Рішення № 101835878, 13.12.2021, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 грудня 2021 р. Справа№200/14621/21

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Кравченко Т.О.,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Донецькій області про визнання бездіяльності протиправною, стягнення компенсації за невикористані дні додаткової відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

встановив:

29 жовтня 2021 року до Донецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління Національної поліції в Донецькій області (далі - відповідач, ГУНП в області), надісланий на адресу суду 26 жовтня 2021 року, в якому позивач просив:

- визнати протиправною бездіяльність ГУНП в області щодо не проведення з ОСОБА_1 при його звільненні зі служби в поліції в 2017 року в повному обсязі розрахунку, що полягає в не нарахуванні та невиплаті грошової компенсації за невикористані дні додаткової щорічної оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій за 2016-2017 роки у кількості 28 діб;

- стягнути з ГУНП в області на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову щорічну відпустку як учаснику бойових дій за 2016-2017 роки, у кількості 28 діб, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення - 01 листопада 2017 року в сумі 8 864,24 грн;

- стягнути з ГУНП в області на користь ОСОБА_1 кошти за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 01 листопада 2017 року, станом на дату постановлення рішення по суті спору, виходячи з середньоденного розміру його грошового забезпечення на день звільнення зі служби в поліції та діб фактичної затримки.

Заяви, клопотання учасників справи. Процесуальні дії у справі.

03 листопада 2021 року суд постановив ухвалу про прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі; вирішив розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні); встановив строк для подання заяв по суті справи; витребував у відповідача докази.

Про прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі сторони повідомлені в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС).

29 листопада 2021 року до суду надійшов відзив на позовну заяву.

01 грудня 2021 року до суду надійшла відповідь на відзив на позовну заяву.

З клопотанням про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін учасники справи до суду не зверталися, а тому на підставі ч. 5 ст. 260 КАС справа розглянута в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до ч. 8 ст. 262 КАС при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що 01 листопада 2017 року він був звільнений зі служби в Національній поліції. У зв`язку з цим у відповідача виник обов`язок провести з ним повний розрахунок з виплатою всіх належних сум.

Позивач доводить, що при звільненні ГУНП в області не виплатило йому компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016-2017 роки. Як наслідок, він має право на стягнення цієї компенсації, а також право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Вважаючи бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Відповідач позов не визнав, надав відзив на позовну заяву.

Доводив, що у спірних правовідносинах діяв в межах повноважень, в порядку та способом, що визначені законодавством.

Наголошував, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню спеціальне законодавство, яким врегульовано питання виплати грошового забезпечення поліцейським.

Стверджував, що додаткова відпустка учасникам бойових дій не належить до категорії щорічних, тому на неї не поширюються норми, передбачені для щорічних відпусток (ст. ст. 10-12 Закону України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР)).

Така відпустка, на відміну від щорічної, надається незалежно від відпрацьованого в році часу один раз впродовж календарного року на підставі заяви працівника. Невикористана у поточному році відпустка на наступний рік не переноситься. Право на неї працівник може реалізувати протягом календарного року, конкретний період та черговість її надання визначається за погодженням між працівником та роботодавцем.

Відповідач стверджував, що компенсація за невикористані дні додаткової відпустки відповідно до Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551) (крім осіб, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи) законодавством не передбачена (аналогічний висновок викладений в постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 545/1881/16).

Згідно з обліками Управління кадрового забезпечення ГУНП в області ОСОБА_1 додаткову відпустку як учасник бойових дій за 2016-2017 роки не використовував. Рапортів про надання йому цієї відпустки до підрозділів кадрового забезпечення не надходили.

Відповідач вважає, що у 2017 році позивач мав скористатися правом на цю відпустку в разі працевлаштування за новим місцем роботи і у випадку реалізації такого права стягнення грошової компенсації з ГУНП в області також суперечитиме законодавству.

Крім того, спеціальним законодавством не передбачена компенсація поліцейським невикористаних днів додаткової відпустки учасникам бойових дій.

Таким чином, вимоги ОСОБА_1 про стягнення компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки учасникам бойових дій є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є похідною від вимоги про стягнення компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки учасникам бойових дій, а тому також не підлягає задоволенню.

На цих підставах відповідач просив відмовити в позові.

У відповіді на відзив на позовну заяву позивач зазначив, що в ч. 10 ст. 93 Закону України від 02 липня 2015 року № 580-VІІІ «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580) та ч. 8 ст. 8 розділу ІІІ Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 квітня 2016 року № 260, йдеться про «невикористану в році звільнення відпустку без вказівки на її вид (основна чи додаткова) (постанова Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 805/5111/15-а).

