Рішення № 101757420, 19.11.2021, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

Справа № 638/3254/20

Провадження № 2/638/1172/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.11.2021 Дзержинський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого судді за участю: секретаря судового засідання представника позивача- Поволяєвої О.В., - Лопатинської А.С., - Козирєва А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Харківської міської ради, третя особа - Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,-

ВСТАНОВИВ:

03 березня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Харківської міської ради, третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що позивач ОСОБА_1 є наймачем однокімнатної малогабаритної квартири АДРЕСА_1 (далі - квартира). Разом з нею в квартирі зареєстровані, але не проживають з 2004 року відповідачі по справі - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є донькою позивача, та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка є онукою позивача.

Позивач зазначила, що з 2004 року відповідачі не проживають у квартирі, не користуються нею, не сплачують кошти за користування житлом і комунальні послуги, не несуть інших витрат по утриманню квартири та не приймають участі у спільному побуті.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування зазначеною вище квартирою.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 травня 2020 року у справі відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання на 01 вересня 2020 року (а.с. 119).

27.08.2020 року до суду надійшли письмові пояснення представника відповідача - Харківської міської ради, в яких просив відмовити у задоволенні позову, обґрунтовуючи правову позицію порушенням конституційних прав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на житло, закріплених та гарантованих ст. 47 Конституції України (а.с. 126-128).

02.09.2020 року до суду надійшла заява Департаменту служб у правах дітей Харківської міської ради з висновком № 441 від 31.08.2020 року про недоцільність визнання неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такою, що втратила право користування спірним житловим приміщенням. Задоволення позовних вимог в частині втрати права користування житловим приміщенням порушує охоронювані законом права та інтереси дитини, суперечить її інтересам та може привести до звуження обсягу існуючих майнових прав (а.с. 154, 155-157).

29.09.2020 року представник позивача - ОСОБА_4 надав до суду відповідь на відзив (письмові пояснення) Харківської міської ради, вважає його необґрунтованим, просив задовольнити позовну заяву у повному обсязі (а.с.160-162).

На підставі наказу голови суду № 02-03/28 від 03 березня 2021 року про відрахування зі штату судді ОСОБА_5 у зв`язку зі смертю, 18 березня 2021 року було проведено повторний автоматичний розподіл справи № 638/3254/20 та 19 березня 2021 року вказану справу передано на розгляд судді Поволяєвої О.В. (а.с.199, 200).

Ухвалою судді Дзержинського районного суду м. Харкова Поволяєвої О.В. від 19 березня 2021 року цивільну справу прийнято до розгляду, ухвалено проводити розгляд справи за правилами загального позовного провадження, та призначено по справі підготовче засідання на 16 квітня 2021 року (а.с. 197-198).

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 02 червня 2021 року закрито підготовче провадження, призначено справу до судового розгляду по суті на 29 червня 2021 року (а.с. 219-220).

Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилася, про дату, час та місце судового засідання повідомлена своєчасно та належним чином, надала до суду заяву про розгляд справи за її відсутності, в якій зазначила, що позовні вимоги підтримує у повному обсязі, просила їх задовольнити (а.с. 228).

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 позовні вимоги підтримав та надав пояснення, аналогічні викладеним у позові, та додатково зазначив, що за всі роки відповідач ОСОБА_6 жодного разу не оплачувала комунальні послуги, будь-яких перешкод відповідачам ОСОБА_6 , ОСОБА_3 щодо проживання та користування даною спірною квартирою позивач ніколи не чинила. ОСОБА_6 сама не має бажання спілкуватись із нею та проживати у даній квартирі, особисті речі відповідачів в квартирі відсутні. Замки у спірному житловому приміщенні не змінювалися і відповідач разом зі своєю неповнолітньою дитиною мають вільний доступ до квартири. Просив позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Відповідачі ОСОБА_6 та ОСОБА_3 в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, причини неявки суду не повідомили, відзив на позов не подали.

Представник відповідача Харківської міської ради в судове засідання не з`явився, про дату, місце та час судового засідання повідомлений своєчасно та належним чином.

Представник третьої особи - Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце судового засідання повідомлений своєчасно та належним чином, надав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, в якій просив врахувати думку Департаменту служб у справах дітей, як представника органу опіки і піклування, викладену у висновку № 441 від 31.08.2020 року (а.с. 212, 232, 248, 257).

