи щодо подолання терористичної загрози i збереження територіальної цілісності України».

Згідно з наказом Антитерористичного центру при безпеки України 07.10.2014 № 33/6/а, Донецька область була визначена районом проведення АТО з 07.04.2014.

Відтак, на виконання та у порядку, передбаченому вищевказаними нормативно - правовими актами, суб`єкти боротьби з тероризмом станом на травень 2014 року здійснювали заходи з проведення антитерористичної у м. Макіївка Донецької області.

У преамбулі Закону України від 18.01.2018 № 2268-УШ «Про особливості державної політики із забезпечення суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганської області» визначено, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з`єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією, а також за допомогою окупаційної адміністрації Російської Федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні Російській Федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.

Відповідно до ст. 2 цього Закону, за фізичними особами незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального правового статусу та за юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходяться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, якщо таке майно набуте відповідно до законів України.

Статтею 7 цього Закону визначено, що Російська Федерація як держава – окупант відповідно до 1У Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї; Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18.10.1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захист жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол 1) від 08 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.

Факт військової агресії Російської Федерації проти України було не раз констатовано у:

Зверненні до ООН, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Парламентської ГУАМ, держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, затвердженому постановою Верховної Ради України 27.01.2015 №129 V-ІІІ.

Заява Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», схвалена постановою Верховної Ради України від 21.04.2015 № 337- V-ІІІ.

12 жовтня 2016 року ПАРЄ також ухвалила Резолюцію 2133 (2016) «Засоби правового захисту у випадках порушень прав людини на українських територіях, непідконтрольних українській владі». Резолюція ПАРЄ 2133 (2016) - перший міжнародний документ, який визнав Російську Федерацію стороною конфлікту та застосував для цього термін «ефективний контроль». У документі чітко визначено, що «…анексія Криму Російською Федерацією та військова інтервенція російських збройних сил на сході України є порушенням міжнародного права та принципів, які відстоює Рада Європи». Відзначається, що і в Криму, і в зоні конфлікту на Донбасі, мали місце і досі мають місце серйозні порушення прав людини. Відповідно до міжнародного права Російська Федерація, яка де факто здійснює контроль над цими територіями, несе відповідальність за захист їхнього населення. Росія, таким чином, повинна гарантувати дотримання прав людини всім жителям Криму та “ДНР” і “ЛНР”.

Крім того, з вищевказаних звернень Верховної Ради України та Резолюції ПАРЕ вбачається, що Україною постійно вживалися політичні заходи щодо привернення уваги міжнародних організацій та іноземних держав до ситуації, яка склалася в країні, з метою отримання політичної та іншої допомоги для її вирішення.

Також, Україна неодноразово брала участь у проведенні переговорів у Мінську (5 вересня 2014 року, 19 вересня 2014 року, а також у подальшому) за участю представників іноземних держав, а також представників самопроголошених республік.

Разом з цим, зважаючи на широкомасштабну терористичну діяльність сепаратистів, підтримуваних Російською Федерацією, Україна не мала об`єктивної можливості уникнути втрати контролю над частиною території України, зокрема, i над територією міста Макіївки Донецької області.

Відтак, неможливість забезпечення прав i свобод людини у м. Макіївка Донецької області не може бути достатнім свідченням неналежного виконання Державою Україна свого позитивного обов`язку стосовно гарантування права на майно, визначеного статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Таким чином, доводи позивачки ОСОБА_1 про порушення державою позитивних зобов`язань не мають об`єктивного підтвердження.