Позивач стверджував, що після звільнення з поліції не працевлаштовувався на нове місце роботи.

З огляду на викладене позивач наполягав на задоволенні позовних вимог.

Правом заперечення відповідач не скористався.

Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. Докази відхилені судом, та мотиви їх відхилення.

На виконання вимог ст. 90 КАС суд оцінив докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні; оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, виходячи з того, що жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 77 КАС кожна особа повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

За правилами абз. 1 ч. 2 ст. 77 КАС в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З`ясовуючи чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, якими доказами вони підтверджуються, а також чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, суд встановив таке.

Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що встановлено на підставі паспорта громадянина України НОМЕР_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 .

Рішенням комісії Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій працівників органів внутрішніх справ України від 15 квітня 2016 року № 6/І/V/362 ОСОБА_1 був наданий статус учасника бойових дій.

Позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, що підтверджено посвідченням серії НОМЕР_3 , виданим ГУНП в області 26 червня 2016 року.

Відповідач - Головне управління Національної поліції в Донецькій області (ідентифікаційний код: 40109058) зареєстроване як юридична особа 07 листопада 2015 року, про що до Єдиного держаного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесений відповідний запис.

Як свідчить послужний список № 0112934, ОСОБА_1 проходив службу в органах Національної поліції України в період з 07 листопада 2015 року по 01 листопада 2017 року.

Наказом ГУНП в області від 31 жовтня 2017 року № 530о/с «По особовому складу» відповідно до розділу VІІ Закону № 580 майор поліції ОСОБА_1 , дільничний офіцер поліції сектору превенції Торецького відділення поліції Бахмутського відділу поліції, був звільнений зі служби в поліції з 01 листопада 2017 року за п. 7 ч. 1 ст. 77 (за власним бажанням).

У зв`язку зі звільненням позивача у відповідача виник обов`язок провести з ним повний розрахунок.

Так, в листопаді 2017 року ОСОБА_1 було нараховано:

- грошове забезпечення за період з 01 листопада 2017 року по 01 листопада 2017 року (1 доба) в сумі 316,58 грн;

- грошову компенсацію за невикористану відпустку за 2017 рік (8 діб) в сумі 2 968,72 грн;

- винагороду за безпосередню участь в АТО за період з 01 жовтня 2017 року по 31 жовтня 2017 року в сумі 619,35 грн.

З відрахуванням податків та інших обов`язкових платежів на рахунок позивача, відкритий в АТ «Ощадбанк», ГУНП в області перерахувало кошти в сумі 3 904,65 грн, що підтверджено платіжним дорученням від 28 листопада 2017 року № 5737 та відомістю на виплату грошового забезпечення за листопад 2017 року.

В грудні 2017 року позивачу було нараховано:

- одноразову грошову допомогу при звільненні в сумі 59 358,75 грн;

- винагороду за безпосередню участь в АТО за період з 01 листопада 2017 року по 01 листопада 2017 року в сумі 40,00 грн.

З відрахуванням податків та інших обов`язкових платежів на рахунок позивача, відкритий в АТ «Ощадбанк», ГУНП в області перерахувало кошти в сумі 58 468,37 грн (платіжне доручення від 21 грудня 2017 року № 6581, відомість на виплату грошового забезпечення за грудень 2017 року) та в сумі 40,00 грн (платіжне доручення від 22 грудня 2017 року № 6611, відомість на виплату грошового забезпечення за грудень 2017 року).

Ці обставини підтверджені довідкою Управління фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку ГУНП в області від 17 листопада 2021 року № 1673.

Станом на 01 листопада 2017 року, тобто на день звільнення зі служби, грошове забезпечення ОСОБА_1 становило 9 497,40 грн (316,58 грн за фактично відпрацьований час), в тому числі посадовий оклад за посадою «дільничний офіцер поліції» - 2 400,00 грн (80,00 грн за фактично відпрацьований час), оклад за спеціальне звання «майор поліції» - 2 000,00 грн (66,67 грн за фактично відпрацьований час), надбавка за стаж служби (50%) - 2 200,00 грн (73,33 грн за фактично відпрацьований час), премія (43,9%) - 2 897,40 грн (96,58 грн за фактично відпрацьований час), що підтверджено довідкою Управління фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку ГУНП в області від 17 листопада 2021 року № 1671.

З приводу використання ОСОБА_1 додаткової відпустки учасникам бойових дій в 2016-2017 роках суд встановив таке.

Сторони визнають факт того, що позивач не використав додаткову відпустку учасниками бойових дій за цей період.