Заслухавши в судовому засіданні представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , допитавши свідків, дослідивши письмові докази справи, оцінивши у сукупності надані сторонами докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.

Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні ним правовідносини.

З копії паспорта громадянина України серія НОМЕР_1 вбачається, що він виданий на ім`я позивача - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженки м. Харкова, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 (а.с. 15-17).

Відповідно до довідки до акту огляду МСЕК Міністерства охорони здоров`я України серія 10 ААА № 625920 від 03.11.2011 року та пенсійного посвідчення № НОМЕР_2 . ОСОБА_1 є непрацездатною особою, інвалідом 2 групи загального захворювання (а.с. 19-20, 21).

Згідно копії свідоцтва про народження серія НОМЕР_3 , виданого Жовтневим відділом реєстрації актів цивільного стану Харківського міського управління юстиції повторно, 30 листопада 2018 року, ОСОБА_7 , народилася ІНФОРМАЦІЯ_4 , батьки: мати - ОСОБА_1 , батько - ОСОБА_8 , актовий запис № 643 (а.с. 25).

Згідно копії свідоцтва про одруження серії НОМЕР_4 , виданого 06 серпня 2004 року міськім відділом реєстрації актів цивільного стану № 2 Харківського обласного управління юстиції, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєструвала шлюб з ОСОБА_9 та отримала після одруження прізвище - ОСОБА_10 , актовий запис № 595 (а.с. 26).

ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_2 народилася донька ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження, виданого 23 листопада 2005 року міськім відділом реєстрації актів цивільного стану № 3 Харківського обласного управління юстиції, актовий запис № 281 (а.с. 28).

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 25 жовтня 2016 року шлюб між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 розірвано (а.с.29).

На підставі рішення виконавчого комітету Дзержинської районної ради народних депутатів м. Харкова № 178/25 від 23.09.1997 року ОСОБА_1 є наймачем однокімнатної малогабаритної квартири АДРЕСА_1 , житловою площею 12,7 кв.м. (а.с.30).

Згідно довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб, у квартирі АДРЕСА_1 , зареєстровані - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 31).

Відповідно до акту щодо не проживання осіб за місцем реєстрації від 15.11.2019 року, підписаного мешканцями будинку АДРЕСА_3 - ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , підписи яких засвідчив начальник дільниці № 9 КП «Жилкомсервіс» Базилевський С.В., було проведено огляд квартири АДРЕСА_1 , та підтверджено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в зазначеній квартирі фактично не проживають вже понад 5 років, будь-які особисті речі і спальне місце ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в квартирі відсутні, інші ознаки, які вказують на фактичне проживання зазначених громадян за даною адресою відсутні (а.с.32).

Згідно листа депутата Харківської обласної ради Кобець А.Ю. № 20191204-01 від 04.12.2019 року, на підставі звернення ОСОБА_1 було проведено дослідження на предмет непроживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за адресою реєстрації їх місця проживання - АДРЕСА_2 , та встановлено, що вони дійсно не мешкають за цією адресою, будь-які речі та спальні місця даних осіб в квартирі відсутні, зазначене також підтвердили сусіди ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 (а.с. 33).

Відповідно до відповіді на адвокатський запит № 209/119-60/01-2009 від 23.08.2019 року Шевченківським відділом поліції ГУНП в Харківській області повідомлено, що згідно системи ІТС ІПНП Шевченківського ВП ГУНП в Харківській області по відношенню ОСОБА_1 заяв, звернень та повідомлень не надходило (а.с. 34, 35).

Згідно листа Адміністрації Шевченківського району Харківської міської ради № 2094/0/184-19/2163 від 30.08.2019 року звернень у відношенні ОСОБА_1 стосовно створення нею перешкод у проживанні в квартирі АДРЕСА_1 до адміністрації району не надходило. Також повідомлено, що вирішення питань, пов`язаних із користуванням житловим фондом, не належить до компетенції адміністрації району як виконавчого органу Харківської міської ради (а.с. 37).

З відповіді Харківської дирекції АТ «Укрпошта» № 21-к-15418 від 27.08.2019 року вбачається, що на ім`я ОСОБА_3 за адресою АДРЕСА_2 , з 12.2018 по 08.2019 року грошових переказів, друкованих газет та журналів не надходило, підписки на журнали та газети остання не має (а.с. 44).