Зокрема, згідно з обліками кадрового забезпечення ОСОБА_1 додаткову відпустку як учасник бойових дій за 2016-2017 роки не використовував. Рапорти останнього щодо надання додаткових відпусток як учаснику бойових дій за вказаний період до підрозділів кадрового забезпечення не надходило, про що свідчить довідка Управління кадрового забезпечення ГУНП в області від 17 листопада 2021 року № 4549/12/03-2021.

Наказ ГУНП в області від 31 жовтня 2017 року № 530о/с «По особовому складу» не передбачав виплату ОСОБА_1 компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки учасникам бойових дій.

Грошова компенсація за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій за 2016-2017 роки ОСОБА_1 не була нарахована та не виплачувалась, що підтверджено довідкою Управління фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку ГУНП в області від 17 листопада 2021 року № 1672.

26 серпня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до ГУНП в області з заявою, в якій, серед іншого, просив:

- зазначити правові підстави для позбавлення його можливості за час проходження служби в Торецькому відділенні поліції Бахмутського відділу поліції ГУНП в області в 2016 та 2017 роках використати додаткову відпуску учасникам бойових дій;

- підтвердити чи спростувати факт невикористання ним додаткової відпустки учасникам бойових дій за 2016-2017 роки;

- провести розрахунок та виплатити йому компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки учасникам бойових дій за 2016-2017 роки, виходячи з його грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби.

У відповідь на звернення позивача листом від 09 вересня 2021 року № Ш-173/20/20-2021 Управління фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку ГУНП в області повідомило, що додаткову відпустку як учасник бойових дій за 2016-2017 роки він не використовував; з рапортами про надання додаткової відпустки як учаснику бойових дій за вказаний період не звертався; нарахування та виплату грошової компенсації учасниками бойових дій за невикористану додаткову відпустку законодавство не передбачає.

Докази нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації на невикористані календарні дні додаткової відпустки учасникам бойових дій на час розгляду справи суду не надані.

Будь-які інші докази щодо предмета доказування учасники справи не надали.

Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Висновки суду по суті позовних вимог.

Щодо вимог позивача в частині, яка стосується виплати компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки учасникам бойових дій, суд зауважує таке.

Ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади, їхні посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до ст. 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Закон України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР) установлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Згідно зі ст. 4 Закону № 504/96-ВР установлюються такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (ст. 6); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (ст. 7); додаткова відпустка за особливий характер праці (ст. 8); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (ст. ст. 13, 14 і 15); 3) творча відпустка (ст. 16); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (ст. 16-1); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (ст. 17); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (ст. 18); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (ст. 18-1); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (ст. 19); 5) відпустки без збереження заробітної плати (ст. ст. 25, 26). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (ч. 1 ст. 24 № 504/96-ВР).

Аналогічні положення містяться в ч. 1 ст. 83 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Закон України від 02 липня 2015 року № 580-VІІІ «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580) визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.

Відповідно до ч. ч. 1 та 3 ст. 59 Закону № 580 служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Рішення з питань проходження служби оформлюються письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік і форма яких установлюються Міністерством внутрішніх справ України.

Проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (ст. 60 Закону № 580).

Згідно з ч. ч. 1 та 2 ст. 92 Закону № 580 поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом. Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.

Ч. Ч. 1, 2, 3 і 4 ст. 93 Закону № 580 передбачено, що тривалість відпусток поліцейського обчислюється подобово. Святкові та неробочі дні до тривалості відпусток не включаються. Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки поліцейського становить тридцять календарних днів, якщо законом не визначено більшої тривалості відпустки. За кожний повний календарний рік служби в поліції після досягнення п`ятирічного стажу служби поліцейському надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як п`ятнадцять календарних днів. Тривалість чергової відпустки у році вступу на службу в поліції обчислюється пропорційно з дня вступу до кінця року з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожен повний місяць служби.

Відповідно до ч. ч. 8, 9, 10 та 11 ст. 93 Закону № 580 поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Продовження відпустки здійснюється керівником, який надав її, на підставі відповідного документа, засвідченого у визначеному законом чи іншим нормативно-правовим актом порядку. Поліцейським у рік звільнення за власним бажанням, за віком, через хворобу чи скорочення штату в році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої обчислюється пропорційно з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби в році звільнення. При звільненні поліцейського проводиться відрахування з грошового забезпечення надмірно нарахованої частини чергової відпустки за час невідпрацьованої частини календарного року. За невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону. Відкликання поліцейського із чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.