Також, з відповіді Харківської дирекції АТ «Укрпошта» № 21-К-15876 від 24.09.2019 року вбачається, що кореспонденція (газети, журнали) на ім`я ОСОБА_2 за зазначеною адресою не надходить, виплат поштових переказів за період з 01.01.2019 року по 21.09.2019 року не значиться (а.с. 45).

Відповідно до листа головного лікаря КНП «Міська дитяча поліклініка № 14» Харківської міської ради від 23.08.2019 року № 304/0/549-19, дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , знаходиться під наглядом лікаря педіатра поліклініки за адресою АДРЕСА_4 , згідно записів в історії розвитку дитини (форма 112-0). За останні 3 роки в історії розвитку та в визивних журналах не зареєстровано викликів до дитини додому за адресами: АДРЕСА_5 та АДРЕСА_2 (а.с. 46).

Згідно довідки Шевченківського відділу обслуговування громадян у м. Харкові Головного управління в Харківській області Пенсійного фонду України № 2807/09-91-20 від 22.11.2019 року та відомостей Головного управління ДПС у Харківській області № 271366/2062/20-40-56-11-15 від 26.11.2019 року розмір пенсії ОСОБА_1 становить 2000,00 гривень, інших джерел доходу не має (а.с. 47, 48).

Згідно наданих розрахунків та оплаті житлово-комунальних послуг вбачається, що розрахунок по сплаті за надані послуги проводиться на 3-х осіб та сплачуються позивачем по справі (а.с.49-75).

Відповідно до рецепту № 27675 від 02.01.2019 року, виданого КНП «Міський психоневрологічний диспансер № 3» Харківської міської ради, позивачу необхідно вживати на постійній основі ліки, на які вона втрачає близько 300,00-350,00 грн., що підтверджується квитанціями № 6667 від 20.01.2020 року та № 0000073317 від 20.02.2020 року (а.с. 76,77).

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 02.04.2019 року по цивільні справі № 638/11678/18, яке набрало законної сили 09.05.2019 року, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 щомісячно стягнуті аліменти в твердій грошовій сумі 800,00 грн. (а.с.78-79).

Сума заборгованості по аліментах, згідно розрахункам Шевченківського відділу державної виконавчої служби м. Харків ГТУЮ у Харківській області, станом на січень 2021 року, складає 11760,00 грн. (а.с. 80, 81).

Крім того, згідно повідомлення Шевченківського відділу поліції ГУНП в Харківській області від 16.09.2019 року, встановлено, що у поточному році ОСОБА_1 кілька разів зверталась до Шевченківського відділу поліції із заявами щодо протиправних дії з боку ОСОБА_2 , які були зареєстровані в інформаційно-телекомунікаційній системі «Інформаційній портал Національної поліції України» за № 12839 від 04.04.2019 року, № 12966 від 05.04.2019 року, № 13728 від 10.04.2019 року. Зокрема, 04.04.2019 року телефоном «102» до чергової частини Шевченківського відділу поліції надійшло усне повідомлення від ОСОБА_1 за фактом протиправних дій з боку її доньки ОСОБА_2 (матеріал № 12839 від 04.04.2019 року) (а.с. 82).

Згідно довідки про результати розгляду ЖЄО № 12966 від 05.04.2019 року, стосовно ОСОБА_2 було складено адміністративний протокол за ч.1 ст. 173-2 КУпАП (а.с. 83, 84).

З висновку фахівця з питань судово-медичної експертизи № 418-2019 вбачається, що 10.04.2019 року, близько 06:00 годин, ОСОБА_2 вчинила сварку, наносила удари ОСОБА_1 . Було проведено судове-медичне дослідження (обстеження) ОСОБА_1 та встановлено факт заподіяних легких тілесних ушкоджень (а.с. 86-88).

Даний факт підтверджується також консультативним висновком лікаря- спеціаліста КНП «Міська клінічна лікарня швидкої та невідкладної медичної допомоги ім. проф. О.І. Мещанінова» Харківської міської ради № 10/5241 від 10.04.2019 року (а.с. 89).

ІНФОРМАЦІЯ_8 померла мати позивача ОСОБА_14 - ОСОБА_15 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть, виданого повторно 27 липня 2018 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану по м. Харкову Харківського міського управління юстиції, актовий запис № 13058 (а.с. 96).

Після смерті ОСОБА_15 відкрилася спадщина у вигляді 38/100 частин житлового будинку з надвірними будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_6 , яка належала їй на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину, реєстраційний номер 3-669, видане 15.02.1996 року П`ятою Харківською державною нотаріальною конторою (а.с.100-101).

Згідно заповіту, посвідченого П`ятою Харківською державною нотаріальною конторою 25.06.2003 року та зареєстрованого в реєстрі за № 5-287, належне ОСОБА_15 майно заповіла своїй онучці ОСОБА_16 , яка у встановлений ст. 1270 ЦК України строк звернулася до П`ятої Харківської державної нотаріальної контори та прийняла спадщину (а.с. 104).

На підставі заяви ОСОБА_2 П`ятою Харківською державною нотаріальною конторою була відкрита спадкова справа № 192/2012 (а.с.105-109).

Згідно заяви від 21.11.2018 року, доданої до матеріалів цивільної справи № 638/16678/18 про стягнення аліментів, ОСОБА_2 вказує фактичну її адресу проживання: АДРЕСА_7 (а.с. 110).

Допитаний у судовому засідання у якості свідка ОСОБА_17 пояснив, що він давно знайомий з позивачем ОСОБА_1 , перебуває з нею в дружніх стосунках, часто навідується у гості до неї до дому, оскільки остання хворіє. Він знає, що у позивача є донька та онучка, однак їх ніколи не бачив. Квартира, де мешкає позивач однокімнатна, на четвертому поверсі. За останні 5 - 6 років буває у позивача у гостях більше трьох разів на місяць. Особисті речі відповідачів відсутні у спірній квартирі. Також він не бачив дитячий одяг та інші предмети дитячого атрибуту.

Допитана у судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_18 пояснила, що вони з позивачем перебувають в дружніх стосунках, знайомі приблизно 20 років. Останні 8 років вони добре спілкуються. ОСОБА_1 хворіє, в неї приступи епілепсії, хворе серце. ОСОБА_18 приїжджає до ОСОБА_1 , допомагає їй. Їй відомо, що з донькою взаємовідносини ОСОБА_1 не підтримує. Речей у квартирі сторонніх не бачила. ОСОБА_1 живе сама у однокімнатній квартирі. Де знаходиться її донька та онука - їй невідомо.

Допитаний у судовому засідання в якості свідка ОСОБА_19 пояснив, що з ОСОБА_1 вони знайомі близько 7 - 8 років, знає, що у позивача є донька, яка не мешкає з позивачем в однієї квартирі. Пояснив, що донька ображала ОСОБА_1 . Відповідачів по справі, а також їх речей у квартирі ніколи не бачив.

Допитаний у судовому засідання в якості свідка ОСОБА_13 пояснив, що з позивачем вони знайомі більш 10 років, навідувався до неї додому. Обізнаний, що вона мешкає сама у однокімнатній квартирі, в квартирі знаходяться старі меблі. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 він не знає. Однак йому відомо зі слів позивача, що у неї є донька та онука, з якими вона не спілкується.

Допитана у судовому засідання в якості свідка ОСОБА_12 пояснила, що є сусідкою позивача, знає її багато років, навідується до останньої у гості до квартири, в якій розміщені старі меблі. Позивач не розповідала про доньку та онуку. У квартирі, окрім позивача, вона взагалі ніколи нікого не бачила.

Зважаючи на зазначене вище, судом встановлено, що між сторонами склались житлові правовідносини, які регулюються Цивільним кодексом України та Житловим кодексом Української РСР.

Статтею 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

Згідно зі ст. 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму житлового приміщення. До членів сім`ї наймача належить дружина наймача, їх діти, батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Відповідно до ст. 9 ЖК УРСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, які передбачено законом.

Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Кожній особі, окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла, яке охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла (пункт 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод). Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powelland Rayner v. the U.K. від 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «Мак Кенн проти Сполученого Королівства» (Mc Cann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50; рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyv. Ukraine») заява № 30856/03, п. 41.

Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.

Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Відповідно до ст. 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71,72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, підлягають ретельному дослідженню обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року, справа № 490/12384/16-ц, провадження № 61-37646св18; Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2018 року, справа № 760/13113/14-ц, провадження № 61-30912св18.