Ч. ч. 1 та 2 ст. 94 Закону № 580 обумовлено, що поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання. Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.

Положення Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 квітня 2016 року № 260 (далі - Порядок № 260) визначають критерії виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку поліцейських.

П. 3 розділу І Порядку № 260 передбачено, що грошове забезпечення поліцейських визначається залежно від посади, спеціального звання, стажу служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наукового ступеня або вченого звання. До складу грошового забезпечення входять: 1) посадовий оклад; 2) оклад за спеціальним званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер); 4) премії; 5) одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Згідно з абз. абз. 7 і 8 п. 8 розділу ІІІ Порядку № 260 за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства. Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.

Верховний Суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в постанові від 19 січня 2021 року у справі № 160/10875/19 відступив від правового висновку, сформованого в судових рішеннях у справах № 818/1276/17, № 820/5122/17, № 808/2122/18, № 825/1038/16 і вважав правильним правовий висновок, який було викладено у постанові від 23 жовтня 2019 року в справі № 826/8185/18 з таких підстав.

Право працюючої особи на відпочинок у формі відпустки закріплено Конституцією України. Особу не може бути позбавлено такого права. Види відпусток, які можуть надаватися поліцейським, визначені у ст. 92 Закону № 580. Її аналіз дозволяє зробити висновок, що поліцейським можуть бути надані такі відпустки: щорічні чергові оплачувані відпустки, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.

Правило про надання відпустки до кінця календарного року не є виключним, про що свідчать положення ч. ч. 8, 11 ст. 93 Закону № 580, а саме: до яких поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Відкликання поліцейського з чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.

Аналізуючи наведені норми законодавства, Верховний Суд дійшов висновку, що законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. Водночас надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.

Таким чином, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 в справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - КЗпП України.

З огляду на відсутність правового врегулювання цього питання положеннями Закону № 580 і Порядку № 260 питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що при вирішенні вказаного спору підлягають застосуванню приписи КЗпП України і Закону № 504/96-ВР.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону № 504/96-ВР і ч. 1 ст. 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Отже, у випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки.

Спірним питанням у цій справі є право позивача на отримання грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки учасникам бойових дій.

Так, за змістом ст. 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, серед інших, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551) учасникам бойових дій надаються такі пільги як одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Отже, з огляду на зміст ст. 16-2 Закону № 504/06-ВР, п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону № 3551, суд приходить до висновку, що поліцейські, які отримали статус учасника бойових дій, мають право на такий вид щорічної відпустки як додаткова відпустка учаснику бойових дій.

При застосуванні наведених норм суд враховує правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 200/12427/19-а, про те, що зазначені вище норми фактично встановлюють право особи, яка є учасником бойових дій, на отримання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів кожного року.

Суд відхиляє доводи відповідача про те, що за своєю природою додаткова відпустка із збереженням заробітної плати, яка надається учасникам бойових дій, відповідно до положень Закону № 3551, не є видом відпустки, яка надається щорічно, оскільки з огляду на зміст п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону № 3551 державою гарантується надання учасникам бойових дій пільг, зокрема додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік. Тобто вказані норми фактично встановлюють право особи, яка є учасником бойових дій, на отримання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів кожного року.

Таке правозастосування відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним в постановах від 11 листопада 2021 року у справі № 360/1874/20.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд й щодо грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової соціальної відпустки як учаснику бойових дій, що знайшло своє відображення у постановах від 14 квітня 2021 року у справі № 620/1487/20 і від 29 квітня 2021 року у справі № 200/602/20-а.

Так, Верховний Суд указав, що у випадку звільнення поліцейського - учасника бойових дій, йому виплачується компенсація за всі невикористані ним дні відпустки, у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ст. 16-2 Закону № 504/96-ВР та ст. 12 Закону № 3551-ХІІ.

Положення Закону № 3551 не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки.

З огляду на викладене суд не приймає до уваги доводи відповідача щодо застосування ч. 10 ст. 93 Закону № 580, абз. 8 п. 8 розділу ІІІ Порядку № 260 як таких, що не передбачають можливості отримання компенсації за будь-які роки роботи, відмінні від року звільнення.

Крім того, суд відхиляє доводи відповідача про те, що Закон № 504/96-ВР не передбачає компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, а також про те, що додаткова відпустка не переноситься на інший період та не замінюється компенсацією.

Суд встановив, що ОСОБА_1 набув статус учасника бойових дій в 2016 році, в 2016-2017 року додаткову відпустку, передбачену п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону № 3551, не використовував.

Отже, при звільненні зі служби в поліції, яке мало місце 01 листопада 2017 року, він мав право отримати грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки учасникам бойових дій за 2016-2017 роки, проте таку компенсацію не отримав.

Наведене зумовлює висновок про те, що ГУНП в області не провело повного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з виплатою всіх належних йому сум.

Таким чином, допущена ГУНП в області бездіяльність, яка полягає у не нарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016-2017 роки, підлягає визнанню протиправною.

Порушене право позивача підлягає поновленню шляхом зобов`язання ГУНП в області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016-2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби в поліції - 01 листопада 2017 року.

При цьому, оскільки розрахунок суми грошової компенсації за невикористану відпустку належить до повноважень ГУНП в області, такий розрахунок відповідачем не проводився, а спірні правовідносини виникли щодо наявності у позивача права на отримання відповідної грошової компенсації, а не щодо її розміру, позовні вимоги в частині стягнення з ГУНП в області на користь ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану додаткову щорічну відпустку як учаснику бойових дій за 2016-2017 роки, у кількості 28 діб, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення - 01 листопада 2017 року в сумі 8 864,24 грн не підлягають задоволенню.

Щодо вимог позивача в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Ст. 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні визначає ст. 117 КЗпП України.

Згідно з ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до ч. 2 ст. 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів ст. ст. 94, 116, 117 КЗпП України і ст. ст. 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.

Всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Суд дійшов висновку, що ГУНП в області допустило протиправну бездіяльність, яка полягає у не нарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 при звільненні зі служби в поліції грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016-2017 роки, та зобов`язав відповідача нарахувати і виплатити відповідну компенсацію.

Отже, що на час розгляду справи повний розрахунок з позивачем не проведений.

Як наслідок, в силу положень ст. 117 КЗпП України позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в постанові від 30 листопада 2020 року по справі № 480/3105/19 навів такі правові висновки:

«58. Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

59. Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

60. Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

61. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку».

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (п. 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (п. 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Таким чином, Верховним Судом, з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, зроблено висновок, що суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України.

На час розгляду справи остаточний розрахунок з позивачем не проведений, сума належної до виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016-2017 року відповідачем не визначена, як наслідок, суд позбавлений можливості визначити період затримки розрахунку при звільненні, розмір простроченої заборгованості, її частку в загальній сумі, що належала позивачу до виплати, та врахувати інші критерії, на які вказує Верховний Суд.

За встановлених фактичних обставин такий спосіб захисту порушеного права позивача як стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку на теперішній час не може бути застосований, оскільки суд позбавлений можливості застосувати принципи справедливості, пропорційності, співмірність розміру компенсації та суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Враховуючи викладене, вимоги позивача про стягнення з ГУНП в області на користь ОСОБА_1 коштів за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 01 листопада 2017 року, станом на дату постановлення рішення по суті спору, виходячи з середньоденного розміру його грошового забезпечення на день звільнення зі служби в поліції та діб фактичної затримки, не підлягають задоволенню як такі, що заявлені передчасно.

При цьому суд зауважує, що відмова в цій частині позовних вимог не позбавляє позивача права на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після того, як такий розрахунок буде фактично проведений.

З огляду на наведене вище, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Щодо дотримання позивачем строку звернення до суду.

Суд відхиляє аргумент відповідача щодо пропуску позивачем передбаченого ч. 5 ст. 122 КАС місячного строку звернення до суду, оскільки стягнення сум компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій не обмежені позовною давністю. На час відпустки, яка хоча і непов`язана з виконанням службових обов`язків, за особою зберігається заробітна плата (грошове забезпечення), такі виплати включаються до фонду заробітної плати і є невід`ємною його частиною. Це ж саме стосується і компенсації при звільненні за невикористані дні відпустки.

Розподіл судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (ч. 3 ст. 139 КАС).

Докази здійснення сторонами судових витрат суду не надані, а тому судові витрати розподілу не підлягають.

Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 244, 245, 246, 250, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Національної поліції в Донецькій області (ідентифікаційний код: 40109058, місцезнаходження: 87517, Донецька обл., м. Маріуполь, пр. Нахімова, буд. 86) про визнання бездіяльності протиправною, стягнення компенсації за невикористані дні додаткової відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку - задовольнити частково.

2. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Донецькій області, яка полягає у не нарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016-2017 роки.

3. Зобов`язати Головне управління Національної поліції в Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016-2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби в поліції - 01 листопада 2017 року.

4. В іншій частині позовних вимог - відмовити.

5. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

6. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

7. Повне судове рішення складено 13 грудня 2021 року.

Суддя Т.О. Кравченко