Вказане відповідає роз`ясненням, наданим судам у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», відповідно до якого у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Відповідач та її неповнолітня дочка є донькою та відповідно онукою позивача і проживали у квартирі, як члени її сім`ї, будь-яких угод про порядок користування жилим приміщенням між сторонами не укладалось.

Судом встановлено, що відповідачі з 2004 року не мешкають у спірній квартирі, оскільки, члени сім`ї наймача вибули до іншого постійного проживання, де і мешкають до цього часу, зважаючи на що, застосування до спірних правовідносин положення статті 71 ЖК УССР не підлягають, оскільки вибуття у інше місця постійного проживання члена сім`ї наймача є підставою для застосування до таких правовідносин ст. 107 ЖК УРСР.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного суду від 09.09.2020 року у справі № 755/16152/16-у, від 1.07.2019 року у справі № 465/7083/13-ц.

Відповідно до ч.2 ст. 107 ЖК УРСР у разі вибуття наймача та члена його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

В своєю чергою, пунктом 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 (з відповідними змінами) «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами ЖК» роз`яснено, що відповідно до статті 107 ЖК наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

А відповідно до ст. 12, 81 ЦПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Так, відповідно до ч.1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частині 2 ст. 78 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Так, матеріалами справи та показаннями свідків підтверджується, що відповідач ОСОБА_2 не проживає в спірному житлі тривалий час.

Надані позивачем докази, суд визнає належними і допустимими, оскільки ці докази містять у собі інформацію щодо предмета позовних вимог, вони логічно пов`язані з тими обставинами, які підтверджують наявність підстав для визнання відповідача ОСОБА_2 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням на підставі ст. 107 ЖК.

З іншої сторони відповідачем ОСОБА_2 в судове засідання не надано доказів, що вона проживає в спірній квартирі, користується нею, доказів, які б підтверджували поважність причин не проживання в спірній квартирі.

Тривала відсутність відповідача ОСОБА_2 в спірному житловому приміщенні, факт укладення нею шлюбу 06.08.2004 року, набуття за заповітом права власності на частку житлового будинку, свідчить про те, що вона має інше місце проживання, а матеріали справи підтверджують те, що вона не є власником житла, в якому проживає позивач, а тому визнання відповідача ОСОБА_2 , такою, що втратила право на користування жилим приміщенням, не буде свідчити про втрату нею житла взагалі і своєю чергою буде захищати права наймача такого приміщення (позивача), що в сукупності з наведеним вище є свідченням того, що «втручання у право відповідача» є співрозмірним із переслідуваною законною метою, а відповідно є «необхідним у демократичному суспільстві».

Зважаючи на зазначене, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову та визнанні ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

Щодо позовної вимоги про визнання неповнолітньої ОСОБА_3 такою, що втратила право користування спірним житловим приміщенням, то суд відмовляє у задоволенні позову в цій частині, зважаючи на наступне.

Згідно з ч.ч.1, 2 та 4 ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлено в законі. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

За змістом ч.2 ст.18 закону «Про охорону дитинства», діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Сам по собі факт непроживання неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в спірній квартирі, не може бути безумовною підставою для визнання її такою, що втратила право користування зазначеним вище житлом.

Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що неповнолітня ОСОБА_3 набула право власності або право постійного користування іншим житлом, позивачем не надано, хоча це відповідно до норм ЦПК України є його процесуальним обов`язком.

Несплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки позивач (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законного представника (матері) малолітньої дитини.

У п. 4 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією №1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.59 року, передбачено, що дитина має користуватися благами соціального забезпечення. Їй має належати право на здорове зростання й розвиток; із цією метою спеціальні догляд і охорона мають бути забезпечені дитині та її матері, зокрема належний допологовий та післяпологовий догляд. Дитина повинна мати право на належні харчування, житло, відпочинок і медичне обслуговування.

Судом встановлені обставини за яких неповнолітня онука позивача у справі набула право користування спірною квартирою, іншого житла вона не має, житловий будинок, в якому проживає відповідач ОСОБА_2 разом з дитиною їй не належить. Оцінюючи поважність причин відсутності відповідача ОСОБА_3 у спірній квартирі, суд звертає увагу, що за змістом ч.2 ст.18 закону «Про охорону дитинства», діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Відповідно до ст. 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, а тому факт її не проживання у спірному житлі не є безумовною підставою для позбавлення її права користування ним. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише при досягненні повноліття, оскільки в силу свого віку малолітня дитина не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання.

При вирішенні даного спору, судом враховано правову позицію, висловлену Верховним Судом України в постанові від 10 липня 2019 року у справі № 465/7083/13-ц та постанові від 25 серпня 2020 року у справі № справа № 206/3425/18 відповідно до якої неповнолітні діти не можуть самостійно визначити своє місце проживання, а тому сам по собі факт не проживання, не може бути безумовною підставою для визнання неповнолітніх такими, що втратили право користування житлом. Несплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами, також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законних представників (батьків) малолітньої дитини.

Крім того, судом береться до уваги позиція представника третьої особи Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради, викладена у висновку № 441 від 31.08.2020 року, згідно якої останній заперечує щодо задоволення позовних вимог про визнання неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такою, що втратила право на користування спірною квартирою з метою недопущення порушення її прав на житло та недоведеністю поважності причин її непроживання у спірній квартирі.

Таким чином, суд приходить до висновку про відсутність підстав для визнання неповнолітньої відповідачки ОСОБА_3 такою, що втратила право користування спірним житловим приміщенням, оскільки дитина зареєстрована у спірній квартирі зі згоди позивача, а позивач, у свою чергу, не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що реєстрація дитини спричиняє перешкоди у користуванні належним позивачу житловим приміщенням. Не проживання матері дитини у спірній квартирі з 2004 року не може бути підставою для зняття з реєстрації у вказаній квартирі її дитини, а право малолітньої дитини на користування житловим приміщенням надасть їй у майбутньому можливість визначити своє місце проживання самостійно відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України.

Щодо позовних вимог до Харківської міської ради, то суд відмовляє у їх задоволенні, зважаючи на наступне.

Згідно з положеннями ч. 1ст. 48 ЦПК України сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач.

Відповідно ч.2ст.48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Належними є сторони, які є суб`єктами спірних правовідносин. Належним є відповідач, який дійсно є суб`єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права.

На позивача покладений обов`язок довести, що саме йому належить оспорюване право, а вказаний ним відповідач зобов`язаний виконати покладений на нього законом або договором обов`язок.

Законодавець поклав на позивача обов`язок визначати відповідача у справі і суд повинен розглянути позов щодо тих відповідачів, яких визначив позивач. Водночас якщо позивач помилився і подав позов до тих, хто відповідати за позовом не повинен, або притягнув не всіх, він не позбавлений права звернутись до суду з клопотанням про заміну неналежного відповідача чи залучення до участі у справі співвідповідачів.

Ініціатива щодо заміни неналежного відповідача повинна виходити від позивача, який повинен подати клопотання. У цьому клопотанні позивач обґрунтовує необхідність такої заміни, а саме, чому первісний відповідач є неналежним і хто є відповідачем належним. Подання позивачем такого клопотання свідчить, що він не лише згоден, але й просить про заміну неналежного відповідача належним.

За змістомст.51 ЦПК України належними є сторони, які є суб`єктами спірних правовідносин. Відповідачем є та зі сторін у процесі, яка вказується позивачем як порушник його права. Належним є відповідач, який дійсно є суб`єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права. Тому, неналежним відповідачем є особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом.

Таким чином, суд, як орган, на який покладено обов`язок вирішення справи відповідно до закону, має право й зобов`язаний визначити суб`єктний склад учасників процесу залежно від характеру правовідносин і норм матеріального права, які підлягають застосуванню.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача є підставою для відмови у позові.

Аналогічна позиція викладена у постанові ВеликоїПалати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) у якій зроблено висновок, що "пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження".

На підставі викладеного, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Харківської міської ради. Позивачем не надано доказів, з яких вбачається якими діями Харківська міська рада порушує її права. Матеріли справи не містять будь-яких даних, згідно яких Харківська міська рада є суб`єктом спірних правовідносин.

Відповідно до п.9 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп.

Керуючись ст.ст. 2, 4, 10-13, 76-81, 89, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України,-

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Харківської міської ради, третя особа - Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - задовольнити частково.

Визнати ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , ідентифікаційний номер НОМЕР_5 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ) такою, що втратила право користування житловим приміщенням, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .

У задоволені позову в частині вимог, пред`явлених до Харківської міської ради, а також в частині вимог про визнання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 Цивільного процесуального кодексу України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.В. Поволяєва